Роздвоєні душі

Дмитро Донцов

Nous avons besoin d’hommes racines solidement dans notre sol, dans notre histoire, dans la conscience nationale.

(Нам треба людей, міцно закорінених в нашій землі, в нашій історії, в національній свідомості).

M. Barrés.

Ні для кого не тайна, що комуністичний режим на Україні переходить тяжку кризу. Цікаво було б викрити об’єктивні (господарські, політичні) причини цієї кризи, але мабуть ще цікавіше – причини суб’єктивні, які полягають на захитанні не лише режиму, але й самої большевицької ідеї на Україні.

Бо, остаточно, хочби які труднощі не переходив якийсь режим – він устоїться, коли міцна його ідея в головах сучасників. Він засуджений на смерть, хочби яким сильним здавався, – коли гниє його ідейна підпора в душах мас… Коли вмерла республіканська ідея в старім Римі, ніякі Брути не здолали її воскресити в житті. Заки завалилася французька монархія, її поховали в думках сучасників енциклопедисти, Вольтер і Руссо. Те, що перестає існувати як ідея, зникає як дійсність.

Якою пошаною користується на Україні большевицька ідея?

Ідея ця на Україні імпортована. Інші народи теж зазнавали подібних інвазій. Але не були такі страшні для них їх наслідки. Сто років лежала Франція під англійським ярмом. Але це не привело до культурного розриву між верхами і низами нації. З провансальських пісень повстала музика Гуно, з гасконського гумору сатира Мольєра. Обсервована ще Цезарем задиркуватість гальська – ствердла в ідеях 1789 року, нарешті з жадоби збагачення, з примітивної скупості Мопасанівського хлібороба – зродився економічний лад третьої республіки. Не зважаючи на чужинецькі навали, здвигнула Франція свій власний національний будинок, в однаковім стилю: склепіння і дах в повній гармонії з партером і сутеренами. І одні, і другі були французькі.

Так само з поляками. Москва душила їх, але не розірвала їх культурної єдності. Лишила їм їх Баторіїв, Міцкевічів, їх костели, навіть назву їх країни («Царство Польське»), їх називали бунтівниками і бунти суворо карали, але так і казали, що це був «польскій мятеж». Навіть переслідуючи Костюшків і Пілсудських, Москва завше признавала, що власне вони і ніхто інший були правдивими товмачами польськості; навіть в очах ворога поляки і польська культура були одно.

Інакше поступалося з Україною. Мазепа став зрадником не лише Москви, але й України. Шевченко – для домашнього вжитку, для загального – Гоголь і Пушкін. «Наталка Полтавка» – ще уйде, але Лисенко, історія Грушевського – це нісенітниця. Підстави нашої культури могли лишитися українськими, але на горі – суздальська цибуля.

Цю систему засвоїв по цараті большевизм, трохи змінену відповідно до зміненої сили українства. Передреволюційну формулу – gente полтавець, волиняк і пр., natione москаль, – по кривавій науці змінив большевизм на іншу: gente українець (чорт вже з вами!), natione москаль. Затримуючи формулу регіоналізму, большевизм вимагає нібито меншого, але в своїх вимогах суворіший. Українська стихія може крутитися «самостійно», але – тільки довкола сонця Москви. Український вершник – але російський верхівець. Шевченко – але над ним Ленін. Замість малоросійського – український генерал-губернатор; замість Росії, що обіймала в одно ціле Мало- і Великоросів, – СССР, що обіймає в одно Україну і Московщину. Росія – як спільна вітчина, політична і культурна… Так як ante 1917.

Уярмити чужу стихію, надати їй свій зміст і форми, на чужій культурній підбудові звести (передусім у наших душах) будинок своєї імперії і культури, зробити з українців патріотів Росії – ось мета, до якої змагає большевицька Росія, як перед нею царська…

Обидві викликали в українській душі заколот і спротив, про який свідоцтво дає література України давніше і тепер.

Класичним прикладом трагедії нашої еліти за царських часів був Гоголь. Чи Гоголь був українець? А чи був німцем Шамісо або Г. Чемберлен? Чи був французом чи фламандцем Верхарн або автор Uhlenspiegel’a де Костер? Вандервельд каже, що Костер був фламандцем, хоч і писав по франц?зьки, як і Метерлінк і Лемоніє. Душею він був фламандцем, хоч Франція стала його patrie intellectuelle [15].

Тут, мабуть, лежить ключ до розв’язки загадки Гоголя. Чуттям – він був українцем, але Росія стала його розумовою (прибраною) вітчиною. В тім була трагедія цілої еліти української XIX віку. Бо всіх їх, як і тих бельгійців, про яких говорить ван Оффель, – «мучило, що мусіли любити дві вітчини, мати дві душі і вічно каятися, що не могли бути цілком вірними жадній з тих двох» [16]. І як не клявся Гоголь в любові до Росії, йому не йняли віри: в його писаннях бачили лише зневагу Росії. («Єднаю в собі дві натури» – писав він).

Панаєв рішив, що «треба Гоголеві заборонити писати» (того самого жадав щодо Шевченка – Белінський), отець Матвей – змусив його спалити свої рукописи, і сам поет не раз щиро дивувався – «Чому це так, що ціла Росія… стала проти мене» [17]. Цькований з усіх боків, він хоч утратив любов до своєї «ширшої вітчини», та не знайшов прив’язання до «тіснішої»: великий ентузіаст згинув з браку ідеї, якою міг би захопитися неподільно.

Подібно заломився П. Куліш, який не бачив творчого в ріднім «бандитизмі». Таких, як Гоголь і Куліш, було в нас більше. І лише крицева вдача Шевченка не далася зломити; і чуттєвою, і розумовою вітчиною була йому Україна і тільки вона. Але його розуміли не всі.

Коли впав царат, большевицька Росія пішла на лови заблуканих і розщеплених українських душ. «В який спосіб оту українську масу, що зберегла… свої вікові звичаї…, як її потягти ленінським (як давніше романовським?) шляхом?» – так сформулював задачу Затонський, а відповідь була та сама, що й за Валуєва: «залізти в його душу», в душу українського народу і виліпити з неї бажану Москві форму.

Робота московських різьбярів провадилася уперто. Безліч матеріалу понищили вони досі, але виліпити з української глини – якою м’якою вона не була б – чужої форми не вдалося. Як і за попередньої доби, і тепер акція викликала реакцію. Реакція на прищеплення чужої ідеології найкраще відбилася в літературі…

Як упав царат, протягом одної ночі перестала Україна бути провінцією, залежною від чужого осередку. Буря зірвала «спільний дах» і треба було негайно заходитися, щоб звести свій власний. На підвалинах етнічної відрубності треба було звести будинок нації. Саме тоді зачали наші поети співати про Месію, а (стара привичка) ждали його, очевидно, з останнім московським поїздом. Коли ж той вийшов з нього, їх охопив жах. Чекав того Месію ніжно-мрійний Тичина, хотів «голоту й землю повінчать», цебто злучити в одне: душу українського чорнозему з душею московського босяцтва, Миколу Джерю з горьківським Челкашем.

Але босяцький Месія значив свої кроки на Україні пожарами і кров’ю… Він мав принести нам рай? – Ні, – «не буть ніколи раю у цім проклятім краю», де ступила його нога. Довбуші червоної правди несли гарні слова, але серце поета їх не приймало:

А все ж таки у нас не так,

Не так, як у Тараса.

Про все в нас єсть: і за народ,

І за недолю краю.

А як до серця те узять,

Даруйте, я не знаю!

Так писав він про тих, – в тім і про себе – що до серця чужу книжку тулили… Фанфарами звістував свій прихід північний Месія, але тяжко було «нам» радіти:

Чую – фанфари!…

Яка зайшла мені печаль…

Ой, не фанфари то, а сурми і гармати,

Лежи, не прокидайся, моя мати!

– твій Месія ще не прийшов. Тоді Месія-Ленін ставав для нього «антихристом», що його «коліном придушена» конала Україна. Але проти нього виступити бракло поетові ї національного пафосу, і снаги. Там, на великім шляху, дужалися різні сили – біла й червона Росія з жовтоблакитною Україною, але ні одної не приймала за свою мертва роздвоєна душа поета:

Орел, Тризубець, Серп і Молот,

Своє на дні душі лежить.

І кожне виступає, як своє.

Своє ж рушниця в нас забила,

і кінчить несподіваним зворотом:

Хіба й собі поцілувать пантофлю папи? [18].

Він її таки поцілував, – пантофлю червоного папи, як Гоголь білого. Коли ж «своє рушниця в нас забила», то спів, на чужий голос, звучав вже фальшиво… Тичина, як поет вмер.

Хвильовий переходив те саме шамотання. За третім Інтернаціоналом вже визирала «московська сила – велика, велетенська, фатальна». Його редактор Карк тривожно питає: «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?» Невже ми не хочемо віднайти в собі «фанатичну віру у (власне!) прекрасне майбутнє?» В нім будяться сумніви щодо можливості органічно злитися з московською ідеєю. Не один з його героїв побачив, що «з розмаху (червоної революції) нічого не вийшло»; що його комуністична партія потихесеньку та помалесеньку повертається на споконвічного звичайного собі «собирателя земли русской».

Зі своєю партією «рвати не можна» (звідси каяття). Але й «не рвати не можна» (звідси «ухили»). Він опинюється «на якомусь ідіотичному роздоріжжі». Щоб вийти з нього, намагається забити в собі свої «єресі», як свою матір герой оповідання «Я (Романтика)», як Гоголь, що палить рукописи. Бунтується і знов падає навколішки, але проблеми двоєдушія не розв’язує [19]…

Шляхом Хвильового пішли й інші. Пішов Коряк. І для нього Росія – сфінкс, Росія – месія грядучого дня. Але слідом за тим іде протест:

«Чому сфінкс? Чому месія? Чому Росія? А як же ж бути з Україною? Чи вона є, чи її нема? Чи не почати у нас свого месіянізму? Українського, на сусідів глядячи?» [20].

Питання лишилося без відповіді. Але його ставили. Сумнів западав у душу, тьмарилися обличчя позичених божків.

Непогамовано виявляє свою лояльність і свій протест експансивний Сосюра. Він теж віддався в полон до червоного дракона: «зашуміли вже крила червоні над його головой». Він присягається «замкнути» рідну і буйну стихію в червономосковські береги. Але те йому слабо вдається.

Він описує, як дивиться довкола на кривавий посів большевизму на Україні, як тяжко йому йти шляхом Леніна, засіянім трупами власного народу, але мов свист батога приборкує національне почуття наказ чужого розуму:

Та треба, треба.

Других шляхів для нас нема,

Других доріг нема для тебе…

Хоч кров’ю значитимеш свій кожний крок, –

Іди за нами до комун!

Пригадуєте, у Шевченка теж є оце «треба». Він теж згадує тих, що його люду «кров мов воду точать», згадує і свою «братію» (тодішніх Сосюр), яка

…мовчить собі,

Витріщивши очі,

Як ягнята: «Нехай!» каже,

«Може так і треба!»

Але в автора «Кобзаря» це «треба» звучить іронією, бо ніяким чужим розумуванням не виправдає він тих, що його народу «кров як воду точать»… В Сосюри «треба» звучить як імперативний приказ, перед яким мають замовкнути всякі обурення і гнів, і – совість.

Інколи хотів би не слухати того наказу. Походжає з червоною звіздою на шапці, «але (заявляє) серце у мене козаче». І це «козаче серце» є у розбраті з босяцькою мудрістю, що нею силоміць напихає свою голову. «Наліво йти не хоче, направо страшно йти», хоч знає, що «є злочин і в ваганню в наш динамічний час», хоч адоратори Сосюри якраз з того злочинного вагання – роблять чесноту. «Так порожньо в душі за любов’ю» – звіряється він в іншім місці, бо офіційна («законна») любов вже вивітрилася.

Заведена любов обертається тоді в ненависть. Тоді в сирені московського фабричного Месії чує він «шалений регіт» сатани, що «протина мої поля»: тоді лячно йому йти «на тихі води далекої комуни» – «через кістки» свого народу; тоді «мов чавун» додолу гнеться голова, затуманена сміттям нестравлених чужих доктрин; тоді його «руки тягнуться в небо», шукаючи рятунку. Тоді він майже фізично відчуває, як ота «індустрія» (символ чужого) його люду «кістки і кров і нерви дере залізним терпугом»… Pendant до Тичинового: «сторозтерзаний Київ і двістірозіп’ятий я».

«Протинати», «терзати», «розпинати», «дерти» нерви і тіло, – ось картини, що будить в українських комуністичних поетів тяжка хода російсько-большевицького Голема, якого вітати вийшли вони!

Та до протесту ці кволі, двоєдушні кастрати не дозріли. Лише зализують рани і скавучать:

Невже не можна, мій народе,

Усім сказать, що Ти є Ти?

Що страшно нам на тихі води

Через кістки твої іти! [21].

Вони лише бурмотять «вірую» Шевченкових «свинопасів»: «І я не я, і ми не ми», лиш ті, ким нам прикажуть бути. Як М. Семенко:

Я повторюю чужі слова

І кажу, що це мої,

Що це з душі… [22].

Як риба об лід б’ється в сітці суперечних стремлінь і Вал. Поліщук. В нім дві стихії: своя, через яку промовляє душа, і чужа, до якої прислухується нашпикований московською блекотою його папуга-розум. Одна – це «Україна – гостро реальна, чуттям і бурлінням мільйонів жива». Друга, – що «вихриться в ідеях сузірних, довговіїв пломінь комун, що з блакитних висот загляда в моє серце немов у колодязь». Своя стихія – реальна, чужа – видумана. Своя, що є «чуттям» і «бурлінням»; чужа, що є холодним метикуванням, чужою відірваною «ідеєю». Одна в натурі, «в серці», друга лише в нього «загляда» з вершин чужої абстракції, «залізає» непрохана в душу. Але в нім, як і в подібних душевних гермафродитах, обидві стихії мирно співживуть:

Разом зливаєтесь ви,

Два чуття невгасимі,

Щиро реальне одно

І омріяне друге…

Вкупі живете в мені…

Не розняти ніколи мені

Вас бажанням новим.

Один світ, світ «робочої України», як він евфемічно зве большевицьку Україну, і другий – «волинський давній ліс, і степові могили, карпатських гір зелені полонини, і слобожанські хутори, і заводи Дніпрові, і вогкі шелести козацької діброви» [23]. І поет не може забити в собі симпатій до того останнього світу, його «серце роздиралося на двоє», «одна, скривавлена частина серця» є з ними, з тими, що встали проти Росії в ім’я «гострореальної» України; що «за відродженння країни розливали гарячеє вино із своїх жил». Хоч «він і помирився з Ресефесер» розумом, але й повстанці з їх бунтом «душею близькі йому», бо «до бунту (він), немов до сонця лине, бо значить десь неправда є», коли існує бунт.

Канони чужої віри про «мільйони окрадених на земній кулі» вбивають «немов цвяхи у мозок мій» – звіряється він, але…

Байдужне кинутеє слово кого-небудь про Юг Росії

І відчуваю в них своїх я ворогів [24].

Але ніякою своєю, позитивною ідеєю, не запліднює його серце та «ворожість».

Совєтський критик називає старання Поліщука з’єднати в одну «химічну сполуку» свій розум і серце – «спробою поєднати в одній синтезі протилежні і ворожі елементи… любоч до рідного краю і до… комуни» [25]. Критик зве це «поетичним укапізмом», і обурюється, звідки в пролетарського письменника може взятися цей «шовінізм»? Звідки ці тони, «чужі революції»?

Але таких «гермафродитських шовіністів» серед комуністичних діячів є більше. Фальківський… бувший чекіст, потім ніжний лірик, оплакує даремно, в ім’я чужої правди, пролляту кров, не вдається безкарно чужим пафосом звести до гори руку з револьвером проти своїх. По добі «воєнного комунізму» побачив він, що робив чуже діло, з яким не могли співзвучно бреніти струни його душі. В большевицькому місті почувся він нагло «мов приблудна сука під чужим вікном». Неначе пекло, встає перед ним минуле, з болем думає він «про волошки і жита», про трагедію своєї молодості і «розстріляну першу любов» (згадується розстріляна мати в оповіданні Хвильового). Думає Фальківський про трагедію «днів моїх роздертих, розіп’ятих днів» (знов згадується Тичинове – «сторозтерзаний Київ і двісті розіп’ятий Я»)…

Для того життя, яке він, наймит чужинця, проти серця наганом «будував» на Україні, не має більше захвату поет:

Ех! І вдарило ж кляте життя,

Тільки струни у серці дзінь…

Хоч і хочеш мажором утять,

Дійсність, чортова, чорна як тінь.

І акордить журливо струна:

Все мінор, все мінор! [26].

Смерть душі, смерть таланту – як в Сосюри, в Тичини, у Рильського.

Гоголя і Хвильового лаяли за сатиру на російську дійсність, Шевченка – за памфлети на неї, і всім трьом врешті заборонили писати: одному отець Матвєй, другому – уряд, третьому – партія. Фальківського ж тепер лають за його сумну міну, за «мінор», жадаючи «мажору»… Згадується муштровка царських солдатів і грізне гукання фельдфебля – «Подтянись! Смотри веселей! Ешь начальника глазами!» «Психологічна Росія» – це не видумка фашистів. Вона незмінна.

Боляче відчуває кпини зайдів Слісаренко [27]. Далеч комуни і йому «сліпила очі». Блюзнірськи вірив він, ща «над чорними голготами зустріне нас привітний Ісус», але тепер лишилися лише «глибокі рани», «заплакані душі» і осміяний запал:

Посміялися над нашими ордаліями

Ворожі корани.

На роздоріжжю блукає Коляда («Ах, печаль яка. Нема доріг, світильників нема!») і серце його «в розладі» [28].

Переляканими очима дивиться в обличчя російській потворіА. Лісовський. Розумом він вірить, що большевицьке місто принесе «спасення» українському селу. Він «знає, що вся сила хат лиш в м’язах димарів воскресне». Але відчуває інакше. І страшна практика червоної російської ідеї вириває в нього жахливе питання: «Хіба щоб жилось краще, нам селам, треба вмерти?».

Тою ж проклятою ділемою мучиться Плужник:

У дужих дні – немов слухняна глина,

Покірна волі і пальцям різьбаря,

– але чи ж «ми» дужі? Ні. бо дужа – суцільна людина, а такою себе поет не почуває, бо виріс «на межах двох світів» –

Півмерлих сел і міста молодого.

І не зречусь ні там, ні тут нічого.

Хоч якби часом з болю захотів!

«Ні тут, ні там» – зачароване коло українського «комуніста»!

О, коротенька, наче смерть, дорога,

Що розірвала світ на тут і там.

Вже я тепер нічому не віддам,

Так як раніше міг, себе цілого!

В нім вмерла гармонійна, «ціла» людина! Він став «чужий, сцим новим богам», що Росія принесла на Україну, але й «з своїм селянським розминувся Богом»’. В селі не знайде він уже нічого, «чому б курити пісні фіміям», бо серце відчинив «чужим і мертвим голосам» жерців-приходьків… Він чужий «волошкам синім, вітрові й вівсам»,

В ту саму міру, як і тим часам,

Що мов раби лягли до ніг машині.

Гермафродит не горить якимсь одним («однополим») пафосом. Він не горить, лиш чадить.

В його думках такий самий вир суперечних елементів, як у мові солдата, що повернув додому: не свій серед чужих, чужий серед своїх… Теперішня, кулаком чужинця встановлена «гармонія» не задовольняє його, і він чекає:

Аж поки час воістину новий,

Мов пишний крик зросте на Україні

І днів роздертих мертві половини,

Ширококрилий вітер степовий

І бруку темний та голодний вий

Розквітнуть десь в гармонії єдиній,

в тім новім світі,

де важить рівно поле і верстат,

де б не було село під міським «подихом отрутним».

Але поки наступить ця вимріяна гармонія, ще

Будуть довго міліони серць

На роздоріжжі двох світів горіти

і… згорати. А на питання «чому»? – Плужник дає відповідь досить близьку до правди: тому, що тягнемося ми в життя «без волі і охоти»; бо «народній дух спочив, пісні створивши красні та безсилі»; бо ще не здійснилася «сел незлічених мрія вікова про переліг незайманий та вільний»; бо

Голос крові став не голосний

І не подав онукам оборони,

Коли їх час могутній та грізний

Гнав од дідизни у міські полони! [29].

Ось до чого ми дійшли, отже! Не «класова свідомість», а «голос крові», голос предків! Як ті «комуністичні» мрії про вільний переліг і про голос крові нагадують – майже дослівно – ідеї націоналіста Бареса про La voix du sang et l’instinct du terroir [30]. Барес протиставляв ці енергії – правдам довільно видуманим химерним мозком, логічним формулкам, що не числяться з живою дійсністю. Плужник – протиставляє свій голос крові – «чужим і мертвим голосам» позиченої доктрини. Але короткі ті просвітки збожеволілої душі.

Не знаходить гармонії й Гадзінський: «Чому ми не з водею криці», питається він, «Чому ми як масло на рушії подій?» Чому нас «завжди хтось веде і ми ідем послушні, аж нам не скажуть: «стій»! [31].

А вже криком розпачу кричить муза Г. Косяченка. Він описує «блудного сина», що забрів на манівці далекої Москви, а тепер повертає під рідну стріху:

Упаду до порепаних ніг:

…Прийми, батьку, ти блудного сина.

Загубив я надію і путь

І ніяк відшукати не можу!

Але рідний степ не знає змилування:

Його погляд впаде на поріг…

Піду Каїном знову до міста!

Каїнами, що забили свого брата, є для українського комуністичного поета слуги червоної Москви! Люди з «розтерзаним» серцем (Тичина), з поламаними кістками (Сосюра), із зломаною волею (Плужник), «мов приблудна сука під чужим вікном» (Фальківський), раб, що цілує пантофлю папи, або лягає, мов пес, до ніг чужого ідеалу, нарешті Каїн – ось автохарактеристики наших дводушників, розчавлених чужою доктриною! І все те не «попутчики» (приплентачі), не «контрреволюціонери» жовтоблакитні, не Зерови і Могилянські, а патентовані комуністи!

Скажуть цитовані поети: але ж ми зовсім не хотіли того сказати, що ви нам приписуєте! Я й не говорю, що вони хотіли те сказати, тільки, що вони те сказали. Не один – в поетичнім чи алкогольнім трансі – не «хотів» сказати того, що вийшло з уст, того, що в «нормальнім стані» він був би не сказав; але це ще питання, чи хтось є правдивіший в «нормальнім», чи в «ненормальнім» стані?.. [32].

Проза сучасних українських письменників за Збручем не відрізняється під тим оглядом від поезії. Ті самі дві натури борються й там. Я вже не раз згадував роман Головка «Можу». Конфлікт двох натур переноситься в ньому з області поетичної відірваності в країну реального життя, економіки. Він прибирає форму боротьби ззовні навіяного комунізму з ідеєю власності, що «кожному в самі печінки в’їлася»; боротьби вичитаного «знаю» з підсвідомим «хочу». Поки що чужа книжка панує в нім над власною «печінкою», вигадка над життям; і тому коли останнє занадто підносить голос, Головко силоміць намагається привернути гармонію, старається задушити крик інстинкту, як Хвильовий, як Сосюра, як давніше Гоголь: спалити те, що ллється на папір з глибини серця, – для догоди московському інквізиторові. Тоді гукає:

«Хочу гармонії в собі! Стисну зуби і з ключем в одній руці, в другій з камертоном розуму – до струн! Я настройщик. Де – відпустю. Де – підтягну. Де – зовсім струну порву, хоч і з м’ясом, хоч і заюшу себе кров’ю. І тоді сам скажу душі моїй: Грай!»

Але на подертих струнах не заграєш! Не втне наш дядько ленінського «Камаринського»… Тому і виходить це танець ведмедя на розпечених плитах, який виводить ось вже стільки років Україна, під києм кремлівського цигана, з марксівським «камертоном розуму» в одній руці, а в другій з ленінською нагайкою, яка відбиває нам приватновласницька «печінки», «заюшуючи кров’ю» країну…

Як у героя Головка з його «печінками», так у героя другого звтора з релігією. Тому торочили про шкідливість приватної ініціативи, цьому, – що «релігія дурман для народу».

«А так, відповідає дядько – тепер все для народа… Воно все так, як ви говорите, конешно (логічно – слушно!). Ну, тільки ж добре, як там (дядько мотнув віжкою в гору, показуючи на небо) – як там нічого нема! Ну, а як є?.. ну, а якщо умреш, а там воно все є?! Краще ходити до церкви. Спокійніше воно все ж таки»… [33].

Наївно? Може, але не наївна ця вперта нехіть до всяких розумових митикувань, що ані поривають душу, ані на практиці не доводять своєї вищості. Сам Ленін писав: «Поки ми наглядно не переконаємо хлібороба в практичній вищості колективістичної системи – не в статтях, а на землі, – він за нами не піде». Комунізмові російському зробити це й досі не вдалося на Україні. Навпаки! Не довів він, що без приватної власності ліпше, ані що з комсомолом замість Бога ліпше. Довів, проти волі, що, навпаки, гірше в стократ. Що ж дивного, що «дядько», хоч «заюшений кров’ю», не хоче слухати безсилого на практиці «камертону (чужого) розуму»? Вірить же ж він не в те, що «в статтях», лише в те, що в житті і в випробованім віками інстинкті землі…

Герой цитованої повісті бере собі за мотто:

«За життя розплата тільки кров’ю,

тільки смертю переможем смерть!»

Як і інші українські підсовєтські автори, в тенетах російщини, прагне він забити в собі інстинкт, самому забити те «своє», що розстрілювала в нас чужа рушниця. Він «зовсім не вклоняється перед (українськими) опоетизованими хатками і садочками». Йому «байдужісенько до них», він «розторощив би те все к чорту». Але ось їде він з реквізицією до цих «хаток», і нагло стрічає «похмурі погляди з-під насуплених брів», що

«важко впадали в очі і таврували… їхні очі бачили на кожнім возі, що приїздив з міста, тільки – ворогів. Відтіля приїздили до сумирних хат з розктадками, арештами, розстрілами. Село прокляло їх – і зарилося в свої нори…»

Він бридиться Україною, краєм «вишневих просвітян». Для нього «безглуздя, що між ним і партією може стояти нація, та нація, що вигадала тільки бандуру і плахту». Бо «хіба можна зрівняти безмежні простори майбутнього соціалізму з чотирма стінами своєї хати, де «своя правда і сила і воля»? Смерть «фабрикантам лісової ідеології»! – гукає він, «і при цих словах щось мимоволі тьохнуло Горбенкові і забилось у грудях» – відгомоном залунала стихія, почування.

Так, апостоли червоної Москви – фанатики, імпонують йому, але., він ще українець, а «це українство, – що воно їм, їм, для яких не було ні Солониці, ні Берестечка, ні Полтави, ні навіть Крут! Для яких ціла історія – тільки вічна боротьба класів»?… Їх істота – це ж «новий заповіт», з яким вони мають «пройти світ, переорати землю, стерти кордони, помішати всі нації в одному струмені чорної маси потоптаних рабів (стала асоціяція в совєтських письменників: порівн. Плужник «що мов раби лягли до ніг машині»). Поки що тих рабів приборкано, на стінах сільради портрети «Ільїча», але – там на дворі, в темряві, за дві верстви – Ворскла, а за нею старі полтавські ліси, лісовики, повстання, смерть! Хто може ручити, що буде тут за годину?..»

Але герой повісті іде проти своєї стихії. Чи самохітно? Ні, він «скорився цій (чужій) силі, вона зломила його і веде туди, куди схоче»… Навіть проти його самого, «проти українського села, того єдиного певного національного водозбору, що задля нього засновував він колись «Просвіти», був агітатором Центральної Ради, тікав з військом Директорії»… І проти цього села мусить він «бити разом з тими незрозумілими людьми (російськими большевиками), саме в ту мішень, яку недавно будував своїми власними руками, як певний щит», мусить «стріляти в позавчорашнього самого себе!»… В нім «збіглися дві сили і стали віч на віч!»

Чисто механічно, як Хвильовий, як Сосюра, як Головко, хоче герой «Смерті» привернути гармонію, силоміць забити в собі голос крові, порвати «струни», причаститися в крові рідних осель – чужим богам, стати Каїном братовбивцем. Герой «Смерти» каже: – «І тоді, коли перед очима з’явиться їхня кров, коли кров повстанців… хоч раз впаде на мою голову, заляпає руки, тоді – всьому тому кінець! Тоді Рубікон буде перейдено! Тоді сміливо, без вагань і сумнівів, можна буде самому собі сказати: – Я большевик!» Іншими словами: «я – ренегат!»

Тут здається розв’язка психологічної загадки – перебільшеного запалу перекинчика-неофіта: його совість не буде спокійною, аж поки він фізично не вимордує або не зневажить старих богів… Звідси в нього (і в інших згаданих авторів) одна тенденція – замкнути очі, заткати вуха, сціпити зуби і з перехиленим багнетом – в атаку… На те, на що в нормальнім стані не піднялася б рука. Штучно, величезним зусиллям волі, хочуть вони поставити себе в ситуацію, яка мусить зродити бракуючу їм ненависть до того, що наказує їм поборювати чужа доктрина; штучно надати своїй холодній розумовій вірі емоціональності, без якої нема гармонії в людській душі. Але механічна розв’язка не завше притлумлює крик пробудженого інстинкту. Як кажуть самі совєтські автори, «формально і розумово» приймають вони чужий коран, але «емоціонально» вони ще «в полоні» своїх «політичних помилок» [34], в полоні ворожого комуні й Росії оточення…

Картки сучасної української літератури під Советами можна перекидати ще й ще, можна навести імена Панча, Івченка, Косинки, – і завше в них найдемо безсиле борикання роздвоєної душі, бунт ображеної національної стихії проти силоміць їй накидуваних догматів, чужих нашим історичним споминам, нашому сучасному і нашим мріям про майбутнє.. Не дармо совєтські критики кажуть, що українська совєтська література – «без ясних перспектив свого розвитку» [35]; що пролетарська українська ідеологія – це «тонесенька плівка… на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» [36], «безкриле напрямкування», відірване від життя [37].

Ту ідеологію, ту чужу віру не може засвоїти цілковито письменницька «еліта» на Великій Україні. Зі зраненою душею виходять ті автори з боротьби «двох натур» у собі, і з знищеним талантом. І не треба думати (як це роблять совєтські критики, що ціла суть внутрішнього конфлікту – це суперечності села з містом. Цей мотив також грає роль, але не головну.

Ми вже бачили, що тут приходять в гру суперечності вищого порядку: «земля» з одного боку, «голота» та «Ленін-антихрист», червоний папа – з другого (Тичина); українська «голуба Савоя» – і «московська сила», партія, що продовжує діло Івана Калити (Хвильовий); «український чорнозем» – і «московська культура»; «Україна гострореальна» – і російська комуна (В. Поліщук); свій Месія – і чужий Месія (Коряк); «лісова ідеологія» національної України – і тих що хочуть зробити з неї край «потоптаних рабів» (Антоненко-Давидович); Україна і – «Юг Росії»; нація – і провінція (той самий Поліщук) – ось в яких суперечностях, мов у зачарованім колі, б’ється «двісті-розіп’ята» душа тих гермафродитів.

Це вже не тільки протилежність села і міста, це суперечність двох національних ідеаліз, що виключають себе взаїмно… Це протест проти чужої «розумової» вітчнни, бо – як зауважує совєтський критик, – «можна позичати думки, але почуття – майно невідчужальне», і воно не гармоніює з чужими думками… Це, нарешті, великий запит: чи не час над нашими убогими етнічними окремішностями – звести пишну будову власної національності? Запит, в зародку, ледве ними самими усвідомлений.

Духова несамостійність, залежність революційного, большевізуючого українства є м. ін. причиною і його кволості. Хвильовий нарікає, що нема в нас «північної жорстокості»; Головко скаржиться на те, що «кволе є наше Хочу»; Коряк – що «ми без догмату», що «наша думка адогматична», Плужник – що ми тюпаємо в житті «без волі і охоти», що і пісні наші – «красні та безсилі»; Гадзінський – що ми «не народ із волею криці». Та й як може бути інакше там, де люди не самі йдуть, куди хочуть, лише дають «мовчки, мов на налигачі, вести їх слухняних куди треба» – сторонній силі («Смерть»)?..

Колись писав Гр. Сковорода:

«Яка солодка для працівника праця, якщо вона природна. З якою радістю гонить зайця хорт! Яке захоплення, коли дано сигнал до полювання! З якою насолодою збирає бджола мід. За мід її вбивають, але вона не перестає працювати, поки жива. Солодка їй як мід і солодша від щільника праця. Для неї вона народилась».

Але гидкою і немилою є праця, що суперечить нашій натурі: «навіть визначне діло, коли виконують без природи («без сродності») губить свою честь і ціну», стає марною тратою сил.

Власне та праця, яку вимагає від нас червона Росія, запрягаючи нас в шарабан російської державності, – це якби від бджоли вимагали гонити за зайцями, або від хортів – збирати мід. Марна праця знівечених душ, позбавлена всякого коріння в нашій психіці і в нашій землі. До неї не може бути ні запалу, ні охоти… Совєтські критики саме нам докоряють це; вони кажуть, що саме ідеологічна група, що гуртується коло ЛНВ,

«силкується відокремити від усього матеріального якусь ідеальну квінтесенцію життя нації, її духа… Те позитивне, до чого вони додумуються…, знищує… саме ця безгрунтовність, відірваність їх міркувань від реального життя» [38].

Так думають публіцисти, але криком кричить сама ж таки совєтська критика, що тяжко змагатися пролетарській ідеології з «буржуазними», «власницькими» настроями селянської країни; що навіть диктатура політична не може забезпечити острівець комуністичної ідеологи від заливу «надіоналізмтж», «фашизмом» та прочою «контрреволюцією»… Чиї ж ідеї більше відірвані від реального життя – чи жменьки большевиків, які самі признаються, що ділають «в дрібнобуржуазній країні…, де куркуль (цебто селянин) завжди був господарем становища, де його активність по революції доходить найвищого напруження» [39], чи група, яка хоче збудувати «дух» нації на реальних фактах щоденного життя? На тих фактах, що голосною луною дзвенять навіть в самій «пролетарській» творчості?

Те, що я тут називаю «етнічними окремішностями» і (вищою) національною культурою, «генієм», духом нації та її «інтелектом», її «хочу» і «знаю», це заступається в соціології термінами: «чуттєво-ірраціональна, підставова воля загалу», і – раціональна інтерпретація цієї волі ad hoc. Підметом незавше свідомої волі загалу – є «Ми», підметом її раціонального формулювання – провідна меншість.

Все є в порядку, коли провідна верства дає загалові напрям, ціль його волі і діланням, черпаючи їх з самої «підставової волі загалу», з його затаєних хотінь, закорінених в його душевнім і матеріальнім світі; коли провід прислухається до «голосу крові» і реального життя, до традицій національних, що його зроджують.

Але біда тому проводові, який – замість бути виразником традицій і стихійної волі нації – старається накинути їй довільно видумані ним, абстрактні цілі, що здаються йому гарними або мудрими; біда тій ідеології, що черпає своє «вірую» і накидає його масі не на даній реальності і психіці своєї збірноти, лише на відірванім розумуванню чужинецьких «месій»; коли провід минається з інстинктом загалу.

Цілі, що їх голосить провід, не загріють тоді чуття загалу, не запалять в нім вогню ентузіазму, стають мертвими і нездійснимими. Ідеологія зроджена не з «емоціонально-ірраціональної підставової волі загалу», лише з логічної (та ще й чужої) абстракції – не зворушує сентименту нації, не стає ніколи gefuehls-betont, виродніє або вмирає… Це і сталося з комуністичною ідеологією на Україні, яка в вічнім розбраті з нашою стихією, з мільйонами, що складаються на наше «Ми». Вона й досі не знає, «як підійти до них, як одімкнути їх замкнені душі» («Смерть»).

Сильною була в нас колись ідея козаччини. Гоголь писав про її епос, про козацькі пісні:

«Скрізь проймає їх, скрізь в них дихає широка воля козацького життя. Скрізь видко ту силу, ту радість, те завзяття, з яким козак кидав спокій і безжурність домашнього закутку, щоб пірнути в гучну поезію битв і небезпек». Такий був, вирослий на ріднім грунті пафос козацтва і тому то в січовім лицарстві «все було – характер і воля» [40].

І тому відограла козаччина таку величезну роль в нашій історії, тому її традиції знову спалахнули яскравим вогнем… Зрослий натомість на чужім грунті пафос комунізму – не надхнув душі своїх сторонників на Україні ні «силою», ні «радістю», ні «завзяттям». Він створив – безхарактерність і безвілля, або – ренегатів. Комуністична ідея показалася на нашому грунті не тим елексіром, від якого живіше кружляє кров і новими вогнями загоряються очі. Вона стала батогом, не внутрішнім мотором, а зовнішньою силою, яка жене невільників до їм незнаної мети.

Згадуючи часи формування совєтської влади на Україні, наводить Г. Лапчинський м. інш. слова першого «військового міністра» першого совєтського «уряду» на Україні, Шахрая:

«За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центр. Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже» [41].

Так було в р. 1918, так є й тепер, лише, що з військом прибула й російська бюрократія. Чи ж дивно, що імпортована з чужини і заступлена чужинцями ідея, що «на все українське дивиться як на вороже», стрічає в країні такий неподатний грунт?

Роздерті сумнівами, роздвоєні душі совєтчиків питають себе іноді: чи приверне гармонію ідея націоналізму? Те село, що «зарилось у свої нори»? Та нація «вишневих просвітян», що поза «чотири стіни своєї хати» світа не бачить? Нація, що «вигадала тільки бандуру і плахту»? Чи на цім підложжі можна будувати велике, чи може воно бути відскочнею, звідки можна стрибнути в «безмежні простори»? Як можна увести

до Скрябіна чи Ліста

або Бетховенаа безсмертних тем

Пісень народніх з їх блідим вогнем

Або частушок битого намиста? [42].

Певно, що не має перспектив нація, замкнута в закутку своїм, але чи це значить, що шукаючи за абсолютом має вона стати потульним місивом в чужих руках? Так не є! Нація потребує свого абсолюту, але не з «блакитних висот» (В. Поліщук) має вона хапати свій абсолют, лише створити його з своїх підсвідомих потягів; не погноєм для чужого загального зробити своє провінціональне, лише піднести його до значення загального.

Українська пробуджена стихія вимагає власної надбудови. Вона переростає вузькі рамки регіоналізму, який терпить льокальний патріотизм лише поскільки він підпорядковується патріотизмові «ширшої вітчини» («общаго атєчества»)… Соціально, економічно, культурно і політично Україна має бути сама собою, не частиною цілого – ось є проста програма націоналізму!

Щоб не було над мазепинським бароком – чужих «цибуль»: щоб не було над «собственностю», що нам «в печінки в’їлися» – совєтської «общини», над вільним селянським перелогом – «байстрюків Єкатерини»; щоб продукт нашої праці, щоб наше збіжжя – було наше, а не чуже; щоб наша земля була наша, а не російська і не жидівська; щоб не накидували нам концепції татарської державності; щоб чужа індустрія не розпанахувала до крові наші степи; щоб нас, отих «потоптаних рабів», не слали вмирати для слави і величі «общего отечества»; щоб не встеляв «кістками нашими, і нервами, і кров’ю» свій тріумфальний шлях чужий месія; щоб ми шукали свою мудрість не в статтях і чужих книжках, лише – в собі, в своїй історії, і в потребах свого краю. Ось як реально виглядає містичний «голос крові» націоналізму.

Дісгармонія? її не позбудемося, доки не перестанемо бути невільниками доктрини, замість стати слугами життя, поки не створимо в софі – одну вітчину (замість двох – природної та «інтелектуальної»), в якій з’єдналися б до купи чуття, розум і воля. Очевидно, не вітчину плахт і бандур і вишиваної фарси, а іншу, в якій дихала б повними легенями душа модерної нації…

Вітчину, яка б не душила чужою рукою стогін своїх мас, лише приймала б – «в кожнім стогоні – початок ще нечуваних мелодій», в плахтах – початки мистецтва великої нації, в бандурі – зародки Бетховена, в «бандах» і «лісовиках» – державно-творчий дух давніх варягів і козацтва, сприймала б, ушляхетнювала і удосконалювала… Вітчину, яка б здвигнула у вищій синтезі свої вершини з своїх же низин, яка була б ідеєю, що – як сказав Антоненко-Давидович – «сповняла б тебе всього, наливала б мозок і жили, і пружила м’язи до чогось великого, надзвичайного, героїчного…»

Лиш така ідея тримала б нас міцно в своїй орбіті, не даючи іншому, чужому сонцеві притягнути нас до себе. Лише тоді скінчилася б наша дісгармонія і двоєдушність, лише тоді устали б нарікання, що ми не є народ з криці, що ми без догмату…

Українська форма не тільки «для домашнього обіходу. Вищі і найвищі форми свої, не позичені, а Україна – в серцях, Україна – в чотирьох стінах власної хати, Україна – на «перелозі незайманім та вільнім», Україна – в святій Софії, Україна – не з червоною плахтою, лише з Володимировим Тризубом, Україна зроджена не з чужої науки, лише з власного чуття, духа і волі…

Приступаючи до видання першого грубого місячника Вел. України по революції, по великім «ісході» за кордон національної інтелігенції, редакція «Червоного шляху», в першім числі писала:

«Стара генерація українських письменників, публіцистів, наукових і громадських діячів у значній частині зрадила інтереси працюючих мас України і організувала проти них озброєну боротьбу і зараз формує проти них єдиний контрреволюційний націоналістичний фронт… Але з робітниками та селянами України в їх тяжкій боротьбі залишилася друга частина свідомого завдань часу громадянства».

Хто ж є ті «свідомі завдань часу» герої? Ті, що поцілували пантофлю червоного папи… їх галерія перейшла щойно перед нами. Розгублені, роздвоєні, знеохочені й зневірені, згрижені сумнівами, озлоблені, з надламаною душею, з розтраченими ідеалами, з безсило затиснутими кулаками, шпурнуті на коліна ворожою дійсністю, розчаровані в своїй «інтелектуальній вітчині» Росії, розчавлені між російсько-большевицьким молотом і українсько-національним ковадлом – стоять безпорадно ці Гамлети (і просто кар’єристи-ренегати) перед розбитим коритом… Веселі були зажинки, смутні обжинки!

Потуга нового, червоного видання московського месіанізму зламана на Україні – не лише в душі мас, але і в душі самої комуністичної «еліти». А за тим і в житті: всі оті хвильовізми, шумскізми, волобуєвщини, розлами в Сельробі» КПЗУ, створення ВУСПУ (Чеки для української літератури) – все те зовнішні вияви внутрішнього банкроцтва большевицької ідеї на Україні.

Але з заламання комуністичної ідеї в психіці українського громадянства – не заломилася життєва сила того громадянства. Вона лишилась, вона шукає – «мов глина покірна волі й пальцям різьбяра», когось, хто зумів би вдихнути в неї живу душу. Вона лишилась, а з нею лишилась туга великої нації за своїм великим словом, щоб на Україні криком пронеслось, туга за власним завтрішнім днем. «Вчорашній чад» в головах тої «еліти», по десятьох роках комунізму, це доказ, що те «завтра», за яке боролася Україна від 1917 року є сильне як ніколи. А те нині, яке – проти голосу нашого інстинкту насаджує в нас ворожа нам сила з нашими перекинчиками – розкладається в головах його власних адептів…

Совєтська література на Україні – найкращий тому доказ, що творча література може зрости лише на власних чуттєвих і духових підвалинах; що роздвоєні душі літератури не створять.

Примітки

Вперше опубліковано під заголовком «Невільники доктрини» – ЛНВ, 1928, т. 97, № 9, с. 69 – 87.

15. Révue de Paris 1928 Le Centenarire de Ch. de Coster.

16. Nouvelles Littéraires № 265, 1928.

17. Д. Мережковський – Гоголь.

18. П. Тичина «Золотий гомін», «Рондель», «Чистила мати картоплю».

19. «Редактор Карк», «Апологети писаризму», «Вальдшнепи».

20. В. Коряк «Чистилище».

21. «Нальотчиця», «Золоті шулики», «Багряні гори» та ін.

22. «Поема повстання».

23. «Громохкий Схід».

24. «Ірина Курнатовська».

25. М. Доленго, Гарт ч. 2-3.

26. «Обрії» Київ 1928 «Маса».

27. О. Слісаренко «Байда».

28. Гео Коляда – Futur extra – поезії, Москва 1927.

29. Е. Плужник – Дні, Глобус.

30. M. Barrés – Amori et dolori sacrum.

31. В. Гадзінський – Не абстракти.

32. Цією фразою – «ми не кажемо, що вони хотіли це сказати, лише, що вони це сказали», – цею фразою відповів «ЛНВісник» совєтським украінським авторам, коли – на приказ москалів – вони помістили в «Житті і революції» збірний протест проти моїх «інсінуацій». заявляючи, що вони зовсім не хотіли те сказати, що в їх писаннях знайшов я. (прим. до 2-го видання).

33. Антоненко Давидович «Смерть». «Життя і революція» кн. XI і XII 1927.

34. гл. Комуніст 21. II. 1928.

35. і-

36. М. Скрипник в «Більшовику України» II 1927.

37. «Вапліте» II 1927.

38. «Культура і побут» Харків 23. VI- 1928.

39. «Культура і побут» 1926 ч. 14 і 28.

40. М. Гоголь – О малороссийских песнях. Несколько глав из неоконченной повести.

41. Г. Лапчинський – 1-ий період рад. влади на Україні, «Літопис революції» журнал Істпарту ЦК КП(б)У ч. І. 1928.

42. Є. Плужник – Дні. Поезії «Маса».

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 69 – 92.