Шевченко і Драгоманов

Дмитро Донцов

Нема в нашім письменстві таких суперечних собі постатей – як Драгоманов і Шевченко. Їх звичайно вимовляють одним духом ті, що найбільш на світі бояться «». Але чи ж не сам Драгоманов відхрещувався як лиш міг від автора «Сну»? Чи ж не він обнижував скільки було сил, вагу воскресителя козацьких традицій?

Книжка Драгоманова «Шевченко, українофіли і соціалізм» і досі лишається невичерпаним скарбом для того, хто хотів би студіювати зудар двох виключаючих себе ідей на Україні.

Правда Шевченка – була правда натхненна, вибухова, пристрасна, запалена одною негаснучою думкою, ненавидюча зло, з патріотизмом, виплеканим на трагічних переказах історії нашої землі; з патріотизмом, що не шукав оправдання ні в книжкових «ідеалах», ні в новочасних ідолах «поступу» і «вселюдського щастя»…

Якраз за це не терпів його правди Драгоманов!

Біблія – невичерпане джерело натхнення для поетів, – Мільтона («Втрачений і віднайдений рай»), Байрона («Каїн»), Франка («Мойсей»), Данта («Божественна Комедія»); книга, якій завдячуємо пекуче новочасні Шевченкові «Псальми», ця книга була «от лукавого» для професора Драгоманова.

Біблія з її суворим поглядом на життя, з поняттям особистої відповідальності, різко відмежованих – добра і зла, з гострим відчуттям вини й кари, з її апокаліптичними видивами, оскільки ж була вона актуальніша від наївно-наукових «еволюцій» і «законів історії» драгоманівства! Але якраз викликала вона органічну відразу Драгоманова, якому «факти» переминаючого «нині» заступили спомини «вчора» і видива «завтра», а «середовище» – волю одиниць і народів. До Біблії, як до джерела поетичного натхнення і життєвої мудрості, – Драгоманов ставився різко неприхильно. Злобно закидав Шевченкові, що носиться «з Біблією, яку товк у дяка», замість виробляти собі на писаннях соціалістів – «систематичний погляд на життя»… Біблія ж була винна й тому, що «Шевченко не пішов далеко в своїх думках про сім’ю і жінку» («Шевченко, українофіли і соціалізм», Київ 1914 вид. Криниця ст. 38, 39, 56).

Біблія не лише відвернула поета від «спасенних» впливів соціалізму, але й не дала як слід поглянути на політичні проблеми тодішньої України – твердив Драгоманов.

Біблійні постаті й середовище послужили м. ін. Шевченкові канвою в його протицарських поезіях, які досі вражають нас силою своєї експресії. Але ці вірші не роблять ніякого враження на комбінаторський ум Драгоманова. Усякий вибух творчої сили, великого почуття, шляхетного гніву – був відразливий його розважній, безпристрасній, повільній і тупій думці. Він жалує, що навіть в своїх протицарських поезіях

«Шевченко все ж таки не міг вибитись з біблейства, не міг набрати проти царів іншого матеріалу, окрім того, що дала йому Біблія… Через це одно ті стихи (мимоходом кажучи слабенькі)… не могли й не можуть мати великої сили в наші часи» (стор. 63).

Чи тут Драгоманова разив біблійний підхід до «царів», чи взагалі саме протицарське наставлення?

Так як Біблія, ненависне було Драгоманову й друге джерело Шевченкової творчості, з якого черпав поет свій патріотичний запал, – «Історія Русов». Хто читав цю Історію, той на все лишиться під впливом блискучого, вібруючого стилю автора «Історії», такого чужого травоїдно-народолюбному темпераментові нашого XIX віку; той не зможе не подивляти внутрішнього горіння, з яким писалася та, така «біблійна» книга; той не може не поставитися з респектом до гарячо-пульсуючого патріотизму «Історії», органічного, беззастережного, самодовліючого, такого, яким він був на Україні, заки злетіла на неї сарана «вселюдських» ідеологій…

І власне за це ненавидів Драгоманов цю книгу. І Шевченка, що нею користався і захоплювався… «Науку» автора «Історії Русов» зве Драгоманов «туманом», що лиш запаморочує мозок. Він жалує, чому Шевченко не йшов за розумом «найліпших людей» свого часу. Знаємо теж, якими епітетами обкладав він їх. Знаємо, чому свідомо тікав від них, в Біблію, в «Історію Русов», в козацькі часи… Але цього не розумів Драгоманов. Тому картав Шевченка за те, що «нападаючись на Петра І й Катерину II, вибирав проти Петра образи з «Історії Русов» (57). Це не подобається Драгоманову.

Він взагалі не любив історії, а вірність великим історичним традиціям, яка характеризує Шевченка – шокувала його. В тім пошанівку традицій – «не було ясної думки». Він і Шевченко підходили до минулого з двох цілком суперечних собі точок погляду… Шевченко кохався в старовині, блискучій і гарній, за її розмах, за її очайдушність, за її пафос, за силу. Драгоманову, все те було «турецьке казання».

Як міг – питався він – ідеалізувати наш XVI вік поет, коли з тодішньої України «турки та татари зробили були поле для виводу невільників»? Як можна було ідеалізувати Наливайка, коли Наливайко «був більше розбійник, ніж патріот»? Не зворушували засушеного професорського мозку надії Шевченка, зв’язані з ідеалізацією минулого: «як то воно козаки встануть із могил, на це вже Шевченко дедалі все менше міг давати… ясні відповіді» (62). Видиво, воля, бажання – це були речі «неясні», бо чи ж наука довела, що вони «неминуче» мають здійснитися?

А як би «вченому» професорові й старатися розтовмачити, як дух предків в могилах може віджити в душах правнуків, як, напр., дух Святославових воїв віджив в душах запорожців і хмельничан, – що второпав би з того весь погрузлий в матеріалізмі ворог всякої «містики й метафізики»?

Ціла філософія Шевченка – така новочасна і така прастара – яка думала двома різко розмежованими категоріями – «своє» і «чуже», була «реакційним» дивоглядом в очах Драгоманова : поняття «нація» пахло «забобоном», а «інтернаціоналізм» – був вершком досягнення новітнього знання й політики. Що Шевченко був сепаратист, це він признавав, але це ж йому і випоминав! Бо поетів сепаратизм був – «все таки перш усього сепаратизм, який усе зло в своїй Україні виводить від чужих, від москаля, від московського царя». В своїх панів, чиновників – Шевченка більш усього вражає те, що вони «перевертні», які «помагають москалеві господарювати та катувати матір»…

Це з точки погляду соціалізму і «братерства народів» – сказати б тепер – «ухил» і то непростимий. Для Драгоманова, далі, питання територіяльної зверхності – було другорядне, аби була «соціальна справедливість». А Шевченко, коли й думав про волю, то була то «воля більш усього своєї породи, воля національна і державна» (59). Ця остання воля для Драгоманова була – нічим, він думав лише про соціальну, при чім вірив, що вона можлива навіть в «братерській спілці» з іншими породами, передусім з москалями. Тому й підкреслення «своєї породи» Шевченком, уважав за шкідливу виключність.

На думку Драгоманова – в ідеології Шевченка була величезна помилка. їй бракло «нових соціально-демократичних думок»… Хибою світогляду поета було – на думку професора – його відношення до чужої демократії. Подумати тільки! –

«живучи серед москалів-солдатиків [яка ніжність! – Д. Д.], таких же мужиків [большевицько-радикальна фразеологія! – Д. Д.], таких же невільників, як і сам Шевченко, не дав нам ні одної картини доброго серця цього «москаля» (67).

А то ж були брати-демократи! То ж був «рідний по крові, духу і культурі» народ! Між ними й нами не могло ж бути ніяких непорозумінь! (як це й довело панування большевиків на Україні).

Демократ повинен був вмовляти в нас байку про «добре серце москаля», про те, що в те «добре серце» треба вірити, покладати на нього надії! Тимчасом для Шевченка був «москаль» тільки «пройдисвіт»…, «чужий чоловік»… Куди ж можна було зайти, куди інших запровадити з такими ідеалами? – жахався адоратор Москви.

«Сім’я вольна, нова» – для Драгоманова була нісенітниця, коли з неї виключалося москалів, жидів і пр.

«Певно, що коли національні поети тільки так будуть говорити про сусідів [як Шевченко – Д. Д.], то важко буде справдитись бажанню, щоб усі слов’яни стали добрими братами».

«Ось через що ми не думаємо, щоб Шевченко справді міг провести нас у «вільну, нову сім’ю» Інтернаціоналу» (68).

Таким чином інтернаціоналізм розумів Драгоманов як ідею, яка в жиді, в москалі – бачила не «чужого чоловіка», а свого, рідного, рівноправного, надправного.

Логічним завершенням такої концепції був большевизм – його ідеологія і його практика. Концепція Леніна і – Тичини. Не дивно, що професорському предтечі Тичини на Україні – тяжко було второпати бурхливу, сповнену почуттям особистої й національної гідності – філософію автора «Сну», його «реакційну» і таку «ненаукову» ксенофобію.

Приймання свойого, відкидування чужого – ось був «камінь преткновенія» для Драгоманова, і річ – архинормальна для Шевченка. Драгоманов з прикрістю знаходить у Шевченка «недовір’я і неприхильність» до чужих, національну «виключність» (64). Шевченкові ця «виключність» є річ цілком природна; Драгоманову є вона вибриком темпераменту, який треба гальмувати. «Чолочік з широкими ідеями нових часів та ще й соціаліст, не може ставити рідну породу настільки виключно вище інших, як то робив Шевченко, кажучи: «Нема на світі України, немає другого Дніпра».

«Та ж чоловік з широкими ідеями нових часів» – «не може бачити й показувати у інших пород тільки злі боки духа»… (65) – гримів Драгоманов, а водночас боронив Белінського, що бачив лише «злі боки духа» Шевченка…

Як в цій тираді бринить старий, до зануди одноманітний, закид патріотам, що ненавиділи Москву – закид «вузького шовінізму»! Яким старим і наївним докором бренить протиставлення нашому національному «вузькоглядству» – «широких ідей нових часів», якими ліберальна і соціалістична інтелігенція російська побивала українських «шовіністів»! Як та ціла тирада, українця Драгоманова – нагадує аргументи проти нашого «шовінізму», якими послуговувалися Ленін, Луначарський, Мілюков, Керенський, а пізніше – Затонські, Косіори і Хрущови!

Для Драгоманова і для всіх визнавців тих туманних і тумануватих ідей міжнародного братерства, зло було не в пануванні москалів на Україні, лише в «злих порядках», з якими не мала ніякого діла боротьба пород між собою. Усунути ті порядки треба було лише – взявшись за руки з Белінскіми, лише з «провідною ідеєю» – «про спільність змагань усяких пород»… Ту «провідну ідею», яка духово роззброювала нас – вбивали від 1917 р. Керенські, Леніни і Троцькі в наші голови, передтим «оброблені» на прийняття тої мудрості Драгомановим.

Якже ж було йому не бідкатися, що «нічого з того» ми не бачимо у Шевченка – нічого з тих ідей, «про спільність змагань усіх пород»! Якже ж не нарікати, що Шевченко «лишив тих, хто б задумав піти за ним, – без усяких провідних думок про національну справу» (65). Ідея національної «виключності», заперечення чужого, і афірмація свого, – не була провідною думкою для Драгоманова, ні для теперішніх драгоманівців.

Драгоманов взагалі так обурений на ворожість Шевченка до «інших пород», що не може стравити тої ворожості навіть тоді, коли представником чужої породи являється – цар. Протицарські поезії Шевченка – часто повні полету і прекрасного гніву – виводять з себе зрівноваженого (особливо на точці пошани до чужих) – професора. Ці поезії є йому «речі, які просто противно читати всякому чоловікові з літературним образуванням і з простим смаком» (107). Дійсно людині з простим, а особливо з простацьким смаком – їх «противно» читати.

Спеціально витикає він авторові «Сну» його «картину царського двору» в тій поемі (46) :

Дивлюсь: цар підходить

До найстаршого… та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака

Та меншого в пузо –

Аж загуло!.. А той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той – меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по вулицях,

Та давай місити

Недобитків православних…

На цей опис Драгоманову «аж жалко дивитись», так все в нім «по-дитячому» описано… Тим часом, ту саму гієрархію рабства – супроти вищих, і хамства – супроти нижчих – завважує в миколаївській Росії культурний європеєць, подібний до Шевченка візюнер, маркіз де Кюстін, який в своїх подорожних замітках з 1839 р. пише:

В Росії «людина, яка лише дрібочку підноситься над юрбою, зараз отримує право… знущатися над іншими людьми, яким подає дальше удари, що сама одержала від вищих, щоби в болю, який спричиняла іншому, знайти потіху за біль, що зазнала сама» [1]).

Як бачимо, Шевченко лише убрав у вірші ідею про «моральні підстави» царського самодержавства, – ідею, яку не оминув своєю увагою вдумливий європеєць; яка викликала в нім майже той самий образ, що в нашого поета! Той образ був «несмачний» лише адораторові Росії – Драгоманову. Останній тут вповні згоджується з знаним шевченкожером Белінскім:

«Белінскій таки сказав багато правди в свойому строгому суді про «Гайдамаків»… «Замашек плохого піїти» – справді чимало у Шевченка» –

пише, осмішуючи себе, український союзник того самого Белінского, який тішився з заслання Шевченка і хвалив за цю варварську помсту – царя Миколу… Автора «Гайдамаків» не долюблював Драгоманов. Бо «думки чоловіка, яким володіли майже зовсім тільки біблійні пророки та спомини українського гайдамацтва, не можуть ставитися в ряд з думками соціалізму XIX ст.» (73), не можуть бути вказівками «поступовій людині»! А соціалізм і «поступовість» – це були болвани, яким поклонявся Драгоманов, і яким поклоняються и досі сторонники того лакея Москви.

Великою прірвою, яка ділила світогляд Шевченка від хаотичної мішанини думок Драгоманова – була ідея примату нації: ідея, яка набрала повного змісту щойно в наші часи – в боротьбі з атомістичними контрідеями соціалізму.

Наступ розкладових сил проти всіх органічних зв’язків – родини, церковної громади, нації – в їм я «прав» свавільної одиниці – розвалювати збірноту, до якої належала, щоб обернути її в казарму з тираном на чолі, як в СССР, – цей наступ зродив – націоналізм. І якраз в ім’я тих анархістичних «прав» одиниці – проти цілості і кріпості своєї збірноти – виступає і Драгоманов проти Шевченка, виступає проти поета, що гу збірноту ставляв на перше місце.

Як анархіст, Драгоманов ставляв «права» одиниці над правом родини, «права» родини над правом громади, «права» поодиноких громад – над правом нації. А посувався в цих позивах «скривдженої» одиниці проти «насильства» збірноти аж до «права» кожного – виступити з нації, серед якої родився. Ясно, що пересякнутий подібними думками, він мусів напасти на Шевченка. Він кпить проти прив’язання поета до «законної сім’ї»; закидає поетові, чому він «не спинив своєї думки на неволі дітей у батьків»; обурюється, що «батько і мати вигнали Катерину», гнівається, що «так же само в «Гайдамаках» він (поет) трохи не возвеличив те. як батько по своїй волі вбиває малих дітей», бо це ж – «канібальство» (54).

Дальше з захопленням протиставляє українському поетові – анархіста-соціаліста Герцена і інших москалів, які «заступалися за всіх менших», хоч би через те всі органічні зв’язки в суспільності оберталися в руїну» (54)… Очевидно, що інакше і не міг писати учений професор, який за одиницею признавав право «вибирати», навіїь право приймати чужу національність, а за громадою – прилучитися чи відділитися від свого національно-територіального зв’язку.

В цій одній сторінці твору Драгоманова – сконденсований символ цілої розкладовоі віри ХіХ віку, яка ледви не привела на край загибелі європейські народи; проти якої підніс свій пророчий голос Шевченко.

Органічне противенство наших антиподів було і в їх розумінні нації. Для Шевченка – нація, народ – це була певна духова цілість. Моральнорозумова, психічна збірнота, але водночас найбільш дійсна, реальна річ на світі. Для Драгоманова таке поняття нації – було фікцією. У Шевченка – «не було ніякого систематичного погляду на життя», бо ж його «дає тільки систематична наука» (38).

Отже озброєний цілою своєю бессервісерською «систематичністю» і туподумною «науковістю», і виступив проти поета – професор. Як кожний демократ, намагається він передовсім затерти всі границі, які так виразно означені в Шевченка. Як можна, – думає професор, – говорити про націю, як про психічну цілість? Про її дух? Як можна говорити про якийсь там національний світогляд, про світогляд, що обіймав би «всі народні інтереси»? – «Наука ще не вміє показати, що таке дух якоінебудь породи людської». А поки наука того «не вміє», то шкода і тим займатися.

Що Шевченко старався дати вираз болям, стремлінням, волі чину, почуттю гніву і образи нації – це не містилося в вузькім умі Драгоманова, який взагалі не розумів, що таке «імпондерабілія», яких «наука» не може ні покласти на терези, ні зміряти метром, ні обрахувати, ні сфотографувати. Для нього – «ознакою породи служать більше зверхні одміни її, напр., мова, ніж внутрішні т. наз. «світогляд». Хто мав такі погляди, для того різниця, напр., між китайцем і англійцем була мабуть не в їх «світогляді», а в барві шкіри…

Не визнаючи національного «світогляду» – він, мабуть, ніколи не відкрив би двох різних народів – англійців і американців – що говорять одною мовою і не різняться «зверхніми відмінами»… Окрім того цей «світогляд» міняється! От через що «треба бути обережнішим з такими словами, як світогляд народний» (43), і не базуватися на нім в своїх науках! Коротко – нація як морально-духова, психічна одиниця – це щось несхопиме, вона просто не існує, и ще не знайшла драгоманівська «наука».

Той хто хоче представляти ту духову сторону нації – для Драгоманова є «неук і дивак». Себе ж уважав безперечно не за дивака, а за геніального політика, коли писав в своїм віршилищі, що ми з москалями – «близнята по роду», що ми з ними «не зломим союзу», благаючи, щоб прийшли москалі, нам і всьому слов’янству «на захист»

Що ця національно вихолощена душа могла знайти у Шевченка?

Ще більше ненависна в Шевченкові була для Драгоманова емотивна форма, о яку виливався, у поета діючий «світогляд» нації в чині – пафос поета. Пафос, внутрішній вогонь це було щось, проти чого автоматично бурився наш «систематичний науковець». Ми вже бачили, як не терпів він «біблійного духа» Шевченка, ні його чисто пророцької патетики. Біблійний пафос, яким була надихана кожна велика одиниця, що переставляла віхи історії, разив Драгоманова, що уявляв себе людиною здоровою, не «істериком».

Революції надихані тим пафосом, які повстали «більше від почувань, ніж від думки» – Драгоманов навіть не визнавав за творчі революції. Це для нього просто звичайні бунти – а зачисляє до них м. ін. і революцію Кромвеля і наші козацькі рухи, і зрив швейцарців проти Габсбургів за свою незалежність, і голландців проти Іспанії. Це були просто собі «повстання із-за віри», «попівські суперечки», а що доброго з них могло вийти? Добро може вийти не з пафосу. не з гарячої відданості ідеї, а з думки – «про безупинний поступ громадський». Toi «думки про поступ» поет не мав, а тому – «ми не можемо згодитися з тим, щоб Шевченко був дійсним революціонером» (79-81). Шевченко мав за «гарячу натуру» (31) для холоднокровного професора нашого упадочного fin de siecl-я.

На думку Драгоманова цей пафос і згубив Шевченка. Те, чим він нам дорогий, чим він підбивав одне покоління українське за другим, те уважав Драгоманов – за пляму на поетові, за щось шкідливе й непотрібне. Оповідаючи про вибухи темпераменту Шевченка, незабутній Михайло Петрович наводить слова Мікешина (підписуючись під ними), про «силу і вогонь» імпровізацій поета, але й про те, що «той увесь вогонь тратився даремно», «багато було в його балачках перебільшеного і жовчі». Це було якесь «талановите маячіння роздразненого хворого в пропасниці», «з тягнулося це так довго, поки лишилися ще на столі недопиті пляшки з пивом»… (98).

Отже загадка розв’язана! Показується, той цілий пафос Шевченка, який ми подивляємо, який прошиває час мов електрична струя, ціле його геніальне горіння, той пророчий вогонь – це було лише п’яне базікання мочемордч! З якою насолодою переповідає це «тверезий» підлиза Росії, як високо морально чується над тим «п’яним», якого не могла зломити залізна рука Миколи 1-го! Як йому приємно зробити п’яним маніяком людину, яка горіла незнаним йому вогнем! Лишається тільки пояснити, чи лише в тих «базіканнях» при пляшці пива, чи й тоді також, коли пост тримав в руці не склянку, а перо, – коли творив свій «Сон», «Заповіт», – чи й тоді це було «маячіння божевільного»? Чи щось інше?

Драгоманов не дає відповіді, лише – знаходить «наукове» пояснення «упадку Шевченка «в такому товаристві – без порядку, без плану праці, в такому житті день за днем, у такому гаянні час» – люди не побтяться «практично-працюючими» революціонерами, а навіть перестають бути громадянами, а далі – гинуть! Так сталося і з Шевченком» (99). Правда, яке то ясне, шляхетне і мудре! Шевченко – як ледащо, якого згубив його вогонь… Дух, spiritus пророчий? Це був лиш звичайний спирт! Так старався вмовити в нас «об’єктивний» учений… Коли Дух Святий зійшов на апостолів і вони озвалися до зібраних своїм огненним словом, тодішні драгоманівці, що були в юрбі, насміхалися, кажучи: «вони упилися солодким вином» (Діянія, гл. II, 12 і 13). Як бачимо, незмінна є порода людей типу Драгоманова…

Тому м. і. і подобалися Драгоманову ті з творів поета, де того громадського вогню було менше, – «найцензурніші твори», що викликали найменше спротиву в царській цензурі, ті, які Драгоманов називає – «любими, братерськими», які помагали «бути добрим і чесним чоловіком» – «Катерина» та «Наймичка» (110). їх дуже цінив Драгоманов, але все ж – це все були виїмки; задля них самих ще не можна Шевченка «уважати за чоловіка зовсім нових думок» (111). І слушно! – людиною «нових думок», які приніс Драгоманов, Шевченко – слава Богу, не був. Від них його врятували – його глибоко закорінений національний інстинкт і ті національні і релігійні традиції, що віссав в себе з словами діла…

Ясно, що зовсім розбіжні були погляди обох антиподів на цілу механіку суцільного життя. Драгоманов родився і ділав в другій половині XIX віку, виїмкової «передишки», розцвіту «культури» і «благоденствія», коли, здавалося, відвічні закони боротьби за існування, закони «варварських часів» були скасовані.

Отже, вірив в автоматичний «поступ», в «краще життя», в неминучість загального матеріального щастя, в можливість демобілізації людського войовничого духа, в наближення ідилічних часів, в касарняний рай і в мінімальне значення індивіда в історії. Чимсь чужим, древним, ворожим і архаїчним – мусіло заносити йому від Шевченка, шо викликував з забуття образи жахливого динамізму історичних подій, непогамованих людських пристрастей, гераклітової апотеози війни «початку всіх речей», апокаліптичних зрушень, з грізною заповіддю, що: «так було і в Трої, так і буде»…

Для Драгоманова – були це попросту галюцинації стятої голови. Такі погляди були пониженням його «науки», переверненням догори ногами цілої його вифантазованої «історії» і дивацького «поступу», постепенного, безболісного і безжертвенного, без якого не міг обійтися…

Наші часи показали, – оскільки наївним був учений Драгоманов з своєю ідилічною філософією, і оскільки реальнодумаючим був «патетик» і «маніяк» Шевченко. Драгоманов думав, що нашу людськість посуває – «безупинний поступ громадський наперед, поступ у господарстві, в громадських порядках, у науках і знаннях»; що такий автоматичний поступ касував віру у всякі катаклізми, в «великих людей» (74). Якже він мав не розгніватися на «нісенітниці» Шевченка, якого «думка виводила картини катастрофи цілком біблійної: чи буде суд?»

День останнього суду, апокаліптичний день остаточного порахунку за наші гріхи, суттєвий елемент в понятті Шевченка про людський «поступ» і «еволюцію», виводив з себе Драгоманова (73). Викликати хвилину, коли «сонце стане і осквернену землю спалить» – це був злочин для автора «Чудацьких думок», глупа балаканина «дурисвіта», що відтягала демократів від громадської праці. «По біблійному майже все собі здумує Шевченко й те, що тепер звуть «соціальним переворотом», «соціальною революцією» (72), а в наші часи «злагідненням обичаїв і гуманності» – перевороти ж відбуваються не «по біблійному», а по приписах науки!

Правда, завважує Драгоманов, «Шевченко не все ж говорив про «суд Божий» та «сторіки крові», яку проллють «немудрі», але й про «слово, яке стане на сторожі коло менших, яке зійде колись правдою», про «апостола науки» і т.і. Та що з того? Про такі речі поет говорив рідко, «не так часто, як про суд Божий і гайдамацтво». А головна хиба, «говорив усе таки біблійним способом (апостол науки, «слово» – нагадує «Слово» євангелиста Іоана!)» (77).

І цього якраз не міг стерпіти наш учений критик! Слово пророка – яке б запалило вогнем вірних, слово яке б нагадувало Петра пустельника, шо кликав на відвоювання гробу Господнього, слово автора «Пісні о полку Ігореві», гаряче, хвилююче, що сталило думку, гартувало душу, пружило волю, вагітне великими чинами слово – його ненавидів ворог катастроф Драгоманов. Його власне, учене, «систематичне» слово – це було слово демократичного дяка, що лагідно й поволі харамаркав свого демократичного «псалтиря» про потребу мати «м’яке і добре серце», та про те, що

«в історичному поступі більш усього має силу не добра воля осіб із усіми тими судами над ними, карами та страхами кари й каяттям, а мимовільний зріст громадського життя, та впорядкована громадська праця, безупинний поступ громадський» (77)…

Двигуном життя не є натхненна одиниця, не її воля, а «мимовільний зріст» того життя, автоматичний розвій. Апостолам чи людям волі не було місця в драгоманівській концепції суспільного «прогресу», лише – людям «тихої громадської праці», людям «мовчазної відданості». Такий «анархіст» як Шевченко – не міг нікого допровадити до пуття; а слова, якими «говорив лише про одну науку – історію України та ще найбільше «по могилам», в їх вузькості не можна було й прирівнювати до науки напр., такого Сен Сімона, що вмів говорити і про вмілості, і про господарство, і про науку» (79). І цю безглузду тарабарщину у нас досі уважають за критику Шевченка!

Драгоманов протестував проти «катастрофальності» Шевченкового розуміння суспільних переворотів. Це був протест тихолаза-опортуніста проти, що так скажу, сорелівських метод людської «еволюції». Як представник нашого феллахства, несвідомих мас, які відчувають лише матеріальну, фізичну кривду і про неї тільки думають, Драгоманов виступав ще й проти чого іншого: проти мотивів Шевченкового протесту. Ці мотиви не були феллахської натури Протест Шевченка – був протестом члена пануючої, хоч хвилево пониженої, касти, не касти рабів. Тому і звертався він насамперед не проти матеріальних кривд, а проти морального пониження, проти зневаги, образи честі, гідності. Цього – очевидно, так само, як і його «катастрофальної», сорелівської теорії історичної «еволюції», не міг простити йому плебей Драгоманов.

Щодо західніх сусідів, то – на велике обурення Драгоманова – Шевченко обертається до них «як православно-козацький патріот далеко більше ніж як син кріпаків» (65), а що в такім оберненні не є феллахсько-соціальна думка, але панівно-політична, то, ясна річ, Драгоманов і картає за це поета… Перепадає останньому й за те, що в своїх творах «найбільше діло йде про зневагу козацьких прав… а не про селян» (66).

Ідеолога нашого плебейства болить, що Шевченко «налягає не на здирство, а на неволю, на зневагу свободи царями та панами» (71). Бо образа за нарушене право, за моральну зневагу – це були мотиви не голоти, яка воліла бути зневажаною, аби лиш нагодованою всяким деспотом. Шевченків протест – це був протест людини вищої породи, вищої касти, людини, думаючої політично, не лише соціально; не парія, не представника одної верстви, класу, а цілого народу, його командуючої групи. В цім була основна різниця між Шевченком і Драгомановим. Тому і мусіли вони ворожо стрінутися і на цій точці.

Так само і на іншій, не менш важній. Типовим прагненням не провідників маси, а маси проваджених – є збігатися до купи, «всі разом!» Брак власної думки і волі – створює серед них ту атмосферу єдиного фронту і взаємної поблажливості, яка виключає всяку гостру дисципліну в гурті. Слабі – завжди винуватять за прогріхи не себе, а – обставини, середовище і пр. Звідси їх ворожість до гострих заходів для утримання карності, звідси – спротив проти «внутрішньої боротьби» в суспільності, проти тих, що тримають в руці бич на ледарів-міняйлів у храмі й перекинчиків. Цим бичем вимахував Шевченко. Це злостило Драгоманова. Та й якже ж?

Таж кохані й милі Драгоманову росіяни, Тургенєв, Достоєвський, Герцен і інші – вчили, що «людина цілком не винна в тому, чим вона стала й що робить, бо вона стала такою чи іншою, дякуючи тому грунтові, на якому зросла й тим порядкам, при яких живе»… Та ж на підставі цеї, догідної всяким плюгавцям і ледарям, теорії – присяглі виправдували сутенерів, що гвалтували нелітніх дівчат; інтелігентські осередки – поблажливо дивилися на дефравдантів; політичні партії – прощали перевертням, дурням і пройдисвітам. Ці «людяні» теорії були такі демократичні, такі «наукові»! З ними було так легко і приємно, що не можна було собі й видумати інший спосіб відношення до внутрішньо-громадської дисципліни…

І ось, цей інший спосіб винайшов Шевченко! Він не признавав тої «нової думки», яку знайшов в «соціальній школі нових російських повістярів» Драгомайов і яку так захвалював. «Шевченкові ця нова думка була цілком невідома. Він усе по старому судив та карав людей» (45). Подумайте! Не зважаючи на те, що «людина цілком не винна в тому, що робить», не зважаючи, що за всі її вибрики повинна нести вину не вона, а «середовище» – Шевченко не щадить гострих слів зневаги «льокаям в золотій оздобі», «рабам з кокардою на лобі», «свинопасам», «гречкосіям», що забули за славу предків; кличе, щоб покаялися, коли хочуть уникнути страшного Божого суду…

Він «по-старому судив та карав людей», замість мріяти про автоматичну, постепенну переміну порядків, які самі вже зроблять з падлюк ангелів… «По-старому»! Скільки в цім – Шевченковім «старім» – було пекучо нового! І скільки в «нових думках» Драгоманова, яких брак дорікав Шевченкові – було перестарілого, деморалізуючого, відсталого і наївного! В тій «проповіді суду Божого над неправедними», Драгомайов бачив дух «якого-небудь пуританця-індепендента XVII ст.» (49).

Шкода, що він не дожив до часів, коли й недовірки переконалися, що ідилія XIX віку не була міродатною для оцінки вічних законів історії та її механіки; що – час «пуританців», людей гарячої віри – знов настав для Європи і світу; що ці, якраз ці «пуританці», показалися деміургами історії, не сторонники «нових течій» – безсилі, імпотентні і трусливі; що власне «добра воля осіб», воля скріплена вірою – творила історію, їх «апостольське слово», не «безупинний громадський поступ»…

Лякаючись Шевченка, Драгоманов засудив його на громадську смерть. Він хотів в корені знищити Шевченкову традицію, щоби вона навіть не повстала на Україні. «Українолюбці і почасти українські громадівці, – писав він, – повинні навчитися, що «Кобзар» є вже річ пережита – ein uberwundener Standpunkt (пережита точка погляду), як кажуть німці». Та мало того: «Кобзар» – багато в чому є зерно, яке перележало в коморі та не послужило якслід в свій час, коли було свіже, а тепер вже мало на віщо й годиться» (115). Такої думки тримався учений професор. Її хотів впоїти в нас! Якби йому було дано хоч трохи розуміти й відчути – яке свіже те зерно ще й нині! І якою цвіллю, натомість, заносить від «мудрощів» наївного, самозакоханого і обмеженого професорського критика поета!..

Він думав, що «Шевченкові думи й мрії про «правду» і «волю» й про те, як вона настане на землі» – «перед думками новоєвропейського соціалізму» – є «старі й вузькі»… (119). Якби він міг тепер оглядати цілу вибухову силу тих «старих і вузьких думок»! Якби міг. оглядати ту гангрену, яку счинили в нашій суспільності нові «думки новоєвропейського соціалізму» і драгоманівщини!

Підбрехач чужої правди, підбрехач російського лібералізму, народництва й соціалізму – ось чим був Драгоманов в своїй критиці Шевченка. Цю роль його визнали многі росіяни. М. і. і проф. Д. Овсяніко-Куліковський, який хвалив Драгоманова за те, що радив «зв’язати український рух з загально-поступовим, ліберальним і радикальним рухом думки у росіян»; хвалив за те, що могутня підойма всіх національних рухів – «містика і фантастика здавались йому (Драгоманову), коли не просто дурницею, то бодай витвором ненормальності і темності думки»; хвалив його за те, що «його патріотизм… був цілком вільний від будь-яких національних пристрастей і упереджень, а також від домішки консервативних і романтичних елементів»; хвалив за все тс, що Драгоманов протиставляв Шевченкові. Овсяніко-Куліковський підкреслює і момент негації Драгомановим: – поезії Шевченка –

«він і до неї ставиться критично і гадав, що великому поетові України не потрібно накидати ролі провідника; для ійкої місії Шевченко не годився через брак грунтовної і широкої освіти» [2].

Ах! Як вони всі боялися, щоб не відограв на Україні ролі її великий пророк! Щоб очі всіх не звернулися на нього!

Драгоманов є у нас свойого роду «табу», якого – в певних кругах – не вільно чіпати, щоби не викликати шалу напастливої злоби. Нищити Драгоманова – це ж нищити «наші традиції»! На прикладі обговореної тут книжки Драгоманова, бачимо, що ніхто інший, як власне автор твору «Шевченко, українофіли і соціалізм» старався – слава Богу надаремно – знищити традиції одної з найбільш героїчних наших епох. Що більше – ніхто більше, як власне автор тої глупої книжки про Шевченка – не намагався так обезцінити, поменшити, обезвартнити серед сучасників і нащадків – того, хто ті наші героїчні, напівзабуті, традиції воскресив у своїй блискучій феєрії.

Драгоманова не вільно нищити – кажуть його оборонці і поклонники, бо це значить – нищити своє, рідне. Але ж рідний, свій, український Драгоманов – цілу свою науку будував на захвалюваних ним чужинцях, як Тургенєв, Достоєвський, Сен-Сімон, Герцен, Роберт Овн і ціла хмара інших – переважно росіян! Власне в ім’я тої чужої науки – виступив він і проти Шевченка з його, таким своїм, патріотизмом…

Між Драгомановим і Шевченком – треба вибрати. Хто хоче їх годити, той робить це коштом викривлення одного або другого, той робить роботу еклектика, літературного полатайка, що ліпить до купи те, що не дасться зліпити. Все в них різне. Різні джерела їх мудрості – в одного блискучі традиції своєї країни, і їх літописців – автора «Слова», автора «Історії Русов», у другого анархічна, матеріалістична філософія соціалізму XIX віку.

Різні джерела їх мудрості, різна й сама їх мудрість. У одного пристрасна любов до свойого, і – логічна консеквенція – нехіть до агресивного чужого. У другого – понижуюче братання з тим чужим. У одного – розуміння життя, як пишної феєрії, трагічної, страшної, небезпечної і віра в людину, як активну дієву силу історії. У другого – розуміння життя, як постепенного автоматичного «поступу», як пристосовання до обставин, які – не людина – є рішаючим чинником.

У одного – суворий кодекс загального «вірую», якому в жертву приноситься все. У другого – апотеоза анархістичної одиниці, яка має право безкарно ломити те «вірую», в ім’я особистого чи групового матеріального «щастя». У одного – «містика і фанатизм» в переслідуванні своєї мети. У другого – повна свобода від «національних пристрастей», чесноти національного євнуха. У одного – правда своєї породи, у другого зв’язування «своєї» правди з якоюсь чужою надрядною, без якої моральної санкції – своя правда не сміє жити…

Що Драгоманов різко заперечував ціле Шевченкове «кредо» – це не моя довільна інтерпретація. В згадуванім тут творі Драгоманова – він сам, своїми власними словами, без недоговорень і неясностей – одверто займав становище неприхильне і вороже Шевченкові. Довільними інтерпретаціями є думки тих, що хочуть робити якусь синтезу з тих людей різних темпераментів, різних вдач, різних світоглядів, ба – різних епох, щодо своєї духової структури. Виложені в цій статті думки – навіяні лише одною книжкою Драгоманова. На підставі аналізи цілої його творчості – його різко негативне відношення до Шевченка виявилося б ще яскравіше…

Це були два антиподи. Це були два джерела, з яких потекли дві течії нашої духовості: – одна Шевченкова, животворча, терпка й гаряча, і друга Драгоманівська – млява, літепла, отруйна для всякої живої думки і живого почуття, і відважного чину.

Це були два представники двох різних каст: панської, героїчної володарської (козацько-лицарської) і – касти духових плебеїв, які в тяжку перерву нашої історії – уявили собі, що мають право зайняти місце першої…

Претенсії, з якими треба раз на все скінчити.

Примітки

Вперше опубліковано: «Вісник», 1938, кн. 9.

1. Russie en 1839, лист 22.

2. Д. Овсянико-Куликовский – «М. П. Драгоманов», Наше минуле, Київ 1918, І.

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 28 – 46.