Новий національний «ерос»

Дмитро Донцов

Мотто до цієї книги виглядає наче загальне місце. Але воно представляється в іншім світлі по виясненнях, що я до нього дав у перших частинах.

Те, що бракує українській ідеї, це «цілком новий дух». Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що були в нас тисячі воль замість однієї, і сотки туманних, замість однієї, яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям.

Переклад наших підсвідомих хотінь на ясну мову понять, – так означує Фіхте спосіб кристалізації всякої ідеї. З тих двох частин складається українська ідея. З ясно сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого стремить національна воля, з самої волі, і з чуттєвої сторони, з національного «еросу», «емотивності» (Барес). З почування, що є мотивом діяння, і з думки, що надає почуванню означену форму (Спенсер).

Власне недорозвинення «емотивного» первня було якраз причиною наших останніх катастроф. Запал «Марсельєзи» лишився б звичайною жакерією без людей Конвента, що дали йому формулу і зміст. Але і кличі 1789 позістали б порожнім криком без запалу «Марсельєзи». З українською ідеєю не в’язалося цього потужного пафосу.

України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо й повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив’язання, і тоді цей вогонь з’їсть у нас нашу рабську «соромливість» себе, що нищить нас, як соромливість своєї правди знищила французьку аристократію, як ідеологія «кающегося дворянина» знищила російську шляхту, а в цім вогні спопеліють і чужі ідоли.

Але лише тоді! Бо поки ми не виплекаємо в собі пристрасного бажання створити свій світ з зовнішнього хаосу, поки «малоросійську» ніжність не заступить у нас зачіпна любов посідання, поки теореми – не стануть аксіомами, догмами; «соромливість» – не обернеться в «брутальність», а безхребетне «народолюбство» – в агресивний націоналізм, – доти не стане Україна нацією. Це є той досі нехтований, «суб’єктивний момент», без якого ані природні багатства, ані число людності, ані жадна «еволюція» нам не поможуть.

«Національність – пише К’елєн – в першій мірі має суб’єктивний бік. Це волевий і тепловий елемент, який може підноситися до температури пропасниці, але й спадати нижче нуля. В останнім разі не вистануть нації жадні об’єктивні передумови, щоб здобути від історії признання своїх претенсій на державне існування. В тім лежить між іншим точка тяжіння проблеми України» [R. Kjellen. – Die politischen Probleme des Weltkrieges].

В нас тим моментом нехтували. Замість розпалювати до білого ту «емотивність», – у нас її гасили. Ніколи національні постулати не в’язалися в українстві з «залізною силою ентузіязму». Слово націоналізм опльовувалося «народолюбцями». Його соромилися. Прив’язання (українця) «до того, що дає йому життя», до свого, він уважав «смішним» [В. Винниченко. – Відродження нації], як і «всі інстинктові почуття». Його ідея не сміла мати нічого з «релігійного фанатизму», нічого з «розпалу змагань». Треба було зробити так, щоб «розумові виводи брали верх над емоціями». Здушити екстазу, забити в ідеї її нерв, зробити з неї нудну партійну програму – ось чого хотіли в нас. «Різка напруженість» національних стремлінь п’ятнувалася як пережиток некультурних віків, як «хоробливе явище». Драгоманів гремів проти «духу старозаконної нетерпимості», випоминаючи його навіть Шевченкові. Він, як і його учні, не тямили, що нетерпимість до чужих богів – лиш відворотний бік непохитної віри в своїх.

Досі українство не здобулося на це велике хотіння. Його хотіння покривалося досі з «ніжною любов’ю» до свого, не знаючи волі накинути себе силоміць і свойому окружению, і зовнішньому світові, не маючи такого заперечення чужої ідеї, яке захитало б її в її підвалинах. «Чому ми такі нікчемні? – питається одна з «роздвоєних» українських душ, і відповідає – «тому, що нема в нас хочу, а коли й є, то таке ж нікчемне і кволе, як і ми» [А. Головко. – «Можу», «Черв. шлях», 1923]. Це була нікчемність волі, в якій Фереро добачає головну недугу цілого нашого віку взагалі.

Не можна сказати, щоб українська ідея зовсім була позбавлена «емотивного» забарвлення, лише було воно «нікчемне і кволе». Затрималося на примітивнім щаблі розвою. Наша воля до утверджеппя національної особовости не піднеслася до заперечення ворожих воль, до свідомості, що «кожний лиш те посідає, що іншому видер»; без панських забаганок, «ми просто любили своє, просто без свідомости почували ніжність» до всього рідного, свого, «наського» [В. Винниченко]. І поскільки тут дійсно приходило в гру це «без свідомості», то ця «емотивність» в українстві була, але недорозвинена, пасивна, лише оборонна. «В питаннях національних ми не йшли дальше тієї границі, котра визначалася потребою самооборони. Дуже гидкий був нам так польський, як і московський націоналізм з інстинктом державного насильства» [3 промови Житецького 1877 (Д. Дорошенко. – Огляд української історіографії, стор. 176)], інстинкт, без якого мертва всяка ідея, якому завдячує свою життєвість польщина і російщина, був ненависний нам. Парадоксом звучала теза, що всяка здорова ідея, що хоче перемогти, мусить поконати ворожий світ.

Українець не хоче побіди своєї ідеї, коли вона до того вимагає сили, коли її тріумф купується «насильством, примусом» [Винниченко]. Перемога ідеї повинна прийти без заклику до «національної ненависті», на якій нічого «не можна будувати»; «злоба» супроти ворожої думки, «жагуче, одважне прагнення знищення в самих його основах» противної ідеї, заклик до «темних інстинктів мас» – це були емоції, які треба було укоськати, навіть як вони скеровуються проти ворожого світу [Винниченко].

І навіть тоді, коли український пафос переходив до заперечення чужого, було те заперечення неповне, половинчасте. Навіть революційне українство знало, в суті речі, лише «чого воно не хотіло, а не чого хотіло». Його бажання «зруйнувати існуючий лад» було лиш виразом того почуття, що стреміло тільки знищити «насильство» в світі; до організації нового «насильства» революційне українство не додумалося. В нього не було «бажання панувати над кимсь», лиш гола непродуктивна, чисто оборонна «ненависть до рабства» [Гром. голос, ч. 6, стор. 25].

А цього було так мало! Сама «ніжність», пошанівок до свого, – не тільки не дасть перемоги ідеї, але й не пірве свого народу до чину. Латинська церква, з чужою мовою, так само як східня з її церковнослов’янщиною – помимо того захопили і пірвали маси, а які спустошення робив серед українців, та й тепер робить, чужий у нас російський большевизм! Очевидно, сама «ніжність», сама поверхова «наськість», сантиментальна любов до свого, не дасть ідеї перемоги. Щось інше мусить ще в ній бути, в її пафосі. І це «щось», до чого горнуться підсвідомо маси, що є суттю ідеї, освячуючи її незрозумілі й чужі масі деталі, – якраз і є власне цей інстинкт панування, влади, бажання накинути себе ворожій думці й світові, вести за собою, уряджувати життя, хоч би й силою. Маси, так вразливі на цей «інстинкт насильства», що вітрять його навіть у чужій по формі ідеї, і часто приймають її, жертвуючи їй млявою, недокровною, однобокою, лише оборонною, за «ніжною», трусливою, – хоч і «своєю» ідеєю.

Наш пафос був «тугою за чистим, людським, мирним… життям» [В. Винниченко]; але ж життя це не лиш туга, але й гнів! Не лиш мир, але й війна! Підставою українського відродження було «щиросердне хотіння», а «не примус». Але ж, щоб перемогти, пафос нової ідеї не може обійтися без волі до примусу, а часом – до «грабіжу чужого». Бо що в підбитої нації є ще «своє», що не стало привлащене чужими? Навіть на своїй території чується така нація «на нашій не своїй землі». В полудневім Тиролі навіть прастару назву країни, навіть німецькі назвиська зіталізовано, зроблено «чужими».

Інстинкт панування («примусу»), властивий всякій великій ідеї, і ніколи без нього вона жадною «ніжністю» Винниченка, ані «сопілковою» філософією Федьковича, ані «антифанатизмом» Драгоманова, ані Тичиновою «музикою», ані «народолюбством» соціалістів, – не здобуде собі права на буття. Мало хотіти підважити чужу волю, треба поставити на її місце свою, яка вбрала б в ланцюги ворохобний світ фактів.

В нас протестувалося проти чужої ідеї тільки в ім’я «гуманності», «ніжності». «Не вірю в те загальне в нас, – що йде поруч із знущанням над людиною… Людина для мене самоціль, нехай мені й закинуть, що то гуманізм» [ЛНВ, І, 1926 (Далекий – Розмова)]. Але лиш той спротив творчий, який є вагітний грядучим «знущанням» над опірними ворогами великої ідеї. Коли б той дух негації поганства, не жив у катакомбах, не жив уже в перших християнах, не схилилися б перед ним римські орли.

Драгоманів гримав проти пафосу пророків, бо мало в них було «гуманності, альтруїстичних думок», а натомість багато «скаженої злості проти тих, хто не приймає віри пророків і апостолів»… Страшне засліплення! Бо безсила є та ідея, яка обмежується лиш «альтруїзмом» до себе, а позбавлена «скаженої злоби» проти чужого світа. Ось слова одного большевика; «РСФСР не лише п’ять букв, але й п’ять огненних знаків, що звістують світові нову правду. За ці п’ять знаків я візьму рушницю і піду вбивати». Якою «гуманністю» можна збороти цей чортівський пафос і слуг диявола?

Посилаючи на смерть тих, хто не поділяв його науки, Кальвін казав: «Бог так хоче, щоб пішла в непам’ять ціла людськість, коли треба битися за Його славу» [G. Le Bon. – La Revolution française et la Psychologie des Revolutions]. Ось той пафос (лиш зі знаком плюса, не мінуса), який бракує українській ідеї, що знала лише захват до свого, але не заперечення чужого, що до 1917 р. не здобулася на протиставлення пафосу займанця – власного пафосу; тих, що хочуть знищити займанця. Всяка творча ідея потребує не тільки визволитися (se liberer), але, як казав Ле Бон, накинутися (s’imposer) оточенню. В нас відкидали «примус» в ім’я «ніжності», там відкидали «ніжність» в ім’я тріумфу над нашим. В приявності цього духа не лиш спротиву, але й волі панування, волі не лише до визволення, а й волі до примусу, не лиш до «людяності» – і є сильна сторона «емотивності» творчих ідей. І поки цей складник не увійде в нашу «емотивність», – мертвою і безплідною останеться українська ідея, цькована й опльовувана чужими, що дбають не про «ніжність», але про самоутвердження.

Чужі ідеї, з якими доводилось нам мати діло, все мали те, чого бракувало нам. Духовість російського проводу пересякнута наскрізь тим інстинктом, про який тут говорю.

«Чим я не хотів би бути – читаємо в Достоєвського, – чого я не прагнув би довершити, чи я стану доброчинцем, чи павуком, що ссе чужі соки, – що то все мене обходить? Я знаю, що хочу панувати і цього досить!»

А в другім місці:

«Великий історичний закон полягає в тім, що ми ніколи не станемо великою нацією, поки не виплекаємо в собі певної зарозумілости («самомнения»), свідомості власної ваги для світу… Всі великі нації власне через те могли розвинути свої великі сили, що були такі «зарозумілі»; що мали певність, що якраз тим служили людськості, що гордо, незмінно й послідовно лишалися тим, чим були» [N. Fr. Presse. – 13. V. 1924 і 12. IV. 1925. (З листів Достоєвського)].

Що це, як не пафос приказу, що не лиш боронить себе від заливу оточення, але й накидає йому своє «горде» й «зарозуміле» національне обличчя?

Цей пафос був і в Пушкіна, в Тютчева, і в Блока, і в Маяковського, в передреволюційній і в пореволюційній Росії. Один з ворогів большевизму пише про них: вони зовсім відрізнялися від «підвладної» людності, «комуністи чомусь всі голені, в скіряних куртках або робітничих блюзах, в високих чоботях… Говорять уривчасто, коротко… Рухи різкі. В їх захованні відчувалася, коли не природна енергія, то рішучість, відвага, а часто грубість» [«За свободу», 23. X. 1924].

Хто говорить «уривчасто», «коротко», й «різко»? Той, хто приказує! Отже знову той пафос командування, пафос тих, яким не вистачає «щиросердне хотіння», які твердять, що ідея, щоб перемогти опір цього світа, окружения, чужої ідеї й своєї пасивної маси, – потребує «відваги», «різкості», «енергії», «примусу», «рішучості», а часто й «грубості»…

Ця воля може бути спершу навіть не усвідомлена: ані Хмельницький, ані Вашінгтон, розпочинаючи повстання, не думали спершу про незалежну державу, але – в них був той дух «combativite», абстрактної в службі ідеї свободи, відвага витягати найскрайніші логічні висліди з становища і воля до влади, яких не заступить жадна програма. Цього бракувало чуттєвій стороні провансальства.

І то як у відношенні до чужої ідеї, до зовнішнього, яке треба перемогти, так і до власного окружения, в якім ідея розвивається, і якого силу тяглості (інерції) теж треба перебороти. В тім випадку «примус» так само конечний, як і в першім, і тому носії нових ідей, помимо їх нераз «демократичної» мови, не визнавали за масою ролі творчого чинника, лише все за провідною групою. Чуттєвий момент тих ідей обходився без солодкавої симпатії до цієї маси, в нім скорше була та, змішана з жагою посідання любов, з якою трактує свій матеріал різьбар.

Ідеологи сильних ідей, в Росії, казав один москаль, «з повним спокоєм були переконані, що нарід наш в ту ж мить прийме все, що ми йому вкажемо, себто прикажемо… Наші «общечеловеки» були в відношенні до свого народу цілковитими поміщиками, навіть по селянській реформі»…

«Що ліпше – ми чи нарід? – питається Достоєвський, народові за нами, чи. нам за народом? .. Ми повинні схилитися перед народом… але… під одним лиш услів’ям і це sine qua non: щоб нарід і від нас прийняв багато з того, що ми принесли з собою. Ми не можемо знищитися перед якою б то не було його правдою; наше хай останеться при нас і ми не віддамо його нізащо в світі, навіть у скрайнім разі, за щастя получения з народом» [Достоевский. – Дневник писателя].

Сторонником «примусової» ідеології супроти мас був і творець большевизму. Маса для нього ніколи не є мірником правди, ніяка «воля народа», ані засада більшості не змусить його зректися своєї правди. Його ідея не повинна була шукати науки в стихії, вона переможе лише «в боротьбі з стихією» маси, яку має «стягнути» з її привичного шляху. Зовсім недемократично твердив він, що «десяток розумних вище за сотку дурнів» [Ленин. – Шаг вперед, два назад, 1904]. «Щоб вийти з стану дитинства», пише Ленін, всякий рух «повинен власне заразитися нетерпимістю в відношенні до людей, що затримують його ріст своїм паданням до ніг перед стихійністю» [Ленин. – Что делать, 1902].

Що могли протиставити наші драгоманівці тому – хоч негативному й ворожому нам – самопевному пафосові ідеологів російського червоного націоналізму? Так само ставився до народу (до «трусливих егоїстів») – «друг народа» Марат. Ä ось що читаемо в польського націоналіста, Романа Дмовського: зібрати суспільність під прапор однієї ідеї ніколи не можна «через погодження суперечностей вогню з водою, але – через згуртування тих, які стоять при даній ідеї, і змушення до послуху тих, хто по доброму не хоче її визнати» [З одної статті. – “Słowo Polskie”]. Правда, яка вражаюча подібність думок?

А на порівняння, ось відповідь українських «народолюбців» на це саме питання («ми з народом, чи народ за нами?»):

«Ми поклонились народові, як животворчій стихії, яка мусить залічити всі рани… битія нашого, яка мусить одвіт дати на всі наші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і людське щастя»… «Куди нарід наш сам схоче йти, так і буде» [Житецький. (Д. Дорошенко, цит. праця)]…

В перших двох випадках провід давав свою відповідь на питання «стихії», в останнім – запитувався у «стихії», що йому робити? Там – незломна воля перемогти пасивність маси й повести її, тут – страх перед накиненням своєї волі, як перед «якобінством» і «деспотизмом»; психіка тих, що ведуть за собою, – і тих, що плентаються в хвості стихії і подій. Психіка провідників, і – проваджених: «пастирів», і «овець».

Та самопевність, якою забарвлений чуттєвий бік всякої великої ідеї її речників, є ніщо інше, як безоглядна віра в себе, хотіння s’imposer пасивній матерії, не в неї шукати ідей. Ідея, яка в своїй емотивній стороні немає цієї зачіпності, ніколи матерії не опанує.

Коли отже українська ідея хоче підняти боротьбу з іншими за панування, мусить в першу чергу залишити прокляту спадщину невільничих часів. Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. «Фанатизм», «інстинктовні почування», «емоційність» замість «розумовості», дух «національної нетерпимості», – все, що опльовували в нас, повинно регабілітувати свіже й молоде українство. На місце amor intellectualis повинна стати віра, яка не знає сумнівів, і пристрасть, що не знає жадних «чому». Прив’язання до свого мусить доповнити воля витиснути свою печать на чужім; замість залежности від стихії – мусить стати воля привести її до послуху. Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні перед власними «маловірами». Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї, і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря. «Фанатизм» і «примус», а не «ніжність», сповняють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися незайнятим. Не займемо ми, займе хто інший. Природа не зносить порожнечі.

Примітки

Фереро Гульєльмо (1871 – 1942), італійський історик та письменник.