7. Будування човна
Вал. Злотополець
Видужання. Знову без огню. Масло. Розклад денної праці. Гніздо папуги.
Довго-довго лежав Микола без пам’яті. Нарешті, – видно Бог зглянувся над козаком, – почав дихати що-раз глибше й глибше. Ворухнувся раз, другий, розплющив очі й повів ними навкруги. Ще добре не міг здати собі справи, що саме було сталося з ним, та проте впізнав свою печеру.
Проміння теплого сонця вдиралося в кожний її куточок, падало на лице Миколи й наче гладило його по стомленому обличчю. Поволі почала вертати до слабого пам’ять, а біль у не як слід іще вигоєних ранах нагадала йому все, що сталося.
«Отак, це рани звалили мене з ніг», подумав Микола. Разом із тим відчув він, що йому покращало: голова не боліла та й палу не було зовсім. Здоровий, сильний піт облив слабому тіло.
Так пролежав Микола може з годину й відчув, що хвороба вже минула: вільно й без болю міг тепер ворушити руками й ногами, та й без труднощів піднявся й на хвилину присів.
Страшна спрага палила йому уста. Воду, яка стояла коло нього, не можна було вже пити. На щастя пригадав собі, що поклав під голови цитрину; дістав її й жадібно почав висисати.
Кислий сік гасив спрагу й відсвіжував знеможене тіло. Незабаром Микола заснув лагідним сном.
Сонце як раз почало сходити, коли Микола прокинувся. Аж усміхнувся бідолаха почуваючи, що сьогодня в нього вже більше сили й бадьорості. Тільки втома, яку чув на цілому тілі та біль у лівому плечі й руці, нагадували недавню хворобу.
Тепер уже відчув він також і голод та й почав їсти картоплю, що лежала коло нього, приправляючи її для більшого смаку цитриновим соком. Наївшись, почав Микола оглядати свою печеру. І тоді тільки помітив, що в ногах лежать його вірні лами. Ох, як зрадів наш самотніш острів’янин!
«Простіть, що забув за вас!» говорив він і гладив їх по м’якій вовні. – «І за себе був цілком забув, збираючись уже на той світ!»
А як дійна ляма підійшла до Миколи, він підвівся, вхопив її за вовну, щоб не втікла й почав ссати з вимені молоко.
І здавалося слабому, що з кожним ковтком вертає до нього здоров’я. Підживившись трохи, заснув він ізнову й прокинувся тільки ввечері. Тепер учув таки добрий голод, зате болю в ранах сливе не було. Цього разу кілька бараболь із соком цитрини цілком вистачили Миколі, щоб наїстися. Незабаром опали йому важко повіки й він ізнову заснув твердим, довгим сном.
Цей безпереривний сон так підкріпив Миколу, що він другого дня вранці підвівся, встав із постелі й пройшов, спираючись об стіни, кілька ступнів. Хиткою ходою вийшов потім із печери й підвів до неба очі. І здавалося слабому, що він удруге на світ прийшов.
«О ясне сонечко, як дороге мені тепер твоє проміння!» – шепотів він урадуваний і щасливий. Потім повернув очі на безмірний, синій небосхил, на дерева й кущі, що прибралися в молоду зелень і миготіли росою як перлинами, й на лями, що пестливо тиснулися до його рук. І здавалося слабому, що прокинувся він із якогось важкого, страшного сну в чудовій, зачарованій країні. Груди піднімалися високо, він підвів руки вгору й шепотів наче тиху молитву:
«О Боже, який чудовий твій світ! Який він чудовий!»
Здоровий, лагідний вітрець, кришталева джерельна вода, якою промивав рани, а також нив змішану з молоком, а до того веселий настрій, – спричинилися в великій мірі до скорого видужання пораненого. А за кілька день, аби не деякий біль у лівім плечі та руці, чув би вже себе здоровим та сильним як раніше. Отже міг Микола знову взятися за давню недокінчену роботу.
Насамперед пішов він глянути, чи вийшло що з його горшків. Одчинив піч і диво! – на горшках та глечиках блищала скляна полива. З радості Микола й забув, що вони йому тепер ні до чого, бо вогонь давно погас. А коли спало це нашому козакові на думку, зажурився тяжко поглянув на піч та посуд і важко-важко зітхнув.
– «Та якось може знову пощастить роздобути вогню», подумав трохи згодом бідолаха. – «А поки що, здасться посуд на молоко й на воду.»
Та й іще до чогось придавсь йому посуд. Нагадав собі якось наш пустельник, що не погано було б скоштувати картоплі з маслом. Що тут довго думати, коли молока скільки душа захоче. Замість дерев’яної маснички ось що зробив: вибрав щонайбільшого глечика, припасував до нього вирізаного з дерева кружка із забитою по середині ломачкою та й почав бити масло. А коли в масничці з’явилися шматки рідкого масла, повиймав їх та налив водою, щоб трохи ствердли, потім посолив, загорнув у листя й поклав у льох.
Отак пощастило нашому господарю з маслом. Та коли хтів його скоштувати, тоді тільки нагадав, що й картоплі вже більше не можна пекти.
– «Ось тобі й щастя! Доведеться знову мені жити, як за перших днів», – нарікав Микола. – «Устриці, молоко, кокосові горіхи й сире м’ясо – це єдина моя їжа.»
«Та й за це дякувати треба Богові: буду живий, спроможусь на щось краще», подумав він одначе трохи пометикувавши.
Що ж тепера мав Микола робити? Усе, що міг виробити руками, вже було. Отже зіставалось нашому козакові лишень дармувати: найстрашніше, що міг собі уявити. Без діла здавалося Миколі життя неможливим, а до того ж на оцім відлюднім острові.
Видима річ, що він блукав тепер цілими днями й усе роздумував, як би то йому загаяти час. Удень і вночі мучила нашого козака думка, чи не збудувати б йому байдака або хоч човна. О, тоді гребки в руки й гайда шукати людей, які не так то може й далеко від його острова.
Живучи віднині тільки цією думкою, вибрався Микола шукати дерева, з якого міг би збудувати хоча звичайнісінького рибальського човна. Незабаром знайшов досить велике, дивне дерево. Між густим листям звисали овочі, завбільшки з кокосові горіхи, але ж без шкаралупи. Овочі ці були дуже смачні й поживні.
Грубий стовбур дерева вже давно був дуплявий, і Микола сподівався, що як лише зруба його, обтеше трохи й поширить дупло, можна буде зробити човен. Отже він зазначив місце, де росло дерево, щоб легко потрапити туди згодом, і вернув додому.
По дорозі знайшов Микола те, що давно вже хотів надибати, а саме: гніздо папуг [48]. Але як лише почав підкрадатися до гнізда, папуги залопотіли крилами й пурхнули йому над головою. На щастя одна наймолодша папуга, що не вміла ще як слід літати, зісталася в його руках.
«Ось і впіймав!» радів Микола. «Тепера вивчу тебе говорити кілька слів та й веселіше мені буде, коли чутиму голос, хоча трохи подібний до людського.» А вернувши додому, Микола зробив клітку, повісив її над головою й ліг спати.
Другого дня почав наш козак міркувати, чи зрубати знайдене вчора дерево, чи зіставити. Але хоч овочі цього дерева були щедрим даром природи, одначе судно було ще ціннішим скарбом.
«Коли це мені пощастить, так переді мною надія, що вирвуся з острова й тоді до чого мені це все: і овочі, й кокосові горіхи, й устриці,» думав Микола.
На згадку тільки, що може колись ізнову побачить людей, а можливо й зелені луки Вкраїни та Низове Лицарство, не міг утерпіти довше наш козарлюга: зірвався, схопив кам’яну сокиру, мерщій побіг туди, де стояло дерево й зараз таки взявся до роботи.
Це була найтяжча праця, за яку коли будь брався. Тупа, крихка сокира лишала незначні сліди на стовбурі. Та проте запорожець вирішив ні за що в світі не відступати од задуманого діла.
Від сходу сонця до пізнього вечора цюкав, та й цюкав сокирою і за цілісінький день удалось йому видовбати отвір, що ледве міг устромити туди кулака.
«Доведеться мені, бачу, не день і не два працювати над оцим», думає втомлений Микола. «За рік може тільки всміхнеться ця хвилина, що спущу тебе, незугарна тепер колодо, на хвилі моря й вирушу в світ далекий, світ незнаний, назустріч долі.»
Навчений досвідом постановив наш козак розділити свій день і кожної години виконувати означену роботу. І так розклав собі час: рано-вранці, як лише світало, вставав, біг до моря й купався. Холодні як лід хвилі відсвіжували Миколі тіло й він бігцем вертав додому. Потім убирався й вилазив по драбині на скелю, що взносилася над подвір’ям. Під його ногами шумів праліс, далеко-далеко синіло море. І день-у-день зривалася в серці козака туга за світом, що десь там мусів бути за обрієм, і з уст йому линула гаряча молитва до Бога за тих, що там зіставив: за старого батька й неньку, і за нещасну, поневолену Вкраїну.
Потім вертав він до печери й доїв лам, яких освоїв уже чималу черідку. Частину молока випивав на сніданок, а частину заховував у льоху. Господарство забирало Миколі чималу годину часу Потім ішов він на бережину по устриці на обід, а звідсіля – в ліс до дерева.
Приблизно в десятій годині спека ставала нестерпучою й працювати було неможливо; тому йшов ізнову купатися. Холод хвиль і лагідний вітрець, що нісся з-над моря, відсвіжували нашого працівника, вертаючи йому бадьорість та жвавість.
Так за годину вертав він ізнову до печери, удруге доїв лам, робив сир із кислого молока й брався за обід. Молоко з сиром, кілька устриць та пів кокосового горіха, цілком вистачали йому, щоб наїстися.
Під час обіду навчав наш острів’янин свою папугу говорити кілька слів. По обіді трохи відпочивав, а як спека меншала, йшов ізнову в ліс довбати човна: на це присвячував щодня дві годині Потім біг ізнову до моря, купався вдруге, вишукував устриці й вертав до дому, щоб тут поратися в городі. Садив біля огорожі пшінку й картоплю, сподіваючись, що все-таки колись роздобуде вогню, а тоді не треба буде бігати й розшукувати їх у лісі. Заводив собі й садок: понасаджував молоді парості кокосової пальми та інших овочевих дерев, поливав молоді щепи, насаджував живопліт навкруги свого сада й города. Іноді обрубував гілля з дерев перед печерою й так їх стягав, щоб вони зрослися по якомусь часі й утворили велику альтанку.
А що малим іще хлопчиною Микола помагав не раз дядькові ходити коло овочевих дерев і вивчився таки де-чого, тепера стало йому це в великій пригоді. І радів страшенно, як ізгадає, що за рік вкруг печери матиме власну городину й садовину. Білі квіти, мов метелики, обсядуть на провесні молоде листя, пташки зів’ють собі серед гілля кубельця й тьохкатимуть од ранку до пізньої ночі. І здаватись йому буде, що він на своїй любій Вкраїні, у вишневому садку. І радів цим Микола, як мала дитина.
А як сонце вже спускалось до вечірнього упруга, брав наш козак лука й, хоча на Січи ще встрілював у леті птицю., вправлявся трохи: може коли доведеться почастувати кого стрілою. Увечері знову вертав він до печері, доїв лями, вечеряв і лягав спати. А блідолиций місяченько й зорі вколисували козака до спокійного сну.
Примітки
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 102 – 107.