Боротьба з Росією – національна ідея України

Дмитро Донцов

Ci висновки такі: основа великої кризи, що стрясає нашим континентом, конфлікт між Європою і Росією – се глибоке противенство двох ворожих собі цивілізацій. Сі противенства остільки глибокі, що сподіватися їx скоpoї ліквідації передчасно. Коли не Європа, то Росія завше буде свідома конечності боротьби з європейським Заходом як у себе дома, бо його засади захитують цілою соціальною будовою Росії, так і поза своїми границями: щоб тим легше приготовити своє панування в Європі, тріумф московського месіанства. Як досі, так і далі Росія ігноруватиме Францію, Англію та інші поодинокі народи Заходу. Вона, що мислить континентами, знатиме лише монгольський світ на сході, магометанський на полудні та германо-латинський на заході, котрі (особливо сей останій, як найбільш для неї небезпечний) вона і поборюватиме без пощади, як світ їй своєю культурою засадничо ворожий. Сю абсолютну неприєднаність обох культур і конечність боротьби межи ними, боротьби, під знаком котрої йтиме піла європейська криза – і мусимо мати на оці при усталенню ролі України в сім конфлікті, при означенню ліній нашої національної політики, або – суті нашого колективного ідеалу.

Коли я кажу “колективний ідеал” або “національна ідея”, не розумію під сим щось метафізичного. Під сими термінами розумію передавані з покоління в покоління погляди на світове завдання нації та її роль поміж іншими народами, погляди, котрі є загальним добром нації, котрима вона живе і з утратою котрих вона гине. Сей ідеал мимо класових, станових та інших різниць, мимо змінливості його конкретної форми – се щось, що існує в дійсности, а не тільки в комбінаціях кабінетових учених. Його має кожна нація, що грає якусь роль в історії. Великі історичні народи живуть не тільки для себе, але для всеї людськості. Тільки чином, що йде на користь всеї людськості, здобувають вони собі право на своє незалежне існуваня. Кожна нація мусить, щоби мати оправдання свого існування, повнити якусь корисну функцію в міжнароднім життю, подібну до того як кожна хоч упривілійована кляса мусить сповняти якесь важне суспільне завдання, коли не хоче бути засудженою на смерть. У віках тяжкої боротьби за своє існування нації кристалізується сей ідеал, стаючи з неясного напівсвідомого почуття виразним політичним програмом.

Коли француз співає свою популярну пісню: “Non, non, jamais l’Anglais en France ne regnaira!” – се нічо іншого як відгомін проклять цілих поколінь над гекатомбами найліпших синів франції, що наложили головами в Столітню війну з Англію. Сей відгомін будить спомини про горожан Кале, що мусіли зігнути шию перед зухвалим Брітом, про костер, на котрім спалено Жанну д’Арк, про Тулон, Єгипет і Трафальгар, про Ватерлоо. Сей відгомін став міцною заповіддю, що житиме в серцю кожного француза мимо всяких хвилевих союзів. Досить одної іскри, як наприклад фашоцька, – і здається, що завмерле і засохле чувство спалахне великим полумям ненависті.

Коли англіець з пісні “Rule Britania” зробив собі другий гімн, се рівно ж нічого іншого як положений на ноти колективний ідеал британської нації, відблиск її незломної волі, в ім’я національного безпеченства свого острова і його мешканців, котрі “ніколи, ніколи, ніколи не будуть рабами!”, панувати над морем. Битви Мальборо у Фляндрії, під Ватерлоо, і тепер під Іперн були практичним переведеням другої заповіди британського національного ідеалу: не допустити ні до чиєї гегемонії на континенті.

„Америка американцям” і доктрина Монрое були найкращим виразом того колективного ідеалу, що уложили собі американці. Ідеалом так геніальним, так розрахованим на віки, так узасадненим расово-географічними інтересами нації, що він не перестарівся і досі. І експансія супроти Європи і супроти полудневої Америки і забезпечення проти вмішання в світові конфлікти, і проти нового риваля – жовтої раси – всі головні практичні вимоги американської політики обіймаються сею вигідною формулою, з котрої, як з зерна ростина, виріс колективний ідеал північно-американської раси.

Нація, що віднайшла свій ідеал і перенялася ним, творить собі свою легенду і живе нею, як Франція – “ідеями 1789”, як Англія, що дала великій частині Африки і Азії друге виданя рах Romana, як Австрія, доки жила ідеями боротьби з Туреччиною. Сі легенди, сей ідеал надають народові певно означену фізіономію, з ним числяться як з політичним чинником в міжнароднім життю. В середині країни творить сей ідеал духовий центр, до котрого в хвилини небезпеки, як до магнета залізні відпадки, тягнуться особисті енергії, получаючись в одну гуртову енергію нації.

Нерозвиненість, невиразність національного ідеалу – є завше симптом невикристалізованості нації або її близького занепаду. Польща, котра так наївно не зрозуміла вложеного їй до рук історичного завдання, мусіла почати хилитися до упадку від моменту першого порозуміння з Росією. Комбінації швецького Карла X з Б. Хмельницьким і з Бранденбургом, а Карла 12 з Мазепою – свідчили, що польська державність перестала думати ідеями, котрими жила в часи свого найбільшого розквіту. Свідчили, що східна, немосковська Європа зачала шукати свій “ерзац” для Варшави.

Австрія мусіла занепадати від того часу, як наступила довільна, але певна атрофія її державної ідеї. Марія Тереза, що хотіла бачити в Катерині “свою приятельку, але ніколи сусідку”, та її наступники, котрих хвалив Маркс за не все консеквентну, але сталу ворожість проти Росії – носили в собі ще колективний ідеал Австрії, оправданням і метою котрої була організація та оборона західного слов’янства. Він жив, сей ідеал, і в старім Франці Йосифі, що ведений інтересами свого дому і своїх народів “здивував світ свою невдячністю” під час Кримської війни та котрий не завагався кинути західне слов’янство проти російської навали в пам’ятний серпневий день 1914 року.

Але від того часу, як габсбургська ідея – бути заборолом західного католицького слов’янства спершу проти Туреччини, а потім проти Росії, зачала меркнути в умах її носителів, від того часу як в Празі, Кракові зачали творитися з благословення віденського уряду нові центри політичної волі, у Львові огнище російської іріденти, а у Відні – угодової політики супроти смертельного ворога зі сходу – стратила Австрія рацію свого існуваня. Центр задеревів вже, коли армія ще виконуваля свій обов’язок чести, коли короні країни ще не думали про ніякі сепаратизми та аж на приказ найяснійшого пана зачали лагодитися до революції. Коли по наглій та несподіваній смерті чорно-жовгої ідеї – переражені народи наддунайської монархії зачали наспіх творити нові та відділятися від того, що вже перестало бути.

Нація, котра не розуміє, як вказано в щойно наведених прикладах, свого ідеалу, гине. Та ж, що сю ідею хоч розуміє, але здійснити не здолає, – як Кроація по поділі Австрії – попадає в сферу ділання чужої, в данім випадку – сербської. Так мусіла колись чеська держава, по безуспішних спробах дотерти до Адрії, увійти в круг ділання австрійської державної ідеї. В сферу ж ділання іншої державності попадають і нації, що миляться що до винайдення свого колективного ідеала, як се сталося з Польщею по Петрі І.

Вміти вгадати, віднайти і здійснити свій ідеал – є категоричний імператив для нації, що хоче мати будучину і бажає стати самостійним міжнародним чинником. Лише свідомість свого ідеалу дає нації звинність і свободу рухів, ясність цілей, консеквенцію та енергію в їx виконанню, можливість напружити всі свої сили.

Як для Ірландії боротьба з великою Британією, як для сербів і болгарів аж до 1912 року боротьба з Туреччиною, так боротьба з Росією є нашим колективним ідеалом. Він диктується нам нашими історичними традиціями, нашим географічним положенням і спеціальною історичною роллю, котру судилося нам грати. Ні в відношенню геологічнім, ні кліматичнім, ні під зглядом річних систем не є Украіва продовженням східноросійської рівнини, хоч вона і не виказує маркантних границь з тою останньою. Навпаки через Литву і Польщу і через їx річну систему вона скорше була продовженям середньої Європи. Таке її положеня зробило з неї театр невгаваючої боротьби політичної та культурної двох світів: візантійсько-татарсько-московського і римсько-європейського. Від сього остатнього відпала вона політично (за винятком Галичини, Буковини та угорської Русі, щойно сто з гаком літ), культурно ніколи.

Культурно Україна все була і в значній мірі ще зістала Європа. Се видно для кожного неупередженого але пильного обсерватора. Про се свідчить хочби і сам зовнішний вигляд країни з охайностю її садиб, чепурністю її людності, з архітектурою її церков, в котрій – не наш приятель проф. Смолька бачив флорентинські мотиви і котра так разячо відбігає від незграбного стилю московського церковного будівництва з його неможливими цибулястими банями! Про се ж говорять мовчазливі свідки – придорожні “фігури”, такі самі над Россю як і в Форальбергу, в італійській Кампанії або в скелистій Бретанії, фігури, котрі ще в 1863 році казав рубати московський уряд. О тім свідчить перший публічний акт, котрому підлягає новонароджене на Україні – акт хрещення, що відбуваеться навіть на Полтавщині в “хахлов-абліванцев” так само як в “схизматицькім” Римі та цілком інакше як в “одновірній” Москві.

Сю нашу європейськість мусів спостерігати і кожний чужинець, що не підходив до справи з упередженим. Її бачив Гакстгавзен, її підкреслював на кожному кроці в своїм трьохтомнім творі Леруа-Боліє, її бачить найбільш чесний та отвертий російський слов’янофіл Леонтьев. В своїй вже цитованій книзі він говорить про українців як про чужинців вимовляючи ім’я “Малоросії” на ряду з Австрію та Німеччиною, а “малоросів” поруч з німцями і англійцями, протиставляючи їx як одно ціле москалям. Опріч православія (котре зрештою в нас було цілком інше) пише він, “все інше було в “малоросів”, в традиціях, в історичнім вихованню, цілком инакше, до Московщини мало подібне” [Леонтьев, цит. праця, стор. 138].

Коли вглибитися в думки авторів, згаданих вгорі та в факти, на котрі вони звертали увагу а котрі вислизнули з поля овиду многих наших істориків, то цілком іншими очима глядітимемо на так зване не племіне порізнення українців з москалями. Тоді і Стороженко, котрого аж нудило на вид довжелезної валки позчіплюваних між собою московських возів; і один з героів гоголівської повісті “Іван Федорович Шпонька і його тьотушка”, котрий ненавидів москалів за тараканів на їx заїздних дворах; і Руданський з його віршованими московськими анекдотами, – всі вони з’являться в їx правдивим виді: виразниками погорди культурно вище стоячої нації до народа, котрий по французьки зветься une nation inferieure, а по німецьки minderwärtiges Volk.

Можливо, що через стале стиканя зі Сходом, набралися ми від нього чимало такого, чим бридитися мусимо, але засадами своєї культури лишилися ми Заходом: в нашім соціальнім життю (відсутність “міра”, змисл до кооперації), в політичнім (переказане історією розуміння політичної свободи, початки конституції), в духовім (розвиток індивідуальності, правної психіки), і зрештою – last but not least – в релігійнім життю. Бо не кажучи вже про унію, що панувала на цілім Правобережу аж до Миколи І (скасовано її в р. 1839), а серед 5 міліонів галичан і угорських українців і досі, не згадуючи отже про унію, навіть православ’я наше своїми ідеями, культурою та організаціею було, як казали на Москві, наскрізь златинщене.

Недурно Самарин писав, що впровадженя в Київській академії богословія як науки було першим моментом католицького впливу та що твори українського богослова Т. Прокоповича сміло могли взяти під свою протекцію отці єзуїти або конгрегація de propaganda fidei [Ю. Самарин, Сочинения, т. 5, с. 33, 52]. Нема нічого дивного отже, що цілу свою “латинську” mentalite, через свої безчислені канали, котрими вона вливає в життя свої впливя, – прищепила наша “православна” церква і нації.

Примітки

Столітня війна – серія конфліктів і війн між Англією і Францією (1337 – 1453), в яких Франція відстояла свою незалежність.

Мальборо – Джон Черчіль, герцог Мальборо (1650 – 1722), англійський полководець, генералісімус.

Монрое – Джеймс Монро (1758 – 1831), президент США (1817 – 1825).

Карл X – Карл 10-й Густав (1622 – 1660), шведський король (1654 – 1660). Б.Хмельницький вів з ним переговори про спільні дії проти Польщі (1655 – 1657).

Карл 12 (1682 – 1718), шведський король (1697 – 1718). Гетьман І.Мазепа приєднався до нього під час походу Карла в Україну (1708 – 1709).

Марія Тереза – Марія Терезія (1717 – 1780), австрійська імператриця (1740 – 1780).

Франц Йосиф (1830 – 1916), австрійський (австро-угорський) імператор (1848 – 1916). Напередодні Кримської війни (1853 – 1855) російський імператор Микола 1-й твердо сподівався, що Австрій його підтримає; але Австрія тримала у війні нейтралітет, звідси її «невдячність».

Гакстгавзен – Август Гакстгаузен (1792 – 1866), німецький економіст.

скасовано її в р. 1839 – тут Донцов впадає у перебільшення. Насправді на правобережній Україні унія вигасла в 1794 р., невдовзі після приєднання краю до Росії. В 1839 р. її ліквідацію завершено (на той час вона зберігалась в основному в Білорусії).