Санчо Панса в літературі і в житті

Дмитро Донцов

Тема Дон-Кіхота завжди була модна, тема Санча Панси – менше. А вона варта уваги, особливо нашої. Панси заливають масово сучасний світ.

Дуже скоро захоплюємося ми всім, або впадаємо в розпач. Ламентує не один земляк:

«який капітал життєвої енергії можемо мати ми, яких батьки живилися пісною бульбою й капустою… Ми нездатні до тривалої напруги фізичного й духового організму. Хоч би сини наші й вродилися з задатками на геніальну людину, то що з того? Немає для них ні колоній, ні капіталів, немає виходу на світ Божий».

А найгірше, «це стан тривкий і при данім укладі європейської мапи – незрушимий… Вислід війни припечатав наш засуд на нидіння в пауперизмі», – квилить один русин.

Так, ніби ті нещастя навмисне нам виряджена кривда? Так ніби оті колонії й капітали звалилися напр. англійцям, як дар ласкавої феї на голову, не як плід їх вікових зусиль.

У нас думали, власне, що всі наші нещастя, це або з причин зовнішніх, або кепського внутрішнього устрою, форми правління, тощо. Тимчасом – правдивою причиною упадку народів і держав від Плутарха до наших днів було й є: розклад правлячої еліти. Не тому впала пануюча в царській Росії верства, що прийшла війна й революція: її знищили війна й революція, бо та верства перестала бути пануючою й правлячою. Не форма правління завинила, бо хоч цар впав в 1917 p., та царат лишився. Монархія впала, бо виродилася група, на яку вона спиралася – «всеросійське дворянство».

Поки дворянство видавало з себе отих «верховників», Зубових, Орлових, Потьомкіних і Паленів; поки вони в міцній петлі тримали і Пугачових і Леніних і самих «помазанців Божих», не вагаючись ту петлю на їх шиї затягнути, коли «помазанці» родилися виродами, як третій Петро або перший Павло, – доти ні війни, ні революції для неї не були страшні. Щойно як проти зовнішнього ворога виступили адмірал Алексеєв і Кирил Романов, а проти внутрішнього – «кающийся дворянин», а в Зимовім палаці з’явився Распутін, доля верхівки й монархії була припечатана.

Підрядну роль грають форми правління; важні не форми, а люди, які наповнюють їх змістом своєї душі. Важний не спосіб творення верхівки – з вибору, з покликання монархом, з самопризначення, не правне відношення між верхівкою і масою; лише сила самої верхівки.

Твердо стояла на ногах козацька держава, поки вели її хмельничани, Кричевські і Богуни, які навіть не гаразд тямили, якому режимові служили: республіканському чи монархічному, але служили, безоглядні для інших, суворі для себе; для яких не щастя було метою, а змагання – щастям. А потім прийшла велика руїна і післямазепинське «благоденстіє», коли верхівка наша не так журилася «отчизною своєю, Україною Малоросійською», як маєтностями і соболями. Доба, якої репрезентативною постаттю є автор діаріуша з 18 в., генеральний підскарбій Маркович, що в його щоденнику дещо про походи, але більше про погоду (як в щоденнику останнього Романова), про хвороби і бесіди при столі ясновельможного. При чім описи тих гучних бесід кінчилися незмінною ремаркою: «попіяхом».

Та традиція, назвім її ширше – традицією насолоди й вигідного життя, ніколи не стояла в осередку дум і стремлінь хмельничан, а навіть мазепинців. У покоління Марковичів, що прийшло по Полтаві, вже стає. А вже напевно стоїть та традиція вигоди в центрі життя того «малоросійського дворянства», в яке – зложивши предківські шаблі до музеїв – обернулася аристократія козацька в кінці 18 віку і потім.

Були це часи повного благоденствія, перекреслення минулого, коли то ціла верхівка наша засіла в тіні садків до багато вкритого стола багатого краю, де лакомини різні їли, буханчики пшеничні білі, кислиці, ягоди, коржі… І кубками пили слив’янку, горілку просту і калганку… – коли замість Сірків і інших рідних блукаючих лицарів, в палацах нашої еліти виховувалися «брюханчики» й «бочоночки», коли «одною турботою, одною журбою, одною думкою» – панів Халявських була думка й журба

«про їжу: коли їсти, що їсти, як їсти, скільки їсти. Все – їсти, їсти і їсти! І жили для того, щоб їсти»! [43].

Були це часи, коли склалося прислів’я про «безмозглого хохла», очманілого від свого сліпучого сонця і хмільних спотикачів; часи, коли стривожені нащадки зухвалої шляхти нашої кресової виладовували свою загальмовану енергію в розгулі; коли найкультурніші з них задовольняли свої найвищі стремління, будуючи в своїх маєтках для Гриців і Явдох – «готицькі вежі», храми Діани, влаштовували «свята Церери» з жертвами в прадідівських Диканьках. Хто ж був неприєднано сепаратистично настроєний, не узнаючи московського наїздника. – той здвигав на границях своїх володінь таблицю з написом: «границя панства тих і тих, а панства російського»… Як про це все весело оповідає в своїх споминах гр. Михайло Тишкевич [44].

Щоби зміряти цілу прірву, що ділить від себе покоління 17 і початку 18 віку від покоління Марковичів чи Квітчиних Халявських або від покоління гоголівських миргородчан, – вистачить пригадати, що перші сперечалися на смерть з сусідами за Люблін і Холм, а другі між собою – як славної пам’яти Перерепенко з Довгочхуном – за гусака, а потім за Єр і Єрь, і – щоби згадати ближчі часи – за апостроф…

Поволі, крапля за краплею, вивітрювало з голів нашої еліти старе велике і просякало в них дрібне нове, щоби остаточно змінити цілу психіку нашої провідної верстви. Домінуючий тип тої верстви зигзагував в сторону типа Санча Панси, переставши бути тим блукаючим лицарем Дон Кихотом, яким його знає історія.

І не треба думати, що нова демократична еліта, яка повстала по абдикації старої, козацько-шляхетськоі, – була вільна від бацили, якою була заражена давня. Винниченко дає автентичне свідоцтво ідеології тої нової еліти, яка прийняла марксизм або стала його «попутчиком»:

«Ми – каже у «Відродженні нації», – вихолостили марксизм… З усього революційного, жагучого, повного протесту, гніву й великої волі вчення, засвоїли ми тільки одну половину: об’єктивний хід подій…, те, що може нам дати незалежно від нашої волі, від наших прагнень, механічний розвиток соціальних відносин».

Давнє наставлення дістало лиш новий шильд. Панса став з несвідомого – свідомим. Своїм вигідницьким забаганкам – дав ідеологічне підложжя. Давніше він не рухався, – бо лінь було. Тепер – тому, що за нього мали працювати «поступ» і «еволюція» – механічно. Давніше він хотів наїстися, бо був ласун. Тепер – його ласунство піднесено до значення ідеалу, соціалістичної утопії («Сонячна машина»).

Давніше – він не зносив «протесту» й «гніву», бо був зафлегматичний і не любив нічого, що нарушує душевну гармонію. Тепер – фанатизм і пристрасті нап’ятновано, як щось аморальне й антикультурне в «наш поступовий вік». До душевного багажу нової демократичної нашої верхівки, яка виступила в половині 19 віку, перейшло багато з старого реквізиту помазепинського козацького Панси.

Я не сторонник Дон-Кіхота без застережень. Але не розумію ні тих критиків, які – фігурально кажучи – топчуть його ногами, ані тих свиней, які (в буквальнім значенні слова) топтали його ногами, коли дон Альонзо лежав на землі по битві з лицарем Світлого Місяця. Дон-Кіхот не завжди має рацію, але це не значить, що її завжди має Санчо Панса. Чи не є Дон-Кіхотами ті японці, які взяті до неволі, роблять собі харакірі? Чи не писав Меріме:

«ми жалуємо, але й подивляємо Дон-Кіхота… Горе тому, хто не мав в собі кількох ідей Дон-Кіхота, хто не наражував себе ані на удари кия, ані на глум, щоби направити чиюсь кривду» [45].

Унамуно пише його пристрасну апологію [46]. Честертон говорить про «Поворот Дон-Кіхота», про потребу «людини, яка знову вірила б у боротьбу з велитнями», бо світ знову заповнився тими чарівниками, з якими змагався блукаючий лицар, бо хворобою віку є не донкіхотство, а безвольний гамлетизм [47].

Є вони скрізь – оті чарівники, оті нові велетні з байки, світ повний ними. Француз Пилип Барес, ворог гітлерізму, пише:

«з націонал-соціалізмом перемогли люди найрізнородніших типів і вдачі, але всіх їх лучила спільна риса: брутальна сила характеру» [48], «сила расового бульдога, що любить міцно хапати зубами».

Не йде мені про рекламу гітлерізмові, бо подібні типи людей здибуємо й деінде, і що пише краківський «Кур’єр» про одного німецького міністра, пише з подивом «Франкфуртер Цайтунг» про одного видатного слов’янського міністра, про його «сталеву постать», про «уста немов з каменя різьблені»; про «зимний, мов у вовка блиск білих зубів». Такі типи спостерігали в різних народів і француз Барес, і поляк з «Кур’єра», і німець з «Франкфуртер Цайтунг».

Зрештою, не є це люди лише новітніх часів. Це тип, що стрічається у всі переломові епохи. От як описує Декостер одного з фламандських «гезів», повстанського адмірала де-ля-Марте:

«подивися на нього добре, сину, – сказав Уленшпігель, – цей тебе не помилує, якщо без дозволу захочеш податися з корабля. Чуєш? Наче грім гримить його голос. Дивись, який він здоровезний! Зверни увагу на його довгі руки, мов яструбові пазурі. Поглянь на його очі, круглі, холодні, вірлячі очі! Подивись на його довгу, остру бороду, а він не буде її голити доти, доки не зробить всього, щоб помститися за страчених однодумців. Він страшний і немилосердний. Він без довгих балачок повісить і тебе, коли ти вічно скиглитимеш: «Жінко моя, ах моя жінко!»

Барес і інші наші сучасники, і Де Костер малюють різні типи різних епох, а уживають – дослівно тих самих символів, прирівнюють своїх типів до хижих птахів, до бульдогів. Натура спортовця, почуття Колумба, коли на овиді нарешті показався беріг, почуття Мольтке під Седаном, коли одного пополудня з Френуаського кургану споглядав, як під Ілі замиказся перстень його артилерії… [49].

До цього типу належить і тип большевика. Напр. як нам його малює один давній знайомий Троцького. В дитинстві, коли бавився з дітьми, – завжди жадав він для себе першої ролі: «він мав бути капітаном корабля, атаманом розбійників, кучером омнібуса, машиністом на льокомотиві» [50]. Подібний тип большевика малює й Флягерти, який «бачив його очі, очі фанатика. Зосередження на одній, повній сили і великого напняття ідеї надавало їм вигляд якоїсь дикості» [51]. Подібними рисами до тих типів малює і князя Ярему Вишневецького і Кривоноса, – Стороженко в «Марку Проклятім».

От з тими очима, з тим новим, далеким їй світом напруженої волі й фанатичної безоглядності, – й спіткалася наша ліва еліта, заніжна, щоб прийняти фанатизм, щоби захопитися почуттям тріумфу, розмріяна, нерішуча й боязька. І перед тими неморгаючими очима фанатиків, спустилися додолу ніжні, розмріяні очі наших народолюбців. Так пес опускає очі, підібгавши хвіст перед холодним, здецидованим на все поглядом пана. Так Винниченкові «Інараки»-травоїди спускали очі перед «незалежною поставою» і «холодною недбалістю в погляді» своїх противників «трупоїдів» [52]. Це не був конфлікт двох доктрин, це був конфлікт двох типів людей.

Шпенглер зве одного хижаком, другого – травоїдом. Друге життя – в своїй історії – оборонне, перше – напасниче, тверде, жорстоке. Серна і яструб [53].

Нащо я говорю про це? На те, що всюди, де здибуємо якусь організуючу верству чи касту, які збивають в одно – народ, клас, кольонію, імперію, – завжди та верства складається з типу першого, ніколи з другого. Він, цей перший тип, диктує мільйонам свої скрижалі мудрості, він встановлює, що є правдиве, що фальшиве, справедливе й несправедливе, гарне й бридке, добре й зле, – від форми правління до форми краватки.

Цей тип накладає свою печать на ціле збірне життя травоїдної маси: кодекс Наполеона, кодекс джентельмена, заповіді Мойсея. Ідучи з їх печаттю в мандрівку століть, тих людей лише маси слухають, оті всі Шельменки-денщики, Яреми-«хамові сини», Халявські й Марковичі, «вихолощені марксисти» Винниченка, – Санчі Панси.

Щоби окреслити вдачу Панси, треба коротко спинитися на вдачі його антипода, якого одним з варіантів є Донкіхот. Перша прикмета цього антипода – це погорда для вигоди й до всякого утилітаризму. Англієць Лоренс каже, що тих творців життя огортає

«жадоба самця – творити, створити власний світ; високо взнести будівлю – силою своєї віри і власних зусиль, створити щось чудесне. Не щось пожиточне, корисне, але власне чудесне. Навіть Панамський канал не прорито лиш на те, щоб пускати ним кораблі… Чисте й безкорисне бажання людського серця створити щось чудесне поза власним Я, – ось перша спонука енергії тих людей» [54].

Це – містика чину, щось як містика молитви або екстаза танцю, самоціль. Так, як у Лесі Українки:

В нас не було мети.

Була відвага, порив, може героїзм –

і з нас було доволі…

Прикмета цього типу – брати життя як ненастанне змагання, бути вправним, сильним, життя як спорт. А в зв’язку з тим – культ риску. «Жити небезпечно» – девіза Дон-Кіхота: побивати рекорди, наражуватися, випереджувати інших. Німець, в розмові з видатним большевиком звертав йому увагу на небезпечність політики большевизму, що кидає виклик цілій країні. «Ми завжди хотіли жити небезпечно» – була відповідь (це той тип – з негативним змістом).

Про це саме думав мабуть Пилип Орлик, коли казав: «легка річ негідна слави, чим більша небезпека, тим ясніша перемога». Він теж був Дон-Кіхотом (лише з позитивним змістом), бо заклинав всіх європейських дипломатів іти з ним битися з московським чарівником, в якім ті «тверезі люди» бачили лише нешкідливі вітряки, хоробливою фантазією ман’яка обернуті в злих чарівників…

Гасло – «справа передусім, людина – потім», дальша прикмета цього типу. В своїх спогадах пише Ллойд-Джордж:

«коротко по битві під Невшателєм, на військовій раді з’явився Кітченер і сідаючи, крикнув притлумленим від зворушення голосом: «це жахливе! це жахливе!» – «Чи втрати були такі тяжкі?» – спитався я. – «Я думаю не про втрати, а про безліч вистрілених гранат» – відповів маршал. – Він щойно отримав точні цифри зужитої під час битви амуніції».

Взірець цього типу людини та її відношення до проблеми – справа і людина.

Люди, так задивлені в справу, вміють не лиш жертвувати собою, але й (що тяжче) – приказувати. В лапідарній формулі уняв це (негативний тип) Ленін: «сначала решить, а потом голоснуть!» Ці риси своєї вдачі одідичив він безперечно від всеросійського дворянства, з якого вийшов і яке збудувало імперію на взірцях Золотої Орди. В одного мемуариста російського, Е. Марковича, знаходимо цікаві спостереження про те російсько-татарське дворянство. Вихований у дитинстві в поміщицькій «усадьбе», попавши, в дорослім віці на Крим, пише він:

«російське поміщицтво… без усякого сумніву запозичило від татарських мурзаків далеко більше, ніж ми думаємо… його господарська розперезаність, його замилування до коней і псів, характер його хатнього комфорту. Неткнута голосномовність голосів, первісно-могутні організми, переповнені густою і злою кровю, оті чррні гнівливі очі, що звикли тільки приказувати, оті шорсткі мов грива вуса й волосся, – все оте я вже бачив.давно, в добу свого дитинства [в Московщині – Д. Д.], і все це я із здивуванням побачив по 25-х літах, коли мені довелося пожити між татарськими мурзаками. Татарський мурзак – це взірець, з якого копіювався наш кріпацький поміщик» [55].

А з цього останнього – большевик.

Той самий інстинкт приказувати, брати в посідання, спостеріг і той ірландський письменник серед «ленінців», серед теперішніх татарсько-російських мурзаків, коли автор (О. Флягерти), пливучи совєтським кораблем повз Норвегію, з обуренням спостеріг,

«з якою пожадливістю приглядалися большевики до норвезьких фабрик і сіл, так немов би хотіли сказати: все це належатиме колись нам, гвалтом, чи обманом».

Дух здобичника, що вміє приказувати й брати, дух примусу, якого ужиток може бути у одних жахливий, але у других – спасенний, який є акушеркою історії, який є основою тронів і тараном революцій, творцем ладу і порядку, і їх руїнником, будівничим міст і царств, творцем нового і грабарем усього, що змиршавіло [56]. Цим духом бувають сповнені і Савли, і Павли, одні – з знаком мінуса, другі – з знаком плюса.

І ось, віч-на-віч з тими типами – з Герінгами, з отими мурзаками і їх нащадками Леніними, – поставила історія нащадків наших Халявських і Марковичів! Чи в цьому зіставленні не криється вже відповідь на питання: хто в цій трагічній зустрічі опинився вгорі, а хто надолі?

Коли того першого типа, хоч може не завжди, можна прирівняти до Дон-Кіхота, то той другий тип, – підозріло нагадує Санча Пансу. Що є Санчо Панса? Є це опецькуватий селюх, що труситься на вухатім віслюці за своїм паном, куди той прикаже; що дбає, щоб його пан і він, кінь панський і його осел, мали непорожній шлунок; що приймає в службі пана удари по спині і по п’ятах, не журиться високими справами, не критикує усталеного ладу, по якому пан завжди їхав напереді на коні, а джура – позаду на ослі, отримуючи директиви й ставлячи понад усе на світі спокій і добру страву…

І ось, коли заглянемо за параван, за гасла і прапори, в підсвідоме нашої лівої «еліти», то побачимо, що на дні душі її – куняє Панса. Пішовши за Дон-Кіхотом, вплутався Санчо – як то кажуть – в паскудну історію. В подібну ж втелепався і наш інтелігентський Панса, як вибухла революція 1917 р. Він взяв у ній участь віддано й з посвятою, але без розуму. Бо його ідеал лишився незмінний. Ідеалом цим була – ідилія, вигода, раз під хуторянським, раз під революційним, раз під консервативним сосом. Сучасники Марковича і Халявського були несвідомі епікурейці.

Але в «Енеїді» (що могла б стати чудовою куховарською книгою), в якій навіть Зевес «кружляв сивуху і оселедцем заїдав» – епікуреїзм стає напівсвідомим. Вже зовсім свідомим (з ідеологічним обгрунтуванням) – стає він у д-ра К. Студинського і товаришів з їх захопленням совєтським «ладом» і «обильним харчем» (для захоплених чужинців) благословенної Малоросії. І цей академик не жарт, не вибрик історії. Він – соціологічний факт.

Скільки то оповідань, ще з часів передвоєнних, доводилося чути від галицьких подорожніх до Києва й на Крим, які вертаючи, з захопленням оповідали, що там їсться і як, і яке дешеве. 1 той самий соціологічний факт не раз виринає і в нашій пресі: чи то коли вона заздро згадує Петра Альтенберга, якого на прем’єру до театру «привозили та відвозили окремою каритою, а в ложі ставили перед ним вечерю й дорогі цигара» за його критику, чи то коли зітхає: «попробуйте в нас за таку критику дістати вечерю й цигару» [57]

І навіть чужинці-зайди піддаються цій непереможній санчо-панцівській «поезії» життя. Лауреат Нобеля, Іван Бунін згадує Україну, і що йому лишається в пам’яті? – Лишається в пам’яті – кухня:

«коли ми входили на наше подвір’я – особливість пахощів нашої кухні огортала мене захопленням: скільки в ній було Малоросії… Це захоплення не покидало мене ціле життя… по всіх країнах… Кожний наш обід був для мене святом» [58].

Захлороформований тією «поезією» санчо-панцівською є і українець, і москаль, і та порода гермафродитів на Україні, що прозвана москвофілами. Один з них, галицький півукраїнець-москвофіл боліє, чому то отой ідеал безжурно-вигідного життя покинули його теперішні земляки, чому покинули традиції, «самі не знаючи, чого хочуть». І як ідеал – протиставляє їм жидів, які всі «бажають від 2000 літ того самого: теплу жінку, дозен дітей і купу грошей» [59].

Точнісенько такий ідеал і іспанського Панса, який мав «серце з поцукрованого тіста, любив м’яко спати, солодко пити й їсти». В цій характеристиці, даній йому його паном – стоїть, що Санчо ще й «обожав музику», але й це є в повній гармонії з музикальністю наших Манілових, які так люблять, щоб їм «топленим маслицем» (Квітка) розливалися по серцю поезія і спів.

Оте Пансівське «маслице» знайдете і в наших політичних і соціальних утопіях і в письменстві. В них просвічує той самий ідеал. Хочби в «Сонячній машині» з її соціалістичним раєм. Удосконалена людина – без зусиль і борні – і без праці – останнє цікаве для оборонців «трудящого люду!» Вона лиш ковтає сонячні таблетки, як гоголівський Пацюк галушки, що самі перш у сметану стрибають, а потім в роззявлену пащеку летять.

Ідеал його соціальної утопії – як і личить Пансі – кулінарного характеру. Бо сонячна машина, яка має спасти терплячу людскість від варварства існуючого ладу, – це «такий апарат, який усуває зайвих посередників між людиною і сонцем у її годуванні» (в цім суть!). Щоб підкреслити, що соціалістичний український ідеал є дійсно ідеал шпенглерівських «травоїдів», нам кажуть, що сонячна машина «дає людям змогу годуватися самою травою, сіном і соломою»…

А коли знаходите, в тій самій утопії, мрії про те, як то в панцівськім раю «чудесно було б лежати… десь у височезних горах і дивитися на небо», на «кучеряві хмаринки»; про «затишну хатинку» в степу під вербою, то мимоволі згадується ідеал іспанського Панси – його остров Баратарія, на якім він мріє стати сувереном, щоби – «тепло їсти, свіжо пити і лежати на перині, загорнувши тіло в голяндський драп» або «куняти в тіні великого дуба». Зміст утопії від того не міняється, що одну з насміхом описує іспанець, а другу – з нудною повагою українець.

Який в майбутньому, такий ідеал в сучасному: насолода й безжурний спокій. Шевченко гордив цим ідеалом, протиставляючи йому ідеал «лицарських синів»; кепкував з утопій «плебеїв-гречкосіїв», які лиш «жито собі сіють» або «картопельку садять». За це мабуть і проскрибують деякі наші Панси автора «Сну», за те й каструють його москалі. Але «ідеал», з якого глузував Шевченко, був ідеалом напр. Куліша. Щастя для нього – це «засісти по левадах та садках співучих» (Панса любить музику), «беручи поживу з стада та з волів робучих».

Сучасний канадійський наш поет, О. Івах так малює «старчика»: «мав він «голод в душі», – Weltschmerz. Ну і тужив і гадав, якби той голод душевний втишити, де б від того болю душевного сховатися. І знайшов – ясна річ – на пасіці. Душевний голод душевним голодом, та наш філософ «вкінці затужив за спокоєм гаїв, купив хутір і в нім хуторяном осів. Навкруг хати росли яблінки та груші, кавуни в баштані та гуділи бджілки». І нарешті – завершення мрій людини з «голодом в душі»: «тут він гостей своїх кавунами приймав, угощав вишняком і як жити навчав» [60].

Навчати як жити – але давай і вишняк з кавунами – без них не обійдеться. Голод душі соціалістичного Панси – Винниченка, – знаходить заспокоєння в – таблетках, голод душі Панси хуторянського – в вишняку. Чисто Пансівська філософія життя – душа душею, та шлунок на першому місці.

Ось ще один ідеаліст і утопіст, Микола Вороний, поет чулий і ніжний. А відома річ, чим чуліший наш поет, тим більшу роль грає в нього ідеал вигоди. Як людина теж з «голодом в душі» – мав він свою утопію, як соціаліст Винниченко, як хуторянин Куліш, як пасічник Івах. Має теж він «край обітований», про який і спить, а про нього снить. Пише до Франка:

О, друже мій, то не дурниці,

всі ті щасливі небилиці,

про райських гурій, про Нірвану,

про землю ту обітовану…

Вони тягар життя скидають

і душу раєм надихають.

Життя без тягару, без зусилля, без акції. До речі, досить тих гурій і в «Сонячнш машині», переповненій дамами «з оголеними плечима», «опуклими грудьми» і «широкими клубами», – як їх смакує безсмертний Володимир Кирилович. У відтінках, як бачимо, ідеал може різнитися. В одного – це світ без «напруження», без «каторги влади», із сонячними таблетками, в другого – кавуни й вишняк, у Халявського – ціла симфонія смаколиків, у Пацюка – вареники, у Вороного – райські гурії, у Винниченка – дамські кубла, у Черкасенка – «святий і тихий спокій», у Галана – «фіялкові гаї». Але се все відтінки, а суть у всіх цих різнородних і різнопартійних Панс – завжди та сама: скинути «тягар життя», безтурботне й вигідне животіння епікурейця.

Такі зрозумілі слова Дон-Кіхота! – «я, Пансо, вродився, щоб, безнастанно вмираючи – жити, а ти, щоб об’їдаючись – вмерти» – лишилися для наших Панс цілком незрозумілі. Лише в однім різниться наш Панса від іспанського. Той – завжди веселий, навіть коли летить на простиралі до неба. У нашого лиш давніше мінилося всіма кольорами самовистачаюче, пишне епікурейство рубенсівського барокко. Тепер його стиль поважний і нудний, переходить в розперезану какофонію сексуалізму або соціалізму в дусі Золя у совєтських письменників.

У повній згоді з його ідилізмом, є відраза Панси до всього полученого з боротьбою, з зусиллям. Коли його пан хоче зробити з нього лицаря, щоб спільно побивати ворогів, Панса застерігається: «Пане, чоловік я з роду тихий, побивать нікого в світі не бажаю і не буду. Бог із ними усіма». І «народницьке» українство 19 в. не хотіло ставляти конфлікту з окруженням в площину сили. Воно назагал зверталося проти тогочасних українських Дон-Кіхотів; бо своєю войовничістю «вони залякують людей впливових, які не знають України, а через те викликають проти нас силу, з якою не маємо змоги боротися [61]. Слова, що червоною ниткою кружляли в офіційній українській пресі київській аж до 1917 p., часом і потім.

Автор «Досвітків» дає раду дурним предкам, «не мечем було нам (ворога) воювати, – розумом, талантом, словом тим святим» [62]. Через свого Голку і ранішнього Франка («») аж до Галана і Черкасенка («Про що тирса шелестіла») – широким каламутним потоком плине ця панцівська філософія через ціле пізніше наше письменство.

За ними йде автор «Хліборобської України» з радою – як вже відділятися від Москви, то не інакше як в союзі з нею, не в боротьбі, яка є шовінізмом, анархізмом і початком всякого лиха, йому вторує автор сонячно-машинної утопії, що застерігається проти «братовбійчої різні поміж російською і українською демократіями» («Відродження нації»).

Соціалісти-революціонери хоч бачили, що «московські комуністи невпинно гналися до своєї мети – захоплення багатої України в свої руки і робили це всякими способами насильства», але все ж – «вживали всіх засобів, щоб досягти миру з комуністичною Московщиною». Хоч це й був абсурд, згори засуджений на невдачу, хоч самі вони, що сей абсурд робили, признавалися, що через нього «українське громадянство стало відвертатися від українських соціалістів» [63], тим не менше Панси дальше робили своє, безсилі змінити свою вдачу. Панса – «чоловік із роду тихий» і спокійний. Така його філософія.

Кожний повинен знати безсмертного Де Костера, його «Уленшпігель», чудову повість з часів фламандської революції XVI в. Уленшпігель глузує з фламандського Панси, Гольдзака, що ламентував «за миром, за часами, коли поверне до жінки, до смачних страв і доброго вина». Уленшпігель обіцяв поворот тих солодких часів не скорше, аж під фламандськими грушами й яблінками, на кожній галузці, не зависне по одному іспанцю.

Проповідь «хижацтва»? Але автор великої епопеї фламандського народу шанується в тім народі мов півбог, мов Міцкевич і Сенкевич поляками. Ми маємо теж свого Де Костера. Але ще Куліш гудив цього «п’яницю темного», за його «гайдамацьку пропаганду», а коли, що вартого в нім знаходив, так лише – «лагідні слова примирення й любові». І Куліш не самітний. Недавно вийшла французька брошура був. українського міністра, а в ній доводиться, що основною ідеєю автора «Псалмів» і «Заповіту» була ідея «любові і всепрощення» [64]. А коли додамо до цього однозгідну літанію деякої преси («Нова зоря»), яка стягає Шевченка з постументу, як анархіста і бунтаря, то невикорінена плебейська ментальність нашого зворушливого Панси стане перед нами в цілій красі.

В тіснім зв’язку з тим заламанням волі, енергії, – іде страх послідовної думки, страх заглянути в вічі правді. Що змагання – закон життя, того ще жодний Панса на світі не визнав і не визнає. Змагання – непорозуміння. Куліш переконаний, що не проти царату і Росії боролися козаки, проти жодної системи, тільки проти «лукавих людей» [65].

Другий Панса знає, що большевики «рвалися покорити Україну під ноги Москві», але не на підставі якогось вічного закону боротьби в світі, а з чистого непорозуміння, через те, що були «засліплені старим імперіалістичним шовінізмом», що не освітив їх ще святий дух міжнародної солідарності [66].

Радикальні Панси винили в усім «панів та царів», Панси з «Нової зорі» твердили, що «говорити проти Москви – це шовінізм», «ми лише проти большевиків». Бо «всі люди на землі собі браття, а тільки погані порядки роблять між ними ворогів одних другим» [67]. Про безнастанний напір на благословенний Південь північних народів – Панси нічого не чули, не читали й не знали. Все це був «кепський жарт історії», який більш не повториться, аби лиш понад голови отих «засліпленців» порозумітися з одуреним «попами і царями» народом Півночі – і все буде гаразд. Похмура країна Півночі стане «другом України», «Україна лише Росії-другові віддасть свою любов» [68].

А за тим іде звеличення всіх форм отого людського братерства – всесвітньої, вселюдської, всеслов’янської, всеєвропейської, всепролетарської федерації, Ліги Націй, Ліги народів Сходу Європи, Союзу Трьох Русей, 1-го, 2-го, 3-го Інтернаціоналу і т. п. Погідна і довірлива душа Панси не зносить острого повітря чесного «донкіхотського» конфлікту. Вона завше спрагнена чиїхсь обіймів, завше спрагнена «віддати комусь свою любов».

Панса, як сам каже, пацифіст з вдачі, а крім того – як вже бачили – має «серце з поцукрованого тіста». З того то власне тіста зліплено чимало наших ідеологій. З тих причин ненавидить Панса всякий риск і непевність. Хоче стопроцентової певності, забезпечення, асекурації. Правда, ніщо не є таке непевне і коштовне, як забезпечення перед риском. Але соціалістична демократія цього не знає.

Під соціалістичним режимом інків, колись, випадок і безлад зникли. Повстав ряд вільних громад («вільна спілка» Драгоманівська!). Кожна така громада уважала себе забезпеченою від прогри й від страт.

Ця досконала організація громадської асекурації, цей комуністичний сибаритизм взаємності – тривав віки. Та завалився протягом кількох годин. Сталося це тоді, коли великий ризикант іспанець Ф. Пізаро з’явився на шпилях Андів… Інки знищили були в себе голод, кожний дістав свою щоденну порцію кашки, але цей розслаблюючий режим видав їх безборонних в руки великим ризикантам, їх же царству не буде кінця доти, доки житимуть люди, для яких життя лиш тоді чогось варта, коли його щохвилини наражається на небезпеку втрати [69].

Таким ризикантом був Дон-Кіхот, і Панса це розумів, коли поясняв жінці, що це таке той блукаючий лицар: «це щось таке, що умлівіч є – або вибитий киями, або – цар». І тому якраз Панса проти риску, тому не хоче бути лицарем, ані навіть пробувати, бо – як каже – «ліпше горобець в жмені, як голуб на даху». Цебто він і хотів би, але не наражаючись: «коли без великих заходів і без великої небезпеки – звіряється він – небо пішле мені якийсь острів або щось подібне у володіння, то я не такий дурний, щоби бід того відмовитися». Щоб без заходів і риску! Реальна політика! – без «романтики» і «авантур».

Так і Куліш. Балачки про відірвання від Росії для нього «порожні балачки», які треба залишити, бо «терпіти злидні й поневірятися задля непевних надій… дурниця», бо «незвісно, чи приведуть вони громадянство до свідомості своїх політичних завдань, але покищо певно те», що громадянство «терпить більше всього від тих порожніх балачок» [70]. Отже «острів» – непевний, а «терпіти» – треба напевно. То й пощо ризикувати? Коли нема певності, наш Панса ніколи не вибере собі дороги.

«Коли волю народу забезпечить окремішність, треба змагати до окремішності, коли ж волю країни обезпечить спілка (федерація) з другими народами, тоді треба використовувати федерацію» [71].

На двоє радикальна бабка ворожила – або вмре, або буде жила.

Панса прихильник новітньої цивілізації, забезпечення від усього: від влому, від втрати праці, від хвороби, від численної родини, від лихої тещі, від цегли на голову, від розводу й від подружжя, від революції й запалення сліпої кишки, від трусу, потопу, вогня й меча – ось ідеал демократичного Панси, який хоче звалити з своєї лінивої голови й охлялих рамен журбу про лихо й змагання з ним, позбутися всякої відповідальності, непевності, риску і – всякої поезії. Тому Панса не розуміє, як може Дон-Кіхот закохатися всякої відповідальності, непевності, риску і – всякої ханим в природі, в мрії, в ідеалі.

Дон-Кіхоти знали іншу поезію, знав ту поезію Кортес (у вісниківця Юрія Клена), якого

в казковий край під пальми і агави,

де стигнуть темні грона островів,

…їх мчала далеччю морів

жадоба золота, пригод і слави…

Панса слави не хоче. Коли Дон-Кіхот зваблює його в лицарський стан, бо тоді прогримить по світі його слава, Панса каже:

Я гриміти так не хочу!

В мене, пане, жінка й діти,

А маєток мій скупий…

Острів в посідання задурно, – не так! Але слава? Це ж така сама абстрактна нісенітниця, як невидана Дульчинея, як не огляданий фізичними очима ідеал.

«В мене, пане, жінка й діти»… Про це насамперед памятали Панси і в своїм щоденнику з 1914 року людина, яка – в нашій суспільності – короткий час грала роль, яку грав в англійській Кітченер, а в французькій Фош. Вістка, що його дружина, в воєнній завірюсі, виїхала невідомо куди, маючи «дуже мало готівки», довела його «до свого роду істерії… була ціла низка ночей, коли страшний плач тряс мною, як у пропасниці» [72]. Коли ви подумаєте, чи подібні звірення могли вийти з-під пера Фоше, Кітченера, чи Ворошилова, – то зрозумійте, оскільки пережерло нам душу панцівство та для чого його треба випалювати залізом.

Чи це значить, що Панса сидить дома і ніколи не йде за Дон-Кіхотом? Чому ні! Але таке буває в надзвичайних випадках, раз на двіста-триста літ, коли Пансу допікали до живого.

«Навіть кішка – каже Панса – коли її замкнуть в клітку й роздратують, обертається в лева. У що ж можу обернутися я, людина? По вдачі я люблю мир і не зношу сварки й бійки, але правду сказавши, коли справа дійде до шкіри, я не подивлюся на нічиї права».

В таких випадках він кидається навіть на свого пана, коли той хотів відміряти йому порцію батогів. Але зараз же схаменувся і попросив вибачення.

«Як, зраднику – кричав Дон-Кіхот – ти смієш бунтуватися проти свого законного пана?»

– «Я й не думаю бунтуватися. – відказав Санчо, – я тільки бороню свою особу, хай ваша милість пообіцяє не чіпати мене і відмовиться від наміру вибити, і я пущу вас і позволю знову встати на ноги»…

– і стати знову його паном. «Я й не думаю бунтуватися!» – читайте Чикаленка, скільки то разів відповідали так наші демократи на грізні окрики царату! Скільки то разів, доведений до розпачу, кидався наш Санчо до горла російського Дон-Кіхота, щоби – коли той лежав на землі (як Керенський, наприклад), заявити, що він тільки проти «лукавства» й «засліпленості» свого пана, не проти його права панувати.

Санчо не раз скаженіє, але все кінчиться вимогами – доброго трактування і щоб у юшці не було щурів. Він боронить лиш свою мову і скибу, а до кого належатиме врожай і чи в тій мові молитиметься він Богові, чи комуністичному Сатані – це вже річ пана, проти якого він «не бунтується»… Це ж з цеї психіки Панси вийшло виправдання Центр. Ради: «нас змусили» – вибрати свободу…

Санчо уважає себе мужиком, чимсь нижчим в порівнянні з високо уродженим ідальго і ніколи не жалує, чому не вродився лицарем і паном. Паном і володарем буває Панса, що так скажу, лише з мусу. От коли – як каже – коли небо пошле йому острів, аби панував на нім, або коли йому той острів, здобувши для нього, дарує його пан. Тоді з болем у серці сепарується він від свого володаря. Совість має чисту. Не він відпав від пана, сам пан його покинув. Розумує точнісько так само, як його двійник, степовий Панса.

Ви може думаєте, що то з власної волі відділилися Україна, Литва, Латвія, і пр. від Росії по 1917 році? Де там! Наявності в них такого бажання Санчо припустити навіть не може: «не окраїни відсепарувалися від Росії, але Росі» внаслідок большевицького перевороту, відпала від них… Іншого виходу не було!» Тяжкий мус, а до пана він все рад вернути, бо «через сепаратизм вела дорога до майбутньої відбудови та відродження Сходу Європи» [73], цебто «єдиної і неділимої» Росії; бо «не через федерацію до самостійності, а через самостійність до федерації – ось така програма справді революційного, дієвого соціалізму» – всіх Санчів Пансів [74].

Ні слава, ні незнана Дульчінея, ні мрія, ні незнані «острови», ні невидимий ідеал, – не надять Санча. його надять лише матеріальні користі, а двигун його чинів – це заздрість на посідаючих джерело його натхнення. Панса – завше дивиться заздрим оком на того, хто добре їсть, на припадково побачений стіл, «звідкіля доходили… умилительні пахощі печені й примащеної капусти»; «пахощі», які (не Дульчінея, не слава!) напроваджують його на революційні гадки: нашого Пансу брала «досада на тих, що можуть їсти вепрову печеню з капустою», йому здавалося, «що апостоли соціалізму… поперед усього добре зголодніли і дивилися, як буржуї їдять такий обід» [75].

Апостольство рівнобіжно з печенею! Ідейність на підложжю дрібної досади! Примащена капуста – як стимул геройських чинів… Краще й Сервантес не видумав би. Іспанський Панса стає бунтівником і жене за самостійним островом – бо хоче там добре їсти й солодко спати. Наш рідний Панса – стає соціалістом з тих самих причин: «економічний матеріалізм»! Не дивно, що обидва – для мішка з вівсом (або для соціалістичного чорного переділу) – до кожного в джури наймалися.

Санчі не дивляться на суспільні конфлікти з точки погляду володаря, того, хто хоче впорядкувати, формувати дійсність, закути її в кайдани суворих правил, задовольнити свій потяг до форми, до «чудесного». Великі кличі. Панді незнані. Він мислить рідко, але конкретно. Його ідеал – примащена капуста; хто и пообіцяє, того признає своїм паном. Нічим іншим звабив Пансу йти за собою й лицар смутної постаті, за маревом отого вигідного, ситого і п’яного життя на щасливій Баратарії («Сонячній машині»).

Ця капуста – це символ. Вона пахне скрізь не через одну нашу політичну програму: через програму Студинського і іже з ним, які стояли за большевизм за те, що ніби добрий пан нам землю дав і волю, і обильний харч, як їм здавалося; і крізь програму Драгоманова, який казав, що нашу справу полагодив вже Александер ІІ, давши землю селянам, а висока «політика не наше діло» («не тваєво ума дєло»!); і крізь програму Куліша, який радив «панам» – «робіть ви своє діло, панове, а ми своє робитимемо» – на хуторах та по левадах [76]; і крізь програму соціалістів і галицько-віденського «Прапору» – аби земля й мова, а який прапор в Києві має – однаково; і крізь програму Грушевського, досить за легковірність панцівську покараного; і крізь програму того Камінського, що його вже згадував, що проти ідеалістів українських виступав, бо «нам не думати про лукулові обіди, а про звичайний житній хліб, кусок сала і чарку горілки» (на цій синтезі хотів погодити москвофілів з українцями), і крізь програму В. Панейка і т. п.

Для одних цим житнім хлібом була – «земелька», для других – «мова», «українізація», академія, червона шмата соціалізму, для четвертих – «соборність», для пятих – сонячні пігулки і пр. Але все це була та «смажена капуста», та миска сочевиці, задля якої Панса продавав право первородства на своїй землі.

Його була земля, але врожай – ні Він бубонів рідні слова святої книжки – але зміст її був не його. Він молився в рідній мові, та до чужого Бога. І це йому вистачало. Як джура Дон-Кіхота, він завжди мусів дрибцяти за своїм господарем, діставав від нього хліб для себе і овес для осла (як бракло хліба – то й для себе) і мусів битися з тим, з ким наказував господар, їхати в тім напрямку, який вибирав господар і адорувати богиню, яку адорував пан, хоч би була й прекрасна як совєтська баба…

Він раз був спробував заквестіонувати прекрасність «ідеалу» свого пана (як наш Панса – ідеалу комунізму), але відповідно «поучений», признав що «назагал беручи ота Дульчінея є досить пристінна». Є нордійська філософія життя, каже Шпенглер, від Англії до Японії, філософія, яка знаходить радість в тім, що такою трагічно-тяжкою є людська доля; радість в дужанню з нею, трагічне розуміння життя [77]. Інакша філософія життя Панси вона – ідилічна щоб не давила «життя тягота», уникати всього, що получене з зусиллям і боротобою. Для покоління драгоманівців Дон-Кіхотом був Мазепа й мазепинці. Для теперішніх Панс – Дон-Кіхотом стає Шевченко, а заповіддю – не битися, лиш триматися землі та й благ.

Панси, це іноді тип корисний і пожаданий, але – у себе дома його чесноти добрі для того, хто Санчом вродився і Санчом вмирає. Але коли людина чи каста з ментальністю Санча має претензії державного організатора – тоді наступає катастрофа. Тоді, коли провідна верства не журиться про справи вищого порядку, коли дбає лиш про «звичайний житній хліб і кусень сала», про «теплу жінку, дозен дітей і купу грошей», про «обильні харчі» й про «смачну капусту» чи про «земельку», незалежно від кого її дістане, чи про «слово рідне, мову рідну», незалежно, що в тій мові вбиватимуть в мозок, – тоді колектив з такою «елітою» неминуче сходить до значення фелахів.

З такою психікою не дивно, що Панса дуже ворожий всякому організуючому первневі в суспільстві. Анархічним є насамперед ідеал свободи Панса. Для нього свобода – це звільнення від клопоту й тягару відповідальності. Панса нізащо в світі «не проміняв би на тягар правління – свободу спати в тіні розложистого дуба». Одна з постатей «Сонячної Ммшини» вторує йому: «яке щастя було б кинути це вічне напруження… цю каторгу влади», щоб стати свобідним і – «сховатися в печері».

А чи не пригадує це аргументації драгоманівців, що «справді вільними можуть бути тільки малі держави або ліпше сказати громади й товариства, бо великі держави мають охоту обмежувати людську свободу» [78], що тому ідеалом свобідної людини мусить бути – «безначальство»? Проти того самого протестують і соціалістичні Панси, бо «світ суверенних націй – синонім світу вічного руїнництва» [79]. Для того ж і Тичина гукає: «на чорта нам здалася власть, нам дайте хліба їсти»! – «Хліба і видовищ!» – це вистачало голоті римській, це ж вистачає нашій голоті, яка називає себе з непорозуміння елітою.

Оскільки почуття влади було чуже нашому Пансі, показує і наша історіографія і наша історична белетристика. В історіографії червоною ниткою в’ється мотив відрази до «князів і панів», елементу «шкідливого», який безпотрібно плутається в історії, не даючи демократії ні рибки половити, ні горілки попити, ні «свобідно» жити… Що ж до історичної белетристики, то як тільки вона виводить постаті володарів, завжди виходить карикатура: гляди передмову до «Чорної ради», князя Енгієнського Галана, Мазепу Лепкого, Сірка Черкасенка, – все це Гамлети з тирадами на тему «суєти суєт». В порівнянні з отими карикатурами на володарів, виджених крізь панцівську призму, казковими велетнями видаються постаті Шіллера, Шекспіра або Де-Костера, герої «дон-кіхотських» націй, або постаті Шевченка і Л. Українки.

Не тільки від ідеалу свободи Панси, але тим незнищимим епікурейством заносить і від нашої панцівської ідеї патріотизму. Державницький героїчний патріотизм – для Пансів це «божевілля», «поганське варварство», щось аморальне і страшне. А як виглядає «моральний» патріотизм? Це такий патріотизм, що «проявляється в літературі, в національних піснях, національних гимнах, національних обходах, в одязі, улюблених красках, потравах і проче» [80]. І тут – потрави, і тут «ковбаса та чарка», піднесена до значення правдивого патріотизму: Санчо Панса це вічний тип, який в нас не вимирає.

Оте епікурейство, що виявляється і в панцівськім ідеалі свободи й патріотизму, оті вічні гадки про «потрави», про уникнення «тягару влади» й змагання, про те, щоб нарешті десь «сховатися в печері», десь «полежати» – з’їдливо висміяв Франко в своїй знаній статті про Драгоманова, де прикрашування того епікурейства всякими теоріями скартав він як нерозуміння «основних елементів суспільного життя, які від початків історії людства мусять обмежувати вільну волю одиниці» та її розмріяно-ліниві забаганки; скартав, як «наївні міркування мужика, який не бачив світа» і який «одинокою підвалиною суспільного звязку бачить свою особисту користь і приємність».

Та сама печать витиснута і на ідеї нашого месіянства. У поляків месія – це вождь, месник, пан. У росіян – це «Скіфи» і «Дванацять» Блока, розгукана сила орди; це епілептично-завойовницька екстаза Достоєвського; це цинічно-кабацький розгул большевицького «світового пожару», в якім мерехтить луна, що освічувала шлях Батия.

Наш Панса мислить інакше. Застрашні, запонурі ці уявлення для його щирого ніжного серденька; занадто несамовитий образ останнього суду в Шевченка, коли то «сонце встане і осквернену землю спалить». Для Панси нашого месія – «ні пан, ні цар, ні голуб-дух, лиш сонячні кларнети» (Тичина). Його месія – це «тихий сон про рай над пеклом життєвим». Не Мойсей в громі й бурі на горі Сінайській, а сонечко ясне, коли то «розійдеться хмара і біля віконця, ми у своїй рідній хаті діждемося сонця».

Ледве деінде можна знайти більш несмачне спростачення великого єгипетського бога Ра. Наш месія, – месія ніжно-блакитного Тичини – Основ’яненка, «паралітик на роздоріжжі», щось кволе і хворе. І завжди – з потребою і ворогів і друзів обійняти, як про це знайдете в численних снах Драгоманова про золотий вік, у наших поетів і драматургів.

В критичну хвилину іспанський Панса клянеться – «простити всі зневаги, заподіяні йому, або які йому ще заподіють». Наші Панси перевищають під тим оглядом навіть іспанського. Десь, колись Павлик заявив, що прощає своїм землякам не тільки кривди, заподіяні йому, але «іще тяжчі кривди, заподіяні ними народові». Це викликало дотепні уваги Франка, що «це вже справді верх гуманності, до якого не підіймався сам Христос, бо ж він простив тільки тим, що мучили його, а тим, що кривдили брата, обіцяв тьму кромішну» [81]. З такими поглядами наші Панси звичайно кінчали лизанням чобіт чужого, московського месії.

Та сама проклята печать, витиснута й на ідеалі нашого Панси про інгернаціоиалізм і національну експансію. В арабів, у росіян, напр, їх народ був знаряддям якоїсь універсальної ідеї, але – водночас ота універсальна ідея – ставала знаряддям їх народу. А чи ви бачили якусь універсальну ідею, яку зробила б своїм знаряддям наша панцівська еліта? Навпаки, завжди офірувала себе, як знаряддя того чи іншого чужого універсалізму – «триєдиної Руси», Сходу Європи, слов’янства, соціалізму, стаючи до них у становище попихача.

Експансію? Панси знали лише експансію мурашок:

множачись серед муки,

могли вирости в силу й забрать

увесь край в свої руки…

– методою кріликів… Позатим експансіі так не любили, як не любив Панса волочитися по незнаних шляхах, замість сидіти на печі. Куліш («Дунайська дума») прославляє «воєводів і панів» московських за те, що «Україну гарно захистили і козацтво в Чорне море гулять не пустили». Деінде з такого «гуляння» повставали нові імперії й царства, як в Індії, в Родезії, в Австралії, в Америці. А такі пирати, як Сесіль Роде, основник полуднево-африканської домінії, ні трохи не різнилися від козаків, які «шарпали» Трапезунд, «грілися в Скутарі» або з Сірком на Крим нападали. Але шанований деінде, їх дух проскрибований в країні Панс, як елемент чисто розбишацький. Бо елемент порядкуючий, організуючий, володарський – Пансам ніколи не буде зрозумілий. Вони його визнавали тільки в чужинців.

Позбавлене володарського, організуючого елементу й панцівське поняття культури. Ідеал іспанського Панси – його загумінок, ідеал нашого – теж; культурник – це виключно той, хто порпається коло землі. Інші – розбійники. Куліш радив – пост фактум – козакам залишити «шлях хижацький скверний» й до «сім’ї культурників вертатись» – стати землеробами.

Оскільки місто є символом волі, що організує довкола себе крашу, остільки ж воно проскрибоване у Пансів. Місто, як центр, що диктує свою волю землі, що формує життя, встановлює його соціальне й мистецьке та інше «вірую», місто організатор хаосу, – ненависне Пансі. Ліпше – «чмихнути в темну нору» – на хутір, «де б ми могли гуляти, любуватися фонтаною, а потім, втомившися від ходіння, гарненько наїстися» – «наїстися», вічний рефрен ідеалістичного Панси! [82]. Так мріють і пишуть сучасні Панси, несвідомі того, що хто сам не схоче стати організатором життя в місті, – той не знайде жодної нори, в яку удалося б йому «чмихнути». Витягне, викурить його доля і відправлять, коли не до того самого міста, то на Соловки.

Так, позбувшися організуючого, власновільного первня, котився Панса від віків – як більярдова куля – туди, де посилала його вправна рука гравця, його працею лишилося – добирати до кожного шляху відповідну ідеологію, щоб пояснити, чому котиться якраз в той бік, а не в другий. Зрештою такі ідеології (для хохлацького вжитку) серіями продукувала Москва.

Коли він досягнув вже такої досконалості, тоді наступив ще цікавіший момент. Тоді Панса стає «свідомим», зачинає ідеалізувати себе самого, як це роблять ліберальні і соціалістичні Панси. А саме – вони проголосили, що Дон-Кіхот – це пережиток хижої й некультурної давнини, пережиток засуджений «в наш культурний вік» на загибель. Не його дурна віра, а розум (розум Панси!) повинен правити світом, а гаслом того світу – є не боротьба з вітряками, а тепла перина. Віра і воля – повинні зникнути з цього світу, а коли вони є заложені в природі, то треба знищити й природу, яка є «учителькою ненависті й розбою» (О. Маковей).

Даремно Пансам виясняти, що «нарікання на абсурдність історії і на жорстокість життя випливає не з речей, лише з хворого думання про них» [83], даремне Пансам кажуть схаменутися, кажуть, що «в лицарстві не ведеться, щоб жалітись, коли в кого що й болить», як каже Дон-Кіхот, Панса не слухає:

що не думаю держатись

цих звичаїв – як що-небудь,

буду йойкать і кричать.

І це «вірую» Панси стало «вірую» великої частини нашого письменства, яке квилить і ридає, що світ ні руш не хоче стати прекрасною ідилічною Баратарією.

Атрофія волі й ненависть до неї в нашого Панси дійшла до того щабля, шо навіть страшну голодову катастрофу на Україні, наслідок злої людської волі займанця, – представив він, як стихійне, ніким не спричинене, нещастя. Так мало він розуміє світ, як арену гри свідомих сил і воль, так мало хоче волі чужій протиставити свою волю! Воля потрібна в реальнім світі конфліктів, але у вимріянім світі «благоденствія» – її не треба. Другий панцівський філософ каже, що

«тварини, маючи протилежні бажання, необхідно приходять до взаємної ворожнечі між собою… Людина ж, як моральна особистість, не підлягає цій необхідності… Моральні вимоги справедливості та любові ведуть до встановлення миру між людьми, приязні та братерства» [84].

Як? – сам філософ про це мовчить, але ціла хмара поетів і політиків і публіцистів вторує йому в його єлейній «філософії».

Та Санчо Панса помиляється. Вбиваючи в собі волю, він не вбиває її в всесвіті, який є по самій своїй суті – волею, лиш сам стає безборонною жертвою того «льва зажерливого», під яким символізує волю Сковорода. Хто не хоче уярмити життя, того життя уярмлює.

На ідеал культури, свободи, щастя, самовистачальності, громадського життя, життя взагалі, – поклав Панса свою отруйну печать. Він глядить на все – здолу, не згори. Не так, як той, що фасонує життя, лише як дивилася б пасивна матерія, що лиш біль під важкою рукою різьбяра відчуває; чужі йому дрожання творця, що тисне і мне потульну глину. Тому осуджує і проклинає він всі чесноти творця – захоплення тріумфом над матерією, переборення ії опору, жадобу надати їй свою вимріяну форму, опанувати її, надати стиль і маркантний вигляд. Спокій безфоремної глини, яку ніхто не тисне і не мне, «свобода» від пальців творця, епікурейство «мертвої природи» – дорожчі Пансові за все. На всі творчі інстинкти – на пристрасть, на силу, енергію, волю, на все шляхетне – наліпив Санчо Панса свою етикету, що всі ті речі зогиджувала, всім їм – дав свою шельменківську інтерпретацію.

Бурю обурення викликає у всіх Пансів проповідь «повороту Дон-Кіхота», проте наш вік маси – є в суті речі теж вік менеджерів, бо ніколи маси не діють самі собою; наш вік потребує домптерів, що діють не переконуванням, а сугестією [85]. Обурення викликає в Панси заклик до «інстинкту» замість до тверезого «холодного розуму».

Але що таке інстинкт? Інстинкт – це свідома воля засобу для досягнення мети, несвідомо пожаданої. Інстинкт змагання в Дон-Кіхота, як всі інстинкти, може був спершу навіть чисто абстрактної природи, без окресленої мети, – але чи ж ми не бачимо, що інстинкти, особливо важні для продовження чи збереження себе і роду, уявнюються в часі, коли їх ще не треба? Чи не бачимо, що хоч спершу й абстрактно, як напр. у звірят і в дітей, інстинкт змагання-забави, має величезну користь для роду, бо усвідомлений, знайшовши мету, буде потрібний в боротьбі за існування?

Навпаки, кулінарно-епікурейські «розумні» й «доцільні» стремління – ведуть рід до… звиродніння. Панса, в критичні години життя, сам це вичуває, коли не раз вночі, в опресії – тратить панування над собою, голосно гукаючи на поміч лицаря, з якого сміється в душі, коли наступає день.

Дужий є Панса, бо – «імя йому легіон». Та треба сказати, що не взявши на рамена страшної ваги життя і боротьби за нього, не відцуравшись ідеалу вигідництва і пристосування, не визнавши, що основний закон життя є таки донкіхотський, – прекрасна країна нашого Панси лишиться на віки здобиччю новітньої Орди; країною, де житимуть люди «чутливі, співучі, гарні й запальні» (до дрібних справ), лише – без власної історії. Так буде доти, доки Панси, як маса, не зрозуміють, що вони ніщо без Дон-Кіхота, Панси на троні не засядуть, скільки б разів доля не дарувала їм щасливий острів Баратарію. А коли й засядуть на короткий час, то була б це велика історична несправедливість, бо означало би це пониження тонації життя, його зубожіння, яке довго не тривало б.

Ті, що лежать під Базаром чи Крутами – не були запевно Пансами, ні ті, що мучилися по в’язницях (коли трапили туди не припадково!). На ланах України в муках родиться тип нової людини, тип Дон-Кіхота. Треба ці уродини прискорити, бо не стоїть на місці історія. Роман Сервантеса не є чимсь нежиттєвим. На голубих степах наших і в лісах знову бродить тінь суздальського ординця, як за Петра, як за Батия, який знає лиш щастя розбою і топтання противника; який не розуміє милосердя. Як за Сервантеса в Іспанії.

Так тепер на Україні, за кожним вітряком чи сонячником знов причаївся злий чарівник, що чигає на безпечного Панса. Життя давно перестало бути ідилією, а в таких часах ідеалом не може бути людина вигоди, безжурності, привати і миски сочевиці. Інші типи потрібні нам» іншого духового складу люди. Будуть це люди, подібні до давніх варягів, в яких – «під чолом синява озер, неспокій хвиль і далеч необ’ята». В яких кров – не лінива кров безтурботних гречкосіїв, лиш – «тяжкоплинна як мед»; яких, ваблять не кулішівські затишки, не сонячно-машинні пацюківські утопії, а речі вищого, героїчного порядку: «щоб Дону шоломом іспить», яких ваблять до себе – «мінливі простори і збуджений порив вперед». Яких девіза – не покірно зносити, а формувати життя. Вони таки мабуть скінчать з Пансою. Бо той стає анахронізмом. Бо щоб країна наша і ми жили, – Панса мусить вмерти.

Примітки

Вперше опубліковано під назвою «Санчо Панса в нашій дійсності» – Вісник, 1934 р., № 7-8, с. 575 – 601.

адмірал Алексеєв – Є. І. Алексеєв (1843 – 1917) – намісник імператора Миколи 2-го на Далекому Сході, один з ініціаторів японсько-російської війни 1904 – 1905 рр. і поразки Росії.

Кирил Романов – великий князь Кирил Володимирович Романов (власне, Готторп, 1876 – 1838), в 1904 р. був у штабі віце-адміраса С. О. Макарова, перебував разом з ним на броненосці «Петропавловск» під час вибуху останнього 31 березня 1904 р. Після цього втік з театру війни до Петербурга.

І кубками пили слив’янку – перифраза і 1-ї частини «Енеїди» І. П. Котляревського.

43. «Пан Халявський» – Квітки-Основ’яненка.

44. ЛНВ, 1928 і 1929 pp.

45. P. Merimé – La vie et l’oeuvre de Servantes.

46. Miguel de Unamuno – Das Leben Don Quijotes und Sanchos.

47. Честертон, Поворіт Дон-Кіхота; И. С. Тургенев, Гамлет і Дон-Кихот.

48. Ph. Barrés – Sous la vicage hitlérienne.

49. О. Spengler – Mensch u. Technik.

50. V. Hoc – Trotsky, le mégalomane («Matin», 6. VI. 1934).

51. L. O’Flaherty – I went to Russia.

52. «Сонячна машина».

53. Шпенглер, op. cit.

54. D. H. Lawrence – Fantaisié de l’inconscient.

55. Записки Е. Л. Маркевича, Вестник Европы, 1872 г., кн. VII.

56. Ch. de Gaulle – Le fil de l’épée.

57. Назустріч, М. Рудницького, ч. 9.

58. Ив. Бунин, В Малороссии.

59. Андрей Камінський – Згадка України й Галичини, Львів 1927.

60. О. Івах, Той, кого світ ловив та не спіймав, Вінніпег 1932.

61. Лист П. Куліша до О. Білозерського у Шенрока, Київ. старина 1901, VII-VIII.

62. П. Куліш, Ключ розуміння.

63. Вільна спілка, Прага-Львів, 1923, ст. 26.

64. П. О. Куліш (матеріалн і розвідки) ч. II. ст. 25. Збірник Філол. Секції НТШ. D. Dorochenko, Le poète national de l’Ukraine, Prague 1931.

65. Листи до О. Барвінського.

66. О. Бочковський, Вільна спілка, збір. 2; Прага 1923, ст. 26.

67. Карло Коберський, Українське народництво, ст. 44.

68. М. Шаповал – Вільна спілка, Прага 1923, зб. 2, ст. 144-15.

69. P. Monrand. – Assurés tous risques («Temps,», 27. 8. 1933).

70. Київська старина. 1901, VII-VIII, Шенрок.

71. Карло Коберський, Українське народництво по обоx боках Збрyча, ст. 114.

72. Діло, 26. І. 1934, фейлетон.

73. І. Бочковський в Вільній спілці, збір. 2, ст. 130, Прага, 1923.

74. Карло Боберський, Українське народництво, ст. 114.

75. «Діло», 14 І. 1928, ст. «Як то було при народинах «Діла».

76. Твори (Руська письменність), VI, 538

77. «Iahre der Entscheidung».

78. К. Коберський, Українське народництво, ст. 60.

79. І. Бочковський, празький «Соціал-Демократ», XII-XIV.

80. Нова зоря, 3 і 7. XII. м. p. [1933], ст. о. Т. Галущинського.

81. ЛНВ, 1905, т. 29, стаття про Павлика.

82. В. Петров – Хуторянство і Європа (Життя і революція, 1926, VII).

83. О. Шпенглер, цит. твір.

84. Дм. Чижевський «Нариси з історії філософії на Україні», розд. IX, Юркевич.

85. Comte H. de Keyserling – La Révolution mondiale.

Подається за виданням: Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто: Гомін України, 1958 р., с. 124 – 153.