«Містика» і «реальне життя»
Дмитро Донцов
Розуміння української ідеї як ідеї всеобіймаючої означує й ролю її в щоденнім житті. Дві противні ідеї можна погодити в подвійний спосіб: або підпорядкувати їх одній сильній «вищій» ідеї, на підставі обопільного порозуміння, або на підставі взаємовідношення сил. Перший спосіб стремить до угоди, другий до повалення ворожої ідеї. Фр. В. Ферстер зве перший спосіб «федералістичною політикою», назва, яка об’єднує собою і програму, і тактику нашого провансальства. Виходячи з цієї точки погляду, українство все протиставляло одне другому: «містику» і «реальне життя», програму максимум і мінімум; відхрещувалось від «далеких ідей», стремлячи до «досить благополучного життя», застерігалося проти «висовування чисто маніфестаційних гасел», які відвертали увагу від «реальних щоденних справ»; все пристосовувалось до «сили народу», до моментального стану національної свідомості, до існуючих політичних границь; протестувало проти «зараннього рішення справ дальшої будуччини», радило годитися «з людьми інших максим», «оминати великі програми», щоб осягнути «малі реальні здобутки».
Розгортати «шумні гасла» могли лише «схолястики» і «теоретики, хоробливо перейняті національним почуванням». В нас усе висували сучасне, відпихаючи на задній плян майбутнє, з його інтересами ненароджених; «не категоричний імператив національного обов’язку, а фактичні, в умовах даної дійсності, потреби мас» [С. Пригара. – Од романтики до реалізму, К., 1913], «без задньої мислі» цілковитого заперечення чужої ідеї, проти «порушування високополітичних справ», за «програму на дану годину», проти «дражнення» сусідів, проти висунення кличів, що не можуть здійснитися «тепер», або яких «нарід ще не розуміє», не «романтика», а «реалізм».
І в цім наставленні була головна причина страшної кволости українства. Не можна протиставляти одне другому: загальну ідею й працю над щоденними потребами мас, останні треба підпорядкувати першій, але не робити з них самоцілі. Ось де їх синтеза! Сама боротьба за «реальні наслідки» з нехтуванням «романтичного» ідеалу приводить лише до затертя його в психіці мас, отже практично до моральної демобілізації нації, до погодження з іншою ідеєю. Що давало силу російським і польським займанцям на Україні? Те, що кожний з них, урядовець, священик чи учитель ішов до нас не лише «для лакомства нещасного», але як носій – у своїй думці – «вищої ідеї», що одушевляла його дрібну працю, і мала скультивувати «дикі поля». Наші ж діячі йшли не для будування України, лише для ширення «гуманних ідей», письменності, просвіти, постачання дешевого краму в кооперативах, без загального ідеалу, який натхнув би й надав би вищий зміст їх роботі.
«Замки в повітрі» Шевченка, «фантастичні омани», без них не обходився на своїм шляху жоден нарід, що прагнув ліпшого майбутнього. Не критися з тими «замками в повітрі», а тримати їх образ стало перед нацією, координуючи її зусилля так, щоб вони зближали її до перенесення тих замків на землю. А коли нація не приготована до прийняття тих «замків», завше нагадувати їй про них, єднаючи з ними «реальні щоденні справи», накидуючи пасивній масі той містичний ідеал.
Як віра втілюється в церкві, так національна містика – в політиці. «Все починається з містики – каже Пегюі – і все кінчається політикою», все починається «шумними ідеями» і кінчається щоденною працею. «Справа полягає в тім, щоби в кожній системі містики не з’їла політика, що зродилася з неї» [Ch. Peguy. – Oeuvres choisis]. Щоб кожний крок «щоденної праці» був натхнений великою «містичною» метою.
«Малі реальні здобутки» не ворожі великим, лише коли йдуть в дусі і в лінії останніх. Малі здобутки, що тратять з ока остаточну мету, збивають лиш націю з її шляху. Коли «реальні здобутки» рекламуються, як противага ідеалу, як остаточний щабель, коли навчають маси задовольнятися малим, відбирають віру в можливість осягнення ідеалу, вбивають волю йти до нього, вони є шкідливі. «Малі реальні здобутки» – це отрута для народу. Коли такі гасла, як «добра пожива й відпочинок після праці», «малий кусник чорного хліба», «досить благополучне й щасливе життя» висуваються як самоціль, то такі «здобутки» смертельні для нації.
Лише зв’язані з щоденними потребами нації «маніфестаційні кличі», велика «містична» ідея, яка переймає всі щоденні зусилля нації, (ідеї 1789 р., Italia fara da se, Росія в Константинополі, Польща від моря до моря) надає глибший сенс щоденним змаганням народу… Нема небезпеки, що всеобіймаюча «далека» ідея «відверне нас від боротьби за реальні здобутки»; навпаки в тім небезпека, що боротьба за ті «здобутки» відірве нарід від думки про «далеку ідею», спихаючи його поволі до ролі племені.
Я говорив про всеобіймаючу ідею, як про услів’я sine qua non піднесення нації. Але не досить сказати це. Так само, як жадний «конвульсивний рух», не натхненний великою ідеєю, безплідний, так і велика ідея безплідна, коли не опирається на своїм національнім пафосі. Без ідеалу не може жити нація, в якім, наче в осередку, горів би запал і надія народу, який стояв би понад усе дочасне, не знав би жадних «чому». Але таким ідеалом може бути тільки ідеал, що є вірним перекладом підсвідомої волі до власновладства якраз тієї нації, що черпає свій зміст не з гасел відірваної доктрини, лиш з цілості власних потреб народу, з його географічного положення в світі, його минулого, традицій, історії та психіки.
Не вільно виводити свого ідеалу «розумом владним без віри основ», невільно приймати за добре те, що ми «логікою розсудили», що воно добре. Не вільно створювати собі абстрактно цей ідеал, «придумати логічно ідеальний устрій», «вільний від споминів історії» та «зрослих на історичнім грунті інтересів, звичок та інстинктів»; не можна приймати за ідеал відірвану концепцію «науково обгрунтовану і логічно доведену». Абсурдом є ставляти замість «національства», замість власного права, якісь темні ідеї «всесвітньої людськості» або ідеї людяності і до них припасувати ідеал нації. Всім тим абстрактно-розумовим брехливим доктринам треба виголосити безпощадну війну, бо вони лиш калічать націю, відбираючи розмах її стремлінню, паралізуючи її порив.
«Добрий закон повинен бути добрий для всіх людей, так само як добра геометрична теорема добра для всіх». Глибоко помилкові слова великого Кондорсе! Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду й повинна лише їм коритися. Модерна соціологія, застосовуючи засади біології до суспільного життя, каже, що «треба зректися поширеної звички дивитися на якусь установу, звичай, моральну норму так, ніби вона була сама в собі і через себе добра або зла для всякого суспільного типу». Для кожного суспільного типу є свій критерій добра й зла, здоров’я й хвороби. Драстично висловлює ту саму тезу прислів’я: «что русскому здорово, то немцу смерть». Та біологічна і соціологічна правда каже нам відкидати всі ідеали, якими нас годувало українське провансальство, збудовані на відірваних «загальнолюдських ідеалах або на почуванні себе «органічною частиною загального (чужого) цілого».
Нас учили, що наші гасла повинні йти «від інтелекту», не «з почуття, з настрою». Якраз навпаки! Національна ідея тоді лиш увірветься як могутній чинник у життя, коли в ній сполучені щасливо обі частини: чуттєва й розумова, коли інтелект міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливе тільки тоді, коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці огню захоплення.
Нація, що прийняла чужу ідею, – як м’ягке залізо, як індукційний магніт. Треба, щоб тиснення чужої ідеї ослабло чи перестало, – і нація тратить у собі «магнетичну енергію». Коли нація хоче стати як сталь, напоїти себе «сталою» магнетичною енергіею, – мусить черпати її у власній ідеї.
«Ми й знаємо, а тільки не хочемо» – ось формула відношення до чужого ідеалу члена народу, якому той ідеал насильно, «розумом» накидають. Саме «знаю» без «хочу» безплідне, бо не перше, а останнє є двигуном у громадськім житті. Це «хочу», що «сидить в печінках» нації, нагально домагається власного «знаю», а коли його не знаходить – стає нездібним до руху. Коли розумове сприймання світу й його оцінка не базується на нашім світовідчуванні; коли напрямок, у якім іде нація, який вибрав її розум, не є дорогою, про яку мріє її серце; коли розум і почування, логос і ерос у незгоді, найкращі зусилля нації лишаються безплідні. Нація стає або цілком знаряддям чужої ідеї, себто йде за нею механічно, без внутрішнього підйому, або повстає проти аномалії й розриває дике сполучення свого «хочу» з чужим «знаю». Бо «людина може хотіти лиш те, що любить», а любити може лиш своє [Durkheim. – ор. cit.; В. Mussolini. – Discorsi politici, Milano, 1921].
Тих «знаю» безліч перемандрувало по нашій території, по душі нації, починаючи від Адама Кисіля, почерез Куліша, через наш інтернаціоналізм, аж до монархічних апологетів «європейського Сходу» і «трьох галузок руського народу», або галицької «автономії»… Гоголь міг тричі гукати, що Москва то його «родина», (це було від розуму, від «знаю»), але (як казав Достоєвський) він не міг знайти в тій Москві ні одного ідеалу, з якого б не глузував (це було від «хочу»). «Росія в (його) голові розсипалась і розліталась, (він) ніяк не міг зібрати її в одно ціле». Як тисячі інших, в чужім «знаю» він не міг дати нічого позитивного, лише негативну до нього критику.
В нас хотіли знайти синтезу між «знаю» і «хочу» одні («ніжні») в рідній «рясі», відмовляючи в ній чужий «отче наш», другі (всесвітяни) для вигоди вбирали навіть чужу «рясу» («я повторяю чужі слова, і кажу, що це мої, що це з душі», в Семенка). Одні лишалися провінціональними патріотами, другі за ціну прийняття «шумної» чужої ідеї, ставали перекінчиками. Але ані пафосом «ніжності», ані ренегатства не можна перемогти провінції. Її переможемо не коли лишимося в думках «органічною частиною чужого цілого», лише коли свою частину піднесемо до значіння цілості. Коли на своїм підсвідомім «хочу» поставимо свое ж таки яскраве, сильне й зачіпне «знаю».
Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучитися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не з відірваних засад інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, лише з тайників національної психіки, з потреб нації, з її амотивної, ірраціональної волі до життя й панування. Осміяна філістрами філософія брітанського націоналізму (“right or wrong, my country”), або німецького “Deutschland über Alles”, повинна стати – mutatis mutandis – і нашим гаслом. Лиш той ідеал добрий, що спирається на національнім інстинкті, який ставить себе понад усе партикулярне й дочасне, дрібне, який лучить минуле з майбутнім і не зупиняється перед жадними зусиллями. В тім відношенні доктрина, що розвивається в цій книзі, як суто націоналістична, протиставиться яскраво і правому і лівому провансальству, яке виразно застерігалося проти «націоналізму», протиставляючи йому вузький ідеал тієї чи іншої кляси або провінції.
На тім націоналізмі, на тім пристосованні національних приказів до вдачі й психіки нації, повинні ми збудувати цілу нашу ідеологію політичну, суспільну, культурну, релігійну. Те пристосування значить, у першій мірі, безоглядне утвердження, іманентної кожній нації, волі до життя й розросту, а дальше плекання й розвій тих первнів нашої психіки, які повстали з нашої історії, з нашого положення крайнього сходу Окциденту. Ті первні, це західноєвропейської концепції родини, громади, власності, це засади органічности нашої культури, особистої ініціативи, соціальної окресленості й виразності, сформованості, ієрархії, не числа, особистої активності, не її уярмлення, моменту продукції, не розподілу, організації, не анархії, ідеалізму, не матеріалізму.
«Скрізь, де панує європейський дух – каже Поль Валєрі – спостерігається максимум потреб, максимум праці, максимум капіталу, максимум видатности, максимум амбіції, максимум могутпости, максимум змін у зовнішній природі, максимум зносин і виміни… Цікаво, що європейця не означує ні раса, ні мова, ні звичаї, але стремління й розмах волі» [Paul Valery. – Variete, Paris]…
Перенесений у сферу конкретних відносин, той ідеал був би для нас суверенність, «імперіалізм» у політиці, свобідна від держави церква – в релігії, окциденталізм – в культурі, вільна ініціатива й розріст – в економічнім житті.
Але для втілення цього ідеалу потрібний власне той «розмах волі», а для нього повний розрив з дотеперішньою ідеологією провансальства. Ідеології останнього і того націоналізму, який розвиваю тут, не можна погодити з собою. Уживання і панування, симбіоз і власновладність, гармонія й контрапунктивність, оборонність і агресивність, скептицизм і догматизм, мінімум і максимум, матеріалізм і романтизм, нарід і нація, юрба та ініціативна меншість, «стихійність» і активність, толеранція і виключність, раціоналізм та іраціоналізм, партикуларність і загальність, всеобіймаючіеть, розум і воля, провінціяльство та всесвітянство і націоналізм – ось у якім протиставленні можна схопити суть обох ідеологій.
Засади чинного націоналізму, який скрізь підкреслює момент волі, влади й агресії – є запереченням дотеперішніх засад «розуму», «стихійності» й «порозуміння»; є цілковитою суперечністю драгоманівщини. Засадою останньої були «раціоналізм у культурі, федералізм у державі, демократизм у громаді». Чинний націоналізм каже: органічність і віра в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархія в громаді. Там «щастя маси» – було змістом життя, клясова боротьба – життєвою формою, безвірність – життєвим духом. В чиннім націоналізмі: змістом життя є активність і могутність нації, життєвою формою – національна боротьба, a духом життя – «романтика», віра. Там патріотизм був «важке ярмо», не «сантимент», тут – він повинен стати власне «сантиментом», власновільним поривом, запалом.
Уважний читач спостеріг, що чинний націоналізм не заперечує ієрархічної синтези різних засад, лиш приходить до неї зовсім іншим шляхом. Він теж приходить до синтези універсалізму й націоналізму, інстинкту й розуму, традиції й нового, реалізму та ідеалізму, народу та провідної меншості, життя й волі, але підкреслює якраз той момент, який лишало в тіні в своїй синтезі провансальство. Головний момент, який обіймає цілу ідеологію чинного націоналізму, це момент панування, влади, активності, всупереч до домінуючого моменту провансальства – уживання; пасивність та підпорядкування обставинами, відірваними засадами, партикулярному, народові, чужим ідеям там, і активне накинення себе їм тут. Це те, що я назвав би повою ідеологічною підставою тих зусиль нації, які вимагає від неї час.
Від тих зусиль наша нація не сміє увільнятися, не сміє замкнутися в своїх тісних межах. «Нація, що замикається в стараннях про свої тісні справи, не грає вже загальної ролі в світі. Нація може панувати лише через універсальні сторони свого генія». І ті «універсальні сторони» (про які була мова в II частині) чекають на свій буйний розвій, бо ми, бодай в потенції, не є нація-провінція. Той «розмах волі» жив у наших предках, в ідеї колонізації Лівобережжя, в ідеї опанування Чорного моря, в боротьбі з Північчю. Подібні завдання встають на ново перед нами.
Це є та «універсальна сторона» українського генія, та остра й свіжа ідея, сполучена з безмотивною волею до життя, що повинна нас вивести поза вузькі концепції «автономії» і «сходів Європи» на світову арену, вернути до тих часів, коли до голосу нашої нації прислуховувалися всі ті, які приглядались рішенню світових проблем. Це та синтеза, яка обіймає завдання нації – «перед визволенням і – на другий день» по нім. Той голос на ново зуміємо видобути з себе лише коли в одній гармонії, получимо нашу національну ідею й національний ерос. Аж тоді «вогнем залізного ентузіазму» загориться відсвіжена Україна та її ідея. Але тоді скінчиться наша «анархія доктрин», «ослаблення волі», і «роздвоєння душі». Аж тоді наші «прекрасні конвульсії» переміняться в один великий рух, якому зуміємо надати ціль і бажаний розмах.
В нас досі не могли знайти свого «знаю», і в тім лежить глибша причина сучасного стану України, не лише чужа брутальність і «обставини». В нас тому не можуть здобутися на відважне й сильне своє «знаю», бо бояться його, бо не можна погодити непогодиме: ідеали спокою й свободи й могутності, поєднати «революцію» з «музикою», волю з безжурністю, насолоду й ідилію – з боротьбою, спокій і гармонію з насильством, ліризм з драматизмом, мир з війною, справедливість з владою, безпеку з авантурничістю, спокій з рухом, щастя з «розмахом волі», рабство зі свободою…
«Ми» приймаємо чуже владарне «знаю» тому, що нам страшно виробити своє, що ми воліємо зістатися з нашою «красою», лишивши чужинцям їх «силу». Те хитання волі мусить скінчитися. Нація, що стремить до свободи й до відіграння своєї ролі в світі, мусить раз на завжди позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, волевий світ сильних народів володарів, який уже зачинає прокидатися на Україні.
Бо, всупереч провансальцям, «воля, слава, сила, відмірюються силою боротьби», не «страждань» і «сліз». Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема. Німецький барон, який в ім’я культури претендував недавно на панування в Балтиці; лотиш, який в ім’я «більшості» створив там свою державку і москаль, що мав і хоче знова її мати в ім’я доступу до моря, всі вони для себе мають рацію. Життя ж признає її тому, хто викажеться більшою силою моральною й фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути. Прекрасно співають англійці «пануй Брітанія над морями, і ніколи, ніколи, ніколи ми не будемо рабами»… Або «панування» або «рабство»! Ту ж думку висловлював і співець «Слова о полку» про князя Ігоря –. або «сідло золоте» – або «сідло невільницьке»
Ту мужню нашу, славну ідеологію, ідеологію рас, що радо приймають боротьбу за буття й за щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Але передумовою є повний розрив з духом провансальства, що труїть національну душу…
«Лиш плекання зовсім нового духа врятує нас!»
Примітки
Ферстер – мабуть, Фрідріх Ферстер (1865 – 1918), німецький вчений.
Пегюі Шарль (1873 – 1914) – французький письменник та есеїст.
Кондорсе Марі Жан (1743 – 1794) – французький письменник і політичний діяч.
Адам Кисіль (1600 – 1653) – політичний діяч Речі Посполитої, намагався примирити українське національне повстання з Річчю Посполитою.
зістатися з нашою «красою» – алюзія на назву оповідання В.Винниченка «Краса і сила».