Україна – забороло Європи перед російською навалою
Дмитро Донцов
Може, як сказано вище, контакт зі Сходом (прокляття нашої історії) не в однім скалічив народну душу, але підстави нашої культури були і лишилися – західні. Ми були може далеким сходом Окціденту, але в жаднім разі не далеким заходом Орієнту. Як найбільш наперед висунута стежа Заходу, мусіли ми прийняти перші удари східної навали, витримуємо їх і досі. Ідея станового республіканізму – ось було гасло, в ім’я котрого прийшло до першої сутички між нами і Росією підчас першої Гетьманщини (від Б. Хмельницького до Апостола). В сім конфлікті не ходило о боротьбу “демократичного” царату з аристократією українською. Сей конфлікт був конфліктом західноєвропейської засади самоуправи, котру представляла на Україні кляса (земельна аристократія), що політично панувала тоді в цілій тодішній Європі – з засадою татарсько-московської автократії, котра ні своїм походженям, ні алюрами, нічим не нагадувала повсталий пізнійше на Заході “просвічений абсолютизм”.
Своєю пятьдесятлітною боротьбою (1654-1711) встримала Україна побідний похід російського абсолютизма на Захід на довгі-довгі роки, і се була ії заслуга, коли сей абсолютизм святкував свої тріумфи в Варшаві в 1815 р., на Угорщині в 1849, в Фінляндії в 1899 – а не сто літ скорше. Се була її заслуга, коли спроби прищепити російський абсолютизм в Румунії та Болгарії (правда невдалі) могли бути зроблені щойно в XIX. віці, а не скорше.
Друга сутичка відбулася на полі релігійнім. Маю на увазі замовчувану нашими істориками, або інтерпретовану в російському дусі, ту блискучу сторінку нашої історії, котрою є більш як столітна боротьба нації проти насильно їй нагадуваного православія на Правобіччю. Ся боротьба, як і перша, велася в ім’я ідеї, котра числить десятки міліонів визнавців в Європі і пару одиниць лише в Росії, ся боротьба, як і перша, віддала надзвичайну прислугу окцидентальній цивілізації, встримуючи ідейний підбій Захода Росією о багато-багато літ. Не є пересада сказати, що і тут, коли російська воююча церква зачала свою руйнуючу роботу серед австрійських слов’ян щойно в кінці XIX віку, а не много років перед тим, то в сім також була велика заслуга України.
Третий конфлікт відбувся за Центральної ради і третьої Гетьманщини (рахуючи гетьманування Розумовського за другу), коли стали один проти другого два принципи: європейський – права самоозначення народів і російсько-азійський – універсальної монархії шахіншаха, царя царів.
Четвертий зачався в 1919 році. Тут стояли напроти себе європейська засада демократії і російська – охлократії та абсолютизму.
В сій вічній нашій боротьбі проти хаосу на Сході, в обороні – в своїй власній державності і культурі – цілої культури Заходу, якраз лежить українська національна ідея, що мусить бути підставою нашої цілої політичної програми. І справді, від долі України в сій боротьбі, залежала перемога одного з обох принципів на континенті: європейського або московського. Як ми вже бачили, Україна була першою, була першим етапом, котрий мусіла минути Росія в своій експансії на Захід – політичній, соціальній і культурно-релігійній. По кожній поразці України відчувала се в тій хвилі Європа новим натиском на неї російського колоссу, і навпаки: кожне ослаблення Європи, чи упадок Польщі, чи ослаблення Швеції, або Туреччини, фатально відбивалися на Україні: обмеженим автономії за першого Скоропадського, її скасованим по щасливих для Росії війнах з Туреччиною, знищенням унії по упадку Польщі.
Менше або більше вільна Україна – се жовніри Жолкевського і козаки Сагайдачного в Кремлі, се Карло 12 на лівім березі Дніпра, се армії Габсбурга і Гогенцолерна в Киіві, Катеринославі та Одесі. Україна під опікою Москви – се Суворов у Варшаві, се донські козаки на площі Бастилії в Парижі, се Паскевич в Вілягоші, се – Брусілов в Карпатах, се – Буденний на границях Румунії… Се російське самодержавіє, православіє або комунізм, збираючі свої сили перед новою Каталаунською битвою, вислід котрої нікому не певний.
Передовою стежою російської орди в поході, про котрий мріяли і слов’янофіли, і западники, і останій цар, і Ленін – мали стати слов’яне. Їм мала припасти почесна роль устелити квітами шлях московському варвару, зрадою своїх національних ідеалів заслужити на велике щастя стати погноєм для нової турансько-московської цивілізації. Для того ціллю російських політиків все було “від’європеїзувати” західне (в тім числі звичайно і нас) слов’янство, на котре вони дивилися як на “неизбежное политическое зло” (Леонтьєв), зробивши з них панургових баранів, потоплених спритним московським Пантагрюелєм в російськім морю, а з нас першу вівцю, що показала б отарі шлях в безодню…
І тут Україні довелося грати рішаючу ролю. Дасть вона втягнути себе в роль російської авангарди, і маса східного, що стоїть під егідою Москви, слов’янства як і його ударна сила проти Заходу відразу зростає до 140 міл. проти 60 міл. західного слов’янства. Нерівні сили. Навпаки, відмовиться Київ від “почесної” ролі і займе місце там, де йому каже його історія, по сю сторону барикади, і опорна сила західного слов’янства зразу зростає до величини 100 міл., котра може тримати вагу Москві. В сім випадку мрії галицьких фанатиків православія перестають бути поважними рухами, стаючи дивацтвом пари збзікованих політичних вар’ятів, а анархістичні ідеї Толстих, Горьких і Леніних промініюватимуть тільки на блискучих банях і на блискучих чолах московських інтелігентів.
Ключі до опанованя слов’янством (а через нього і Європою) – Львів і Константинополь, їx може дістати лиш той, хто володіє Україною. Російський Львів перериває антиросійський ніиецько-мад’ярсько-румунський блок, або польсько-румунсько-український. Російський Стамбул – не позволяє втягти в сферу європейських впливів ціле західне слов’янство, гарантує російське панування на Балкані і позволяє Москві обійти дорогу, котра веде до тої самої цілі через Львів.
Осягнення сих цілей неможливо, доки Україна не належить до Росії. Але сепарація від Росії, в свою чергу, можлива лиш тоді, лиш тоді може стати Україна міцною перепоною для російської експанзії, коли, як се свідчить історія, вона належить до західноєвропейської спільноти, коли в ній без перепони можуть розвиватися всі елементи окцидентальної культури – одинока солідна опора проти російських впливів.
Се положеня України означає якраз головні лінії нашої політики. Коли історія (і географія) зробили з нас аванпост Європи проти Росії, Росії яко такої незалежно від кожно-часового її режима; коли сю роль під загрозою напіональної смерті мусить Україна і далі грати; коли самі заложення російської культури руйнують відпорну силу нації; коли нарешті перемога в обстоюванню свої національної незалежности невідділима для нас від перемоги Європи над Росію та навпаки – то першою заповіддю нашої політики повино бути: 1. в політиці внутрітній – плеканя всіх засад західної культури, котрі рятують Європу (і нас) від московської пошесті, 2. в політиці зовнішній – повна сепарація від Росії. І там і тут – стисла сполука з Європою.
Таке формулювання головних цілей нашої зовнішньої політики тягне за собою цілий ряд важних логічних наслідків. Коли я кажу – сепарація від Росії, то розумію сепарацію, відділення в непідлеглу державу. Бо тільки нація, котра суверенно розпоряджає всіми своїми матеріальними і моральними силами, може виповнити свою історичну задачу, здійснити свій колективний ідеал. “Воля к отечеству” Мережковського, воля стати політичною нацією мусить стати найвищим законом, а завданям практичної політики є вміти зібрати всі сили, котрі сю волю можуть зреалізувати.
Найважніша з тих сил – національний егоїзм. “Велика, здорова підстава великої держави, – казав Бісмарк, – якраз тим власне різниться вона від малої, де є державний егоїзм, а не романтика”. Про романтику можна бути двох думок, але мусимо признати рацію Бісмарку, коли се слово правильно розуміти. Романтика Гарібальді була одним з тих костурів на котрі спиралася воскресла Італія, другим був державний егоїзм Кавура. Наполеон зі своїм почесним легіоном, з своїми “сорока віками”, що гляділи з вишини єгипетських пірамід на діла його війська, з цілою наполеонівською лєгендою – з одної сторони, з погромом Європи, з анексією Бельгії і континентальною системою – з другої, єднав в своій особі і романтику і державний егоїзм французької нації.
В обох випадках романтика, народній ентузіазм для національної ідеї були позитивним чинником в міжнародній політиці народа. Але є інший романтизм (про котрий власне і думав Бісмарк), се ентузіязм до туманих, космополітичних універсальних гасел, котрі ставиться понад національний егоїзм, яко вищу інстанцію, котрі поїдають, як іржа, душу нації, встримуючи її розмах, роблячи її неспосібною до акції, бранкою всяких над- або проти-національних ідеалів.
Найважніші з тих космополітичних ідей – се федералізм, пацифізм та інтернаціональний соціалізм,
Примітки
перший Скоропадський – Іван Ілліч Скоропадський (1646 – 1722), гетьман України (1708 – 1722).
Каталаунська битва – битва на Каталаунських полях (десь в Шампані, у Франції) в 451 р. між військом Західної Римської імперії і гунами Атіли.
Бісмарк – Отто фон Бісмарк (1815 – 1898), німецький політичний діяч, канцлер (1867 – 1890).
Гарібальді – Джузеппе Гарібальді (1807 – 1882), герой війни за визволення і об’єднання Італії.
Кавур – Каміло Бензо Кавур (1810 – 1861), італійський політичний діяч, перший прем’єр міністр Італії (1861).