Закінчення.
Криза європейської культури й Україна

Дмитро Донцов

На диявола хрест, на неприятелів шабля.

Полковник Єрмоленко

Між світом ідей і вірувань, якими жила й живе демократична Україна, і світом ідей нашої давнини лежить провалля. Все в них було різне: поняття бога, отчизни, суспільності, їх філософія історії, філософія життя, ідеї про значення й ролю в історії творчої особистості і маси, чинника волі, ідеї про причини взнесення й упадку народів, про ціль людства й одиниці, про значення провідної верстви. Провалля, яке повстало між цими двома світами наступило так зненацька (хоч копалося здавна), що, напр., між останніми представниками героїчної України – Котляревським, Шевченком, Стороженком, Щоголевим, і Максимовичем, а з другої сторони – Грушевським, Сумцовим, Драгомановим і Кулішем далеко більша прірва, аніж між першими і письменниками ідеологами старокнязівської, литовсько-руської і козацької доби. Однаковий світ понять стрічаємо ми у Шевченка і Котляревського й у автора «Слова о полку Ігоревім», у Данила Заточника, Мономаха, Михайла Литвина, Величка, Грабянки, Сковороди, автора «Історії русів», Вишенського, Прокоповича й ін. Це провалля викопав вік мас, вік юрби, який прийшов зрештою не тільки для нас, але й для всієї Європи.

Пророком, який приповідав цей «вік мас», вік «європейського нігілізму», як він його звав, – був м. ін. Фридрих Ніцше. Він вже в 1880-ах роках підносив свій натхнений голос проти нових демократичних «панів», героїв пересічності, вузькоглядства і вигоди. Протиставляв їм тип і стиль давніх європейських еліт, стиль вікінгів, арабської, японської і гомерівської аристократії. Він ще тоді писав про «Фергесліхунг Європас», яку принесли з собою демократичні «швітценде плєбеєр», він ще тоді підносив на високий постумент стародавню, вже незнану здемократизованому 19 віку «Форнемгайт» (шляхетність, ноблес), як основну прикмету володарської касти. Він один з перших картав сучасну йому культуру демократичної Європи, культуру «Herdentier», а з її «ругельос барабарішєн Трайбен унд Вірбельн», з її «невгомонною варварською метушнею і рутіжем», юрбі протиставляв культ великих людей, підлюдині демократії – свою надлюдину. Він картав безкультурність демократичних міст, упадок державницької дисципліни. Він нападав на такі демократичні установи як загальне виборче право, називаючи демократію – «історичною формою занепаду держави».

Цей залив громадського життя юрбою ще під час французької революції провидів Берке, а почасти й Тен, коли вицвітом панування юрби вважати часи тріюмфу 3-ої республіки у Франції.

Берке писав, що сам уряд, саме місце не зможе перетворити людей в інших, ніж якими створив їх бог, природа, виховання і їх. середовище. Вибір народа ще не потрафить обдарувати своїх вибраиців чеснотами потрібними законодавцеві. Ті незнані провінціяльні адвокати, нотарі, учителі й ін., якими наповнилися законодатні палати республіканської Франції, не звикли й сами себе вважати за щось вище від юрби. Нагло, ніби чудом, викинуті на вищий щабель суспільної драбини, иепідготовані до своєї пової ролі, спритні гешефтярі, великі спеціалісти від дрібних справ і суперечок, заияті боротьбою за дрібні особисті користі, вони мало тямили в потребах держави і загалу. Бракувало їм до того досвіду в державних ділах, широкого розуму, твердого характеру, шляхетної думки, яка б дозволила їм стати понад овид свого повіту чи парафії.

Коротко, це було – лише узагальнене – явище, яке, в хвилину прозріння, сконстатував на прикладі Драгоманова, Ів. Франко, коли писав, що був він перенятий «мужикофільством», «вузьким розумінням нації як плебса», яке не давало йому державницьки думати; що приніс з собою в розумовання про державні справи –

«наївні міркування мужика, що не бачив світа і не потрафить піднятися до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду або свій повіт і єдиною підвалиною суспільного зв'язку бачить свою користь і приємність».

Те саме явище спостеріг і Тен, коли твердив, що нову демократичну еліту республіканської Франції утворили сільські писарчуки, театральні контролери й вахмістри, адвокати, лікарі, фельдшери і газетярі нижчого гатунку, які уподібнилися тому пастухові в байці, що знайшов у своїм курені грамоту, що кликала його на трон. Коли проїджена шашелями будівля старої монархії тріскала, а очманілі сторожі не перешкоджали юрбі оволодіти нею, в той час

«серед загальної метушні все суспільство розпалося і обернулося в юрбу, що біснувалася й галасувала, всі приходили в захоплення і віншували собі взаїмно, що зможуть дати собі свободу ліктів, всі домагалися, щоб новобудована загорожа була збудована можливо некріпко, а сторожі щоб були слабі, обеззброєні й байдужі на все».

Такою й вийшла з ідей 1789 р. нова демократична, егоїстична суспільність з слабою державою і не знаючою стриму й дисципліни юрбою, жертвою безсовісних демагогів і партійних клік гешефтярів.

Від 1789 р., особливо в другій половині XIX. в. почалася та культурно-політична криза Європи, яка в наші дні прийняла вигляд катастрофи. Причина цієї кризи, знов таки, лежить у «бунті мас», за влучним виразом еспанця Ортеги. Детальніше: в тім, що поволі почав падати і вироджуватися давній ієрархічно-кастовий уклад європейського життя; в тім, що на зміну давньої шляхетської провідної касти, почала грати ролю суспільної верхівки в європейських суспільностях – в одних менше, в других більше – маса. Не в буквальнім сенсі, бо це було б фізично неможливо.

Нова демократична верхівка, хоч дозволяла масі вибирати своїх правителів, але – ці «вибори» звела до чистої комедії, зручно зааранжованої спритними партійними кліками. По друге ж – людям з маси, неприналежним до партійних клік – ніколи партійники не признавали пасивного виборчого права, цебто дозволяли масі голосувати, але лише на членів того чи іншого партійного клана, між якими були поділені «сфери впливів» у «суверенній» демократичній масі. Зло було одначе не в цім, а в тім, що ця партійницька «еліта», що вийшла з маси, з одної сторони претендувала правити країною, а з другої – ні своїм політичним овидом, ні мудрістю, ні відвагою, ні шляхетністю думки від пересічного члена тої маси не відрізнялася. З тими «репрезентантами народу» в міністеріальні кабінети вдерлася вулиця.

Давній устрій Європи спирався на «трьох китах», які в мові тої нації, яка надавала колись тон цілому суспільному життю Європи, називалися: Dieu, roi і chevalier (бог, король і лицар). Зміст цих понять був такий: ідея бога, яка домінувала над усім, усталювала культ певного морального закону («закона божія») і для маси і для правлячої верстви, культ обов'язку й відповідальності за долю країни. Поняття держави, що втілювалося в особі володаря – створювало примат загального добра над цілою масою партикулярних інтересів різних груп, кляс і одиниць. Нарешті існування окремої, до того особливо виховання, походження, вправою, традиціями й відповідним соціальним положенням підготованої касти, що правила державою, касти, в якій високо стояв культ бога (моралі) і володаря (держави), надавало запоруку, що державні інтереси будуть в певних руках, та що низькі мотиви приватних інтересів або користи не гратимуть ролі в верхівки, якої почесним завданням було правити державою.

Усунувши «царів, панів і попів», демократія на їх місце не поставала відповідно приготованої правлячої верстви, яка походженням, традиціями, довгим вихованням і заправлюванням до свого діла, відповідними прикметами духа (шляхетністю, мужністю й мудрістю) могла б гідно перейняти завдання усуненої верхівки. Для кандидата на демократичного міністра не вимагалася ні особлива мудрість, ні відвага, ні шляхетність душі, вистарчило, щоб він походив «із народу» і його «любив».

Дальше, усунувши з громадсько-політичного життя бога, демократія не заступила скасованого «божого закону», «старої» моралі обов'язку і честі – ніякою новою системою моралі. Цьому культу давньої християнської моралі, яка платила добром за добро, але й карати казала «злодіїв за злая», протиставила демократія лише культ «гуманності», поблажливості до зла і культ пересічної людини, і матєріяльних інтересів маси (народу).

Так само замість культу держави («короля») не створила демократія ніякого рівнорядника; культ отчизни був у демократіях проскрибований, його заступив культ «республіки» або «соціальних інтересів широких мас», які часто-густо вели в простій лінії до ослаблення і до розвалу держави. Всі вузли, які до XIX в. тримали вкупі, єднали в одне ціле розбіжні партикулярні сили суспільства – нагло почали попускати в безсилих руках «народних суверенів» і демократичні суспільства, розплутавши в досередкові сили темної маси, простою дорогою неслися назустріч власної згуби.

Коли говорити про реакцію України на комунізм, то треба насамперед взяти під увагу такий важний момент: у нас положення ускладнялося тим, що по упадку старої всеросійської аристократії царської, довелося українській інтелігентській верхівці мати діло з комунізмом в його російській формі большевизму найскорше, аніж якій іншій країні Європи. Большевизм був тим небезпечний, що почасти оминув помилку, в яку впала демократія. Тамта не поставила нічого на місце стягнутих з постаменту кличів та ідей, якими суспільність трималася вкупі.

Большевизм – видумав «ерзац» тих кличів. І так, на місце здетронованої християнської релігії – поставив він свою нову – «євангелію» комунізму. На місце розхитаного і знищеного за царату спершу, а потім за тимчасового уряду, культу держави – большевизм поставив новий культ держави у вигляді непохитної догми «совєтської влади». Нарешті, на місце усуненої правлячої верхівки білої – поставив він свою нову, партію, яка при воіх її вадах, своєю цупкістю, дисципліною, безоглядністю і цілеспрямованістю сильно різнилася від демократичнх еліт, скажім, демократичної Франції, Еспанії або Росії за Керенського.

Цій новій диявольській силі, надиханій невгнутою вірою, духом безоглядної комбативності й почуттям свого «апостолату» (історичного покликання) – демократична верхівка наша нічого протиставити не змогла. З ентузіазмом принятий голотою – пролетарською та інтелігентською – в Європі й у нас, большевизм одначе не приніс з собою розв'язки європейської кризи, що повстала з народженням віку маси, – з ослабленням держави і правлячої еліти старої Європи. Замість правлячої вищої касти покликав він до життя кліку нових визискувачів, нової партії; замість нової ідеї нового державного авторитету – звичайну тиранію й рабство мас; нарешті, замість скріплення ідеї бога – крайній матеріалізм, який скорше чи пізніше все є гробокопателем суспільності.

Ні матеріалістичній демократії, ні ще більш матеріалістичному комунізмові наша демократична верхівка (так само, зрештою, як і напр., французька чи яка інша) не змогли протиставити нічого рівнорядного силою віри, завзяття і свідомості свого великого покликання. Бо її, так само як і комунізм, зжирав той самий дух матеріалізму. І дійсно, щоб створити нове «з нічого», треба передусім вірити в силу духа. А «не ламати собі голови над далекою будуччиною», не мати жадної концепції майбутнього, яку віра перетворила б у видиму реальність! Не думати, що «людська воля всемогуча», «що вистарчить хотіти, щоб зробити», не думати завтрішнім днем! Знищити в собі волюнтаризм віри, не жити «фантастичними видивами»! Не будувати «воздушних замків» або «блакитні палати»! Дбати тільки про осягальне, про конкретне, про конкретну людину! – як голосять старі й нинішні речники маси, – що це є, як не капітуляція перед матерією, як не брак віри в «невидиме», що його може зробити видимим сила нашої віри і духа? Що це є, як не рабське падання ка коліна перед існуючим, матеріальним, супроти якого безсиле тоді є те, що ми хочемо створити «з нічого», з таємних глибин серця?

По друге, що це є, той брак «фанатизму» і ненависть до нього, як не поклін перед тою самою всесильною в їх очах матерією? Усувати зло «поволі, шляхом постепенних зусиль» (навіть постепенних підлостей), замість «всемогучої волі» поставити імператив «витривати», убратися в «охоронний колір», спуститися на саме дно й дихати через очеретинку, удати, що нас нема, – що це як не страх перед всесильною матерією, страх повстати проти неї в ім'я своєї віри, страх перед реальним і дійсним, страх наразити своє і своєї спільноти «фізичне збереження»? Що це як не гріх матеріалізму? Упадання коло «конкретної людини» коло її «достатків, життя і крові», щоб не потерпіли вони від «фанатиків», що вірять в абстрактну правду незримого, – що це як не страх перед матерією?

І по трете, культ сірої людини, відраза до святих, подвижників і героїв, що бачимо в наших «андалузців» і Саичо Панців, відраза до формотворців з божої ласки і покликання, а не з мандату юрби чи з ласки голоти, страх замкнутися в малім колі виборців духа святого, страх відокремитися від слабої, хиткої, непевної і змінливої юрби в окрему касту – що це як не страх перед великим покликанням, страх перед силою своїх людських слабостей, страх вийти з юрби сірих борців за сірі ідеали? Що це, як не страх перед тою самою всесильною в їх очах матерією, яку побороти духом не можуть вони?

Цей дух матеріалізму – ось був у суті речі, в останнім кінці дух, що згубив демократичну верхівку в Європі й у нас. Ось с той дух матеріалізму, який треба знищити тим, що вибираються творити новий лад і новий світ, що не вагаються «з нічого», з своєї віри побудувати нову дійсність, а ту що існує, але від якої відлетів дух божий – в ніщо обернути силою своєї віри.

Не творять цього ладу демократичні вожді, бо не с вони справжні вожді. А ціле їх вождівство було одною маскарадою.

Прихід до влади демократії став причиною тої жахливої маскаради, яку можна було обсервувати в усіх демократичних верхівках Європи. Усе одно, чи творила вона в цілості провідну верхівку своєї суспільності, як кілька літ від 1917 р., чи тільки частинно (на полі економічнім, літературнім, культурнім і церковнім) як це було подекуди перед 1917 р. і по нім на Наддніпрянщині деякий час, а в Галичині значно довше.

Це була маскарада, яка наступає завше, коли звироднілі провідники все ще вбираються в пурпуровий плащ, не маючи «серця царського». Це були ті фарисеї, які дбали тільки про те, щоб їх називали вчителями, щоб їм перші місця на зборах відступали. Це були ті недоладні провідники, «іменем, а не ділом», як громив їх Вишенський, які «не берегли сили свого імени», ні прикмет провідницьких, лише самозванчо «сиділи на місцях своїх, але не на гідностях і чеснотах». Це були ті «оратори недоріки», «вожаті – сліпі каліки» Котляревського, це були люди, що взялися за «несродне собі діло», до якого не доросли ні їх розум, ні їх серце. Це були ті, що за Сковородою, носили «пустоє ім'я без существа»… Вони прагнули здаватися провідниками, ними не будучи, а тим часом «битіє і слава імени,… як сонце з лучами есть нероздільноє». Вони прийшлися своєю вдачею несродні великому становищу, яке зайняли. Несродность губила їх і справу, за яку не по силах взялися. Бо «несродность… ростліваєт всякую должность… умерщвляет науки і художества…, безчестит чин священничий і монашеський», викликає «лицеміріє і єресь», вона «кождому званію внутрішний яд і убійца», як казав наш філософ.

Представники цієї демократичної інтелігенції, де б не опинилися, всюди вносили дух середовища, з якого вийшли, як казав Франко, дух «наївного міркування мужика, що не бачив світа і не потрапить піднятися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду або свій повіт». І ці слова відносяться не лише як у Франка до Драгоманова але й до сучасників наших драгоманівців. Цей дух вносили вони і на проповідницьку катедру, і до редакторського бюрка, і на театральну сцену, і на професорську катедру, і на амвон, і на місце народного трибуна чи вождя, чи до державної канцелярії премьера: або дух обмеженості або ще гірше – дух гешефтярства, а тоді й церковний амвон, і посольська чи редакторська трибуна ставали в руках провідників ареною не для проповіді «великого», лише для оброблення своїх або своєї кліки дрібних гешефтів.

Ці нібито провідники демосу – не «по собственним способостям употребляли себе в жизни», як писав Сковорода. Багато з них, «многі богослови були б лучшими стряпчими по ділам, многі учені – рознощиками, многі судії – пахарями, воєначальники – пастухами, монахи – ціловальниками». Ця маскарада вела до замішання в суспільстві й до відступництва маси, позбавленої дійсних, справжніх пастирів.

Така маскарада створює, замість провідної касти, касту «обманщиків», лицемірів, лжеців і хвастунів» (Сковорода). А тоді ніяка влада в їх руках їм не поможе, бо «оному насильство з похвалу, другому в хулу і поношеніє»… Репрезентативна постать демопросвітянської України (В. Королів-Старий) каявся на еміграції («Згадки про мою смерть»): «Ми всі непідготовані і робили те, чого зробити не могли. Цілій нашій справі завше бракувало глибини, всі наші думки були імлисті, народницькі». Вони думали лише про дрібну працю, просвіту, «але ніколи не думали ми про те, де взяти самих просвітителів, як створити вождів, що без них маса – отара овець».

Кара, що їх спіткала (і на жаль з ними націю) була заслужена. За зневагу ідеї отчизни – Доля дала їм чужу, за зневагу або байдужість до бога й релігії – Доля змусила їх кланятися чужим ідолам, за зневагу ідеї провідної касти, якою бути не мали амбіції, – обдарувала їх Доля чужими большевицькими сатрапами, їх самих обертаючи фактично в те. чим були психікою: в простонародну голоту, в плем'я дроворубів і водоносів, у тих «героїв буденної праці», яку проповідували. Як все в подібних випадках Доля подбає про привернення нормального стану. Істота зла й анархії було змішення в суспільстві, коли все зірвалося з місця, коли не занята дійсною порядкуючою елітою командна верхівка суспільності була зайнята апостолами черні – наївними сентименталістами в ліпшім випадку, просто злодіями – в гіршім. Упорядкування хаосу мусить початися наново з розділення, як про це є і в старих легендах чужих народів і в книгах мудрості нашої нації.

Епохи нормальні й ненормальні, хаотичні, звуться в індуських «Паранас» добами «кітра» і «калі». В добу «калі» упадає панування вищої касти, ієрархічний устрій суспільства. Брама запав у сон, а тому й піднесла голову «шудра», голота. Тоді Вішну прибирає постать страшного бога Шіви, нищить існуючі форми й несе з собою царство, анархії та руїни. Сумерк богів, який тягнеться доки не прокидається Брама, який посилає того самого – тепер вже радісного бога в постаті спаса – того самого Вішну, запровадити наново кастовий лад, приборкати людей «калі». Доба «кітра» починається знов.

Подібно стоїть і в Євангелії і в наших апокрифах. В останніх говориться, що якраз в такі епохи, які індуси звуть епохами «калі» (для Євангелія це часи антихристів) дуже намножаться злі, наступить хаотична мішанина, яку прийде направити «бог кроткий во гніві безмірнім і ярости» (як дволикий Вішну). Він почне з великого розділення, і ангели господні

«імуть розлучати… стадо од стада, отця од синів, і матер од дщері і братів од братів, племена од племін, род од рода, і почнуть совокупляти коегожда лик подібна, йому, якоже сіє – розбійника з розбійники, татя з татьми, праведника з праведниками. Одних пішле в гегенну, другим дасть «живот вічний».

Суспільство увільниться від царства диявола, й настане знову нормальне життя, збудоване не на хаосі перемішання й рівності, а на суворім розділі, на суворій ієрархії й кастовості: кожний має бути з'єднаний з подібними йому. В такі критичні епохи приходить бог, що каже: «Чи думаєте, що мир приніс я дати на землю? Ні, глаголю вам, лиш розбрат. Буде бо віднині п'ятеро в одній хаті розділених – троє проти двох і двоє проти трьох», бо там, де запанувала епоха розкладу, де провід нації захопили книжники й фарисеї, треба вчинити спасенний розділ! І чи ж не ту саму ідею несе в своїх віршах апокаліптичного змісту Шевченко? Коли взиває до бога ярості зробити лад твердими руками праведників, карати злих і зло, коли «сім'ю вільну нову» уявляє собі аж по розділенню від зла і по його вгамованшо, так само, як наші апокріфи являють собі «землю нову і світ веселий» не скорше аж зійде на землю караючий і розділяючий, привертаючий лад бог?

Про ті самі критичні епохи в творенні і макрокосмосу і нашого людського суспільного мікрокосмосу, говорить і Овідій у своїх «Метаморфозах». Насамперед була доба передсвітнього хаосу, коли елементи, «власних форм не мавши, у тілі однім сполучились» (як у теперішній європейській суспільності гора і діл). Все було в стані безнастанної ворожнечі: «все що холодне з гарячим, все що важке з легким, все тверде з рідким і текучим». Тоді власне бог «втихомирив ту ворожнечу, розмежувавши повітря з землею, землю з водою, і над повітрям наземним етер утвердивши небесний». Вступ до заведення порядку, до створення космосу з хаосу вів отже і тут, як у християнській і в індуській мудрості, через розмежування елементе, через привернення їх ієрархіч-ного порядку.

І аж потім бог, перевівши розділ. – «потім, рознявши її на частки, мішанину всесвітню, всі ті частки пов'язав законом гармонії і згоди» і, притім «кожній частиш знаходить належне їй місце і вигляд», так що «все усталилось і знайшло собі певні границі». Не інакше прийде й до перемоги над теперішнім демократичним європейським хаосом. На цей жеж шлях вказував і Сковорода й ціла древня мудрість предків наших. Різні елементи мусять у суспільстві бути розділені, мусить скінчитися з «мішаниною» їх, кожне мусить знайти «належне їй місце і вигляд», свої «певні границі». І цей розділ, про який стільки знайдемо у Шевенка, не перепровадиться демократичним «об'єднанням» чистих і нечистих, його здолають доконати оті «апостоли правди і науки», – оті, що «огнем невидимим пекли холодні душі» юрби. І аж по тім розділі, пов'яжуть все «законом гармонії і згоди».

Всі спроби доконати цього інакше засуджені на невдачу. Демократія змагалася увічнити «мішанину всесвітню» суспільних елементів, де місце, вигляд границі кожного з них були затерті, де сваволя відосередніх «частинок» розхитувала спільноту, роблячи її дозрілою для большевицького серпа. Цей останній намагався – як реакція свободі – осягнути свою «гармонію і згоду» тиранією і рабством всіх «частинок», що знову веде не до правильного функціонування організму, а до повільного вмирання, до такого ж нищення форми, як за демократії. Привернення гармонії наступить тільки через відвічний розділ елємінтів і їх органічне пов'язання, як в ієрархічній суспільності.

Наша епоха безперечно є епоха «калі», епоха антихристів, коли ебличчя диявола визирає з обличчів слуг його, як обличчя всесвітнього зла, яке мусить знайти свого противойовника, такого ж сильного і такого ж страшного, мусить знайти нових слуг «зневаженого божества», які б, так само як перші християни, вірили в нього, так само фанатично але до смерти йому служили і так само мали не захитане почуття свого покликання, свого апостолату.

Насамперед мусять вони мати беззастережну віру в свою правду, в свого бога, віру, яку понад людські слабості, понад найдорожче, понад життя, готові б були визнавати і її правди звітувати. Що є віра? Це поняття в усіх ділянках має той самий зміст, а найкраще його з'ясовано в короткім означенні св. письма. Віра – це «підстава того, на що вповаємо, певність річей невидимих». «Віра це є певність того, чого сподіваємося, це – не сумніватися в тім, чого не бачимо». Ця певність має чудодійну силу. Так як бог, що створив світ «з невидимого», або «з нічого», лише з свого божественного задуму, так з невидимого, з утаєних надій і гадок, в які пристрасно віриться і які пристрасно прагнеться здійснити. – повстає світ людських спільнот: світ виворожений у площині реальної дійсності з гарячих прагнень, укритих у віруючій душі формотворців. Так само як неоживлений в середині цією гарячою вірою, певністю його тривалості реальний світ – у порох розсипається, стає знову нічим. «Вірою поконали (віруючі) царства, запхали пельку льву, з вогня вийшли, стали з слабих сильними», – в порох обертали дійсну, існуючу силу, а з невидимої, «неіснуючої» – творили силу реальну. Як у Шевченка – у пророків якого ставали твердими слабії руки, натхнені вірою. Як його ж «фантазія» «воздушні замки», що були «триваліші і кращі за матеріальні палаци егоїстів», людей позбавлених віри.

Це та віра, яка зовсім недоступна й незрозуміла погрузлим у матерії речникам черні, які тремтять перед реальними силами, хочби це й були сили диявола, як большевизм. Бо й чим був большевизм у площині реального світа явищ, в його економічній практиці, в політичній, в товариській, культурній, комуністично-релігійній, у партійній, в терористичній, диктаторській, в цілій своїй діючій системі – перед 1917 роком, як не «воздуш-ними замками», як не «фантазіями», як не чортівською вірою слуг диявола, які з свого невидимого, самим своїм пристрасним бажанням, своею певністю, з своїх мрій виво-рожили свій апокаліптичний світ у дійснім житті? Без цієї віри ніколи не звалюється старий світ, цебто втілена в життя ідея, без цієї віри ніколи не поізстае, не створюється «з нічого», «з невидимого» новий видимий світ, не тріюмфує нова ідея.

По друге, мусять ці формотворчі не сумніватися. Повинні бути фанатиками абстрактної ідеї й активними поборниками зла – зла зовнішнього світу і внутрішніх людських слабостей. Від апостолів жадалося, щоб вони не тільки «полюбили правду», але й щоб «зненавиділи беззаконія», зненавиділи зло і проти нього активно виступали, його картаючи. Вони були покликані, щоб усе сильнеї, мудре і шляхетне в корні зіпсутої госвіту заступити новою мудрістю, новим шляхетством і новою силою, «щоб те, що є, в ніщо обернути».

Дальше – ставлять вони фанатичне прив'язання до своєї правди понад земне, понад людське, духове понад тілесне. Вони, обурюються демократи, – фантастичне є щоб осягнуть, недовідоме – нищать рідне і знайоме». Вони старалися не «людям шукати догодити», а своєму богові, а «євангеліє; яке несли, не було людське» бо «не від людей прийняли його а через откровенія» свого бога. Вони стояли вище людських слабостей і їм не потурали, бо «коли б людям догоджали то не були б слугами Христа» або своєї правди. Були фанатиками єдиної, хоронячої цілість, організуючої її ідеї, немилосердні до егоїстичних зазіхань слабих, як і до чужих ідолів, що йшли знищити їх бога.

Вони носили в грудях не людський страх, страх осуду, мук і смерти, а страх божій, страх, щоб не заломитися в службі справі, не охлянути в вірі, не піддатися слабостям або спокусам зла. Фанатичного прив'язання до своєї віри не заступить літепла любов до неї. Мало носити г серці ідеал. Коли його не боронитиме запеклість фанатиків, – цей ідеал перекреслить інша, чужа фанатична сила. І навіть не можна буде це назвати несправедливістю, бо за цей брак войовничого духа «праведно господь великий» убирає в кайдани. Не вистарчає мати ідеал і любити його млявою, безсилою любов'ю, його мусить боронити вогонь, і завзяття, і сила його визнавців, щоб не обернувся він у ніщо.

Нарешті – найважніше – мусять формотворчі, що творять новий світ, бути «апостолами правди і науки», мати глибоке почуття свого апостольського покликання. Мусять знати, що хоч вони є невеличка меншість, але що та меншість стоїть високо над несвідомою сірою масою, яку вони покликані звище вчити і вести. Не дбати про вибір і умандатовання тої маси, бо від іншої, вищої сили тримають свій мандат; не схлібляти смакам і уподобанням маси, тільки прислухатися до голосу «духа святого» в своїм серці, бути «ловцями чоловіків» і гуртуватися тільки з такими ж, «немногими ізбраними», вважаючи на засаду не вибору, а селекції. Мусять бути приготовані на ненависть цього світу, як і апостоли Христа, бо «коли б із світа були, світ своє любив би, якже ви не з світа, а Я вбрав вас із світа, тим ненавидить вас світ». Єднатися мають з немногими собі подібними не в масі і в числі, а в думці: «щоб були з'єднані в одному розумінню і в одній мислі». Не сміють ходити «у жоднім ярмі з невірними», щоб «не товаришувала праведність з беззаконием», ні світло з темрявою. Мусять так безсумнівно вірити в своє покликання, «шедши учити» язики, своєї невеликої групи вибраних і то до того степеня, що «коли б хто, прийшовши, іншого Христа проповідував, якого ми не проповідуємо», коли б «хтось проповідував Євангеліє інакше ніж ми його сприйняли, хай буде проклятий».

Даремно шукали б ми типа «апостола правди і науки» в сучаснім нашім суспільстві демократичнім. Тип формотворця, якого прагне і сучасна Європа й Україна – для нас – знайдемо не в тих, які завинили сучасну катастрофу, не в тих, що вважають себе нащадками наших смердів, гніздюків і полежаїв, тільки в живих прикладах нашого сторичного минулого. Цей тип не буде представником селюхів-гречкосіїв (Мирний, Куліш, Квітка), «тутешніх», яких єдина чеснота «пересиджувати» лихо, ані представником нашої голоти (Винниченко, Шаповал). Наша доба вимагає нового лицарства, отже й типа героя нової доби треба шукати в старих часах нашої «шевалєрії». З їх світоглядом не ідилічним, а трагічним, бо більше ніж; колибудь є сьогоднішнє життя сповнено трагізму, завше обложене і загрожене звідусіль, вимагаючи опору й оборони.

Ідеалом нашої давнини був тип мандрівного лицаря, світського або духовного, тип князівських дружинників і козаків, Дмитра Вишневецького, Острозького, Глинського, Богунів, Сірків, хмельничан з їх вождем, Ви-шенського, Филиповича, Тура й ін., які не раз міняли меч на хрест, козацький жупан на рясу й навпаки, завше лишаючись «воєнниками» і лицарями.

Ідеологи «полежайства» називали цей тип лицаря – кочовником, номадом, протестували проти його «дикунства», протиставляючи йому культурність хлібороба. Антитеза фальшива! Нема двох бігунів: культурний хлібороб і – кочовник козацький. Протиставлення є інше: з одного боку хлібороб, з другого – татарин, кочовник, що нищить плоди його праці, або московський наїзник, а з третьої – вояк і праводавець козак, що охороняє хлібороба від руїнників. Очевидно, ні Ігорі, ні Богуни не були хліборобами, вони були такі ж лицарі войовники як Ричард Львине Серце, Готфрід Бульонський або Карл Мартель, і коли їх не було, то хлібороби ставали або жертвою кочовника, або підпадали в залежність інших лицарів меча. Забув Куліш, що так бездарно оплював нашу героїчну епоху і славословив таких «культурників» як Петро і Катерина, забував, що ті «итенцй гнезда Петрова» або «орли Єкатерини» теж не були хліборобами.

Зрештою, як вже зауважив вище, найзавзятіший очернювач лицарства, Куліш, мусів визнати, що своїм духом натхнула козацтво не «некультурна голота», а литовсько-українська аристократія. В другім місці Куліш, порівнює козаків з «лицарськими орденами» європейського середньовіччя. Що він при тім уважає, що козацтво було таке ж «антикультурне», як середньовічне лицарство, то увага Куліша тільки підкреслює – що ворожість наших гречкосіїв у письменстві до козацтва була ворожістю плебса не до «номадів», лише до лицарства. Бо це середньовічне лицарство було з'явищем великих позитивних вартостей, виявило в історії велику культурну й державотворчу силу і здібності і дуже спричинилося до піднесення культури тодішньої Європи. Не є ганьбою, як думає Куліш, порівнювати запорожців з середньовічним лицарством, тільки навпаки, доказом їх високої культурності й формотворчого духа. Даремно очорнюючи козацтво і дружинництво, наші полежаї теж несправедливо намагалися очорнити і їх стихію – степ. Все, крім затишного ставка й садка, було їм осоружним! Але наше лицарство якраз у степу виплекало свій гордий дух, ненависний сидням, виплекало «анархією степової романтики».

Степ – це був «сухий океан» наших конкістадорів, усе овіяний чаром несмертельної романтики й поезії (чужої гніздюкам і сидням). Була це романтика нашого мандрівного лицаря, чужа «культурним» Санчам Панцам.

Таким мандрівним непосидючим лицарем був Святослав, який казав: «не любо ми єсть в Київі жити», все його тягло в степ на Дунай, будувати далеку імперію. Таким мандрівним лицарем була княгиня Ольга, жінка «мудра зіло», з мужеським розумом і нахилами, яка «хожаше поградом і по містом, учаша віри Христової»…, повелівши «требища і куміри сокрушати». Мандрівними лицарями були й ті, що бігали степом «мов сірі вовки», щоб «іспити шоломом далекого Дону». Мандрівним лицарем був Володимир Всеволодович, який «на землі спав, і дому бігаєть, і по лісом ходя, сиротину носить одежу», справляючи своє княже лицарське діло. Таким мандрівним лицарем був Володимир Святий, бо «того старого Володимира не льзі бі пригвоздити к горам Київі», як і того козака Коновченка, якого не можна було нічим пригвоздити до хати, якому стидно було, щоб його «домарем прозивали» і який ішов у степ гуляти, віру святу проти татарви захищати.

Такими мандрівними лицарями були виворожені генієм Шевченка козаки, бо козак «і воює, і гарцює з усієї сили», «нема в його ні оселі, ні ставу, ні садку». Такими були й мандрівні лицарі, оспівані Котляревським, прозвані Шевченком «ватагою пройдисвіта» Енея. Таким був і їх типовий кошовий Еней троянець, який «скитався по миру мов ланець, по всім товкся берегам» і взагалі був «завзятійший із всіх бурлак». Таким був ідеальний образ мандрівного лицаря нашого литовського періоду, опоетизований Михайлом Литвином, з своїм наказом братству лицарському: «храмини да не соградите і сімена не сійте, но в кущах да живете», як козак в байраку. Таким мандрівником був і Шевченко, що змалку любив блукати, шукаючи місця, «де небо упирається в землю»« якого картали дома за «бродяжництво», а брат даремно намагався привчити до хліборобської праці, бо він кидав воли і йшов бродити… Сам ще несвідомий, яку форму прибере пізніше його мандрівна туга, форму геніального мандрівника по просторах нашої історії, збирача й поета її блискучих духових скарбів.

Про цей світ блукаючих лицарів, які не трималися хати, в козацькій добі пише пані Єфименкова: «замешкалі на пограниччу з кочовими ордами, ці лицарі все були готові зложити свої голови». Ці осадники «не покладали на державу й на упривілейовані кляси журбу про свою безпеку», брали це завдання у власні руки. «Сильне, горде свободолюбне населення тих земель природно видвигає з свого середовища людей, які мало дорожили приємностями осілого хліборобського життя», яке не забезпечувало завтрішнього дня, вважаючи далеко кращим, «привабливішим і займаючим з переслідуваної звірини обернутися в сторожевого чи ловчого пса, помінятися ролями з ворогом». Так повстало населення особливого типу, що відзначався «загартованістю, мужньою погордою смерти, що безнастанно заглядала козакові в вічі, любов'ю до свободи»; козак «не дорожив життям, не дорожив і майном». З тих степових орлів, що штурмували Білгород і ходили по Чорному морю, вийшов і Байда. Створена ними степова романтика, з якої черпав свої сили й натхнення і Сірко і Хмельницький, помогла відродитися в козаччині старій князівській Русі і створити нову блискучу культуру гетьманщини, до якої мабуть самі хлібороби культурники не додумалися б, як не додумалися б до культури князів Київської Руси тодішні смерди без Ігорів і Ольг.

Цей дух мандрівного лицаря, творця культури й імперії та оборонця її погромника номадів і творця держави, одушевляв і «военників Христових» старої України. Таким був св. Антоній Пчерський, якого господь післав блукати «в страну гречеську», а потім «нача (він) ходити по дебром і по гором», «страньствуя за страньвшого господа» або його апостола Андрія, що теж був великим мандрівним лицарем Христа. Таким странником був Вишенський, для якого священик був «голяком і странником». Таким странником був Сковорода, мандрівний філософ. Всі вони були – за Сковородою – «нищії духом», цебто хоч може нераз і багаті, але не прив'язували великого значення до дочасних благ, не давали уярмити ними свій дух і совість, які «уповали на Бога», не «на сокровища своя». Така нарешті, були наші «вагі сколярес», колишні «мандровані дяки», яких життя вирізнялося «продерзостию і отвагою», і які вправлялися голодом в іспитах всякого роду.

Все це були лицарі створені, як писав Максимович –

«двома стихіями: наїздницькою і християнською. Дух боєвий, наїздницький ратний дух, вихований вічними герцями з кочовниками і дух греко-православний, вихований від часів Володимира і хрещення етарої Київської держави. Живий вплив цих двох стихій разом з природними прикметами їх душі, уформував їх вдачу, її основні властивості – понуру, таку здібну до внутрішнього життя глибину духа, яку зпоконвіку взлеліяло в них рідне Чорне море й тужливу одчайдушність, до якої наклонило їх життя в Дніпрових степах».

Дві наші рідні стихії, які таку домінантну ролю грали в героїчні періоди нашої історії за морських походів Олега і козаків, за часів степових лицарів Святославів і Хмельницьких, за Христових мандрівників, які всі разом розширяли границі землі, і впливів нашої культури, приносили світло християнства, тримали під острахом варварів і кували душу свого народу, горду, тверду і мудру, далеку від здрібнілої душі нових «культурників», що прийшли їм на зміну з своїми «доматорськими» і полежайськими ідеалами вегетативної культури дроворубів і водоносів. Були це святі і герої, які стоплювали в один «язик» країну своєю безстрашністю і мужністю, глибокою мудрістю і здобутою в світськім і духовнім подвижництві шляхетністю душі.

Це були герої тих часів, коли ще світ голоти не прийшов заступити їх. Коли чини князів Ярославів і Всеволодів не висміювалися як «вузький егоїзм»; коли вірність вірі не вважалася за каригідний «фанатизм»; коли карання відступників не осуджувалося як «принесення живої людини в жертву абстрактній ідеї морально-релігійного обов'язку»; коли з суворих лицарських чеснот Феодосіїв і Мономахів не викпивалося як з непотрібного аскетизму; коли прекрасні і мудрі твори нашого старого письменства не плямувалися як «жалюгідне ісчадіє Київо-Могилянської академії»; коли проповідь морального стоїцизму Патерика не прозивали «шабльоновою побожною фразеологією»; коли ще не вважали, що «краще мати діло з Ордою», ніж жити у власній державі; коли ідеал ієрархічної суспільності не відкидався як глупе «командирство» і коли потурання рідним Ефіялтам не звалося ще «віротерпимістю й гуманністю»; коли старій, основаній на грецькій мудрості і святім письмі, культурі вищої касти не протиставляли ще культури гречкосія й голодранця, Квітчиних «Марусь» і Винниченкових «Інараків»; коли не вчилося нас ще, що навіть «під болотом і брудом» в українцеві треба шанувати «відвічні цінності людини»; коли взірцем гідним наслідування, не став ще рідний Санчо Панца з його гаслом «моя хата з краю» з його ідеалами нації плебса.

Хто хоче воскресити давнину, той мусить воскресити її чесноти і створити касту подібну її касті, як створили козаки касту подібну стародружинницькій касті старого Києва. В суспільності спостерігаємо процеси подібні до біологічних і хімічних. Хімічні процеси спричиняються хімічною енергією тіл, що входять між собою в стик, при чім під хімічною енергією розуміється рушійна енергія атомів. Більшість хімічних сполук повстає через віддання тепла або іншої енергії (світла, електрики), а розірвати ці сполуки можна тільки при накладі, рівнім накладу енергії, що пішло на їх сполуку.

Цей закон треба не спускати з ока при обсервації творення й розпаду суспільних сполук. Велетенським накладом різних форм енергії – фізичної, душевної і духової – таких диявольських твердих постатей, як Ярема Вишневецький, старий Казимир польський, Батор, Собеський і Скарга з цілою хмарою єзуїтів, привела Польща до сполуки з собою Україну, вклала в підбій України диявольську винахідливість, безодню «лесті» й підступу, велетенське завзяття, неабияку мудрість і сприт, надзвичайну витривалість. І завалилося їх діло не скорше, аж коли такий самий наклад енергії, мудрості й завзяття «дияволів Хмеля» розірвав ту сполуку.

Так мусить бути й тепер. Саме страждання нації, якого зазнала вона при насильній сполуці з большевицькою Москвою, ніколи не дасть нам права чи змоги на сепарацію. Большевизм, підбиваючи Україну, виявив таку енергію, таку масу чортівської винахідливості, безоглядної консеквенції, диявольської хитрості, неабиякого державницького сприту, від якого заносить духом Івана Грізного і Петра І, що розірвати цю сполуку потрапить лише нація, що буде обдарована провідною кастою з рівносильною енергією, завзяттям і мудрістю. Коли нація, як тоді хмельничани, протиставить Петрам і Сталіним рівнорядну розмахом касту провідників. Взірців тої касти ми не знайдемо в здегенеровавій демократії, лише в великих тінях нашої героїчної доби, її чеснотах, її культурі, її мріях і планах, її місії, в дусі нашого історичного традиціоналізму.

Тільки ця нова каста потрапить взяти на свої плечі стару місію давнього Києва в усім її блеску. Україна в великій кризі, що почалася по першій сватовій війні, в кризі, що охопила ввесь континент, відіграла вже страшенно важну ролю. Свідомо або напівсвідомо, в перекір своїм нездарним провідникам, вона виступила як перша в оборону тих традиційних спільноєвропейських давніх вартостей старої культури, якою колись блистіла Європа і яку, як на Україні та й далі від неї на захід, прагнула знести з обличчя землі в ім'я большевизму збунтована голота.

Тоді, починаючи від 1917 р., довгі роки Україна сама, серед байдужності Європи, перша підняла повстання проти нових «поганих». Виявила вона тоді той страшний «наїздницький ратний дух», що викликав здивовання і страх навіть у большевиків, той страх, якого докази давала досить їх тодішня література, як белетристична так і мемуарна, виявила «одчайдушність», яка подекуди нагадувала полум'я Хмельниччини. Забракло натомість – її провідній верхівці другої прикмети – «глибини духа», якою колись вона промінювала на широкі простори Сходу, формуючи вона промінювала на широкі простори Сходу, формуючи свій довкільний світ і відкидаючи далеко в степ варварів.Виявити цей дух, щоб відіграти ще в більшім масштабі ролю, відіграну в 1917 р. в Європі, є завданням, від якого залежить блискучий взлет українського життя чи його занепад.

Катастрофа в яку звалилася Україна з большевицькою навалою, була початком загальноєвропейської катастрофи. Моральний розклад, який принесла большевицька навала до нас, роз'їдає й демократичну Європу й Америку, криза нашої культури стала кризою європейської культури взагалі, що її роз'їдає дух матеріалізму «віку голоти», яка активно заперечує велику творчу ролю духа в історії. Як з'явище матеріалізму є світового значення, так і ідея, яка виступить у похід щоб знищити той дух матеріалізму, мусить бути світового розмаху. Дух матеріалізму розтлів все життя нашого континенту, його життя й ідеали етичні, моральні, ідеали соціального співжиття, ідеали культури, релігії, особистої і громадської етики, ідеали політичні. На місце тої розложеної культури, її спотворення під розторощуючими ударами молота бо-льшевицької ідеології, мусить прийти нова формуюча ідея.

Ця ідея може бути збудована лише на засаді перекреслєння інтернаціоналістичних доктрин і матеріалізму і на повороті до духа нашої давнини, до духа традиціоналізму. Колись Україна перша пережила большевизм, перша з ним боролася, перша усвідомлювала собі його суть і суть того нового, що треба йому протиставити, перша своїм «наїздницьким ратним духом» протиставилася заразі, яка йшла на окцидент. Коли б вона здобулася, в огні пережитих терпінь і боротьби, на те, щоб зродити з своєї «глибини духа» нове «вірую» для погрузлого в матеріалізм світу, коли б показалася як перша в боротьбі з большевицьким матеріалізмом, як перша своєю «одчайдушністю», так і перша «глибиною духа», яку Максимович уважає властивою нам, тоді б могла вона покласти почин новій ері для окцидентальної цивілізації: тоді, коли б перша рішучо й безповоротно скінчила з отруєю лібералізмів, марксизмів, прудонізмів і сенсимонізмів, з культом матерії й диявола, з культом звичайної, відірваної від всякого контакту з божественною силою пересічної людини, протиставляючи всему тому культ животворчого і формотворчого духа, тоді коли б виступила отверто і проти воюючого матеріалізму і проти розкладаючої «літеплості» тих, що їх – коли будуть на чолі нації разом з тою нацією виригне господь з уст своїх; коли стане на шлях тої нашої одчайдушної, суворо-аскетичної, хрестоносної славної лицарської давнини, яка фасонувала світ довкола себе і яка промінювала далеко поза межі своєї землі. Нашої давнини світських і духових «воєнників», борців, святих і аскетів, горіючих вогненним духом формотворців, погромників хаосу, що перетворюють своє велике Невидиме у Видиме й реальне гарячою вірою й завзяттям, хрестом на диявола, а на неприятеля шаблею.

Для українського, так само як для кожного іншого народу, що в своїй внутрішній і зовнішній силі загрожений гангреною матеріалізму, – єдиний рятунок є в ясно концептованій протибольшевицькій взагалі проти – «общинницькій» доктрині, в повороті до власних традицій. Обов'язок кожного, загроженого смертельною пошестю большевизму в усіх йото формах народу нашого (і не тільки нашого) континенту – є безоглядна боротьба з цією пошестю, що загрожує руїною цілої нашої культури.

Цю гангрену зможемо ми поконати тільки силою відродженого з джерел наших власних традицій животворящего духа, перед лицем якого впаде й розсиплюється потвора матеріалізму.

Плоть нічтоже, Дух животворить!

Література

Апокріфи й Легенди, зібрав І. Франко, Львів, Записки Наук. Т-ва ім- Шевченка, 1906., т. 4.

Св. Письмо.

Овідій: Метаморфози.

М. Максимович: Твори т. 1., 2. 1876.

Платон: Держава, кн. 3., розд. 6.

П. Житецкій: Малорос. вирши нравоопис. содержанія, Кіев. Старина 1892., т. 37.

Платон: Держава, кн. 3., розд. 6.

Отраженіе песенных мотивов в народ, малорос. думах, Кіев. Старина 189ь., т- 39.

Д. Еварницкій: Соврем, малорос, етнографія, Кіев. Старина 1892., т. 39.

Дума про Коновченка, Кіев. Старина 1894., т. 84.

Лист до гетьмана Переяслав. полковника Єрмоленка. Акты относ. к исторіи Юж. и Зап. Россіи, т. 6.

Слово Іоанна Золотоуста в Твореніях Отцоп церкви в древне-рус. литературе.

Посланіе І. Вишенського до митрополита і єпископів (Возняк)-

Платон: Закони, кн. 4.

Тен: Історія якобінців.

Тен: Старий порядок.

Українська преса різних років (узгляднена в різних частинах книги).

Edm. Burke: Reflexions on the revolution in France, London 1790.

(По виході 1-го видання цеї книги, на теми заторкнуті в ній автор писав в ряді статей в Нью-Йоркськім „Віснику", в Торонтській „На варті", в „Меті", в „Українці" паризькім, а також в брошурах – „За який провід", Хрест проти дявола" „Демаскування шашелів".