2. Сила без світогляду – ніщо
Дмитро Донцов
Можна запитатися: чи можна взагалі ідеї, думки знищити мечем? Чи можна поборювати брутальною силою ворожі світогляди?
Думки та ідеї, так само, як і рухи, оперті на певних духових підставах (чи сі підстави правдиві чи ні), на деякім щаблі їх розвою, лише тоді можна зломити чисто механічним насильством, коли ся тілесна зброя сама в собі є носієм нової, запальної думки, ідеї або світогляду.
Саме ужиття насильства, яке не має за передумову якоїсь думки, як рушійної сили, як заложення, – ніколи не допровадить до знищення ворожої ідеї, не затамує її сильний похід. Хіба тоді, коли се насильство скінчиться дощентним витеребленням останнього носія ворожої ідеї, знищенням останньої традиції… Але ся процедура не допровадить до нічого, коли наука, що її намагаються викорінити, вже з’єднала собі певне, хоч і невеличке, число відданих прихильників. А поза тим майже всі намагання знищити якусь ідеологію та зав’язки її організації самим насильством, не спираючися на ідейних засадах, – не вдаються. Навпаки таке поступовання осягає якраз протилежні від замірених висліди. І то з таких причин:
Найпершою вимогою для того, хто хоче боротися нагим насильством, є витривалість. Себто, така метода лише тоді приведе до цілі, коли її, сю методу знищення якоїсь науки, застосовувати стало і без послаблення. Коли ж насильство уступає місце поблажливості, то наука, яку збираються знищити, знов піднесеться; всяке переслідування піде їй на користь. Коли чергова хвиля переслідувань спаде, обурення за перенесені терпіння припровадить новій ідеї нових прихильників, старі ж прихильники ще з більшим завзяттям і ще з гострішою ненавистю служитимуть своїй справі. Навіть перекинчики, коли небезпека мине, повернуть назад до покинутої віри.
Непослаблене застосовання насильства є першою передумовою успіху. Але таку витривалість дає тільки ідейне переконання. Кожна сила, яка не виростає з твердої ідейної підстави, завше буде непевна в собі і хитка. Їй бракуватиме сталості, яку дає тільки фанатичний світогляд. Бо та сила коріниться в кожночасовім завзятті, в брутальній рішучості кожної одиниці, залежить від особистості, її вдачі та її сили.
До того приходить ще щось інше:
Кожний світогляд, релігійний чи політичний, часто (тут дуже тяжко провести межу) бореться не стільки за негативне, за знищення світу ідей противника, оскільки за позитивне утвердження свого власного. Тому боротьба такого світогляду є не стільки оборона, як напад. Щоби сей напад допровадив до позитивного висліду, щоби він не був тільки обороною, треба щоби меч виступав лише як носій, як довбуш, як апостол нової ідеї.
Кожна спроба поборювати засобами сили якийсь світогляд кінчиться наприкінці невдачею, коли боротьба не має тої форми нападу в ім’я нового духового наставлення. Лише там, де дужаються між собою два світогляди, зброя брутального насильства, уживана безупинно і безоглядно, може рішити спір на користь сторони, яка вибрала сю зброю.
Власне се було причиною, чому нпр. досі – перед приходом гітлеризму, не вдавалося в Німеччині успішно поборювати марксизм.
Се ж було причиною, чому також і проти-соціалістичний закон Бісмарка, не зважаючи ні на що, в кінці не привів ні до чого. Йому бракувало платформи нового світогляду, за перемогу якого могла би вестися боротьба. Бо щоби базікання про так званий «авторитет держави» або про «лад і порядок» могло би бути відповідною ідейною відскочнею для започаткований успішної боротьби на життя і смерть, – так могли думати хіба мудрагелі з цісарських міністеріальних урядників старої Німеччини.
Власне через те, що сій боротьбі з марксизмом бракувало ідеї, що була б носієм тої боротьби, не знищив Бісмарк соціалізму.
Невдача проти-соціалістичного закону була неминучим наслідком браку засадничого, ворожого марксизмові світогляду, насиченого непогамованою жадобою підбою.
Чи обставини під час світової війни були інші? На жаль ні!
Гітлер оповідає, як з вибухом війни думав він над тим, щоби змінити відношення уряду до соціал-демократії, але не знаходив відповідного ерзацу (намістня) для науки марксизму: що ж можна було дати масам, коли зломити соціал-демократію? Не було ніякого руху, від якого можна було б сподіватися, що йому вдасться з’єднати під своїм прапором великі загони, позбавлені вождів. Парламентарні партії – се не була платформа, на якій можна було зачати успішну боротьбу з «чумою марксизму».
Коли в лютім 1920 Гітлер зачав свій похід, йому було ясно, що новий рух лише тоді сміє сподіватися з’єднати в собі і виплекати відповідну вагу і силу для велетенської боротьби, на яку зважувався, коли йому з першого ж дня пощастить в серцях своїх прихильників збудити переконання, що новий рух не лиш несе в громадське життя якесь нове виборче гасло, але новий світогляд, нові суспільні засади.
Хто перед Гітлером провадив боротьбу з марксизмом? Якийсь протилежний науці Маркса, такий же ж всеобіймаючий, зачіпний світогляд?
Ні, – лише буржуазні політичні партії.
Тимчасом політичні партії дбають лише про одну річ на світі – щоби їх члени дістали відповідну спільність мандатів. Коли вибори минули, народні представники покидають муштру плебсу, себто своїх виборців і спішать до виконання своїх вищих і приємніших обов’язків; боротьба за реформи уступає місце звичайній боротьбі за хліб щоденний, який називається, на мові парламентаристів, дієтами. Коли по кількох літах наступає знов час виборів, парламентаристів огортає гарячковий гін до чину. Знов творяться виборчі комітети, укладаються виборчі відозви. Кукли перемінюються неначе під подмухом весняного вітру – в метеликів і радісно спішать до своїх виборців. Щоби по виборах знов обернутися в товариство парламентарних гусениць, що годуються сито і добре, на галузці державної господарки, аж знову не прийде час перемінитися в блискотливого метелика.
На такім психічнім підложу не виростає сила, яка підняла би боротьбу з марксизмом. Бюргерські політики поважно про се й не думають. При всій обмеженості й духовій короткозорості парламентарних знахарів, вони навіть не можуть собі уявити, що стоячи на грунті демократії. здолають успішно боротися з наукою, для якої ціла демократія, з усім що до неї належить, в найліпшім випадку є засобом до цілі, снарядом, щоб осягнути мету, приладом, який уживають, щоби знесилити противника і відчинити настіж двері для власної акції. Бо коли частина марксистів дуже мудро вдає, що її засади непорушно зв’язані з засадами демократії, то треба все ж таки не забувати, що в критичній хвилині сі панове завше готові наплювати на голос більшості, на цілу західно-європейську демократію з її засадою більшості.
Марксизм так довго йтиме з демократією, поки йому не вдасться для своїх злочинних цілей з’єднати піддержку призначених ним до витереблення національних елементів. Коли б одначе марксизм прийшов до пересвідчення, що з відьомського казана нашої парламентарної демократії нагло вдалося би збити до купи більшість, яка поважно заходилася би, щоб загнуздати марксизм – зараз скінчилася би забава марксистів в парламентаризм. В такім випадку червоний Інтернаціонал, замість звернутися з закликом до демократичного сумління, видав би підбурюючий маніфест до мас пролетаріату, а свою боротьбу – з вигідних залів парламентів – переніс би у фабрики і на вулиці. Демократії тоді зараз прийшов би каюк. Чи така демократія може боротися з марксизмом?
З такими противниками боротися засобами демократії – на те треба бути дійсно божевільним. Занадто легковірним треба бути, щоби супроти такого противника – в’язатися такими правилами гри, які сей противник відкидає геть, коли вже не приносять йому користі.
Парламентарні партії мають за ціль – здобути багато мандатів, при чім їх погляди і засади міняються відповідно до моменту і кон’юнктури. Тому гуртуються коло них відповідні їм душевно елементи. Їм бракує магніту, притягаючої сили, до якої тільки і горнеться маса. Та маса, яку з’єднати можуть великі всеобіймаючі ідеї, сила переконання тих, що беззастережно вірять в засади свого світогляду, що горять фанатичним завзяттям і бажанням боротьби за них. Не поведе сі маси проти марксизму демократія!
Стороні, забезпеченій тяжкою зброєю хочби й тисячу разів злочинного світогляду, виступаючій, щоб знищити існуючий лад, друга може лише тоді ставляти опір, коли сама вбереться в шати нової, в нашім випадку політичної віри, коли замінить гасло слабої й трусливої оборони на воєнний клич мужнього й брутального нападу. Силу, здібну звалити ворожий світогляд, дасть лише такий же ж сам гостро критичний до чужого, такий же нетолерантний, такий же брутальний в ідеях і думках, такий же незахитаний в своїй вірі – лише інший світогляд. Світогляд, що ніс би в собі велику новотворчу ідею.
Брак якоїсь новотворчої ідеї був по всяк час гальмом боєвої сили всякого руху, в тім числі ще донедавна і протимарксівського. Віра в своє право уживати найгостріших заходів завше лучилася з наявністю фанатичної віри в конечність перемоги нового всезміняючого ладу на землі.
Тому рух, що бореться лише за «кращу програму», а не за найвищі ідеали і цілі, ніколи не хапає за найгострішу зброю.
Велика нова ідея – се таємниця успіху французької революції. Сій ідеї завдячує перемогу російська революція. І фашизм лише завдяки новому світоглядові здобув силу, щоби для блага народу повести його назустріч новому ладові.
Без цього всеобіймаючого світогляду ніяка ідея ніколи не буде переможною ідеєю. Мати свій окремий, різко від інших відмежований, яскравий, далекосяглий, глибоко передуманий і відчутий, пристрастно люблений світогляд – перша передумова тріумфу ідеї