Російська суспільна думка підносить масу і зневажає одиницю

Дмитро Донцов

Держава, община, родина, церква, субстанція все стояла над поневоленим морально й фізично суб’єктом в Росії як великий далай-лама перед віруючими, не даючи йому ні вільно рухатися ні вільно думати.

Фатальні наслідки такої організації суспільности і психики одиниці могли ми обсервувати в останні літа. Неспосібність боронити своїх прав виявилася в ганебнім упадку пануючих кляс під ударами большевизма і в пасивності селянства. Неспосібність виступити активно в творенню колективної волі – в ганебнім розпаді російського фронту в 1917 році, відбудувати котрий наново змогла лише большевицька палка. Що найбільше вражає, се те, що колективний розум, не допускаючий ні прецизації, ні сепарації, ся Vernunft, що є підставою російського соціального організму і його установ і котра так різниться від Intelligenz, на котрій спираеться ціла структура Європи, що ся Vernunft свідомо вибірається росіянами найвищим регулятором суспільного життя.

Вже з попередного викладу видно, як гльоріфікували загал, “народню волю”, “согласие всех”, російські мислителі та політики, починаючи з слов’янофілів і кінчаючи т. зв. западниками. Ближче студійовання одного теоретика большевизму Леніна приведе нас до тих самих висновків. Тим самим духом віє і від російської філософії, оскільки взагалі можна говорити про російську філософію в європейському значенні сього слова.

Найяскравішою чертою всіх російських філософів є те, що вони не лишили по собі жодної системи. Не лишив її В. Соловйов, ні С. Трубецькой, ні Н. Бердяєв, ні Кирієвській, але в усіх їx, навіть позбавлених системи творах, яскравою стрічкою тягнеться апотеоза тої самої “внутрішньої правди”, котра втілена на їx думку і в общині, і в цараті, і в інших чудових установах геніального російського народу.

В той час, як підставою європейської філософії є paціо, підставою російської є – логос. Раціо є людською прикметою, логос навпаки, є щось метафізичне і божествене, се є та таємна сила, що живе в кожній речі, і котру не пізнати логікою, тільки “внутрішньою інтуіцією”. Відповідно до того, правдиві філософи, на думку росіян – не учені, а святі. Джерело пізнання правди є тут, як вище – джерело пізнання волі народу і волі церкви, – “безпосереднє чувство”, як каже Соловйов, але ні в якім разі не інтелект і не логіка. Релігійне обожання сього великого “все”, великої субстанції, суть котрої пізнається інтуіцією, чувством, знаходимо і в російській публіцістиці, і в літературі, в котрих, як в зеркалі відбивається цілий світогляд пересічного росіянина.

Падання на коліна перед масою, се, як сказав би француз, engenouillement moral перед тим темним, неокресленим, підсвідомим, що живе на дні масової психіки, – є найбільш маркантною рисою російської літератури. Маса, як писав Леруа Боліє, є для росіянина несвідоме божество, unr divinité inconsciente, подібне до тих рудиментарних богів Єгипту, котрих божественні прикмети є великою, хоч і невиявленою ще силою [Leroy Beaullieu (L’Empire etc., 1 кн., розд. 7)].

Всі російські письменники, а бодай їx найбільша частина, стоять на сторожі сього нового культу маси, маючи за собою цілу так зв. російську інтелігенцію, котра навіть в п’яному виді не забуде віддати пошану своєму богові, не забуде проспівати “первий тост за наш народ”, як се робилося до недавна на всіх Татьянінських вечорах московського студентства. Предмет сього культу, народ, маса мислиться тут, як “коллективное рыло” Успенського, в котрім повинна розплистися, зникнути одиниця з усіма своїми поривами, поглядами і волею. Не з ясною головою і одвертими очима новина людина шукати собі дорогу в життю і ні в якому разі не сміє мати диких претензій вести масу за собою. Її одинокою ціллю і оправданям екзистенції є прислухатися, як індійський факір до голосу Будди, подуву загальної душі, і подібно сомнамбулісту з приспаним інтелектом і зі замкнутими очима, напів у сні слідувати її містичним веліням; нині розбивати собі голови при царський коронації на Ходинському полі, завтра йти до Єрусалиму, позавтра громити “буржуїв”.

Одним з головних жерців сього культу був Л. Толстой, котрий яко теоретик походу проти інтелігенції в літературі в’яже своею особою дві епохи російської історії: царизм, коли маси робили інтелігентські погроми з ініціативи жандармів, і большевизм, коли ті самі маси робили такі самі погроми тої самої інтелігенції з ініціативи народних комісарів. Кн. Болконський (з “Войни і мира”) а з ним і сам Толстой був захоплений Кутузовим перед Бородинською битвою:

“чим більше він бачив відсутність всього особистого, в сім старім, в котрім лишалось замісць розуму, групуючого події і роблячого висновки, одна лиш спосібність обсервації ходу подій, тим більше був він спокійний за те, що все станеться так, як повинно бути. В него не буде нічого свого власного, він нічого не видумає… Він розуміє, що є щось сильніше і значніше за його особисту волю.”

Навпаки Бенінгсен

“старався все зробити, як найліпше, він все обдумав, але власне через се він і не надавався до нічого. Він не надавався власне тому, що він все обдумав дуже основно і акуратно, як і слід всякому німцю”.

Сю свою засадничу ідею провадить Толстой з насолодою і упертістю в усіх своїх творах, бачучи в кожнім інтелігенті, в кожнім судді, лікарі, адвокаті, священику, в найліпшім випадку непотрібних людей, а звикло пройдисвітів, одурюючих народ з власних егоістичних мотивів, його ворогів. Під сим зглядом російський граф знаходився цілком на духовнім рівні російського селянина. Під сим зглядом ідеї остатнього ясно-полянського мужика ні на йоту не відбігають від ідей ясно-полянського графа.

Пригляньтеся героям толстовських романів. Всі ті, хто старався поставити власний розум понад розум маси, хто не бачив свій ідеал в людині-звірі Платоні Каратаєві, як Вронський, князь Андрій, Долохов, Наполеон, – гине. Всі, хто, як Ростов, Левін, княжна Марья, і Пьєр Безухов “нічого не видумуючи” лазив, як лунатик по мурах – немов вигравав на лотереї, так добре йому велося. Найліпше буде вестися, розуміється тому, хто відкине всякий інтелект набік, ідіотові, Іванушці Дурачку. Толстовський Іван Дурак є правдивий російський Петро, правдива скеля, котрої не одоліють і врата адова.

“Хотів його звести диявол. Прийшов він обідати, а в Івана дівка німа обідати давала. Одурювали її ледачі. Без праці прийдуть скорше до обіду – всю кашу з’їдять. І надумалася дівка німа ледачих по руках пізнавати: у кого мозолі на руках, того садовить за стіл, у кого нема – тому недоїдки дає. Поліз старий диявол за стіл, а німа дівка ухопила його за руки, поглянула – нема мозолів і руки чисті, гладкі та пазурі довгі. З соромом диявола ізза стола викинули” [Л. Толстой, Сказка об Иване Дураке].

Чи се не є і філософія большевизму? У кого мозолі на руках – лізь за стіл, а в кого нема – тому об’їдки. Сенс поділ горожан на категорії, так старано переведений в царстві народних комісарів. Се ж та сама негація інтелекту і інтелігенції, котра казала мужикові братися за “резіну” проти інтелігенції, а графові Толстому за перо, щоб воювати проти тої самої інтелігенції, в котрій як один, так і другий бачили не що іншого як укритого диявола. Героїв в європейському змислі не знає ні пізнійша ні вчаснійша російська література, бо їx не могло бути в країні Іванів Босих, Мішаньок і Платонів. Не дивно тому, що коли все таки таких героів-виводилося, то їx шукалося не в монотонній російській природі, а на Кавказі (Лєрмонтов) або в Кримі (Пушкін), а в кожнім разі серед чужинців (Штольц, Інсаров), коли ж він був росіянином (і таке бувало), то своє геройство мусів виявляти або на тім самім “погибельнім Кавказі”, як Печорін, або на парижському бруку, як Рудін.

Безбарвна російська природа, “дождик, ельник да песок” не могли видати ніяких інших опріч таких же сонних і безбарвних натур. Навіть на становиську героїв, вождів мас, як Кутузов або Ленін, пригадують вони не стільки немов з мармору вирізблені фігури великих вождів Заходу, тільки скорше півп’яних типів маняків, ділаючих в трансі. Герої Горького також ніякі герої, так як розуміють се слово в Європі. В їx словах не чутно міцної як криця логіки ні свідомости великого післаництва одержимих духом, ні волі вести за собою. В них чутно лише рев зголоднілого звіря, що прокинувся зі сну і хоче істи, дике виття роз’юшеиої юрби, що реве вулицями міста, не знати що, чи “бий жидів”, чи “да здравствует революція”.

У Достоєвського всякий раз, як його геніальна рука малювала протестантів, вони ніколи не вдержувалися на раз осягнутій височині. Немов діставши завороту голови, падали вони стрімголов в ту липку, невиразну масу, де не було “власного розуму”, де ніхто нічого не обдумував, аби викупити добровільним терпіням, чи добровільною смертію свій каригідний порив: Раскольніков, Ставрогін, Дмитро Карамазов… Більше, найулюбленіші герої Достоєвського се ті, котрі пасивно зносять незаслужну кривду: Макар Девушкін, Неллі, князь Мишкін.

В сліди сих двох великанів російського духа, Толстого і Достоєвського, пішла і вся народницька література, апотеозуючи масу, як носительку вищої правди, котрій має без апеляцій підлягати одиниця. Найбільш талановитий з народників, Гліб Успенський знає, що самостійним може стати селянин лише коли піднесеться над стадним рівнем общини. Але сього він і не хоче. Ліпше вічна біда і некультурність, опіка миру, навіть кріпацтво, як свобода, куплена ціною особистої ініціативи і розірвання общинних зв’язків. Як для Толстого лікар, адвокат і судія – “от лукавого”, так і для Успенського кулак, поліцай і дідич – висланці Люципера, руйнуючі ідилію “коллективного рыла”. Після Златовратського всяка спроба інтелігенції вийти в гору є зрадою народу. Вона повинна в своїх ідеалах і уподобаннях спуститися до маси, принизитися до неї, з покорою поділитися з нею своїм знанням.

Нові соціалістичні ідеологи російського суспільства пішли слідами старих. І не диво! Бо ціла марксівська наука засвоїлася росіянами не через її соціалізм, тільки через матеріалістичний фаталізм і так зрозумілу москалям негацію ролі особистости в історії. Сю негацію систематично проводять всі теоретики большевізму. А. Богданов (Гл. New Europe, 30/Х і 20/ХІ 1919 стаття The proletarian culture) висловлюється проти апотеозу вождів. Вожді мають бути лише “виразниками загальної волі колективу”. В пропонованім соціалістичнім index librorum prohibitorum стрічаємо Книгу Битія, Іліяду, Одісею, Магабгарату і наше “Слово о Полку Ігоревім” бо вони займаються “активністю богів, героїв, царів і вождів” – котрі не сміють прецінь екзистувати. Він негує і цілу дотеперішню літературу і штуку, бо центром її особистість.

“Поема, новеля, штука представляє колізію особи з зовнішнім світом, її відношення до інших, їx боротьбу за особисте щастя, їx діла, побіди і поразки” (цитов. в New Europe “Пролетарская культура” 7, 1918, ч. І) Метою літератури комунізму є далі знищити всякій індивідуалізм в штуці, настрій в творчості, замінюючи індивідуальну творчість – масовою, гуртовою. Маса після Керженцева (Пролет. Культ. XI, 1919, ч. 5) має спільно виробляти сюжет, характери, персонажі, акцію їx, навіть форму! індивідуальна інспірація – виключається!

Мнимі керманичі життя – є лише нужденні фігуранти. Творцем подій є інертна маса, котрій має уподібнитися зарозуміла одиниця.

Толстовське оповідання “Три смерті”, де життєва філософія неорганічної природи (камінь) протиставляеться з признанням життєвій філософії ростини і людини, се тільки підсумок всього того, що пропагували протягом десятків літ російські письменники: Кутузов вище Наполеона, Платон Каратаєв вище Кутузова, Іван Дурак вище Платона, рсстина вище Івана дурака, камінь вище ростини, а ніщо, відповідають російські “самосжигателі” вище навіть каміня, взагалі вище всього… Яка принадна філософія для ростоптаної, як муха, царською общиною або комуністичною довбнею рабської душі москаля!

В парі з літературою йде і політична публіцистика. З цілої плеяди вже цитованих публіцистів, як слов’янофілів, так і їx противників, нема майже ні одного, хтоб не уважав всесторонній розвиток особистості найбільшою бідою, яка б могла стрястися над їx країною. Для одного з них візантійський ідеал має ту добру сторону, що “немає в собі того перебільшеного поняття про людську особистість, що внесена в історію германським феодалізмом” [К. Леонтьев, цит. твір, стор. 113, 114], немає того

“надзвичайного самоповажання особи, що передісталося дорогою заздрости і наслідування спершу до буржуазії, викликало демократичну революцію і породило всі сі фрази про безмежні права особи, а тоді проникло до низших верств західної суспільності, роблячи з всякого звичайного наймита і шевця – істоту, скалічену нервовим почуттям особистої гідности” [Там же, стор. 115].

Обурюється автор і на повагу до жінки, поширену на Заході, в чім він добачає рід перебільшеної поваги перед одиницею. Другий рівно ж протестує проти західного “культу людської особистості” і проти європейського “лицарства з його культом особистої честі”, проти “свободи досліду та особистої думки” [Миллер, “Слов’янство і Європа”, стор. 68, 76 і 258]. Третій бачив “суть минулої історії російського народу і задачу будучого в приниженості особистості” (Шевирев) [А. Пыпин, “Характеристика литературных мнений, стор. 136].

Сею самою ідеєю пересякнуте і російське малярство. Ні впертої сили Рембранта, ні повних сонця яскравих кольорів поета старої Еспанії – Золоагі, ні натхнених надлюдською інтелігенцією мадон Мурільо, ні екстатичної апотеози природи Бекліна та його предтечі Ботічелі, ні тої глорифікації організованого колективу, яке знаходимо в бельгійця Меньє, ні гімнів особистости підчас найбільшого напруженя її енергії, як у баталіста Мейсоньє – нічого подібного не знайдемо у російських малярів. Там панує пасивність, придушеність індивідуума, непевність і понурість старих московських теремів і скитів. Холодом і цвіллю віє від релігійної екстази Іванова, стогоном забитого “я” – від Ярошенка і Репіна. За-місць імпозантного образу свідомих свої сили, йдучих на працю гірняків Меньє, маемо тут поволзьких “Бурлаків”, що з зігнутою спиною, з тупим виразом волів, волочучих ярмо, “идут бечевой”.

Замість таких архитворів Мейсоньє як “1807 рік” стрічаємо большевицько-толстовське квиління на війну, за котрою вони, як наприклад Верещагін в “Апотеозі війни” не бачив нічо опріч “масового морду” і смерти. В краєвидах Левітана та сама понура меланхолія апатичної природи, з котрої зродилася ціла хаотична душа москаля. Скулення, покора перед незнаною вищою силою, сей самий отруйний дух, що ми бачили в політичнім, соціальнім і релігійнім життю Росії, віє і від російського малярства. І навіть тоді, коли воно виходить поза звиклі рамки, поривачись до революційного пафосу, навіть тоді, як в славнім колись образі Репіна “Какой простор” віє від них якоюсь безсилою “пошлостю”.

Малюючи курсистку і студента “в повній парадній уніформі”, що марширують по коліна в розбурханих, брудних хвилях моря, Репін ніби передчував, що в його Росії навіть революція мусить робитися на приказ з гори, навіть революція мусить бути уніформована, коли не в студентський, то в червоноармейський мундир. Ординарністю віє також від інших революційних майстрів російського малярства, від Явленського, Кандінського та інш.

Примітки

С. Трубецькой – Сергій Миколайович Трубецькой (1862 – 1905), російський релігійний філософ.

Н. Бердяєв – Микола олександрович Бердяєв (1874 – 1948), російський релігійний філософ.

Кутузов – Михайло Іларіонович Кутузов (1754 – 1813), російський фельдмаршал, головнокомандувач російськоі армії у війні з Наполеоном (1812 – 1813).

Бородинська битва – генеральна битва під час походу Наполеона на Москву (1812).

Златовратський – Микола Миколайович Златовратський (1845 – 1911), російський письменник.

А. Богданов – Олександр Олександрович Богданов (1873 – 1928), російський большевик і філософ.

Керженцев – Платон Михайлович Керженцев (1881 – 1940), большевицький функціонер.

Шевирев – Степан Петрович Шевирев (1806 – 1864), російський літературний критик.

Рембрант – Рембрандт ван Рейн (1606 – 1669), славний голандський художник.

Золоагі – Ігнасіо Сулоага (1870 – 1945), іспанський художник.

Мурільо – Бартоломе Естебан Мурільо (1617 – 1682), іспанський художник.

Беклін – Арнольд Беклін (1827 – 1901), швейцарський художник-символіст.

Ботічелі – Сандро Ботічеллі (1445 – 1510), італійський художник.

Меньє – Костянтин Меньє (1831 – 1905), бельгійський скульптор-реаліст.

Мейсоньє – Жан-Луї-Ернст Месоньє (1815 – 1891), французький художник.

Іванов – Олександр Андрійович Іванов (1806 – 1858), російський художник.

Ярошенко – Микола Олександрович Ярошенко (1846 – 1898), російський жудожник.

Репін – Ілля Юхимович Репін (1844 – 1930), російський художник українського роду.

Верещагін – Василь Васильовч Верещагін (1842 – 1904), російський художник-баталіст.

Левітан – Ісак Ілліч Левітан (1860 – 1900), російський художник-пейзажист.

Явленський – Олексій Георгійович Явленський (1864 – 1941), російський художник.

Кандінський – Василь Васильович Кандинський (1866 – 1944), російський художник-абстракціоніст.