Росіяни завжди підкоряються зовнішній силі

Дмитро Донцов

Звиклий коритися “чужій” правді, позбавлений власних переконань, може москаль зробити все. “Трудно человеку (себто російському) знать – пише Достоевський – что грешно, а что нет: тайна тут превосходящая ум человеческий”. А коли трудно, то нема для російского чоловіка ніякої заказаної дороги, ніякого певного шляху.

“Я тысячу раз дивился – пише той самий автор – на эту способность человека (и кажется русского человека по преимуществу) лелеять в душе своей высочайший идеал рядом с великою подлостью, и всю совершенно искренно. Широкость ли эта особенная в русском человеке, которая его далеко поведёт, или просто подлость, вот вопрос” [Достоєвський. “Подросток”].

Брак сеї широкости або “подлості” у європейця і не можуть стерпіти москалі, як одна з героїнь в “Обломові”, котра “в немецком характере не замечала никакой мягкости, деликатности, снисхождения, ничего того, что делает жизнь такою приятною, чем можно обойти какое-нибудь правило, нарушить общий обычай, не подчиниться уставу”.

Тому так тяжко пересічному європейцеві зжитися з найкультурнішим навіть москалем, котрий позичає книжку і не віддає, входить до кімнати не стукаючи, відриває вас від важної праці пустою двохгодиною балаканиною, отвирає чужі листи і не бачить в тім нічо злого, при першім знакомстві позволяє собі на неможливі фаміліярности і не може надивуватися “здержливості” і “фальшивості” європейця, що охоче зрікається його п’яних цоцілунків і прочих виявів “широкої” натури, але вимагає стислого виконаня затягнутих обов’язків.

Ясно, що таку суспільність міг тримати вкупі лише абсолютизм. Російський масовий чоловік, або як його називав Ніцше Herdentier, ніколи без тої чи іншої форми абсолютизму обійтися не міг.

“Головне нещастя Росії, – пише В. Соловйов, – в нерозвиненості особистості, а через те в слабім розвитку колективного, громадського первістку („общественности”), бо між сими елементами заходять відносини пропорціональності: при здавленню первістка особистого твориться з людй не суспільність, а отара” [В. Соловьев Сочинения т. 5, с. 206].

Ся отара повстала і з російської суспільности через занедбання індівідуальності і упадок, взглядно нерозвиненість того, що я назвав автономною мораллю. Сеї моралі, свідомого схилення чола перед моральним абсолютом москаль ніколи не знав.

“В Європі, – пише Достоєвський – закон, обов’язок формувалося і укладалося тисячоліттями. Зло і добро означено, зважено, розміри і ступені мірялися історичними мудрцями людськості, невпинною працею над душею чоловіка. В Росії сього не було, тут ні добро, ні зло ніколи не мірялися власним сумлінням, лише диктувалися з гори, без всякої участи одиниці.”

“В Росії – каже Герцен – неписане, морально дисциплінуюче чувство, інстинктове узнання прав особи, прав думки, не могло перейти до нас (москалів) і не перейшло” . І далі: “у європейця є означена мораль, у нас моральний інстинкт. Там де їx зупиняє власна свідомість, нас затримує жандарм” [А. Герцен. С того берега].

То само казав Мережковський, коли він (ще в 1905 році) твердив, що “сознательной, религиозной воли к отечеству, к мужеству у нас никогда еще не бывало, а была лишь воля стихийная”.

“Російський селянин – вторує йому Боденштедт – хилиться перед силою як і німець, але з інших мотивів. Він боїться сили, як якоїсь стихійної, нерозумної, сліпої влади, уникнути її руйнуючого ділання якими би то не було средствами є для него дозволене. Німець ставиться з повагою до державної влади, бо розуміє її рацію та існування”. [Bodenstedt, Russ. Fragmente, т. I, с. 13].

Росіянин сього не розуміє і тому старається уникнути її ділання – хабарами, дезертирством, ухиленям від виборів. Позбавлений державного примусу, він може зробити все.

“Выскочит русский человек чуть-чуть из казённой, узаконенной для него обычной колеи, – читаємо у Достоєвського – и он сейчас же не знает что делать. В колее всё ясно: и доход, чин, положение в свете, экипаж, визиты, служба и жена, а чуть что – и что я такое? Лист гонимый ветром.”

Глорифікуючи російську державність, писав колись Катков: “Як буря, невстримана нічим, вона закрутить і пожене перед собою міріади порошинок (під котрими він розумів горожан), не питаючися, що кожна з них думає або хоче.” Ну, а що буде, коли сю силу, що впроваджує в рух сі порошинки, або, як сказав би Досгоєвський, листя, – скрутить параліч? Що тоді? Се ми бачили навесні 1917 року, під Тернополем, коли як зграя зайців тікали російські жовніри з фронту, коли всякий авторитет в державі, мимо старань революційної крикливиці Керенського, рухнув вділ, коли міріади “порошинок” закрутилися в дикім танку, що називаеться Великою Російською Революцією.

Кожна нова кляса, що з’являлася в Європі на зміну старої, виявляла великий будуючий хист і організаторський талант. Ні по страті Карла І англійці, ні по страті Людовіка XVI французи не опинилися в положеню безпорадних дітей з байки, коли раптом зникла добра фея, що вказувала їм дорогу в лісі. З росіянами сталося інакше. Російський пролетаріат зачав велику революцію, але дуже скоро опинився в положенню одного з горьковських героїв, котрий казав: “мне тесно, и стало быть должен я жизнь раздвигать, ломить и перестраивать. А как? Вот тут-то мне и история… Не понимаю я этого –и тут мне и конец!”

В такій випадку треба було розуміється звернутися до того, хто “панімаєт”, до нового червоного царя, котрий, подібно до Петра І “действовал более страхом, нежели величием и ненавидел mise en scene необходимую для монархии” [А. Герцен, “Старый мир и Россия”], але монархом все-таки був. Хто не мав царя в голові, мусів мати його на троні! Замісць бракуючої внутрішньої дисципліни мусіла прийти дисципліна зовнішня. Мусів налагодитися наново сей адміністративний апарат, котрий при всякому ладі є одиноко можливий в Росії.

Думаючи про се і писав Герцен в “Старый мир и Россия” про незнищимість абсолютистичної традиції в Росії:

“Росія правиться ад’ютантами і естафетами. Сенат, Державна рада і міністерства – се просто канцелярії, в котрих діла не розглядаються, а лише відписуються. Ціла адміністрація уявляе з себе телеграфічні знаки, котрими одна особа з Зимового палацу заявляє свою волю. Таку автоматичну, услужну організацію легше потрясти одним ударом на вершку, ніж змінити в основі. В монархії, коли князя вбито, монархія лишаеться, у .нас лишаеться деспотична машина бюрократичного порядку. Аби лише телеграф ділав, хто б ним не правив, коритися будуть.”

Скорилися і Леніну, а сей Ленін моментально прийшов до тих властивих москалям засад правління, котрі нібито перекинула революція. Роблячи се, він впровадив лише в життя принципи, голошені ним здавна. В 1903 році, в Женеві, коли прийшло до розламу російської содіал-демократії на дві фракції, Ленін, боронячи новий регулямент партії, котрий меншевики назвали винятковим станом для інакше думаючих, сказав: “нашій інтелігенції чужі правові переконаня, котрі б дисциплінувалн її зсередини. Ми потребуємо зовнішньої дисципліни” [Протоколы 2 очередного съезда РСДРП. Женева, 1903, ст. 333].

Перейнявши власть, Ленін і зачав вводити в життя сі засади, котрі рівночасно були і засадами царату і котрі знаходили свое оправдання в аморфній організації російської суспільності та її повній некультурності. Може власне тому, що царат показався нездібним в останні свої роки консеквентно провадити в життя засаду абсолютизма, заводячи думи, певну свободу преси і т. і., і тим наразив на хитання нездібний до самоуправи народний організм Росії – може як раз тому і з’явився в критичний момент большевизм, яко deus ex machina, яко спаситель російських “ісконних начал”. Він був тут може лише спробою ратовання конаючої російської державності, зараженої отруєю західноєвропейського лібералізму. І про се, і про сей випадок говориться в пророках: говорячим про можливість занесення до Росії засад европейської культури, засад європейського лібералізму, Леонтьев потішає себе і читача тим, що се не може мати довгого успіху, бо сей лібералізм прецінь “так легко може бути роздушений між двома зовсім неліберальними силами: між несамовитим нігілістичним поривом і твердою обороною наших великих історичних принципів” [К, Леонтьев, Сочинения, т. 5, ст. 386].

„Оборона історичних принципів” не вивезла та її мусів заступити “несамовитий нігілістичний порив”, котрого свідками були ми і за котрим Блок “в белом венчике из роз” бачив самого Христа, порив, що мав знищити смертельні і для царата і для російської революції засади європейської демократа.

Тепер ми приходимо до відповіді на наше питання: чому Росія засадничо ворожа Європі і чому вона її мусить поборювати. Аморфна російська маса може бути ведена лише абсолютизмом, самодіяльна європейська суспільність – лише самоакцією. Для того Росія мусить з одної сторони боронитися перед європейською засадою і не допустити європейських бацилів до себе, бо защеплена в Росії, вона може довести лише до дебошу і до розкладу державного механізму. З другої сторони вона мусить стреміти знищити сю Європу, знищити її ідеї скрізь, де сягають її впливи, бо сі ідеї є одинокою охороною проти всякого, а в тім числі і проти московського абсолютизма, що стремить до панування над континентом. Знищити сю духовну сполуку, що лучить на Заході одиниці в групи, в стани, кляси і союзи, і зробити з них аморфну, не здатну ні до якого опору масу.

Проти сього європейського принципу боролася все Росія, якими б формами ся боротьба не прикривалася. Вона боролася не проти буржуазії, а проти засади особистої гідності і правової психіки, котру і Ленін і Леонтьєв безнадійно плутають з засадою буржуазності. Так само боролася Росія в Польщі і на Україні не проти клерикалізма, лише проти незалежної від держави церкви, що стояла на дорозі царському і совітському самодержавію. Боролася вона не проти угнітаючої народ шляхти в Польщі та в нас, як думав Костомаров, а проти незалежної, ворожої всякому абсолютизмові корпорації, котра майже одинока тоді, і шаблею і пером, вела провід в політичнім життю нації.

В остані літа бореться Росія не проти кулаків на Україні, а знов проти нової кляси селянства, котра прокинулася до свідомого політичного життя і, пересякнута ідеалами демократизму, є найбільшою перепоною російському деспотизмові на Україні. Вона бореться з “жовтими синдикатами” і з вождями європейського соціалізма тому, що для опанування західноєвропейського робітничого руху треба зробити з робітництва інертну, позбавлену вождів масу. Не проти буржуазної моралі, а проти всякої іде, що стоїть понад ідеалами здичавілого егалітаризма і егоїзма, котрі скорше чи пізніше, а завше провадять до абсолютизма. Проти добровільної кооперації, проти організованого колективізму, що спирається на принципи високо розвиненого індивідуалізму. В ім’я ідей, котрих не знали ні європейський абсолютизм, ні європейський соціалізм, і котрі є спільними і царатові і большевизмові.

Борба з українським панством в 18 в., з українською церквою в XIX, з українським селянством в XX в. – се були лише перші етапи російського походу на Захід, дальшими стадіями котрого були: борба з “польськими панами” в [18]32 і [18]61 рр., з польською церквою за Миколи 2 (фаворизовання маріанітів), а далі з європейським соціалізмом і синдикалізмом. Ціль лишалася одна і та сама – деморалізація сеї суспільності, її розклад на безчислену кількість катковських порошинок, що є конечною передумовою російського панування в Європі.

Чи йде о внутрішню, чи о зовнішню політику Росії – скрізь спотикаємо одне і те саме. Підтримуючи колись гайдамаччину на Україні, а тепер такі нації як білорусів, або такі верстви як люмпен-пролетаріат (голоту) на Заході, Росія стреміла в першій лінії з’єднати собі ті чинники за кордоном, що живуть лише егалітарними ідеалами та за їx здійсненя готові погодитися навіть на абсолютизм, на власну політичну смерть, стаючи легко жертвою московської демагогії. В політиці внутрішній апелює Росія знова до тих кляс, котрі моляться виключно на бога егалітаризму і через те легко падуть жертвою демагогії, даючи себе ужити проти політично розвинених верств – для слави Росії.

Так колись ужила вона проти самостійницької кляси української шляхти темне селянство, так тепер уживає вона проти політично в своій масі свідомого українського селянства – “деревенскую бедноту” (себто голоту і шумовиння), аби потім ціною може економічних уступок селянству, знищити його як політичну силу, як в XIX віці зробила вона з панством на Україні.

Можна лишити на боці питання “будучої Росії”, або “третьої Росії” (котру ще ніхто ніколи і в сні не бачив), чи їй вдасться колись засвоїти собі засади євроейської демократії, чи може рацію мав Чаадаєв, котрий казав, що “nous avons je ne sais quoi dans le sang qui re ousse tout veritable progres” [Чаадаев, Lettres sur lа philosophie de l’histoire]. Одне є певно, що досі за всю свою тисячолітню історію показалася Росія неспосібною засвоїти собі сі ідеї, шо всі її наслідуваня Заходу були карикатурою: просвічений абсолютизм – абсолютизмом Чінгіз-Хана, парламентаризм – родом якогось перського меджилізма, і навіть соціалізм – червоною аракчеєвщиною. Про будуче отже лишім розмови на боці, але мусимо туже зробити висновки зі сказаного, котрі дуже важні до означеня ліній нашої національної політики.

Примітки

в белом венчике из роз – рядок з поеми О.О.Блока «Двенадцать» (1918).