Патріотизм і характер

Дмитро Донцов

Є одна річ, одне «щось», без якого нема патріотизму. Сим «щось», сею найважнішою силою є характер. Нема поняття більш несхопимого від поняття «характер»; з ним, як з душею: хто скаже, що є душа? Але подібно, як кожний з нас відрізнить мертвого від живого, так і того, хто має характер, від того, хто заступає його фразою.

Моторами історії, які здвигають і валять народи, – є одиниці, за якими тягнеться маса. В мирні часи, і в критичні, в монархіях і в республіках. А тою чудодійною силою, яка ті одиниці, взносить вгору, даючи їм владу над числом – є їх сила характеру. Проводить іншими не завше найінтелігентніший, не завше найдужчий, але все – найзавзятіший, той, що виявляє найтвердішу вдачу.

Впертість, моральна відвага, всі риси, що складаються на поняття «характер», є невідкличні для всякого, хто прагне вести інших. Мойсей, Магомет, Олександер Великий, Тамерлан, Аттіла, Цезар, Рішельє, Пітт, Бісмарк, Кромвель, Наполеон – всі відзначалися небуденною силою характеру. Амбіція, навіть геніальність – ніщо, де нема характеру. Амбіція може зайти на манівці, розум – заплутатися в сумнівах, тільки незламний, мов віра, лишається характер [A. Séché De la dictature].

Що ж се є – характер?

Се – передусім витривалість. Коли одного літнього дня 1918 р. донесли Клемансо, що Німеччина питається про умови капітуляції, повний зворушення старий тигр промовив: «Сорок літ чекав я на сей день!» Се була витривалість! Бо він не лише чекав, він протягом майже пів віку активно працював над тим, щоб приспішити сей час, щоб помстити зневажену колись Францію: наражаючи себе на прізвище «англійського запроданця» (бо знав, що без Англії Франція не переможе), на безнастанні поєдинки з противниками, які мов свора псів обступали його, – для яких ідея реваншу-відплати була праздниковою відзнакою, припинаною в свято і відкидуваною на брук по святі, а не як для нього – першою і останньою любов’ю.

І все се витримав той «небезпечний вар’ят» (як його звали противники), не міняючи віх по одній, чи другій невдачі, не видумуючи для заспокоєння совісті теорій про «невикональність завдань», про «несприятливі обставини» і т. п. А коли від реву «грубої Берти» бряжчали вже шибки паризьких будівель, коли уряд втік до Бордо і паніка готова була перекинутися з запілля на фронт, тоді прийшов його час. Тоді очі Франції звернулися на «небезпечного вар’ята», який від 1871 витримав при одній ідеї, при одній вірі, при одній пристрасті, об яку, остаточно, розбився furor teutonicus.

Що є сила характеру?

Се є певність себе, певність вибраної лінії, думки. Се – вміння знайти свою мету на осліп, не даючи себе звести в бік болотяним вогням, се знати, чого хочеш і дуже сього хотіти, Се – вміти в рішаючу хвилину сказати – «так», чи «ні», стати по одній або по другій стороні барикади. Се – вміти вибрати, а не вмерти від сумніву, мов той Буриданів віслюк, який сконав, хитаючись між жолобами з сіном та вівсом. Певність себе – се смілість Давида перед Голіафом, голандців – перед Іспанією: в XVI в., ірландців перед Англією. Певність себе – се вміти вкладати голову в пащу живого льва, а не тягнути за хвіст мертвого.

Коли хочете знати, що то є певність себе, познайоміться з історією відкриття планети Нептуна. До 1846 ніхто не підозрівав її існування. Але англійський астроном Джон Адамс, обсервуючи збочення в русі Урана, прийшов до висновку, що причиною їх є якась незнана нам планета. Його не слухали, але, певний своєї думки, він не дав себе спантеличити, хоч досі заобсервовані факти були проти нього. Нарешті, спираючися на обчислення Адамса, – знайдено нову планету та її місце у всесвіті. Своєю ідеєю задав він брехню «фактам», не «факти» – його ідеї. Як часто «реальні політики» відраджують шукати незнаних зірок лише тому, що їх підсліпуватий зір їх не добачає; лише тому, що не люблять гонити за незнаним, новим; що вірять «фактам», усталеним іншими, а не мрії, зродженій у власній душі.

Ось що таке певність себе, без якої не зробити ніякого діла ні одиниці, ні спільноті.

Що є сила характеру?

Се вірність переконанням, вірність ідеї. Се готовність йти з нею до слави й до загину, як кажуть німці, зв’язатися з нею auf Gedeih und Verderb. Се готовість трактувати, мов свого особистого неприятеля, ворога своєї справи. Се значить – зробити собі з переконання догму віри.

Вірність ідеї – се не безхарактерне стрибання з права на ліво і навпаки, під маскою «ідейних шукань»; се не дискутування над тим, чи має право народ жити, чи ні, чи вовк у бабусинім очіпку є вовк, чи бабуся; або що «не знати ще, що з того вийде».

Коли я роздумую над сею філософією «не можна знати», над диспутами з Ефіальтами, мені пригадуються епізоди з єгипетського походу Бонапарта. Він взяв з собою вчених, які викопували скарби фараонів, і ослів, які везли ті скарби і амуніцію. Коли бедуїни атакували французький відділ, він шикувався в чотирокутник, і тоді розлягалася команда: «Осли і вчені, до середини!» Щоб не заваджали тим, що б’ються. Лише провідники, які не толерували в своїх рядах учених диспутантів в критичний момент, які не позволили критикувати почуття патріотизму, лишали слід в історії, не безхарактерні скептики, які в рішаючі хвилини давали себе збити кожному розумовому аргументові.

Про того ж Клемансо писав Ллойд Джордж:

«Ненависть Клемансо до Німеччини була повна такого скупченого й дикого завзяття, якого я не бачив навіть у найгірших англійських германофобів. В тих ворожість до Німеччини все виглядала трохи вирахувано й театрально; ненависть Клемансо лежала в крові. Він був один страшний вулкан особистого, національного й релігійного ненависництва» [N. Fr. Presse, 27 XI 1929].

Се почування ворожості до іншої ідеї, яке є тільки відворотною стороною сліпого прив’язання до своєї – є підставою всякого характеру і всякого патріотизму. Се є та відданість, яку вимагають супроти своєї країни начальники і родичі від пластуна; яка жадає від нього звертатися без намислу проти кождого, хто зле про них відзивається. Ся відданість справі є одною з головних сил характеру. Хто без неї служить свойому колективові, будує будинок на піску. Той не знає, що таке правдивий патріотизм.

Що є сила характеру?

Се є замилування в пригодах, в незнанім, в новім; потяг до непевних шляхів. Се сила, яка гонила англійських пуритан за океан, в казкову Америку, на власний ризик і страх. Се сила, що пульсувала в серцях каліфорнійських шукачів золота, що пхала до їх чину Лівінгстона і Ліндберга. Се пошуки нових земель, нових овидів, нових досягнень; се замилування в атмосфері конфліктів і поборюваних перешкод людей, яких манить блискуче марево в пустині, які не задовольняються сірим світом повсякденщини, яких гнітить щастя пса на ланцюху. Се движучі сили життя і основні прикмети великих характерів. Коли б Клемансо або Фош були програли в 1918 р., напевно иерейшли б до історії як необчислимі авантурники. Біля колиски кождого великого народу завше стояв якийсь «небезпечний вар’ят», який оживлює, скріпляє, активізує збірне почуття патріотизму.

Що є сила характеру?

Се ніколи не зражатися невдачею.

Паде лиш той, хто не хоче зачинати наново, – каже один англійський пластовий письменник. Коли ви часом і послизнетеся, нічого не вадить; на ноги – і зачинайте знов. Тільки завше зачинати знов і ніколи не узнавати себе за поконаного. Такий має бути провідник.

Такими були угорці, що «зачали знова» по Вілягошу, таким був Орлик, що «зачав знова» по Полтаві.

Що є сила характеру?

Се – культ успіху.

«Великі папи, – каже Шпенглер, – головачі англійських партій, доки кермували справами, давали себе вести тим самим засадам, що й завойовники й бунтівники всіх часів… Катехизм успіху! Без нього не було б ані церков, ані англійських колоній, ані великих американських маєтків, ні звитяжних стрясень… ні щасливих народів» [Untergang des Abendlandes II 553].

Культ успіху – се не вірити в різні Хо, се не нарікати: «Ах, як же ж можна без природних границь, без «союзу»! Ах, чи не завернути ще перед стартом, бо така далека мета, а бігти так трудно». Але певна своєї вищості й посланництва цивілізувати кольорові народи, запанувала англійська нація в далекій Африці, в Індії, в Єгипті, хоч була се задалека мета, хоч «факти» географічні до того її зовсім не управнювали, хоч імовірніше було б, коли б над тими землями лопотіла не корогва Альбіону, віддаленого від них на десятки тисяч миль, а напр. Туреччини, чи Росії, що майже сусідували з тими країнами чудес, лише, що не мали того твердого характеру, не ісповідували того «катехизму успіху», не мали «певності себе» бритійської раси.

«Аби моє зверху було!» – ось засада великих характерів, коли за нею криється не дрібна амбіційка, а велика амбіція, не похопливість, істерія й розчаруваная, а вперта праця. Чи знаєте ви, напр., що над своїми діалогами працював Платон вісімнацять літ? Коперник над своїм «Революціонес» – трицять шість? Лютер над коментарем «Генезісу» – десять? Що аби лиш відписати твори Гете, потрібно шістдесять літ праці одного писаря? Що геніальність Наполеона полягала на вмінні спати п’ять годин на добу, на дріб’язковім перестудіюванню безчисленних щоденних рапортів, на вмінні виконати працю останнього вояка, на пам’яті, яка не забувала про останню дурну гармату в віддаленім гарнізоні, якої могло не бути в рапорті, але яка завше була в його голові?

Культ успіху – се культ великої амбіції і великої праці, не дрібних амбіційок, не дбання про Schein (здаватися), замість про Sein (бути), не культ фасади, не журба, замість про внутрішну культуру, про наліплену ззовні офіціальну відзнаку («редактор», «т-во людей з вищою освітою», «член академік», «посол» і пр.). Культ успіху – се не хвилеве захоплення, з переходом до моментальної зневіри людей, які хотіли б за рік вивчитися на Шекспіра, а за два – збудувати «власну хату». Культ успіху – се бажання по кожнім упадку зриватися на ноги, to try again (пробувати знов), бо хто боїться невдач і розчарувань, той згори програв свою життєву ставку, будь се одиниця, чи народ.

Що є сила характеру?

Се почуття честі. В пластовім правильнику стоїть: коли пластун під словом честі каже «се є так», то се є так! Се значить – мати почуття відповідальності і говорити те, що робиш, а робити те, що говориш. Се значить усувати «ніяких», бо ніякі се всякі, ні теплі, ні холодні, вічно готові перекинутися від одних до других. Се значить, коли ви кажете, що щось на вашу думку є так, то се мусить бути так.

Що є сила характеру?

Се є завше бути готовим сповнити свій обов’язок. Що значить бути готовим? Ось приклад. Перед війною першим лордом бритійського адміралтейства був Вінстон Черчіль. В часі незакаламученого миру, довго перед 1914 р., Черчіль готувався до війни. У воєнній палаті адміралтейства мав величезну мапу, на якій кождого дня зазначувано розташування головних одиниць німецького флоту. І Черчіль залюбки заскочував своїх підвладних старшин несподіваним питанням: «Що треба робити, коли сеї ночі вибухне війна з Німеччиною?» Не дивниця, що коли ся війна дійсно вибухла, Велика Британія була нею найменше заскочена. Мобілізація морських резервів, заряджена Черчілем 1-го серпня 1914, без уповноваження кабінету, позволила Великій Британії виступити зараз по зірванні дипломатичних зносин з цілою своєю збройною морською силою в її повній боєвій готовості [W. Chuchill The world crisis].

Що значить бути готовим сповнити свій обов’язок?

Читайте про місіонарську діяльність єзуїтів по заложенні ордену. Папа Григорій XIII віддав їм церкву Санто Стефано Ротондо і єзуїти оздобили її чудовими фресками, що представляли жахливі сцени катування мучеників за віру. А кардинал Палеоті писав, що «не треба боятися малювати страждання християн в цілім їх страхітті… Тим способом хоче церква не тільки звеличати відвагу мучеників, але й запалити вогнем душу своїх синів». Тим способом вчила церква своїх місіонарів завше бути готовими до мучеництва за ідею, формувала героїчні душі. В заокеанських краях єзуїти «завше готові», чулися «вояками» великої армії, що йде на боротьбу і смерть, підлеглими свойому «генералові», які не сміли дезертирувати. Коли в Бразилії впали місіонарі жертвою кальвіністів, вони були приготовані на се, а патер Годой, перед масакрою, заохочував їх словами: «Не зраджуйте прапору!» [Emile Mále Le martyre dans l’art de la Contre Reforme. – Revue de Paris 15 II 1929].

Виховати й підтримати; в мирні часи готовність на найстрашніше – ось що значить «бути готовим» виконати свій обов’язок. Без сього не варті нічого ніяка релігія, ніяка одиниця, ніякий народ.

Що таке сила характеру?

Се значить дбати за справу, не за себе. За те, щоб дати «мата», а не щоб стратити найменше «хлопців». Коли лордові Кітченерові донесли, що посланий розсаджувати одну гору транспорт динаміту вилетів в повітря разом з поручником, що його провадив, Кітченер запитався: «Скільки, отже, матеріалу потребуєте ви ще?» Він зареагував інакше, аніж реагувала донедавна ще наша преса на червоний терор за Збручем; для якої безумством був навіть протест проти терору, бо стільки хат піде ще з димом, стільки буде нових жертв. «Гуманність, – казав Айнзідель, – не коштує нічого, а звільняє нас від всіх тяжких зобов’язань думки і чину» [W. v. Einsidel Metamorphose des Bürgers]. Гуманність – се оправдання для лінивства думки, для безхарактерності. Оскільки знаю – не збудовано нею досі жодної держави.

Що є сила характеру?

Се вміння володіти собою. Хто читав колись про кораблі-пастки під час великої війни – той знає, що се значить – панувати над собою. Той знає про се, хто читав про подвиги Farnborough – воєнного корабля, укритого під прапором торговельного; якого завданням було – підставляти свої боки німецьким «У-ботам», аби, звабивши їх до себе, затопити схованими гарматами. Той знає, скільки нелюдсько-зимної крові треба мати, щоби з знищеним мотором, поламаними щоглами, напів перебитою залогою – ждати безчинно підходу ворога, чекаючи його або смерті, коли одна мінутf неспокою коштує життя.

Панувати над собою, се – не як варвар, з якого сміявся Демосфен, що в бійці лише хапається за ударене місце, нездібний «вичитати грозячий удар з очей противника, нездібний заслонитися заздалегідь від нападу». Се з зимною кров’ю вміти орієнтуватися, звідки прийде найближчий удар, се – вміти передбачати тяги противника і їм запобігти, як японці в ніч розпочаття війни в Порт-Артурськім рейді, як Нельсон під Копенгагою. А всі вони, особливо англійці, могли доконати всього тому, що змалку заправлялися в силі характеру, вчилися розраховувати далекосяглість своїх поступків, силу своїх рухів, та прецізійність – передусім в спорті і в змаганні. Звідти, з плекання характеру – виріс їх патріотизм.

Що є сила характеру?

Се, нарешті, вміти дивитися на життя, як на гру; не бути по-хамськи втішеним по виграній, і по-хамськи пригнобленим по програній, завше всяку небезпеку зустрічати сміхом. Прикладом того мужнього відношення до сваволі долі, служить упокорена, але сильна духом Німеччина. Недавно в Стокгольмі відбулося торжество вручення Нобелівської літературної нагороди лауреатові, знаному німецькому письменникові, Томасові Манові. В своїй відповіді дякував Ман за відзначення не своє, а – в його особі – генія німецького народу. Його мовчазний героїзм, що не скаржиться і не просить ласки, символізує Ман в постаті Св. Севастіяна, юнака, прив’язаного до стовпа, цілого простромленого списами й мечами, і усміхненого.

«Німеччина, – говорив Ман, – через свою повоєнну поезію… зберегла свою честь: політично, бо не запалася в анархію терпіння, бо зберегла свою державу, і духово, бо здолала східну засаду терпіння получити з західною засадою форми, знаходячи в самім болю – красу» [Berl. Tagbl. 1929 № 591]

Красу, скажу я, глуму над даремними зусиллями противника, красу афірмації життя, не зважаючи ні на що, красу піднесення ідеї над тваринний біль, красу вірності свому Богові до кінця. З Євангелії знаємо, що ся вірність, що каже перетерпіти до кінця – се запорука воскресіння. Не тільки одиниць, але й народів.

Що є сила характеру?

Се є наставлення душі, оспіване в однім сильнім вірші Ред’ярда Кіплінга, який, як не поет, віддаю прозою:

Коли ти можеш бачити зруйноване діло цілого свого життя і без слів взятися будувати його на ново.

Або за одним ударом – стратити виграну сотки партій

Без ні одного порушення і ні одного зітхання…

Коли ти можеш бути коханком, не шаліючи з любові,

Коли ти можеш бути сильним, не перестаючи бути ніжним…

Коли ти можеш любити всіх приятелів як братів, але так, щоб ніхто з них не був всім для тебе.

Коли ти вмієш розважати, спостерігати й пізнавати,

Не стаючи ніколи скептиком, або руїнником,

Мріяти, та не даючи твоїй мрії стати твоїм паном…

Коли ти потрафиш бути суворим, не впадаючи ніколи в люгь,

Коли ти вмієш бути відважним, а ніколи безросудним,

Коли вмієш бути добрим, коли ти вмієш бути мудрим,

Не стаючи моралізатором, ні педантом,

Коли ти вмієш зберегти свою відвагу і не стратити голови, коли всі інші довкола тратять її, –

Тоді князі, боги, щастя і перемога, стануть на віки твоїми вірними рабами,

Тоді ти станеш людиною…

А з людей, не з ганчірок чи опудал, складається нація. Хто не виховає людини, не виховає народу, не виховає патріотизму. Твори Кіплінга, каже французький критик Бріон, більш помогли затягати охотників до бритійської армії в Індії, аніж обіцянки вербункових капралів. Не капрали, не зовнішня принука, не мус викували англійську націю, лише Кіплінги, які прищеплювали молоді смак пригод, життя, повного небезпек на далеких шляхах, за далекими морями. Хто виховував характер бритійця, творив Велику Британію.

Хто викаже силу характеру в дрібнім, викаже її й у великім. Витривалий в щоденнім житті, буде витривалим і тоді, коли доля поставить його в становище Клемансо. Хто вміє «бути готовим» в щоденнім житті, той буде ним і тоді, коли стане Черчілем. Хто в малих справах ставить на свойому, той не злякається перешкод і у великих, як Лютер, який готовий був їхати на диспут з противниками, хочби, казав він, зустріли його там стільки тисяч чортів, скільки було черепиць на дахах у Вормсі.

Твердо йти своєю життєвою дорогою може тільки нація людей великих характерів. Суспільність безхарактерна, навіть при сприяючих обставинах, навіть при чужій допомозі, не створить нічого. Завше перекидатиметься від захвату до розпачі, тратитиме голову по перших невдачах, переоцінюватиме силу перешкоди, а не довірятиме власній, хочби й як «свідома» була свого «ідеалу». Вашингтон, О’Коннель не мали спершу сеї «свідомості»: обидва були довший час патріотами метрополії. Але їх характер, витривалість йти раз обраним шляхом до найдальших консеквенцій, почуття честі, впертість, помогли їм довершити їх діло (про яке спершу навіть не думали) в становищі, в якім «свідомі» відразу свойого «ідеалу» безхарактерники стараються його вихитрувати, вижебрати, вичарувати, або вимолити, щоби наприкінці зрадити. Сама «свідомість» не поможе, ні сам запал. Великі речі стоять в сім світі твердими характерами, бо й світ сей не є м’який.

Говорять не раз в нас про «гармонію» у вихованні: що, мовляв, треба «гармонійно» розвивати всі спосібності – не лиш характер, але й свідомість, силу волі, знання і пр. Але казати таке – значить казати забагато і – нічого: Qui trop embrasse, mal ètreint (хто забагато обіймає – мало стискає). Бо казати, що треба розвивати всі здібності душі – се програма для нас, для наших внуків і для прадідів, се – загальник. Нам же ж треба звернути увагу на те, що – в даній хвилині історичній – є на потребу. А сим безперечно є передусім виховання твердих характерів. Розум може кермувати вашою енергією, але не створити її. Життя є динамічне. Робимо його доцільним, даючи ідеальний напрямок його енергіям, але сама енергія є ірраціональна і ніяким знанням не покликати її до життя. Коли ви занадто загналися в один бік, тільки наглий і сильний зворот в інший бік поставить вас на належний шлях, не шукання «гармонії».

Вірність ідеї і країні, витривалість, певність себе, внутрішна дисципліна. вміння завше бути готовим, почуття честі, катехизм успіху, замилування до просторів, шукання пригод і сміх в обличчі небезпеки? Се ж і є те наставлення душі, без якого немає великих характерів, ні великих спільнот, ні великих задумів, ні великого патріотизму. Власне сей душевний гарт скорше, аніж книжкою, можна виховати фізичними вправами і вихованням. З початку XIX в. жив і ділав в Англії Томас Арнольд, піонер спортового руху і фізичної культури. Його спершу поборювали і внкпивали, дітей забирали з коледжів, де не вчилися, лише спортували. Та хутко започаткований ним рух поширився в Англії і на континенті, а один француз писав про Арнольда, що він мав величезний вплив на зріст і силу характеру… англійця? – ні, Бритійської імперії [Georges Ferré A propos de la reforme scholaire. – Matin Nr. 16678].

Хто гартує тіло, гартує душу, а моральний гарт і характерність – се фундамент сильної нації. Паскаль казав: «Спершу вправляйтеся, а віра прийде сама собою», а Гнат Лойола вважав зовнішні вправи за засіб для збудження відповідних почувань. Є анекдот про славного журналіста Жірардена, який дістав візіту одного політичного противника, що прийшов з наміром допровадити справу до поєдинку. Але Жірарден, потім, як забив другого свого противника, Кареля, постановив більше не поєдинкуватися. Бачачи подражнення гостя, він відмовився говорити з ним, аж той не сів в запропонований йому вигідний м’який фотель. Коли се сталося, розмова приняла лагідний перебіг і скінчилася добре. Чи ж можна було гніватися, затопившися в м’якому фотелі? Був би се завеликий контраст між станом душі та положенням, несприятливим виявляти гвалтовні почування! Такий контраст суперечить людській вдачі.

А навів я сей анекдот на те, щоби збудити рефлексії: чи не винна в многих життєвих невдачах обставина, що занадто призвичаювалися люди до м’яких фотелів, до теплих посад і вигідного життя, до м’якого, кімнатного виховання, не сприятливого виявляти сильні почування, і – кажу просто – до формування сильних характерів?

Скажуть, чи ж не є в сім щось зневажливе для душі, викликати чисто механічними штучними способами – бажаний стан душі? Ні! Бо є глибший зміст в такім вихованні. Воно вказує, що нове наставлення душі не вичитується лиш з книжок, що аби засвоїти ідеї нового морального гарту, треба ними жити, цілим єством, мати їх в кожнім фібрі тіла, в крові. Лише тоді будуть вони не чужородним тілом, що випаде при першім стрясенні, а органічною частиною нашого «Я».

Та чи ж се не утопія? – Ні!

Одні навички можна замінити на інші, не раз протягом одної лиш генерації. Чому б се не було можливе серед людей, коли се можливе в природі? Знана річ, напр., що в Новій Зеландії водяться папуги, які з вегетаріанців стали споживачами баранячого сала від того часу, як до Австралії спроваджено овець з Європи. Знані експерименти, коли вихований змалку в товаристві крука голуб ставав м’ясожером. Там, де не стоять на заваді фізіологічні причини, такі метаморфози може довершити свідома людська воля. Досвід показує, що деякі птахи не родяться з готовим почуванням «патріотизму», ворожості до породи homo sapiens, яка витереблює їх рід, що се почуття прищеплюється їм щойно вихованням, родичами, які передають молодим нагромаджений міліонами літ досвід незчислимих поколінь далеких предків, передають емоції, інстинкт створінь – диких і вільних, що гордять хочби золотою кліткою.

Ті інстинкти свідомо плекати, в їх вогні перетопити схирлявілу душу, аби зробити її відпорною – ось ціль патріотизму.

Хто виховає в собі силу характеру – той виховає те, що є єдине на потребу, бо решта приложиться! Хто сеї сили не виховає, тому програми і чужі костурі поможуть, як мертвому кадило. Без характеру – мертвий є всякий патріотизм.

Примітки

Клемансо Жорж (Georges Clemenceau, 1841 – 1929) – французький державний діяч. Д. Д. пригадав гостру внутрішню кризу у Франції в листопаді 1917 р., коли Клемансо знову .

груба Берта (Dicke Bertha) – (мортира) калібру 420 мм з далекобійністю до 15 км. Д. Д. поділяв поширену помилку, буцімто з нії обстрілювали Париж в 1918 р. Насправді цей обстріл провалила спеціальна грамата «» калібра 210 мм із далекобійністю 120 км.

Адамс Джон Кауч (John Couch Adams, 1819 – 1892) – .

Ефіальт (5 ст. до н. е.) – .

Ллойд Джордж Девід (David Lloyd George, 1863 – 1945) – , прем’єр-міністр Великобританії в кінці 1-ї світової війни.

Лівінгстон Девід (David Livingstone, 1813 – 1873) – , дослідник Африки.

Ліндберг Чарльз (Charles Augustus Lindbergh, 1902 – 1974) – .

Вілягош – (у повіті Арад в Румунії, нині зветься Ширія). Там 13 серпня 1849 р. угорська повстанська армія, і тим скінчилось угорське національне повстання 1848 – 1849 рр.

Орлик Пилип (1672 – 1742) – в уряді І. Мазепи, після смерті останнього був обраний гетьманом і намагався продовжити боротьбу за створення Українського гетманської держави, але нічого не досягнув.

Платон (427 – 327? рр. до н.е.) – .

Коперник Миколай (1473 – 1543) – , винахідник геліоцентричної системи.

Лютер Мартін (Martin Luther, 1483 – 1546) – , засновник Реформації.

Гете Йоганн Вольфганг фон (Johann Wolfgang von Goethe, 1749 – 1832) – .

Черчіль Уїнстон (Winston Leonard Spencer-Churchill, 1875 – 1965), , під час 1-ї світової війни – перший лорд Адміралтейства.

Григорій XIII (1502 – 1585) – .

Палеоті Габріель (1522 – 1597) – . Д. Д. згадує його роботу «De sacris et profanis imaginibus» (1582), де висловлено погляди на зміст мистецтва, прийнятного для контрреформації.

Годой – ?

Кітченер Герберт (Horatio Herbert Kitchener, 1850 – 1919) – .

Farnborough (1904 – 1928) – , тактика якого полягали у вимаюванні немецьких підводних човнів на атаку на себе в надводному положенні, що давало крейсеру шанс знищити підводний човен.

Демосфен (384 — 322 рр. до н. е.) – .

Нельсон Гораціо (Horatio Nelson, 1758 – 1805) – видатний .

Манн Томас (Thomas Mann, 1875 – 1955) – .

Кіплінга Редьярд (Joseph Rudyard Kipling, 1865 – 1936) – .

Бріон Марсель (Marcel Brion, 1895 – 1984) – .

Вашингтон Джордж (1732 – 1799) – Сполучених Штатів Америки.

О’Коннель Даніель (Daniel O'Connellь 1775 – 1947) – .

Арнольд Томас (Thomas Arnold, 1795 – 1842) – .

Паскаль Блез (Blaise Pascal, 1623 – 1662) – .

Лойола Гнат (Ignatius Loyola, 1491 – 1556) – , засновник ордену єзуїтів.

Жірарден Сен-Марк (Saint-Marc Girardin, 1801 – 1873) – .

Карель Арман (Armand Carrel, 1800 – 1836) – .