4. Запорозька винахідність
Вал. Злотополець
Черепаха. Незнані бульби – картопля. Димарня. Сіль. Череда лам. Стайня. Молочарство. Мурування печі.
Хоч уже поволі кінчалося літо, проте спека опівдня була нестерпуча й Микола міг працювати лише вранці й увечері, коли сонце котилося в море.
Удосвіта другого дня встав він, щоб наготувати їжі, підклав дровець, бо вогонь почав пригасати, та й одрізав шматок м’яса з лами, яке зісталося ще з учорашнього дня.
Поснідавши, вирішив Микола піти подивитися, чи просохла вже цегла. Беручи торбу, знайшов там бульби, які вчора приніс. «От і забув про бульби! Треба спробувати, що це за штука?» І з цими слонами кинув їх у вогонь, щоб пеклися.
Після цього попрямував наш козак до своєї цегельні. Праця йшла швидко й незабаром виліпив він іще кілька десятків цегол. «Мабуть вистачить їх, щоб вимурувати непоганеньку піч», – радіє Микола – «тепер спочинути трохи треба та назбирати устриць, бо таки добре зголоднів.» З оцими словами пішов Микола на берег. та тут замісць устриць здибав щось друге, смачніше: межи камінням лежала здоровенна черепаха. З бідою затягнув наш ловець черепаху до печери, бо важила кілька пудів, і почав до неї добиратися: клепалом стукав так довго об спідній панцир, аж поки не розбив його, вирізав шмат м’яса, настромив на рожен та й почав пекти. Пече собі наш Микола м’ясо та й міркує:
«Прохарчувався б тижнів зо два, або й більше м’ясом оцеї черепахи, коли ж бо завтра викинути доведеться, бо почне псуватися. Ну, та не будь я козаком, щоб не вимудрував що-небудь!» І таки вимудрував! – Горішня шкаралупа була опукла мов ночви: отже цілком могла замінити посуд; солі, щоправда, не мав, – але морська вода могла бути замість неї. За цей час поки він отаке міркував, спікся вже шматок черепахи. «От хліба б мені хоч шматок», з жалем подумав Микола й, сам не знаючи для чого, вийняв із кабиці печені бульби, які вчора зіставив у попелі. І що за радість була, як розламавши одну, вчув такий приємний запах, що аж у горлі засвербіло. «Ось що, це мабуть картопля!» [44], скрикнув Микола, згадавши оповідання Джемса про американські їстівні корівці. «І за хлібом не варто вже побиватися.»
Пообідавши, ліг наш господар спочити трохи, бо дуже втомився, заки дібрався до черепахи та й спека така настала, що ледве дихати можна було. А щоб не гаяти часу, почав думати, як краще розгосподаритись йому на острові.
Що йому робити? – Печі мурувати ще не можна, бо цегла не підсохла; пішов би на лам, – здалося б забити штук кілька. Біда лишень, що ні в чому їх посолити: посуду – тільки панцир із черепахи, а непосолене м’ясо зіпсується. А може б зрихтувати піч так, щоб можна піддимувати м’ясо? «Ось і чудова думка!» аж крикнув на радощах Микола й пішов тої ж миті до печі. «Далебі, дурниця!», думає, – «ось у стінах бічних зробити треба дірки, встромити туди дрючка, на якому вішати м’ясо, та й димарня тобі готова!» Довше не міг утерпіти Микола й пішов дивитися, чи готові вже цегли. «От довго сохнуть» – нетерпеливився він – «сьогодні, здається, не можна ще захожуватися коло роботи.»
А що самотнє життя нашому пустельникові вже давно остогидло, вирішив він отепер на дозвіллі шукати товариства. Микола не раз уже збирався зловити живцем кілька лам, освоїти та й якось веселіше буде з живою твариною.
Отже почав він обмірковувати цю справу. Думав, думав та й додумався: зсукав із прядива довгого, міцного мотузка з петлею, що легко та вигідно можна було його закидати й зашморгнувши, притягати до себе. А що моторний був наш козарлюга та й не раз і не два доводилось йому ловити арканом баскі, напівдикі коні в степу, то певний був, що повільні лами не втечуть од його петлі.
До місця, куди ходили лами пити воду, було далеко. А що сонце стояло на вечірнім у прузі, Микола відклав свою мандрівку до другого дня. Але щоб не гаяти часу, треба було приготувати дещо на завтра. Отже приніс він повну торбину картоплі й частину кинув у гарячий попіл, щоб спеклася, а решту висипав у куток на потім. Після цього одрізав чималий шмат черепашини на вечерю та на завтрішні лови, а решту м’яса полив солоною водою, вклав у шкаралупу з черепахи й заховав у малу яму виконану замісць льоху.
Зближався лагідний, чудовий вечір. Легкий вітрець ніжно колихав буйне листя дерев. І вирішив Микола піти погуляти трохи на побережжя.
Прийшов до моря, а воно мов із самоцвітів! Золотаві хвилі далеко ген під крайнебом вилискують, горять і міняться мов веселка, «Ах, море, море!» – зітхнув Микола та й згадав, як то він вибирався колись у морський похід.
Згадав, як теж отак мигтіли золотом хвилі, коли вгледівши турецьку галеру під Керчю, спустили вони щогли й запливли на швидких чайках од заходу сонця, щоб не помітило їх вороже судно Ждали так на повному морі до півночі. А тоді – ох, як злинуть зграєю соколів на галеру! Метушаться бусурмени, як в улію бджоли, а запорожці гуляють по галері, забирають гармати, золото, білую габу й шовки дорогії…
«Ex! минулося, минулося!» – зітхнув Микола. «Живу тепера сам на цьому острові та й Бог один знав, чи верну коли між Товариство Низове, чи побачу ще свою Вкраїну…»
Отак роздумуючи, сів він на вламкові скелі, що спадав у море. Хвилі бились об берег і відпливали лагідно в далечінь. І згадав тут наш козак, що давно вже не купався. Глянув на свою одіж, а тут сорочка чорна-чорна, як ніч темненька. «Незабаром неділя» – міркує Микола – «та й не годиться в чорній сорочці святкувати.» Отже виправ її, виполоскав та й розвісив на гілляку, а сам – гульк у хвилі.
А що не раз доводилось йому перепливати Дніпро, тож не побоявся плавцем дістатися до острівця, що досить далеко виринав із хвиль. А допливши побачив із радістю, що не дурно туди прямував: хвилі, що час до часу заливали острівець, одпливаючи залишали на білому піску безліч мушель, устриць та іншої морської животини. От здасться колись цей острівець, як не стане м’яса в мене, а на березі важко буде знайти устриці», подумав Микола і поплив до свого острова. Навкруги в хвилях аж кишіло від риби, так що майже руками міг ловити одну за другою. «От сака доконче треба буде сплести», – сказав подумки Микола, вискакуючи на берег. Тим часом сорочка вже просохла й усміхаючись із задоволення, вбрався він та й попрямував до дому.
На другий день, іще тільки на світ Божий благословилось, як Микола вибрався на лови. У торбину насипав печеної картоплі та поклав шматок смаженої черепашини загорнутої в кокосове листя. За аркан, яким підперезався, встромив сокиру, а щоб сонце не парило під час спеки, поклав на плече парасолю. Було ще дуже рано, тому Микола вирішив піти понад річкою дальшою й іншою як звичайно дорогою, щоб оглянути нові околиці. Продираючись через густі корчі, полошив наш ловець цілі зграї різного птаства. Між іншим на високому, старому дереві побачив кілька папуг, що з вереском зірвались і зникли йому із очей. «От хоч би одну папугу зловити, освоїти та ще й вивчити дещо говорити: може б веселіше було у печері» – подумав він. І отак міркуючи зійшов на невеликий горбок, що спадав стрімким муром у море. Вузька щілина прорізувала його на дві частині. Підійшов туди Микола, зігнувся, щоб поглинути та й аж крикнув із дива та радощів: на самому споді цієї прірви побачив сіль. – «Ось і справді, чи не в щасливу годину я вродився? Буде вже чим приправити картоплю й печеню та й зберігати можна буде чи черепашину, чи м’ясо з лам, а то гірка морська вода не на багато краща за звичайну джерельну: псується сама, як постоїть довше.» Насипав Микола повні кишені солі та й помандрував далі.
Коли прийшов наш ловець до річки, лам іще не було. А що з’являлися вони тільки опівдня, влігся Микола під крислатим деревом та й почав снідати. Саме як скінчив снідати, почув здалека тріскіт галуззя й за хвилин кілька побачив, що зближається череда лам.
Не гаючи часу, зірвався Микола на ноги, чигаючи за деревом із наготовленим арканом. Кілька лам пройшло повз нього, та так далеко, що не можна було їх досягнути. Аж нарешті одна, нічого не передчуваючи, підійшла до нього ближче ніж попередні. Раптом мигнув у повітрі аркан і Микола вчув у руці пручання впійманої лами. А щоб вона ні одним звуком не сполошила других, стягнув міцно петлю вкруг її шиї та й швиденько затягнув у кущі.
Зловлена лама була матір’ю двох маленьких ламенят, які без страху пішли за нею в кущі. Врадуваний Микола почав їх гладити, а вони, наче прохаючи, щоб пустив їх матір, почали лизати йому руки.
«Не бійтеся, малі створіння, нічого вам не буде!» – промовля до них лагідно наш ловець, – «ходіть за матір’ю й заживемо, як щирі друзі. Найкоротшою дорогою вернув він до печери та й почав будувати малу стаєнку для своїх милих гостей. Викопав кілька дерев і посадовив так густо, що могли замінити стіну.
Лама втомилася дорогою й лягла на землю, а ламенята прилягли безжурно коло неї та й почали ссати молоко. Наш Микола очей не міг одірвати від ламенят. Радіючи безмірно, що вже не сам один буде в печері, але біля нього будуть живі створіння, заходився будувати стайню для любих звірят. А як скінчив її за два дні, завів туди ламу з ламенятками та й гіллячками обтикав отвір, щоб уночі не втікли. «От і товариство буде мені, та й користі не мало: із вовни м’якої може вдасться мені якось зробити одіж, молоком можна буде годуватися краще, як устрицями та й пощастить іще певне масла та сиру скоштувати», думав він.
Отак проживав Микола якийсь час радий та щасливий. Але боячись, щоб часом хижак який не викрав йому любих лам, вирішив повиривати з одної стіни дерева огорожі й пересадити їх далі. «Ось і подвір’я стане просторніше, й ламам буде вільніше», – міркував наш острів’янин.
«Ні, не добре воно буде виривати зараз деревину», метикував згодом Микола, га то хто знає, чи не схотілося б якраз у цей час, коли стайня отвором стоятиме, заглянути непроханому гостеві. Краще насаджу нову огорожу з дерев, а потім уже розберу стару. Отоді й вовк буде ситий, і коза ціла.» За два тижні все було готове: подвір’я збільшилося майже вдвоє, а лами були вже тепер при ньому.
Поволі почали вони звикати до Миколи. Як бувало верта він додому, виходять назустріч, обнюхують чи не приніс де-чого й лижуть йому руки, як дасть свіжої травиці. А як підросли трохи ламенята й перестали вже ссати, почав Микола доїти ламу. Про посудину не треба було йому журитися: лушпин із кокосових горіхів було доволі. І от день-у-день розкошував Микола молоком. А що не поганий був із нього господар, то незабаром стояло в печері кілька лушпин повних ще й кислого молока.
Горіхів кокосових з’їдав тепер наш острів’янин менше, тому вирішив посадити кілька: колись виростуть і тоді не треба буде, думав він – – бігати аж у ліс.
Лами почали що-раз більше й більше освоюватися. Щоб трохи полегшити собі працю, Микола почав уживати їх яко вантажових звірят. Коли що важке треба було йому перенести, клав на хребет лами й вона переносила. А що багато часу забирало йому розбирати галуззя з стіни, якою виводив лам з огорожі, тому прорубав в одній із стін невеличкий отвір, кудою могла протиснутися лама. Знадвору не було його видно, бо прикритий був зеленню, а від подвір’я, щоб бути все таки безпечнішим, спритний запорожець закладав щовечора отвір галуззям.
Аж серце раділо Миколі, як увечері вертав додому. Перед ним повільно ступала лама, навантажена чим-небудь; дорогу знала як він сам, то й перед отвором огорожі ставала, наче сказати хтіла: «здійми з мене вантаж, я так не пролізу.» Потім лама просовувалася через отвір, а за нею Микола. Вернувши до печери, Микола й сіна ламам принесе, і свіжої трави, і годує з рук стару ламу та її молодих. А вони з радості скачуть, як діти малі, й туляться то до матері, то до нього.
Одного дня пішов наш господар поглянути, чи вже просохла цегла й побачив, що можна нарешті мурувати піч. Щоб мати все готове до мурування, підшукав Микола липкої, глинкуватої землі, що заступити мала вапно, зробив із гладкого каменя кельню та й спорядив навіть подібне щось до грунтвати. А як оце все виготував, вирушив із ламами по цеглу.
Але по дорозі ось що надумав: цеглу носити без нічого буде погано та й багато не забереш за один раз, – треба сплести коші, зв’язати їх по двоє мотузком та й перевісити через хребет лами наче сакви. Як надумав, так і зробив. А що не ледачий був наш козак та й меткий до всякого діла, не зглянувся навіть як два невеличкі кошики були вже готові. От тоді й не важко було йому перенести всю цеглу до своєї печери.
Не гаючи часу, почав тепер Микола мурувати піч. І вимурував був уже одну бічну стінку та й заходжувався саме коло другої, як тут трапилася несподівано страшна подія й перервала йому всю працю.
Примітки
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 77 – 83.