Зміст української ідеї – яскравість, виключність, всеобіймаючість

Дмитро Донцов

Тільки безуслівна віра в ідеал хоронить його від розкладу; вона не допускає до жадної дискусії над його приказами, до жадних розумувань над усталеними заповідями. Емоційне, чуттєве забарвлення ідеалу стереже його від найсильніших логічних нападів, найбільш незбитих розумових «доказів». Аксіоматичний характер ідеалу (який він завдячує цій «емотивності») згори виключає всяку розумову аналізу, робить ідеал нетикальним, оточує його міцним муром «фанатизму», якого не розвалити найтяжчим гарматам переконувань, глуму, обману або провокації. Там, де інтелектуаліст гризеться сумнівами, де за їх підшептами двоїться його ідеал і його душа, – там віруючий, не тратячи часу на безплідні дискусії, як Лютер, кидас в Люципера-спокусника каламарем, і мара щезає. Непереможний в штуці аргументування, диявол сумніву тікає перед такою вірою.

В нас якраз боялися цієї віри! Не любили «примусових думок», ані «абсолютного ідеалу», «ми логікою розсудили» питання нашої віри. Наше відношення до своєї й чужої ідеї базувалося на славнім «тому, що», а наше відношення до дійсності переносили ми, за Драгомановим, «з почуття і віри на науку і розрахунок». Не в гарячім, беззастережнім прив’язанні до своєї ідеї (не в «емотивності»), але в моментах їй чужих, шукали ми санкції і оправдання цієї ідеї. Позбавлена емотивної підтримки, душа українця, навстіж відчинена нашептам часто чужої логіки, хиталася між різними, часом собі суперечними думками, не вміючи відділити в собі Савла від Павла, не віруючи ціло ані в одне, ані в друге.

Ось у цім слові «відділити», в неясності змісту української ідеології, є причина нашого, що так скажу, національного атеїзму. Ось що про це пише Фереро: людина може увірити в якусь правду лише

«коли вміє її відрізнити і протиставити тому, що противне їй… (добре – злому, красу – гидоті, правду – похибці). Лиш тоді може вона розрізнити свої вартості й протиставити їх протилежним, – коли відділяє їх ясною чертою, означеною межею. «Означити» (definir) походить від «знак» (finis), який означає границю, межу. Коли ці границі затерті або помішані, тоді добро, зло, правда й помилка, гарне й гидке мішаються. А в такім випадку як може воля бажати їх або ні, коли не вміє розрізнити?»

В такім разі все кінчиться «анархією доктрини і ослабленням волі» [G. Ferrero. – Discours aux sourds]. Тут властиво було взаємне діяння. «Анархія доктрини» привела до «ослаблення волі», «ослаблення волі» до логічної казуїстики, до повної «анархії доктрин», з яких ні з одною не в’язали в нас ні пристрасної любові, ні сильної відрази.

Нам бракувало національного догматизму. Вірити можна лиш в те, що яскраво стоїть перед духовим зором. А що могли ми любити, коли бачили світ мов через льорнетку, накручену на чуже око, де все зливалося в неясну саламаху, де не можна було відрізнити націю від племені, самостійність від федерації, рідної країни від «слов’янства» або «Сходу Європи», нарід від племені або кляси, націоналізм від інтернаціоналізму, державництво від провінціялізму, свою ідею від чужої, угоду від боротьби? – Образ того, що треба було любити, зливався з образом того, що треба ненавидіти. Яскравого протиставлення бога і мамони, якому завдячує свою силу кожна релігія, – в нашій національній ідеології не було, не було догми, а значить і «еросу», а значить і правдивого націоналізму, який притягав би маси.

Яскравою ідеєю була мрія – образ російського трьохраменного хреста на Св. Софії в Стамбулі, або Польщі od morza do morza. Можна було вмирати за суверенність нації, але за пропорціональне виборче право? .. За Україну «як земля вширшки, як небо ввишки», але за «автономію», «самоопределение с присоединением»? Можна було гинути за самостійність, але не за федерацію, не за ту саламаху звалених в одну кучу, невідділених яскраво одна від однієї ідейок, з причепленими до них безконечними «але».

Не маючи яскравого ідеалу, що виразно відрізнявся б від інших ворожих, українство не могло мати сильної віри в нього. Тому й старалися підперти його розумовими доказами, від яких ідеал блід і розпливався мов туман.

Для того, щоб ідеал був ясний, треба його «відрізнити і протиставити тому, що противне йому». Цього українство ніколи не робило! Тут воно задовольнялося формулою Гр. Полетики, «патриотическим рассуждением» на тему «Малої Росії»: «каким образом можно бы оную ныне учредить, чтобы она полезна могла быть Российскому государству без нарушения (її) прав и вольностей». Це було цілком щось протилежне до формули Хмельницького – «нехай одна стіна о другу удариться, одна впаде, друга зостанеться».

Драгоманів застерігався проти сполучення української ідеї з поняттям «суду Божого», з образом, що цілком відповідав сорелівському «мітові» або візії Шевченка («Заповіт», «козак безверхий»). «Поступове» і «соціалістичне» українство ХІХ-ХХ вв. теж прийняло формулу Г. Полетики. Його засадою, як і Г. Полетики, – стало шукати «приємливого для обох боків виходу з конфлікту». Монархісти розуміли національне відродження «спільно з національним відродженням всіх трьох Русий». Зрештою і автор «України ірреденти», для отримання прощення за «гріхи молодості», – висловився проти «національної ексклюзивності», і радить «змагатися за добро нації… без ворожнечі до інших і в злуці з іншими націями» [Ю. Бачинський. – Большевицька революція і українці, Берлін, 1925].

Бельгія і Чехія у війні 1914 р., що відразу стали по боці Антанти, большевики, що відразу виступили з «інтернаціональними» гаслами – одверто протиставляли свою ідею ворожим їй силам. В нас старались вгадати яка сила переможе, щоб на ту «орієнтуватись», і це звалось «реальною політикою». «Общество – писав П. Куліш – подпав под иноплеменную власть, неизбежно деморализуется, доколе беззаветно не признает в ней охранительного начала благоустройства, или же не восстанет против нее со всей энергией отчуждения».

Думаючи передусім не про «власть», лише про «благоустройство», – українська ідея не могла бути ані яскравою, ані різко, «со всей энергией» протиставляти себе іншій, і в наслідок того – «неизбежно деморализовалась».

«Was ihr den Geist der Zeiten heisst, daß im Grund der Herrn eigner Geist» – це правило второпали інші, сильні народи, які з себе творили «дух часу». Наш провід – волів до нього пристосуватися, а не надати матерії власну форму…

З цим має раз на все зірвати нове українство. Бо всі ці ідейки (слов’янофільство, «Схід Європи», соціалізм), мусять безплідними вмерти, як усе половинчасте, що стає в дорозі цілому. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченню чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою. А це значить, що вона повинна перейнятись поняттям політичної влади над людністю і територією, а по друге – натхнути собою таку суспільну форму господарства, яка б позволила їй піднести «благоустройство» країни під своєю хоругвою, потроїти видатність моральних і фізичних сил країни в порівнянні з її теперішнім станом.

Досі наша ідея журилася всім іншим, тільки не цим. Їй було байдуже «як там впорядкується вище державне начальство»; чи будемо мати власні «двір, армію, в’язниці і жандармів». Їй не потрібні були ці «шумні» й «далекі» програми «непевної вартості». Ходило лиш про «забезпечення культурного й суспільного самоозначення», про «волю особи»; радилося не «рватися заложити свою державу», але стреміти до «волі краєвої, громадської», бо «самостійність віджила свій вік».

Метою було лише «соціальне визволення» і щастя селянської «мирної країни», не задираючись з ніким, соціалістичне або хліборобське «благоденствіє». Хто його дасть – все одно, «європейський Схід», взагалі «вітер зі Сходу», – якась наднаціональна організація. Отже збереження трохи зреформованого чужодержавного ладу в середині і на зовні. А все це, і провінціалізм, і інтернаціоналізм, було зреченням з найважнішої функції зорганізованої нації – урядження влади, передача її чужій ідеї і державі. Це було не повне, але частинне лише, заперечення чужої ідеї; капітуляція перед нею, що обмежувала всеобіймаючість національного ідеалу.

Як «примус» в чуттєвій стороні свого ідеалу, так відкидало українство, в своїй змістовій частині, момент влади, властивий усім творчим ідеям. Воно часом бунтувалось проти чужого категоричного імперативу, але – лише в ім’я його обмеження, не протиставляючи йому свого безоглядного наказу. Ми не воювали на те, щоб на місце «фальшивої» ієрархії поставити «правдиву»; не на те, щоби, як протестантство, установити нові права й обов’язки. Лютерові належать слова: «Що є війна, коли не скарання безправства й злого? Нащо воюють, коли не на те, що хочуть мати мир і послух»? [Carlyle. – ор. cit.] А ось що каже большевик: «На черзі дня – ряд грандіозних вибухів, щоб потім скувати землю в один залізобетон»…

«Скувати», «змусити до послуху» сили окруження, принести ідею свого, нового порядку, – ось перше завдання всеобіймаючої ідеї. І якраз тих функцій зрікалося українство, уступаючи їх іншим, – у відношенні до зовнішнього світу й до світу власного окружения. Чуттєву сторону українського ідеалу означали в нас словом «ніжність», яке виключало «насильство» і «зачіпність». Та «ніжність», яка була примітивним щаблем об’єктивації волі, мала свій відповідник в інтелектуальній, змістовій стороні українства, який полягав у зреченні найвищої функції нації, функції влади.

Щоб говорити з Карляйлєм, провансальський націоналізм звертав увагу на «неістотне» національного ідеалу. Великі ідеї все відрізняють істотне від побічного. В істотнім – не знають компромісів. Неістотне – лишають на волю долі, не зачіпаючи його, як царська Росія, що лишила нам шаравари, галушки, горілку, ковбасу, пісні і «малороссийские драмы»; або як большевицька Росія, що лишила нашій пресі нашу мову (з чужим змістом), а владу – для себе, лишила нам землю, а собі – законодавство про неї і про нову панщину…

У своїх споминах оповідає Раковський, що коли – під час якихось українсько-большевицьких переговорів – Леніну донесли, що Винниченко готов визнати совєтську владу, щоб лиш забезпечити права української мови, – большевицький папа весело гукнув: «Але ж добре! Дайте йому навіть три мови!» [X. Раковський. – Ильич и Украина, Летопись революції, 1925] Подібно одному католицькому священикові, що готов був перейти на протестантство, лиш «не хотів проповідувати без ряси», заявив Лютер: «що ж завадить ряса? Хай має свою рясу при проповіді, хай має три ряси, коли це справляє йому приємність»… [Carlyle. – ор. cit.] І большевицький, і протестантський папа, відділені від себе трьома сотками літ, – були апостолами нового «невільництва», нової ієрархії. Загумінковий пастор і провідник українського соціалізму – дбали лиш про позірне, але не про суть, про ту миску сочевиці, за яку продаються права первородства.

Відповідником до «ніжності» в емотивній стороні, була якраз, у змістовій стороні українства, та «мова», та «ряса». Щоденна праця над «здвигненням простого люду», протиставлювана «шумним програмам» – була цією «рясою»… «Краєві справи», протиставлювані «Русі божою милостю» – були тією «рясою»… «Матеріальні та просвітні справи», протиставлювані «високополітичним справам», – все це були «ряси», які наші «народолюбці» вбирали на своє тіло для заспокоєння совісти, щоб забути про одяг чужої ідеології, в якій вбирали свою душу. Бо що значила католицька сутанна, коли в ній проповідувалися антикатолицькі ідеї? Що значила українська мова, коли в ній голосилися протиукраїнські ідеї, принесені чужинцем?

Всеобіймаючий ідеал, організація влади є конечною функцією кожного національного організму, для зовнішньої консолідації (боротьби з інтернаціоналізмом) і для внутрішньої (в боротьбі з атомгзацією), для боротьби з зовнішнім окруженням, і з пасивним внутрішнім середовищем. Коли якийсь нарід дбає лише про «мову», лише про «селянську мирну країну», коли він через глупоту провідників зрікається сам справування вищих функцій, це завдання перебирають чужі, займанці. Нація, яка не виробила собі ідеї нового «послуху» в світі і в собі – все кориться варягам. Подібне втягнення нації в орбіту чужої ідеї наступає й тоді, коли вона улягає атомістичним забаганкам власного середовища.

Коли на зовнішні потреби нації її недолужна провідна верства дивиться лиш як на спір про те, хто «буде вбирати у фартушки африканських негрів», чужинці вчать її мудрішого погляду. І тут «ряса» не сховає нації перед життям, і тут нація не поставить себе поза дужки історії, тільки що не для себе битиметься вона за ті «фартушки», лише в інтересах чужої ідеї.

Якого викривлення дізнає нормальний зріст народу, що зрікається самостійності, яким провадить чужа ідея, про це яскраво свідчить історія. Українці, що мусіли битися на мазурських озерах проти Німеччини або в манджурськім гаоляні проти Японії, чи здиратися з останнього для чужих і ворожих їм цілей Ш-го московського Інтернаціоналу для скріплення великодержавної сили пасожита; Ренщина і Саксонія, що билися проти Австрії і Прусії під орлами Наполеона, скріпляючи своє власне ярмо, – ось приклади гелотства народів, які переказали журбу про вищі мети нації чужинцям, задовольняючись «рясою». Марними є отже надії, що через те самообмеження нарід зможе увільнитися від тягарів і жертв, зв’язаних з вірністю «всеобіймаючому» ідеалові своєї нації. Ті тягарі будуть потрійні, потрійні й жертви, лиш що підуть вони на зміцнення чужої влади.

Подібне втягнення в орбіту чужої ідеї наступає для нації тоді, коли її провід улягає атомістичним, відосереднім забаганкам власного середовища. Так було з вітчизною Сташіца, що писав про свій нарід: «Необачний нарід, основуючи свою внутрішню волю лише на неплаченні податків і на нетриманні війська (дбав лише про «рясу»!) спровадив на себе зовнішню неволю» [Staszic. – Dzieła, Warszawa, 1815-1821, Uwagi nad życiem J. Zamoyskiego]. Наша драгоманівщина, яка теж внутрішню волю бачила передусім у свободі від усяких тягарів і в «безначальстві», спровадила на себе зовнішню неволю, чуже начальство. Атомізована суспільність, що для своєї «ніжності» не хоче сконсолідуватися в самовладну організацію, паде жертвою покликаних або непокликаних варягів.

Коли це станеться, наступ ворожої ідеї прямує далі. Тоді оманою показуються побожні бажання провансальства врятувати бодай свої локальні цінності «для хатнього вжитку», «добробут» чи «благоустройство», бо ж від того, «як там упорядкується вище державне начальство» залежить і доля «домового вжитку». Всі зусилля нації, позбавленої самовладства, йдуть намарно, навіть ті, що стремлять до заспокоєння місцевих потреб. Визволені 1648 р. українські селяни підпали під панщину, запроваджену 1783 р. Росією на Україні. Чужовладство ж довело й до того, що під червоною Росією український мужик – «владеть землей имеет право, но урожаем никогда». Надія, що замкнувшись у вузькі границі «ряси», потреб домового вжитку, нарід може врятувати хоч їх, показується злісною оманою. Навіть в останніх окопах не схорониться своя ідея, і звідси її виб’є чужа, в такім випадку.

Ця чужа ідея побиває тоді свою, «рідну», коли ця не здобудеться на універсальну думку, ані на міцну волю її накинути. Тоді всі ці «ряси» і «мови» мандрують до музеїв або до «рідних» гопакіяд, і сама ж маса зачинає з них глузувати. Тоді навіть ті, з «вищої тисячки» дезертують: Гоголь говорить про «Москву мою родину», (як пізніше – «рідною мовою» червоні українські лакеї). Квітка пише оди білому, а Валеріян Поліщук червоному цареві; тоді юрба зачинає захоплюватися «прекрасным русским языком» і «вітром зі сходу»; тоді відживають теорії про «три галузки» московського народу, тоді пережитком стає не лиш суверенність, але й «ряса».

Тоді націю охоплює параліч. Філософія рентора, що стремить не до влади, не до організації, а до вживання і «добробуту», сковує навіть економічну енергію нації. Приспана в політиці, та «жадность захвату чужого, дерзость силы»… та «грубая первобытная правда», яка на думку нашого історика «управляла… нашим родным плугом в малороссийских пустынях» в XVI віці, яка «вела вперед хозяйство, промисл, торговлю», – заламується і в економіці. А нація, помимо своїх багатств, стає «серед скарбів землі голота гола», стає «плохою гречкосійською породою», верствою, клясою, уступаючи й політичне, і економічне зорганізування краєм – чужинцям. Стає плем’ям чужої нації, з мудрішою елітою, з філософією здобувців, але не уживачів; організаторів і продуцентів, не консументів; войовників, не пацифістів [П. Кулиш. – Отпадение Малоросии от Польши, т. I].

Бо лише та дія, що організує життя – надає йому свій національний характер, а не та «рідна», якою дихають пасивні маси. Українські пісні співалися віддавна, але світ признав їх нашими лише від хвилі, коли з’явилися українські диригенти світової слави. Українське козацтво перестало існувати для світа відколи дістало чужих генералів. Українські легенди пізнав світ не тоді, коли їх оспівував по російськи Гоголь, лише від часів Шевченка, О. Стороженка і Марка Вовчка.

За Куліша наш мужик, вірний свому аристократичному інстинктові, називав Правобережжя Польщею, бо коли там головні експортери збіжжя, цукроварники, аптикарі, інженери, агрономи були поляки, коли вони були організаторами життя, коли вони лише стреміли до політичної влади в краю в 1863 р. – то й край до них належав; не лише в їх власних думках, але почасти і в думках закордону й навіть самої Росії, яка ще за Карамзіна уважала Польщею все, що за Дніпром.

Українська маса працювала перед 1917-1921 рр. так само, як перед і по тім, але Україну, як реальність, визнав світ лише в ці роки, себто тоді, коли український селянин, покинувши свої ідеали «мирної селянської країни», взявся за політичну й економічну організацію краю, і за меч, коли його еліта, хоч незугарно, хоч хвилево, намагалася засвоїти собі цілі й прикмети кожної національної еліти.

Без всеобіймаючої ідеї ніколи українство не вийде зі стану провінції. Без революційної ідеології соціалізму, самий рух за підвищення зарібної платні був би мертвою ідеєю. Боротьба за соціальні й політичні здобутки французької революції не дала б жадних наслідків без староримської республіканської містики, якою окружено рух 1789 року. Всі зусилля англійських колоніяльних отаманів-купців не привели б до нічого, коли б не велика ідея, що одушевляла їх, ідея вибраного народу, що має панувати над світом. Без тієї ідеї не могла б повстати і габсбургська імперія. «Імперіалізм з доби Вільгельма II був засуджений на невдачу, бо зовнішнє виявлення могутності є ніщо, коли бракує волі володіти світом» [Mercure de France, Nr. 588, 1922]. Тим браком «кермуючої», владарної ідеї пояснює Барес якраз невдачу буланжизму, «безплідність чудових національних конвульсій [M. Вarres. – Scenes et Doctrines du Nationalisme].

У своїй зовнішній політиці кермувалися ми не думкою щось «опанувати», а задоволити лише соціальні, примітивні потреби якоїсь кляси; як соціалісти і провансальці зі своєю думкою про «соціальне визволення», про «мову» і «рясу», не журячись, «як там впорядкується вище державне начальство», («федерація»!). В таких випадках приходило переважно лише до «безплідних конвульсій», жакерій, але не свідомих політичних рухів.

Коли Україна хоче вийти зі стану провінції, мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духового, економічного і політичного нації. Без такої ідеї ми все лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, що житиме роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі; народом «конвульсійних вибухів», народом без пафосу, сателітом сильніших; парією, верствою, навіть у себе в дома невільником не лише політичним, але й духовим і соціальним, нацією з «анархією доктрин» і з «ослабленням волі»… Так буде доки не виповімо безоглядної війни всім атомістичним та інтернаціональним доктринам, які паношаться в нас, які сковують думку нації та її енергію, які розсаджують усяку збірну національну волю. Такою ідеєю може стати в нас не всесвітянська, ані соціальна, лише тільки національна ідея, щоб гляділа в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ.

Через те, що нація є вічна, що її воля не ідентична з сумою поодиноких воль, але щось самостійне; що її цілі осягаються цілими поколіннями, переростаючи цілі одиниці, родини, даного моменту. Через це, що несамодержавна нація не є нацією, ідея власновладства повинна бути над всіми іншими. Вона не повинна робити угод з жадними доктринами, що обмежують її неподільний вплив, ані в середині, ані на зовні, лише вона має надавати зміст національній волі.

Конкретно це значить, що коли в момент, де йдеться про існування нації, хтось застерігає собі право «сецесії» («катам помагати»), то жадні засади «права» й «справедливості» не повинні вхоронити його перед долею Кочубея. Це значить, що коли ходить о самоутвердження нації, не мають бути респектовані «федералістичні» забаганки національних меншостей.

Це значить, що коли географічне становище України вимагає сталого поготівля нації, то засада демократизму має відійти на третій плян, що тоді «воля народу» або демократичність форм правління можуть пождати на своє здійснення. Це значить, що ми повинні покінчити з тим, що німці звуть Verfassungkultus, не робити з ідеї незалежності справу «тактичну», а з форми правління принципіальну (як наші праві й ліві «державники»); урядити всі внутрішні відносини так, щоб вони служили приказу самоутвердження нації, але не «щастю» її членів, те що Ранке називає «приматом заграничної політики».

Власновладність це значить, що коли одна кляса в ім’я своїх клясово-економічних («рентарських») ідеалів підносить руку на власну державу, то це не «боротьба за визволення трудящого люду», лише національна зрада. Конкретно, власновладність значить, що кожна кляса, яка хоче представляти націю, повинна стреміти не лише до клясово-соціальних, але насамперед до політичних цілей, до закріплення політичного й економічного панування нації в себе дома, а не до віддання його в руки чужої, хоч би «братньої» кляси за ціну ніколи не додержуваних обіцянок «соціального визволення» народних мас.

Те саме відношення, як до атомістичних, повинно бути й до всесвітянських доктрин. Національна воля є щось інше від суми одиночних воль, вона вище «волі народу», його часових потреб, завдань і обставин моменту. В стремлінні нації до розросту грає ролю не її чисельна сила в даний момент, ні географічне положення, лиш той суб’єктивний момент, що зветься волею до розросту.

Оттоманська імперія в XIX віці, сильна числом людності й традиціями, не могла використати чудового географічного становища (на чотирьох морях) і впала. Мала Англія в кінці XVIII віку мала заледви половину людності Франції, але це не завадило їй розпочати й довести до побідного кінця смертельну боротьбу з потужною противницею. Польща Ягайлонів мала такі самі невигідні границі з Москвою як і за Катерини II, але в XVII віці Польща була в Москві, а в кінці XVIII в. Москва у Варшаві.

Національна воля повинна стояти понад «природні границі», як і понад «даний стан національної свідомості». Вона не повинна числитися з ворожими сугестіями, що «ідея суверенності пережила свій вік», ні з всесвітянськими доктринами «сходу Європи» і проче. Національна ідея, що хоче жити, має одверто голосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх, так як і проти внутрішніх сил, що сковують її енергію. Мети нації не обмежуються завданнями дня, ані тим станом, який застала дана генерація. Нація глядить в минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для будучих поколінь, ретроспективно і проспективно, не нехтуючи традиціями, ані провідною ідеєю майбутнього в ім’я «завдань дня».

Мусимо змести з дороги всі доктрини, що заважають консолідації нації довколо одного ідеалу: демократизм, соціалізм, всесвітянство, пацифізм. Кожна з цих ідей має відповісти на питання, чи вона скріплює націю, чи спричинюється до її могутності, чи навпаки її ослаблює. Не ідеал самостійності маємо оцінювати з точки погляду «свободи» одиниці, «демократичності» форми правління або «визволення пролетаріату», чи щастя «плохої гречкосійської породи», чи «мирного життя» країни, лише на те все треба глядіти з точки погляду власновладства і могутності нації.

Всю дотеперішню науку провансальства треба перевернути! Нас учили, що на національний ідеал треба «поглянути без усяких упереджень, вільно від усяких споминів історії»… Якраз навпаки! Мусимо усвідомити собі криваві зусилля минулих поколінь, щоби знати як іти дальше до тієї самої мети. Нас учили, що ідеал нації це «земля», «кусень чорного хліба» та спокій… Якраз навпаки! Тим ідеалом є експансія, організованість, власновладство.

Нас учили «завжди стреміти до згоди» з противною ідеєю, «не углиблювати національні антагонізми», не віддаватися «безглуздій ворожнечі»… Якраз навпаки! Нація передусім мусить плекати в собі ті почування та ідеї, які помагають скорше дійти до мети.

Нас учили шукати чогось, «щоб стояло вище над усіми націоналізмами», «всіх людей всіх вір признати братами», шукати «інтернаціональної загальнолюдської правди», виступати «під більш людським прапором, аніж релігійний та національний фанатизм», «без зараннього рішення справ дальшої будуччини»… Якраз навпаки! Нісенітницею є «інтернаціональна правда», бо це лише плащик для заборчої чужої ідеї, як російське слов’янофільство або большевизм. Нісенітницею є «загальнолюдська точка погляду» в політиці, бо точок погляду є стільки, скільки націй.

Інтернаціоналізм, слушно зауважив провідник фашизму, як любов – до цього належать двоє. Коли ж цей інтернаціоналізм «без взаїмності» засвоює собі нація підбита, це політичний онанізм, негідний нації, що хоче стати вільною. Нас учили – «коли волю народу забезпечує окремішність, треба змагати до окремішності, коли її краще забезпечує спілка (федерація) з другою нацією, треба використати федерацію»… Нісенітниця! Треба сказати: коли «воля народу» не суперечить підлеглості нації, треба цю волю дати, коли ця «воля» веде до страти «непідлеглості», треба цю волю обмежити. Нас учили ідей «гуманності», але нам найліпше пам’ятати слова Макіявеллі:

«Коли йде про роздумування над щасттям рідного краю, громадянин не повинен затримуватися жадною розвагою справедливості чи несправедливості, людяності чи жорстокості. Істотна точка, яку треба поставити над усіма, це забезпечити нації свободу й незалежність».

Така повинна бути наша національна ідея: всеобіймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок і уживання, лиш акція і воля до влади над відірваними засадами, над чужою ідеєю, над власним окружениям, над «обставинами», над усім часовим і поодиноким. Лише та ідея виведе нас зі стану провінції, лише вона сполучиться з тим пафосом, без якого мертва всяка ідея.

Примітки

Чехія – очевидна описка Донцова. Чехія в 1914 р. входила до складу Австро-Угорщини і самостійної політики проводити не могла.

Was ihr den Geist – слова Фауста з 1-ї сцени (Ніч) 1-ї частини трагедії Й.В.Гете «Фауст». У приблизних російських перекладах: «А то, что духом времени зовут, Есть дух профессоров и их понятий» (Б.Пастернак); «Дух времени — увы! — не что иное, Как отраженье века временное В лице писателя: его лишь дух и склад!» (Н.Холодковський).

Раковський Християн Георгійович (1873 – 1941) – більшовик болгарського роду, один з керівників (у 1918 – 1923 рр.) Радянської України. Розстріляний своїми товаришами по партії.

Сташіц Станіслав (1755 – 1826) – польський освітній діяч.

владеть землей имеет право, но урожаем никогда – іронічна перифраза більшовицького гімну (Інтернаціоналу): «Лишь мы, работники всемирной // великой армии труда, // владеть землей имеем право, // но паразиты – никогда».

Квітка – Григорій Федорович Квітка-Основьяненко (1778 – 1843), український письменник. Од на честь російських імператорів у стислому значенні слова він не писав.

Поліщук Валеріан Львович (1897 – 1937) – український письменник, розстріляний більшовиками.

Кочубей Василь Леонтійович (1640 – 1708) – генеральний суддя, скараний на горло за донос на гетьмана І.Мазепу.