3. Здобуття вогню

Вал. Злотополець

Перша громовиця. Запалене громом дерево. Перша печеня. Миколина цегельня. Кабиця.

Сонце стояло вже високо, як Микола прокинувся зі сну. Зірвався мерщій, бо ж сьогодня мав полювати на лями. Та цим разом йому не щастило: небо затягло чорними хмарами, зірвався вітер і струями полився дощ. Про лови навіть і гадки не було.

«Треба зачекати трохи», – думає Микола. Та тут тобі ще на гірше завезлося: у лісі стало темно й тільки час до часу блискавки освітлювали небо. І здавалося Миколі, що від гуркоту грому весь ліс тремтить, що хвилина ще – й завалиться скеля, придавивши його в печері як комаху. Та не раз доводилось нашому козакові бачити громовицю в степу, чи на морі, чи в лісі, те й тепер не дуже то лякався.

Коло полудня грім почав стихати. Дощ не лив уже струями. Час-до часу з-поміж чорних хмар виглядав синій шматок блакиті. Хуртовина ущухла. Тільки розгойдане гілля колихалося ще, струшуючи з листя краплини дощу.

«Значить можна вже вибиратися в дорогу», – подумав Микола, беручи сокиру й закидаючи торбу на плечі. І вже збирався йти, коли тут, як грякне! – затряслася печера й Микола повалився з ніг без пам’яті.

«Мабуть довго пролежав я тут», – думав наш козак бачучи. що хуртовина зовсім ущухла й хмар уже не видко. Спробував підвестися й устати. Нарешті це пощастило й Микола з радістю відчув, що здужає навіть іти. Взагалі не почував він жадної слабості – тільки в голові немов джмілі гули. Уставши, побачив він перед печерою гілля з дерева, що росло на скелі. – «Ох, лишенько! нове тобі, козаче, горе!.. Це мабуть грім ударив у дерево, до якого прив’язана мотузяна драбина», сказав собі подумки наш козак. Глянув зненацька вгору й сокира випала йому з рук: дерево над печерою палахкотіло ясним полум’ям. З радості неописаної Микола й забув навіть, що може згоріти прив’язана до пенька мотузяна драбина. Та часу гаяти не можна було: назбирав мерщій гілля, підклав сіна й прожогом кинувся по драбині вгору, щоб знести вогню. Миттю зліз із запаленою гіллякою, підпалив сушняк і весело поглядав, як щораз ясніше полум’я гоготіло перед печерою.

Розпаливши багаття, кинувся наш козак гасити вогонь на дереві, бо розміркував, що як згорить пеньок, то не буде до чого прив’язувати драбину. За хвилин кілька замісць полум’я взносився з дерева дим угору, а трохи згодом, – на дереві зісталося лише чорне, обпалене гілля.

Веселий і бадьорий вернувся Микола до печері. Зараз же настромив на рожен шматок м’яса та й почав пекти.

Оберта м’ясо, оберта – та вже й утерпіти йому важко. «Еге, козаче, як пекти – так пекти! Солі нема? – Та голова навіщо?» – Побіг чим швидче до моря, зачеберхнув лушпиною з кокосового горіха води, приніс хутенько до печері, сполоснув морською водою м’ясо, посмажив іще трохи – й готове.

Засів тепер наш Микола обідати. – і! радості аж очі блищать. На бенкетах у кошового не їв здається так смачно, як тепер. Розкошує після довгого посту бідолаха.

– «Пообідав добре», – каже витягаючись. «Давно, давно вже не пам’ятаю такого свята. Тепера треба тільки не на жарти подумати, як мені зберігати благодать оцю – жариво.» Довго мізкував козарлюга, аж поки не побачив, що зі стіни скелі, на лікоть заввишки над землею, стирчить здоровенна каменюка. І хоч усей камінь був мокрий, та місце під ним було сухе, немовби й дощ не лив.

– «Ось тобі й місце на вогонь!» скрикнув урадований Микола. «Та чим-небудь не звик я вдовольнятися,» – міркував він. «Чому б не збудувати мені печі як статечному господареві? – Лопатою видовбаю під каменюкою яму, боки обложу муром із каміння – от діло й готове: піч хоч куди!»

А що зважав Микола на найменшу дрібницю (бо пересвідчився, що й найменша дрібниця може стати в пригоді), то пригадав собі, що в одному місці бачив гарну глину, цілком схожу на межигірську. Якраз тепер оця спостережливість стала йому в пригоді.

Не гаючи часу, взяв лопату та кам’яний ніж і пішов шукати глинище. А що в орієнтуванню на якій завгодно місцевості митець був із нашого козака не аби-який, то не довго довелось йому шукати місце, де бачив кілька днів тому жовту як віск глину. По зливному дощі земля була м’яка й тому без великого труду накопав Микола найкращої глини, наліпив чотирикутних цегелок та й повигладжував їх іще рівненько кам’яним ножем. А коли вже готових було десятків кілька цегол, поскладав їх рядочком, щоб просохли й затверділи на сонці, а сам вернувся додому, бо зголоднів таки добре.

Пообідав наш пустельник та й думай: «От уже поволі розжився. І вогонь маю, і домівку якусь та й їжі, нівроку собі, – подостатком є. Біда лишень, що один я мов та билина в полі: ні до кого й словечком обізватися, не те що звіритися, чи порадитися. А колись бувало кругом тебе гурток друзів, що в пекло пішов би за ними, як і вони за тобою. Ex! – лучче (ї і не згадувати, а то тільки сум бере»…

Вечір сповивав усе темрявою й тихо ставало навкруги. Та Миколі не хотілося спати. Щоб не дармувати, взяв лопату, понаносив каміння та й почав, поки поставить піч, робити тимчасово кабицю. Отак працював він не розгинаючи спини, аж поки зовсім не споночіло. І вже ясні зорі мигтіли на погідному небі, а місяченько, як козаченько молодий, повільно плив до зірок моргаючи, коли наш острів’янин скінчив свою працю.

Довго-довго не міг Микола заснути тої ночі: задивився на зоряне небо й линув думками на далеку, солодку Вкраїну…

Примітки

Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 73 – 76.