Передмова до 1-го видання

Дмитро Донцов

«Тільки цілковите перетворення, тільки присвоєння собі зовсім нового духа, може нас врятувати» – ці слова Фіхте дав я за мотто до «Націоналізму». Те саме мотто надавалося б і до цеї книги, на іншу, та міцно зв’язану з тамтою, тему.

Даю тут критику нашої літератури і вимог, які ставляє до неї і до естетики наша доба. Драгоманов прозвав нашу літературу плебейською. Він бачив в цій прикметі – додатне, я – від’ємне явище.

Виявлялося воно в – голосно або мовчазно – освячених канонах нашої естетики: в теорії «мистецтва для мистецтва» або для розваги («моя хата з краю»), в квієтизмі, в сентименталізмі, здалека від гамору взаїмної борні дражливих проблем або в гелотськім підході до них, в адорації Сходу, в добровільнім замкненні своєї творчості в «ріднім» гетто, в світі дрібних, примітивних емоцій, культу пасивного терпіння, в світі споглядача, не учасника життєвої драми. В цім світі, який знав не трагічне, лиш ідилічне сприймання життя, – ниділа форма мистецького вислову і воля формовання народної душі.

Наша доба владно домагається розвінчання тих вартостей, поставлення натомість нових.

Не хотів я тут знизитися до спилювання загострих ріжків в осудах, ні до безпечних випадів проти неназваних противників (для з’єднання їх прихильності чи нейтральності). Хто хоче творити, не сміє обмежитися самим «позитивним» пляном. Ніхто не будує на негладкім місці. Мусить його перш викорчувати, виполоти, чи просто вичистити від сміття, або звалити стару рудеру, на якої місці прагне здвигнути своє. Хто цього не робить, хто на старих, не раз спорохнявілих підвалинах ставляє новий поверх, – той правда, не є ні «руїнник», ні «критикоман», але – звичайний полатайко, «позитивний» полатайко; що тільки зашиває старі діри, щоби вони подерлися знов. Він поступає проти євангельскої засади: не наливати нового вина в старі міхи.

Ці статті зродилися в гаморі ідейної боротьби і відізвалися, свого часу, голосною луною у всіх таборах громадської думки – особливо ж на Наддніпрянщині, в таборах противників моєї критики і доктрини, яким закидали: їх «тенденційність» (офіційна галицька критика з «Ділом»), «аморальність» (клерикальна), геростратство, нищення «рідних» провансальських традицій (молоді вундеркінди з «тоже-націоналістів»), манію західництва (большевицька преса Наддніпрянщини: «Червоний шлях», «Життя і революція», «Критика», «Вісті», «Пролетарська правда», «Комуніст» і пр., – і Галичини: «Вікна», «Нові шляхи»), нарешті – «шовінізм» («Вядомосці літерацкє», «Сигнали», «Камена»). Але не лишилися ті статі без впливу на формовання думок співзвучних елементів обаполи кордону.

Боротьба за тези цеї книги – не замовкла, навпаки, розгортається й огортає чим раз ширші кола, викликає широкі дискусії на тему «мистецтво для мистецтва» чи для життя, на тему Захід чи Росія і пр. Актуалізація зачеплених тут питань не тільки у нас, але в цілій європейській суспільності, спонукала мене піти за піддаваною мені думкою прихильників «Вісника», і видати ці статті окремою книжкою.

Львів, листопад 1935.

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 8 – 9.