8. Жахливе відкриття

Вал. Злотополець

Мандрівка по острову. Недогризки. – „Чи тут живе Микола, козак із славної України?”

Отак проводив Микола день-у-день і не стямившись навіть, як минуло цілісіньких три роки. І хоч увесь цей час безупинно працював над човном, удалось йому видовбати стовбура ледве наполовину. Але хоча й знав, що скорше не доведеться скінчити човна як може за других три роки, проте не кидав початого діла і з завзяттям, як у перші дні, безупинно довбав та й довбав.

Одного дня, коли Микола відпочивав опівдня й роздумував над своїм життям, спало йому на думку, що хоча живе на острові три роки, проте не забирався в глибину своєї землі. Тільки недалекі околиці, віддалені на дві-три годині ходу від печери, були завсіди цілями його дотеперішніх мандрівок. І тому Микола вирішив перейти цілий острів із одного кінця до другого й ще напередодні виготувати все необхідне до мандрівки. Другого дня вранці, навантаживши ламу поживою на кілька день, узяв наш козак свою зброю й рушив у дорогу.

Спочатку не стрінув він у дорозі нічого цікавого: дерева, корчі, стрімкі скелі та бистра річка – оце все, що довелось йому бачити. Так пройшов Микола може з дві козацькі милі. І тепера тільки на власні очі побачив, що оселивсь у найбільш неурожайній частині острову. Велике багацтво незнаних овочевих дерев іще більш його запевнили в цьому. Втомлений цілоденною мандрівкою йшов він берегом якоїсь річки. Сонце вже давно зайшло й треба було думати про ночівля. А що з огляду на хижаків ночувати в гущавині було небезпечно, Микола не довго думаючи виліз на розлоге дерево, прив’язав себе до гілляки мотузком, як у перші дні, та й заснув твердим сном.

Удосвіта збудили козака пташині співи, що лящали просто над головою. Умившись із річки, Микола поснідав та й пустився в дальшу дорогу. Йшов так може з кілька годин і нарешті побачив, що суходіл кінчається: це був південний берег острова.

І вже спустився Микола до самої бережини, коли спинився зненацька мов урісши в землю. Чув наче не стало йому віддиху: з піску виглядало кілька людських черепів. Широко розплющив він очі й дивився на ці страшні черепи з вищиреними зубами, ребра й кості ніг та рук.

І якось моторошно стало Миколі. В уяві почали пробігати різні картини: то здавалось йому, що колись хвилі викинули розвиток корабля з людьми й вони тут із голоду загинули, то мимохіть ізгадував собі оповідання Джемса Бровна про самотні, таємничі острови в океані, де закинуті після розбиття корабля мореплавці гинули від незнаних нікому причин. Повів очима навколо й насторожував уха, як тільки шелестіло де біля нього. Бо хоча небоязкий був наш козак і не раз зазирав в очі смерті, проте якийсь незрозумілий, непереможний жах брав його перед оцими кістками. Постояв-постояв, оглянув один череп, другий та й не оглядаючись, хутчій подався геть.

Пройшов гонів з двоє й од несподіванки аж рота роззявив: за невеличким горбком побачив у землі круг: це був слід погаслого вогнища; навкруги лежали черепи, біліли кості рук та ніг, на яких іще видно було сліди зубів, що гризли м’ясо.

– «Людоїди!» блискавкою мигнула в Миколи думка. «Не страшно воно, коли смерть чига на тебе в завзятому бою, не страшно, коли роздерти може хижа звірюка, та коли подумаєш, що тебе живцем шматуватимуть на печеню мов порося, – таки чуєш, як щось бігає поза шкурою», подумав він. «Та не з цих я, що живцем віддаються їм у руки! – Не лякавсь я ніколи бусурмена, ляха й москвина, так може й із тобою справлюся, невідомий дикуне!» розважав себе наш козарлюга. Але хоч і намагався забути про це, таки страх, як неприємно було!

Багато всяких невеселих гадок одібрали в нього охоту мандрувати далі й він вирушив додому. Але ж і в дорозі не міг позбутися думок про дикунів. У задумі й не зглянувся, кудою йде, і аж крикнув із люті, коли після довгої ходи знову побачив погасле вогнище й черепи та кості.

«От проклята мара, ніяк не сходить із очей!» подумав козак; придивився, а це не друге вогнище, а те саме, яке недавно покинув. «Отож блукати вже почав, – чи не водить часом якась нечиста сила?» Сплюнув зі злості й пішов знову давньою дорогою. Йде, йде, коли чує, а в корчах щось шелестить і ступає слідком за ним.

«Невже доведеться мені ще сьогодні змірятися з дикуном?» думає наш козак, прискорюючи ходу, щоб дістатися мерщій за корчі, біля яких бовванів уламок скелі. Захекавшись добіг туди, притулився спиною до скелі, вхопив у руки сокиру й готовий до боротьби… аж зареготався, коли побачив здалека, що то не дикун, а його власна лама.

«Ну й дурень із мене, їй Богу! заб’єш собі голову дурницями про таємні острови та й біжиш, як оглашенний!» лютував Микола на себе. «Тепер хай сам Люципер женеться за мною, то так уперіщу сокирою, що аж іскри посиплються йому з лоба. Як верну коли на Запорожжя, соромно буде розказати про те, як замірявсь я до бою стати з власною ламою, а то підіймуть тебе на сміх братчики й таке причеплять імення глузливе, що хіба бери та й утікай із Січи.»

Отак розмовляючи подумки й не стямився Микола, що сонце давно вже зайшло й ніч темна почала обгортати праліс. До дому було ще далеко, тому вирішив він переночувати в альтані, яку збудував собі ще того літа й частенько в ній ночував, коли пізно було вертати до печері. З бідою знайшов свій «хутір», як жартома прозивав наш острів’янин околицю коло альтанки, страшенно втомлений кинувся на землю й почав уже був дрімати, коли чув над головою ніби людський голос:

– «Миколо, запорожець із славної України!»

Микола зірвався притьмом й увесь аж потом облився. «Чи сплю я, чи може дух якого запорожця кличе мене?» Насторожив уха й перестав дихати. Слухає, а тут тобі вдруге кричить щось:

– «Тут живе Микола, запорожець із славної України?»

Аж легше відітхнув бідолаха, устав і побачив над головою свого улюбленця-птаха, якого навчив отих слів, щоб хоча інколи чути рідну мову. Втішена папуга залопотіла крильми й сіла на плечі Миколі, викрикуючи всей час вивчених слів…

Довго пролежав Микола тої ночі. Різні думки промайнули в його голові. То метикував, як би кинути оцей таємний острів, де люди знаходять собі смерть од незнаних причин, то знову, чи не знищити все до цього часу збудоване, щоб дикуни на зауважили коли будь, що крім них іще хтось живе на острові. Серед отаких думок Микола й не зчувсь, як заснув твердим сном.

Примітки

Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 108 – 111.