Союзники України – ті держави, які проти Росії

Дмитро Донцов

Відкидаючи всі інтернаціональні доктрини, що перешкоджають осягненню сього ідеала, мусимо поставити націю в умови, котрі реалізацію сього ідеала роблять можливою. Інакше спертися на сили, сприяючі сій реалізації.

Тою силою, на котру ми маємо спертися, є так званий імперіалізм європейських держав, оскільки його напрямок покривається з напрямком нашої політики. Ним – de gré ou de force маемо послугуватися, коли хочемо не балакати про політику, лише її робити. Сей постулят: шукати опертя в державах, котрі ділають в напрямку здійснення нашого національного ідеалу – не новий для нас. Він тільки продовжує нашу традиційну політику, політику Хмельницького (його союз з Карлом X Густавом), Виговського (Гадяч), Дорошенка (Константинополь), Мазепи (Швеція) та цілої нашої політики від 1917 р.

Позитивна сторона сього постулату, його деталізація – се шукання союзу з тими краями, інтереси котрих суперечать в дану хвилину інтересам Росії. Сю засаду треба проголосити отверто, не лякаючись політичних пройдисвітів або власних інтернаціоналістів, заметеличених большевицькою пропагандою, гримаючих проти “запродання країни” антантському чи німецькому імперіалізмові. Ті чи інші держави, на котрі можна числити, можуть бути “імперіалістичні” чи “реакційні” – се нас нічого не обходить. Се історичний факт, що ні одна нація не визволялася лише власними силами.

Здійснити свої політичні цілі вдавалося їм тільки тоді, коли вони втягали свою справу в круг ідей загальнішого характеру, зв’язували її з інтересами інших держав. Ми не повинні робити ніякого винятку з того правила, мусимо спиратися на кожну силу, котра помагаючи нам має ту саму мету: поділ Росії. Думати інакше, будувати свою справу на боротьбі з “світовою реакцією” або єднати її з справою “визволедня всіх націй” – значило б робити політику Дон-Кіхота, політику національного самогубства.

Практично се значило б, м. і. під час війни руйнувати таке важне забороло проти Росії, як Австрія, а тепер – нищити Британську імперію, себто силу, котра не нині то завтра одинока буде спосібна вступити в отвертий конфлікт з Росією, в обох випадках – збільшувати силу і вплив на європейську політику держави, до розпаду котрої ми мусимо стреміти. Як вже зазначено вище, Росія не має привілею забезпечувати свої міжнародні національні інтереси способами, які їй видаються догідними.

Коли для добра російської державної ідеї потрібно тягнути в сферу її впливів Україну та ослабити політично Європу з поміччю азіатських ханів і претендентів на падишахів, з поміччю мусульманського націоналізму, то в наших інтересах лежить не допустити до сього всякими можливими способами. Подібно як росіяне, серед різних імперіалізмів, можемо послугуватися таким, котрий може бути нам корисний. Зрештою можна бути певним, що ні один з них не буде для нас страшніший від імперіалізму Росії, котра по большевицькім експерименті захоче ресурсами України в першій лінії відбудувати себе економічно.

Особливо під теперішну хвилину поміч європейського “імперіалізму” буде нам потрібна, як ніколи, а се з огляду на цілковиту зміну політичного положення Європи, що наступила наслідком війни.

Се положеня поволі вертає до того, яким воно було перед 1871 роком, коли Росія була головним ворогом європейської демократії. Роль, котру грала Росія в європейській політиці і політичних комбінаціях західних держав, була цілковито інакшою перед і по 1871 році. До сього року не могла зважитися Європа довірити Росії ролі оборонниці цивілізації, котру ся дістала і відіграла з таким блиском під час війни. Німеччина не була ще злучена і не посідала Ельзас-Лотарінгії. Італія, що ледви уконституювалася, яко незалежна держава, ще не мріяла про нові ревіндікації від Австрії. Ся остання (се було щойно по Садовій) ще не ввійшла в сферу впливів Берліна. Вона хиталася між політикою вільної руки і союзом з Францією. Сепаратистичні тенденції її народів ще були закволі, а дуалістична система, що сим тенденціям запобігала, числила ледви кілька років. Турецький труп ще не виражав нахилу бути перенесеним на цминтар, а привид Берлін – Багдад ще не показався на політичному екрані Європи.

В таких обставинах не було на нашім континенті жодної держави, котра б жичила собі непомірний зріст російського колосса. Навпаки, вже помітні російські наміри поділити Австро-Угорщину непокоїли Європу, збуджуючи в неї недовір’я. Се була доба політики, що ще жила традиціями 1853 – 1856 років, політики, що не була ні русофільською, ні австро- ні германофобською. Лорд Пальмерстон, граф Бойет, Віктор Гюго і генерал Лямермора, командуючий італійським експедіційним корпусом в Криму, котрого погруддя стидливо винесли з італійської камери в 1915 р., були символами сих настроїв урядів і громадської думки на Заході.

Ситуація змінилася по 1871 році, а в роках 1907 – 1908 стала цілком протилежною. Австрія, котрій Наполеон 3 відмовив союза, під претекстом що з трупом не робиться союзів, наближується до великої Німеччини, що стає найбільшою мілітарною та найсильнішою економічно державою Європи. Від сього часу Париж знав, що інвазія французьких військ в Альзації напіткнеться не тільки на опір поморських гренадирів, але й кроатських полків Франца-Йосифа, підтриманих гарматами Шкоди. Італія знов, котрої політика до її східного сусіда офіціально не змінилася, не могла все ж таки ігнорувати, що Трієст і Трентіно в разі потреби боронитимуться також баварською піхотою.

Часто повторювана фраза – “будуччина Німеччини лежить на воді”, поперта славнозвісним морським програмом Тірпіца, звучала для британського вуха, як провокація, а романтична подорож Вільгельма в Святу землю (1898) ясно показала, що коли наддунайська монархія не мала зробитися помостом для економічної та політичної експансії Німеччини в Малій Азії, з усіма наслідками сього факту для держав, що вели активну орієнтальну політику, – то в такім разі треба було шукати сим державам всіми засобами знищити турецьку і габсбурзьку монархії, ставлячи на їx місце ворожі Німеччині слов’янські держави.

Свіжий дух, що зачав віяти з-понад Шпреє в Туречині та в Австрії, куняючій в своїм лицарськім, але не пристосованім до модерних часів феодалізмі, – сей свіжий дух почули скрізь в Європі. Там рішили нарешті замісць того, щоби безчинно приглядатися одностороній ліквідації двох політичних центрів, Відня і Константинополя, спровокувати таку їx ліквідацію, в котрій кожний дістав би свою частину. Кожний, розуміється, опріч Німеччини. З того кругу ідей повстала спершу в Парижі та Римі, а пізніше і в Лондоні ідея російської противаги (contre poids russe).

Ся ідея, до котрої французька громадська думка поволі призвичаїлася ще від часів Тена і Гамбети, зробила свій урочистий вступ до Франції разом з фльотою адмірала Авеляна в Тулон. Підчас боснійської кризи 1908 р., коли рівночасно албанське питаня і отрантське прийняло небезпечну актуальність, думка про російський аліанс зачала мимо існуючого союзу з центральними державами, здобувати терен і на Апенінській півострові. Власне приступленя Італії до союзу двох цісарів, власне заключеня тридержавного союза, було початком тої дороги, що привела пізнійше Італію до війни з Австрією, як би парадоксально се не звучало. Бо приступленя Італії до австро-німецької комбінації та зміцнення через се тридержавного союзу поклало кінець незалежній політиці кожної з великих держав, гуртуючи їx в два ворожі табори.

Сей поділ прискорив вибух війни, а тим самим ввів плани Італії на Адрію в сферу близької можливості, що, свою чергою, було виключене, як довго Італія стояла по стороні центральних держав. Приєднаня Італії до німецько-австрійського союзу прискорило отже її отвертий виступ проти центральних держав. Раконіджі (побачення італійського короля в царем 24. X. 1909) було природною консеквенцію дня 20 мая 1882 р., коли Італія ввійшла, як третій член, до австро-німецького порозуміння.

По невдачі кількох спроб зблизитися з Німеччиною (особливо за канцлерства Бюлова) і розпачливих спроб навернути Австрію до давньої політики Бойста, вийшла зі свої “блискучої самітності” також Велика Британія, що також зачала політику зближеня з Росією (угода 31.08.1907). В той час ніхто з союзників не мав нічого проти того, що Росія розпоряджала польською розгоновою дошкою для офензиви проти Німеччини, а українською – проти Австрії. Історичне призначення сих націй полягало для союзників на тім, щоб вони дали себе згвалтити російським арміям, а принцип національності в застосованні до Східної Європи був для союзників “туманною засадою” (princip nuageux).

Росія стала істотним чинником європейської рівноваги, російський примітивізм – особливою формою демократії, а старий панславізм, перехрещений на неославізм, свіжо зачесаний та наперфумований, став знов salonfähig в Європі. В той час, як і тоді, коли ходило о коаліцію проти Туреччини в 17 в., Європа робила розпачливі зусилля, добиваючися ласки московського царя. По скінченню війни світ опинився перед новою сітуацією.

Спроба Німеччини (при допомозі Відня і Стамбула) скрижувати горизонтальні лінії експансії західніх держав Марсель – Смирна, Венеція – Трієст, Отранто – Вальона, Каїр – Кувейт – Бомбей – не вдалася. Роль Берліна в Оріенті скінчилася. Через дезанексію Ельзації та Лотарінгії та союз Франції з досі нейтральною Бельгією ослабла ударна сила Німеччини на Заході. Повстання нових ворожих їй держав на трупі австро-угорської монархії замкнуло їй дорогу на Південь. Її кольонії та фльота знищені.

Примітки

Садова – місце в Чехії, де в 1866 році сталась вирішальна битва австро-пруської війни.

Пальмерстон – Генрі Джон Темпл (1784 – 1865), лорд Пальмерстон, британський політичний діяч, один з ініціаторів Кримської війни (1853 – 1855), прем’єр-міністр (1855 – 1865).

Бойет – ?.

Віктор Гюго (1802 – 1885), французький письменник.

Лямермора – Альфонсо Фереро Ламармора (1804 – 1878), італійський генерал і політик.

Тірпіц – Альфред фон Тірпіц (1849 – 1930), германський грос-адмірал, керівник військово-морської політики Німеччини.

Тен – Іполіт Тен (1828 – 1893), французький філософ.

Гамбета – Леон Мішель Гамбета (838 – 1882), французький політичний діяч.

Авелян – Федір Карлович Авелан (1839 – 1916), російський адмірал, командувач Середземноморської ескадри (1893 – 1894), яка відвідала Тулон.

Бюлов – Бернгард фон Бюлов (829 – 1929), рейхканцлер Германської імперії (1900 – 1909).

Бойст – Фердінанд Бойст (Бейст) (1809 – 1886), міністр закордонних справ Австрії (Австро-Угорщини) (1866 – 1871).