3

Д.І.Донцов

Передше ми сформулювали погляди наших авторів на неісторичні нації таким робом: ці нації зв’язали свою справу з справою реакції (меттерніховщини і панславізму), тому вони, як і сама реакція, засуджені на смерть. Але Енгельс формулював це відношення ще інакше: неісторичні нації не мають жодних конечних підстав для дальшого розвою, цілим ходом історії вони засуджені на загин, і тому вони контрреволюційні. Така формула, – котра, як бачимо, є така сама, як перша, лише поставлена до гори ногами – приводить нас до нового питання, котре пізніше поможе нам оцінити стійність різко негативного відношення Енгельса – Маркса – Ляссаля до занедбаних історією народів. Це питання: чому, – на думку наших авторів, – плебейські нації Австрії нездібні до поступу, до дальшого розвою, до сконсолідовання в міцний національний організм?

Детальної вичерпуючої відповіди на це питання ми у наших авторів не знайдемо. А в тім така відповідь і не могла бути дана в газетних статтях. Та про те ті кілька місць, де порушується інтересуюче нас в сім розділі питання, – що до ясності й виразності висловлених там думок, не лишають бажати нічого ліпшого.

Слов’яне – поминаючи поляків, москалів і балканських слов’ян – через те не мають перед собою жадної будучности,

„що їм бракує первісних історичних, географічних, політичних та економічних умовин самостійності. Народи, що ніколи не мали власної історії, котрі від того моменту, як осягли перший примітивний ступінь цивілізації, вже дісталися під чуже панування, або що й через чуже ярмо були насильно втягнуті на перший щабель цивілізації, не мають жодної здібности до життя… Якби ще австрійські слов’яне творили одну компактну масу, як поляки, мад’яри, італійці, якби вони потрафили збудувати державу в 12 – 20 міліонів населення, тоді їх претензії мали б ще поважніший характер” [„Aus dem lit. Nachl.” В. III, ст. від. 14 2 р. 49].

Але такої компактної території слов’яне не творять. Клином врізалися між них мад’яри і німці; в Богемії чехи цілком перемішані з німцями, а чеські міста мають німецьку буржуазію. Опріч того національне з’єднання слов’ян, посілості котрих сягають аж до нобережа Адріятики – є вже через те утопією, що ні німці, ні мад’яри не можуть дати себе відтяти від Адрійського моря… з географічних і комерційних взглядів, що для Німеччини і Угорщини є таким самим питанням життя, як напр., для Польщі береги Балтику. В ті часи, коли складалась Австрійська монархія і Угорське королівство – з’єднати всі ці народці в одну велику державу, – що одне дало би їм можність брати участь в історичнім процесі – було ділом цівілізації. Що слов’яне були втягнуті в австрійський державний організм насильством – це не має значіння: без насильства, без залізної безоглядності ніщо не робиться в історії. В наші ж часи „політична централізація, наслідком колосального поступу індустрії, торговлі і комунікації є ще наглійшою потребою, як тоді – в 15 і 16 вв.” [Aus dem lit. N.].

Це пише Енгельс.

Маркс знову звертаетається до значіння історичної традиції в національних змаганнях поодиноких народів.

„Де є хоч одно з цих племен (австрійських слов’ян. – Д.) – не виключаючи чехів, – що мало би національну історичну традицію, котра живе в народі і котра виходила би по за дрібні змагання чисто льокального характеру?… Коли вони не могли здобути собі незалежність і скласти державу, яку можна було би утримати, ще тоді, коли їх обидва вороги, мад’яри й німці, шарпали один другого, як вони хочуть зробити це тепер по тисячлітнім гнобленню і денаціоналізованню?” [Ibidem. В. Ш. s. 240, 241]

Домагатися сього тепер, це значить „старатися привернути status quo, що був року Божого 800”. Тимчасом „історія останнього тисячліття мусіла б їм (австр. слов’янам) показати, що такий крок назад неможливий”; що асиміляція слов’ян німцями є „історичною тенденцією”, та що

„ся тенденція аж тоді перестане ділати, коли процес германізації наткнеться на границю великих, замкнутих в собі, нерозбитих націй, що здібні вести самостійне національне життя, як угри і до певної міри поляки, і що через те природна і неминуча доля цих умираючих націй – дати довершитися цьому процесови знищення і асиміляції їх сильнійшими сусідами” [„Revolution und Kontr-Revolution in Deutschland”, s. 98, 99].

Отже неісторичні нації мають бути асимільовані вже через те, що їм бракують „перші умови національного життя: велике число населення і одноцілість (Geschlossenheit) території [Ib., s. 99].

Отже – брак історичної традиції, брак елементарних політичних, економічних і географічних умов – ось головні причини, котрі, на думку Маркса і Енгельса, робили будучність неісторичних націй дуже проблематичною. В такім поставленню питання мусить, передусім, вдарити плутання двох – близьких до себе, але все ж – осібних питань: можливості існування якогось народу яко нації, його національної незалежності, і можності існування даного народу яко державного організму, його державної незалежності. Та до цього я ще верну. Дотепер мені ходило лише про можливо вірне віддання поглядів трьох великих соціалістів на інтересуючу нас проблему, без жадних критичних уваг.

До цих останніх переходжу тепер.