9. Засідання 22 жовтня 1921 р.

Мороз

(Зачитує листа до владики) [текст відсутній].

Липківський.

Святий Соборе православної автокефальної вільної всенародної соборноправної української Церкви! Стала[ся] всемогутня, непереможна воля Божа [іволя Церкви].

На мене, поставленика вашого, впав жереб служіння святій Церкві нашій [в сані першого її архієпископа і митрополита]. Що ж мені, нікчемному, на це сказати? Як мені свою нікчемну волю ставити проти волі Божої, проти волі народу? Але, як ви тут часто казали, це твориться надзвичайна подія, якої ще не було в християнській православній Церкві, в цілій її історії. [А для надзвичайної події потрібна надзвичайна людина].

[Як] же я можу осмілитись взяти на себе тяжкий і трудний тягар, тягар [першого в служінні] наш[ій] Церкві Христовій? [Я – людина така звичайна, знесилена]. Одне те, що я зовсім не бажаю і не думаю бути Головою Української церкви. [Ні], хай Христос Спаситель буде Головою української Церкви. Може, Христу Спасителю угодно було триста літ тому назад зняти голову з Української Церкви, голову – митрополита старих часів. Може, це вгодно було Господу Богу зробить для блага нашого народу, для того, щоб терновим шляхом піднести до себе нашу Церкву, «освятити її [як] купіллю в воді», щоб [поставити її перед собою славною Церквою, що не має плями або хиби, або чого подібного, а щоб була свята і непорочна].

Отже, нехай Господь, Спаситель наш, і тепер буде Головою нашої Церкви, а я [тільки] першим слугою [її], по слову Христа Спасителя: «Хто з вас хоче бути старшим, хай буде всім слуга» [1].

[Дивіться ж на мене, дорогі брати], як на останнього свого слугу, ви мене [не жалуйте], заставляйте служити Христовій Церкві. [Але який з мене слуга? Я старий, знесилений]. Отже, не надійтеся на мене, як на свого слугу: на себе надійтесь, [самі працюйте]. Де б ви не зібрались, перш за все закликайте [до себе] того невидимого Христа Спасителя. який сказав: «Де двоє [або троє] зібрались [в ім’я Моє], там і Я посеред [їх]» [2].

І тільки та думка і віра, що, може у вашій праці церковній по відбудові Церкви [нашої], може, та гадка, що хтось рахується [першим] слугою, буде хоч маленькою підтримкою [в вашйі] церковній праці, – це мені дає тільки [сміливість], що я приймаю це служіння Церкві.

Дорогі брати, священики нашої української Церкви, до вас тепер мій щирий заклик і прохання – іспросіть мені апостольське преємство через молитву всього Собору для [єпископського] служіння святій українській Церкві.

Дорогі брати, пастирі української Церкви, зрозумійте, що тепер твориться надзвичайне піднесення українського і всього християнського народу. Тепер народ здобув усі свої права, які Господь Бог кожному християнину дав. Ці права довго були одняті від народу. Народ тепер уже здобув право молитися на своїй рідній мові. Набув народ собі уже права господарювати своїм майном. Народ здобув уже собі право бути хазяїном у своїй рідній Церкві.

Отже, і ви, священики, здобувайте ті права, які так довго були під забороною єпископського панування, які т ак довго лежали, більш 1000 літ лежали без дійства під тяжкою [рукою самовладства] керовників Церкви. Тепер ми, пастирі, повинні ті права, права апостольські, що [одержали їх] через церковне преємство, повинні здобути. Вони лежали 1000 літ мертвими, але благодать не вмірає.

Отже, дорогі брати, священики, закликаю вас і прохаю вас – зведіть свою душу, переробіться, перестаньте бути, як ви досі були, [«ніжайшими»] послужниками єпископів. Перестаньте бути послужниками, єпископ, [як сказав] Христос, повинен бути вашим послужником. Я звертаюсь з щирим проханням [до вас] покладанням рук своїх і благодати священства [зведіть на мене благодать єпископського служіння]. Хай не ви будете моїми послужниками, а хай я буду вашим послужником. [Не] ви мене [повинні] слухатись, а я повинен – вас, [ а найкраще – один одного тягарі будем нести і так виконаємо закон Христов].

Тільки глибока й [тверда] віра моя, що молитвою всього Собору через покладання рук священства зійде на мене апостольське преємство [Св[ятого] Духа]. Тільки глибоке переконання [і непохитна надія, що як] завтра ви всі об’єднаєтесь навколо мене грішного, так одностайно й надалі ви будете працювати по всіх кутках нашої Украї[ни на відбудовання і] життя наш[ої церкви, що як каже Христос «де труп, там зберуться і орли» [3] тільки щира любов до нашої рідної Церкви, до оновлення і життя нашого народу] це дає мені сміливість на обрання святого Собору, на заклик до мене шановного Голови Собору [відповісти]: «Дякую Богові [і] священному Соборові, приймаю це обрання і прот и волі Божої й народньої нічого сказати не смію».

«Благословен Бог наш…» (Моляться).

(Акт наречення).

Мороз.

Засідання Всеукраїнського Церковного Собору розпочинається. Є деякі питання, які я вважаю потрібним докласти.

Нам необхідно обрати до складу почесної президії Якова Чулаївського. який надзвичайно багато положив праці. (Одноголосно обірається).

Також ще священика з Полтавщини Бакалинського необхідно обрати. (Одноголосно обірається).

На минулому Соборі Київщини наш Собор шанував отців ознаками своєї пошани. Там було сказано, що ці пошани набувають сили, коли будуть стверджені єпископом. Але до цього часу у нас не було єпикопа, і ці ознаки пошани не мають змоги виявитись.

Треба в знак пошани, щоб о. Шараївський мав право надівати митру. Я свідчу, що о. Нестор Шараївський велику зробив послугу. Тут можемо сказати, що нашому Собору діло вшанувати таких, як о. Шараївський, бо завдяки йому Господь Бог дав нам осягнути нашу працю. (Згода).

Ще є записка про те. щоб вшанувати тих священиків, які брали участь у голосуванні. Справа в тім, що вшанувати можуть тільки ті, хто знає це. Цієї великої рішучості, яку виявили наші пан-отці під час нашої боротьби, крім членів Собору ніхто не знає, ніхто не бачив. Тому я вважаю, [що] має право і може тільки святий Собор оказати почесть нашим пан-отцям. Є пропозиція, щоб всі священики, які брали перший раз участь у голосуванні, це дуже важливо тому, що ми були весь час у боротьбі, і хто горів цим ділом, той не покидав поля битви, поки не було перемоги.

Слава і честь тим. хто здобув цю перемогу. Через те заслуговують такої пошани ті пан-отці і диякони, які стояли на цьому шлях у перемоги. Є пропозиція, щоб священики, які брали участь у голосуванні, вважались протоієреями і щоб диякони вважались протодияконами. Їм налається право носити вищий ознак святості – орар.

Крім того, священикам, які мають сан протоієрея, щоб святий Собор благословив під час служби Божої вживати…

Угодно ствердити Собору? – (Угодно). (Стверджується).

До черги дня. Ми мали на увазі намітити кандидатів на єпископів, яких Собор має обрати і поставити для Христової праці, для служіння. У мене були подані записки прізвищ осіб, які виставляються кандидатами. (Зачитує прізвища). Може, ми ці прізвища цілком і виставимо, а в неділю цю справу вирішимо?

Є ще пропозиція обрати в почесні члени Президії Стеценка й Демуцького (Одноголосно обираються).

Ми можемо заслухати головні доповіді. Ще мають бути такі доповіді. (Зачитує) [текст відсутній]. Може, святому Собору вгодно буде приступити до заслухання їх доповідей?

Доповідь про відокремлення Церкви від держави брата Чехівського.

Ще є пропозиція від Білоцерківщиии – вважати кандидатом на єпископа о. Бржосньовського

Слово брату Чехівському.

Чехівський.

Не тільки є справи відбудови ієрархії і автокефалії Церкви, а є справи відношення Церкви святої до держави. Ця справа вимагає для себе пильної уваги. Ця справа – відокремлення Церкви від держави, – має цілий ряд подій історичних, які впливали глибоко на життя Церкви. Ми вже про це не раз говорили, як імператори керували життям ієрархії. Церква через те теряла свої основні риси. Ось через це нам треба ясно собі уявити і ухвалити, як повинна Церква ставитись до держави.

З початку християнства, з перших днів питання це було вже поставлене в життя Христом на землі і потім воно проходить через все життя Христа до кінця. Ви пригадайте, браття, той момент, коли Христос був у пустині, готувався до проповіді, до свого служіння в Церкві, і там дух зла, дух тьми сказав Йому: «Поклонись мені, і дам Тобі у владіння всі царства землі» [4]. Христос одверг цю повагу.

Далініше (sic!), багато разів і апостоли і єврейський народ ждали, що Христос об’явить себе земним царем і поведе повстання проти римлян. Ви згадайте той [мо]мент, коли Христос розломив хліби і дав їсти всьому зібранню людей навколо. Люди так були піднесені цим, що поділили голоси. Потім кілька разів питали ученики Христа: «Коли ти устроїш царство єврейське?» А далі його в цьому ж обвинувачували, що Він робить Себе царем. Націоналісти того часу казали: «Коли ми зоставим Христа проповідувати, то прийдуть римляни і ввесь народ переб’ють, то лучче хай він буде один забитий, ніж ввесь народ загине в неволі римській».

Значить, в ім’я національної боротьби вони предали Христа. І от в кінці суд уже відбувається над Христом, і там Його знов обвиняють в тому, що він робить Себе царем іудейським. – Це Той, хто казав, що «хай між вас не буде державного духа». І тут в кінці Свого життя, на суді, Христос знов перед усіма засвідчив, що «царство Моє не від миру сього» [5]. Ясно, звідціля, що не можна було Йому закинути цеї вини, що Він робить Себе царем Іудейським, коли Він багато разів відхиляв це.

На хресті було написано: «Ісус Назорей, цар Іудейський» [6]. Іудеї цього добивались, але коли Його розп’яли, то їх національне почуття було ображене, і пішли вони до Пилата і сказали: «Перепиши наново – напиши, що Він казав, що Він цар іудейський».Після смерти, після воскресіння Христос знов зустрічав учеників, які йшли в село Еммаус. Вони кажуть Христу, не пізнавши Його: «Ми гадали, що Він був Месія, що Він устроїть Іудейське царство, а тут Його розп’яли» [7]. Їх надії державні не справдились.

І дальніше, особливо у Іоана Богослова, говориться: «Світ і тьма Церкви не може бути змішана з звичайним людським, що світ [у злі] лежить, і через це Церква не може приймати в собі життя державне, порядки державні» [8]. Не може змішуватись Церква з державою. У Ветхому завіті держава й релігія були об’єднані, але то не було вищим завданням життя людського.

Новий заповіт відріжняється від старого тим, що тут розділяється Церква від держави. Але під впливом класу пануючих Церкву при Костянтині зробили органом панування патриціїв, панування вищих класів над меншими людьми. Іменно це об’єднання різних сфер життя робить неприродним устрій Церкви і держави. Церква має одні завдання, держава має другі завдання. Церква має своїм завданням освітити людей, розвивати їх думку, їх розум, з’ясувати волю й почування людей, тоді як держава має базу – матеріальну культуру, а не культуру духу. Церква стоїть на грунті повної волі, а держава не може бути без насильства, без примусової влади. Ніяка держава не може істнувати без органу примусу. Через це елемент насильства не може бути переведений в Церкву, бо Церква має завдання, щоб зовсім вільно приходили до Христа.

І от через що ми бачимо на протязі історії християнства, що сполучення Церкви й держави приводили до того, що ні Церква не виявляла свого природного життя, ні держава не показувала своєї дійсної сущності. Так, наприклад, візьмемо житгя Візантії. Там Церкву вживали, як знаряддя для панування тої чи иншої верстви.

Так само і в Російській Церкві [її] вживали для панування поміщики та дворяни.

Пригадати часи інквізиції на Западі – ішов процес переливання грошей з карманів більш… класи в кармани класи, яка стояла з духовенством на користь католиків.

Таким чином, підставою змішування держави й Церкви завжди являют ься інтереси пануючих класів. Відділення Церкви від держави, яке приходить силою розвитку життя соціяльного, це являється основною вимогою християнства, учення Христа. і учення апостолів. Коли ми ближче станемо до сучасного життя навколо, то мусимо засвідчити, що все-таки, хоч і відділяється Церква від держави, але взагалі відношення між ними істнують, вони не можуть бути знищені, бо осередком сполучення являється кожен зокрема індивідуум, кожна зокрема особа.

У лабораторії істоти чоловіка по законах психічних утворюється це взаємне діяння з одної і з другої сторони, і тут-то в індивідуумі стріваються ці дві сфери житгя, крім того, на кордонах своїх відносин і там зустрічі ці…

Що ж має Собор бажати в цім напрямку, що являється підставою для дальших відносин? Собор не може нічого сказати, крім того, що заповідано Христом, що царство Христа «не од миру сього» і не може бути сполучене з державою. Стверджуючи разом з тим, Собор не може бути рівнодушним до тих, хто хоче використовувати служіння Церкві для встановлення пануючих верств.

У доповіді Голови Собору про стан річей на місцях було підкреслено, що російська ієрархія дбає за кордоном і тут про те, щоб авторитет монарха Церкви будувати знов таку мішану силу церковно-державну, яка дала б поворот до панування тих класів, які відійшли. Таким чином, ми не можемо відійти в сторону від цього питання. Ми повинні сказати, що хто серед нас буде йти до того, щоб повернути мішанину держави з Церквою, хто буде йти до того, щоб церковні елементи вертали до пануючих класів, той повинен вийти з Церкви, бо він одійме все найдорожче, що має християнство.

Хто хоче змішувати чи з росіян, чи з українців – це все одно: Церква істнує тільки в організації єднання з бідуючим братом. Церква стоїть проти всякого поневолення, вона має завдання піднести до найвищої межі. Церква не може бути байдужою, коли нищиться життя людини – класовим, національним, революційним [шляхом], все одно – Церква не може поставитись рівнодушно до того, хто буде вносити панування.

Моє внесення [таке]: боротись зо всякою такою течією церковною. Це не значить, що Церква проповідує анархизм. Вона проповідує, що усовершенствовання людини не може бути иншими заходами виконане, крім цього.

Звичайно, можуть прийти елементи з тим чи иншим настроєм, але вони мусять з цим боротись. У апостолів Іоана і Якова політичний настрій, а не церковний, коли вони просять посади у Христа. Хрисгос каже – не знаєте, чого просите, бо церковні методи – це є чаша стражданнів [9].

Для того, щоб вороги людського життя не використовували святого діла, ми повинні ясно поставити в своїй ухвалі, щоб ніхто не міг піднесення Святого Духа зводити до знаряддя тої чи іншої форми боротьби. Не може бути…

З другої сторони, підносячи волю людську, Церква разом з тим, звичайно, впливає глибоко на життя людське. Спочатку проповідь була неясна, коли в Церкву стали вступати патриції, то вони вносили з собою рабство. Рабство впало, в значній мірі, не тільки від економічно-соціяльних умов, але й від того чинника, який проповідувала Церква. Той, хто знов поверне в рабство вольного пущеника, той повинен бути виключений з Церкви. Таким чином, нищення людини у нас не може мати місця. Ми повинні йти за прикладом перших віків – там виключали з Церкви тих, хто поневолював.

Постанова Собору цього свідчить про те, що Церква, лише поневолена, не підіймала голосу. Через те ми повинні ясно зазначити в своїм дальшім житті, хоч ми не маєм постанов таких тому, що була пануюча держава. Ця ж держава, теперішня держава, яка поставила на свойому прапорі «З’єднання робітників і селян», вона не може відіймати права від Церкви. Виганяйте з свого осередку того, хто поневолює других людей. Це право Церковній Раді належить, і ми повинні до цього поставитись практично.

Коли стара Церква, казенна, панська Церква Російська нічого не казала тим людям – християнам, які устріяли карні експедиції в 1905 р. по наказу Миколая II, ієрархи благословляли на це; коли йшли люде на всесвітню різню, ієрархи продавали віру Христову і благословляли. Тим самим вона переставала бути хрисгияиською. Ми не можемо бути байдужими, і в цім ділі соціяльної сторони є сторона моральна і політична, і через те я закликаю Собор одностайно підняти знов той прапор християнства – хрест, на якому принесена була… визволення проти всякого поневолення. Це нам треба ще для того, щоб ніхто не смів поріцати нас в тому, що ми не вибрали той чи инший клас, що українці захищають інтереси пануючих класів. Ні, Українська Церква повинна йти по лінії орієнтації на меншого брата, на біднішого. О, тільки таке єднання з меншим братом, таке єднання буде виконанням заповітів Христа. Таку Церкву ми, браття, повинні здобути. Я пропоную ухвлити такі постанови. (Зачитує) [текст відсутній].

Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 104. – Арк. 82 – 88. Стенограма.

Продовження

22 жовтня 1921 р.

[Мороз?]

Святий Собор, як офіційний орган повинен, безумовно, в цім напрямку сказати свою волю. Яке його відношення до советської влади, яка існує на Україні. В останні часи кидається багато опорочуючих слів в напрямку нашого Собору. Говориться, що хочеться. Ми дуже добре знаємо, що це заходи наших ворогів, які стараються, щоб наш Собор був зірваний.

Безумовно, наш Собор повинен ясно сказати своє відношення, виявити своє лице. Ми дуже добре знаємо, коли ми будемо одговорюватись працею, нам далі будуть кидати обвинувачення, затемняючи наш Собор, а для того, щоб це висказати, ми повинні оглянути весь стан, який перебуває на Вкраїні. Скажуть, що це не наше діло.

Ми не повинні так дивитись. У нас істнує на Вкраїні совітська влада. Як ми будемо дивит ись з точки погляду Христа, то ми мусимо сказати, що ми йдемо шляхом учення Христа і поскільки совітська влада має той же лозунг, ми, значить, не йдемо проти неї. Значить, ми ні в якому разі ворогами влади не можемо бути.

Голоси:

Нащо це?

Докладчик.

Вибачте, я хочу висловитись. Негайною працею не можна відмовлятись. Ми рішуче мусимо заявити, що ми ніколи ворогами совітської влади не були. Ми йдемо по стопах Іисуса Христа. Прошу вставити ці слова в резолюцію: «Ми ворогами совітської влади ніколи не були». Собор ні в якому разі не йшов проти совітської влади і ніхто не може нам кидати подібні обвинувачення.

Чехівський

Я взяв слово в порядку ведення дебатів. Питання не може бути поставлено, яке відношення до тої чи іншої влади. Ми не є політична організація. Инакше нам прийдеться говорити про відношення до всяких влад. Ми просто кажемо: «Ми не є ні політична, ні громадська влада, і хто вносе ці елементи до нас, той порушує паші принципи». Це єсть тільки фраза, а основні принципові слова. Бо коли ми будемо обговорювати, то ми перейдемо цілком на грунт політичних спорів. Питання повинно розглядати, яке відношення Церкви до держави взагалі, а не Собору – до тої чи иншої влади.

Мороз.

Які наші відношення? Ми як громадяни – у нас одні відношення. Як громадяни Української республіки ми мусимо безумовно підлягати всім розпорядженням і виконувати їх не за страх, а за совість. Як Церква? – Церква від держави відокремлена. Церква не має права втручатися в справи держави. Вона може тільки молитися і жити праведним християнським життям. І з цього боку наші відношення ясні. Знову таки наш Собор скликаний з відому і розрішення совітської влади. Значить, і з цього боку відношення ясні. Ми не були і не будемо ворогами влади, і коли нам хочуть це накинути, то це даремна справа. У нас цього не було й не буде. Будемо ж балакати по суті, для якої ми сюди з’їхались.

Теодорович.

Святий Соборе!

Після слів брата Чехівського мені мало що залишається додати, але вважаю своїм обов’язком освітити цю справу з історичного боку, з’ясувати відношення Церкви до влади, і на цьому, так би мовити, й закінчити.

Які відношення у Церкви до державної влади були в перші часи християнства? Відношення ці характеризувались тим станом, в який Церква поставлена зараз радянською владою. В перші часи християнства християнство не мало жодних зв’язків з державою. Але ж які наслідки того були? До наслідків я й хочу звернутися. Наслідки були дуже й дуже корисні.

Коли християнство було визнано державною релігією, тоді й почався той зв’язок держави з релігією, який тримався далі весь час і закінчився тепер. Особливо держався він в законодавстві Юстиніяна. В цілім ряді новел можна бачити його думки про зв’язок церкви й держави. Шість новел кажуть про це особливо яскраво [10]. Коли авторитету єпископів потрібно стало підтримуватись чимсь більшим, ніж моральний авторитет, єпископи стали користуватись піддержкою влади для своєї підтримки.

З цього часу Церкву [влада] стала використовувати для своїх інтересів. Так ця справа виглядала в певні часи. Як же вона виглядала в нас, на Вкраїні? За часів князів Церква відносилась до держави, як у Візантії. Церква була в дуже міцнім зв’язку з державою. З зовнішнього боку вона була в дуже поважному стані. Князі дуже держались її. Але ж у другій половині XIV в., власне з початку 1383 р., з початку… унії [11], Церква починає розвалюватись. Частина відійшла до Польщі, і та Церква, яка привикла до привілейованого стану, вона не зуміла знайтись в нових обставинах. І протягом XIV ст., і навіть до XVII в. Церква болюче переживає зміну тих чи інших обставин. Я міг би психічно порівняти ті часи з нашими. І тоді прийшла нова влада, і на житті Церкви це відчулось.

Магнатство, яке тоді в житті грало головну ролю, розпадається, і Церква не має на кого схилитись. Бо вона не була зв’язана з народом, а з державними установами. Зараз Церква також болюче переживає зміну влади. Я говорю, головним чином, про ту, яка перебуває в нас. на Вкраїні, поруч з нашою. Зійшла та влада, поворот у якій не буде. Але Церква була тісно зв’язана з цією владою, і Церква болюче переживає. Замість виявлення того чи іншого відношення Церква та зайняла вичікуючу позицію безсилля.

Доволі привести маленький рядок документів, з яких ви побачите, яка Церква була близька до держави. Так, наприклад, «Церковная жизнь» Суворова [12], 42 – 43 статті законів. Можна було б ще привести документи, але це даремна річ. Можна ще вказати, що кожний єпископ при хиротонії мусив присягат ись по такій формулі: «Обещаю во все дни своей жизни повиноваться законам…» от Константина Великого встановленим. Безумовно, коли був з державою такий тісний зв’язок, то відхід її вона переживає дуже болюче.

Як же це вдіялось? Народ не мав з Церквою внутрішнього живого зв’язку. Замість живого організму було щось мертве, непридатне для життя. По-друге, в історії всяка влада виявляє інтереси тої чи іншої класи. І ось наша колишня влада була виразницею інтересів вищих пануючих класів і позаяк Церква була навіть на послугах цієї влади, її зробили знаряддям для обслуговування цієї влади. Дуже багато говорив про це брат Чехівський – я не буду на цьому спинятись.

Як же ми мусимо віднестись до цього акту – відокремлення [церкви від] держави? Якого відношення вимагає наше християнське сумління?

Коли Церква в перші віки християнства залежала цілком від себе, то це був живий організм. Він сам у собі витворював енергію. Ми бачимо – 12 апостолів заснували 12 Церков в Римі, Азії, а потім в історичнім процесі християнство поширилось. Це було живе тіло, а самодіяльність витворювалась самою общиною. Вона жила, як сама хотіла. Це витворило ту міць, ту енергію, яка дала можливість організму поширитись. І от зараз, коли Церква відокремлена від держави примусовим актом, бо законодавча влада є завше примусова влада, Церква цим повернена в той стан, в якому пробувала в перші часи.

Наша Церква мусить вітати це. Ми тільки жалкуємо, що раніш Церква була заслаба, щоб відокремитись. Життя Церкви мусить вільно розвиватись, в самому собі злобувати моці життя і енергії. І через це ми вітали владу за видання цього закону. Ми вітали, як дійсно християни. Цього вимагало життя самої Церкви, її висока гідність. Церква – то єсть небесне встановлення, яке почалось на небесах і там закінчиться. Життя наше то є тимчасовий шлях, по якому ми йдемо з неба до неба.

Мета Церкви поза межами життя, і коли ми бачимо, що в державі міняються ті чи инші принципи, наша релігія не може змінятися з цього боку. Через те, пристосовуючи те, що не може змінятись, до того, що міняється, ми б знижували її. Церква мусить бути відділена від держави. Цього потрібує життя Церкви. Христос не може низводитись на землю. На землі в процесі творчості все міняється, а в Церкві – саме головне, воно ніколи не міняється і через це, кажу, з боку нашого морального сумління ми не можемо зв’язувати те переходове з тим, що не переходить, мету, яку ставить віра, з метою житьовою.

Мороз.

Надійшла пропозиція такого змісту. (Зачитується) [текст відсутній].

Бакалинський.

Святий Соборе, я ще ні разу з вами не балакав. Мені трудно буде за три хвилини сказати. Мені хотілось би хоть раз сказати по цьому питанню. Я беру по цьому питанню слово, бо вважаю, що це буде основний нерв майбутнього життя. Мені здавалось би, що нелогічно Собору це питання так мало обговорювати. Я вважаю, що це питання дуже важливе. Ми живемо в той час, коли життя перевертається. І от ми пішли нарешті до релігії.

Люди старого порядку кажуть, що в їх зосталась тільки одна галузь, де можна одпочити. Коли ми чуємо, що вся земля залита кров’ю, то люде шукають порятунку і бачуть цей порятунок в релігії. Іде переоцінка всіх цінностів економічних, політичних і т. д., а в релігії особливо важно, що ми переживаємо переоцінку цінностів формально. Того прихожани в Церкві нічого не розуміють, і коли тепер робиться переоцінка моральних цінностів, ми приходимо до морального відношення людей.

В докладах братів Чехівського і Теодоровича ми бачили тільки освідчення цього питання з боку суто релігійного і з боку історичного. Коли Христос хотів создати свої християнські общини, то вони відогравали і велику економічну ролю. Я кажу, – коли тепер являються нові умови життя, то те, що ви учили в школах, тепер на це приходіп ься дивитись з нових боків і в новому освіт ленні. Це питання цікаве з того боку, що вони освітлювали з історичного боку, як вони проходили в других місцях і які мали наслідки там.

Потім ми знаємо, що коли Церква була вільною Христовою, морально братерською, то вона не трималась держави. Але ви знаєте, що Костянтин зробив Церкву державною. Як же Володимир Святий зганяв людей хреститись, то ми од цих батьків досі не були хазяями Церкви. І коли ми беремо зараз на себе висвячення єпископа, то нам здається, що ми беремо великі права на себе. Але ми беремо й великі обов’язки. Тут питання з юридичного боку, нові декрети про відокремлення Церкви, нова тактика відношення. Тут трудно встановити юридичні взаємовідношення.

Я сказав, що нам трудно це встановити і що нам трудно це рішати, і я висловився б за те, щоб при Церковній Раді був орган правничий, який би в контакті з Радою, всі можливі непорозуміння нам розрішав. От для чого я вважав би потрібним це зробити.

В закінчення скажу одно. Коли перше починався український рух в Церкві, то це захоплювало тільки частину людності, мрійників. Зараз же. коли ми підійшли до реформи Церкви, до справи пристали люде освічені: прийшли борці з народу, освічені, які знають те. чого, може, не знаємо ми, що казав Арістотель: «Геній – є терпіння. А де єсть терпіння і страждання, там справа… Там, де страждання, там правда». Згадаємо наших братів, які зробили велике діло і обновили свої українські Церкви, де вони розвели велику діяльність всякої допомоги, де Церква була приютом для дітей, де були школи, «Просвіти» [13], лікарні, коли тепер, в часи бідуванння, ми бачимо, що люде вмирають без помочі, – так оце братерське житія, будучина нашої нової релігії, оце наша суть, і це є відокремлення Церкви від держави.

Ви ж чули, що наш рух церковний іде й за кордоном і творить нове життя братерське в Церкві. Будучина нашої Церкви, брати, в будучині братерського життя, яке було заповідано Христом, показано в нашій історії і тепер стоїть перед нами, як завдання.

Стороженко.

Дуже цікавий доклад брата Чехівського на перший раз, коли вислухаємо, викликає такі запитання: Навіщо ломитись у відчинені двері, коли Церква від держави відділена? Але це тільки на перший раз. Далі ми побачимо, що доклад такий дуже потрібний. Питання йде не про сьогоднішній день, а про майбутнє нашої Церкви. Ми ж починаємо нове життя. Ми мусимо освітити ті шляхи, по яких мусить іти Церква.

Коли ми подивимось в минуле, то побачимо, що Церква на протязі історії була зроблена знаряддям сильних миру сього. Я про це не буду дуже довго балакати. Але пригадайте, як недавно в нас, на Вкраїні канцелярія православного відомства боролась з сектантством. Як вони допустили волю сумління. Батюшка був безсильний – тоді він звертався до жандарма, і той брав їх туди, відкіля не швидко повергались.

Далі, Іван Грозний [14]. Він наказував святити од 3 до 5 жінок, і Церква робила. Духовенство проклинало тих, відносно кого [його] примушували, як, наприклад, Мазепу.

Тому, з одного боку, ми повинні освітити шляхи, а з другого, ми напередодні, коли зіллються всі Церкви, і ми мусимо внести туди наше нове. У нас сьогодні фактично здійснилось те, до чого людськість прагнула. І ось же, коли попутний вітер нашої Церкви подув, і держава не вмішується в наші діла, але в житті кожної людини бувають вітри і попутні і не попутні. Отже, попутній вітер сприяє росту колективу, а непопутній перешкоджає. Але Церква свого слова не казала, як вона дивиться. Отже, ми скажемо: Церква дивиться так, що це діло душі. Дух віри Христової, яка не знає ніякої влади. Вона знає тільки душу, дух, і ми стоїмо на тому переконанні, що й на дальші часи, незалежно від вітрів попутних і непопутних. Церква мусить бути відділена від держави.

Задорожній.

Коли я слухав річ оратора, то мені так неприємно стало і згадалось: коли я був малим, я поїхав з батьком на ярмарок. Він дав мені гривеника і сказав, щоб я купив собі гостинця. Я купив ситра, потім хлібного квасу. Осталось ще 2 копійки. Купив знов ситра. І коли пив ситро, забув, який був квас, а за квасом не помітив, яке було ситро. Зараз забув і ситро, і квас.

Так приємно було слухати лекцію брата Чехівського, але коли стали говорити друг і промовці, то я забув, що говорив брат Чехівський. У мене зробилась плутанина і я зараз не пам’ятаю нічого. Що там говорилось про відокремлення Церкви від держави? Ми їм дякуємо і кожний християнин мусить пам’ятати, що «Царство Моє не од миру сього». Я проповідую свободу, рівенство і братерство, а той, хто шукає власти, той є антихрист. Христос не проповідував власті, а рівенство, братерство. Тому ми не повинні балакати ні про яку власть. Значить, нам коротко і ясно все. Не ясно тільки те, що лекція професора Чехівського змішана і я нічого не розумію.

Чехівський.

Справа з відношенням до держави дійсно не проста і не дивно, що не всі з промовців її зрозуміли. Вона складна, і особливо, після всіх подій історичних, які на протязі років не могли бути з’ясовані. І через те не можна сказати зараз так, що ми передбачаємо зараз братство, а дальше нам нічого не потрібно. Вийде, що ми будемо проповідувати вітієтизм [15] – безразличне (байдуже) відношення до того, що навколо нас. Ми тільки кажемо, що ми даємо основні закони боротьби, а як проти, то йдіть у другу организацію і там розбірайтесь. Ідіть у політичну организацію.

Це ми повинні зазначити, щоб не змішувати одно з другим. А вічно змішують державу з Церквою. І тут ми бачимо зменшення цього. Ті закони, які стали на канонічному праві, вонн стали на мішаному праві старої држави. і весь час одступали від них. Візьмемо любого к[?]…ста [16]. Вони тепер не знають, як говорити і [що] думати. На основі цього каноничного права вони не можуть тепер говорити про устрій законної Церкви. Це питання має значіння глибоке.

Моя резолюція має на увазі ясно зазначити, що Церква в даному разі йде проти зміщення держави з Церквою, але разом з тим вона бореться також і з людьми своєї Церкви, які повертаються на старий шлях щоб через Церкву впливати на вселюдське поневолення, яке має своїм завданням панування над людьми бо це єсть основна задача Церкви – визволення людської душі, а не поневолення.

До моєї резолюції було додано ще таке внесення, що після слів «вживання церковного життя для поневолення соціяльного» внести додаток: «всі, хто зловживатиме національним почуттям..» т. д. Що торкається цього додатку, то я приймаю його і приймаю його на таких мотивах: що коли ми не можемо погоджуватись з тим, хто вбиває душу людини через гноблення, ми не можемо й того вважати християнським членом нашої Церкви, хто пригноблює слово, яким ви хочете наблизитись до Христа. Так само ми не можемо вважати членом нашої Церкви гнобителя соціального.

Так, наприклад, якби в ім’я єдності національної хто-небудь хотів поневолити класу, наприклад, робітничу, він ішов би проти Христової віри, бо Христос наказував мати метою «інтереси посліднього найменшого»: «прийдіть до Мене, всі трудящі і обременені» [17]. І через це той, хто в ім’я національного єднання пропонував би соціяльне панування, той був би ворогом меншого брата, або самого Христа на землі, бо найменший брат, той, хто страждає, той єсть Христос на землі. І той, хто прикриваючись чим би то не було, той не може бути членом дійсної Української Церкви.

А це в наші дні дуже поширилось. Над цією темою дуже багато працюють і єднаються не по лінії пригнобленого брата, а в ім’я національних інтересів, прикриваючи тим класове пригноблення. Ця культура пригноблення є культура гнилизни. Вона не робиться культурою і в національному відношенні, вводячи в кров нації гнилі, розкладаючі елементи. От через що я цей пакт приймаю.

Я вже розв’язав в кінці докладу свого це питання. Церква не одмежовується від життя політичного, економічного і всякого иншого. Вона не вживає заходів протидержавних, але, разом з тим, підносячи людську душу, не може терпіти поневолення, і коли кличе до визволення людей, разом з тим не стає на дорогу нищення тих чи инших державних форм. А через те апостол Павло говорить: «Робіть, раби, що вам кажуть» [18]. Він не оправдовуває цього, але він казав, що коли ти особисто будеш (розгарячатись) розпалюватись під впливом рабства, то ти його не переможеш, а морально розпадешся, бо ти тою крадіжкою не побореш свого господина, а тільки принизишся.

Але коли ти, вільний, не піднімеш брата свого, то ти [не?] можеш бути християнином. Так ясно виходить з наказів його до бататих, де він каже, щоб вони зробили бідних своїми братами. Як він каже в свойому листі. (Зачитується) [текст відсутній].

Таким чином, християнство, хоч і не є політично-соціальна теорія, але воно не мириться з поневоленням пануючими верствами і з поневоленням людської душі. Ми знаємо, як приклад, що хто приймав християнство, відпускав рабів своїх. Перетворення світогляду церкви Христової веде до тих великих завдань, про які і соціальна наука говорить, а іменно: буде врем’я, коли не буде насильства. Не буде держав на світі цілому, як це каже наука соціально-економічного відношення. Буде врем’я, коли насильства не буде, сила держав одійде і останеться тільки громадська організація.

Цю думку, перш, ніж наука, висловило християнатсво. Висловив Христос і його ученик, апостол Павло іменно в таких словах: «В християнстві все оживає…» і т.д. [19] (І Послання Коринтянам, гл. 15, стих 22). От прогноз будучого розвиття. І наука соціальна так каже. Держава відпаде і зостанеться тільки громада. І через те, що основа християнства совпадає з наукою соціальною, ми ще з більшим правом повинні стати в оборону цього розвитку, щоб не принижувати справу життя.

Я міг би дати відповідь і про те, що було у Франції, але, за браком часу я дам тільки коротку відповідь брату Бакалинському. У Франції підтримував церкву пануючий клас. І там не дало це наслідків більш творчих, бо церква у Франції мала зв’язок з пануючою владою, як і Російська церква, і користувалась своїми зв’язками з грошового й інших боків. Таким чином, відокремлення церкви від держави нічого в церкві не змінило. Панування церкви ще більш розширилось. Духовенство активно простувало до того, щоб взяти панування в свої руки. Вони провадили цілком мирські свої інтереси. Через це відділення церкви від держави не дало ясних наслідків у розвитку життя. А зараз ми кажемо, що ми, Церква, не хочемо мати в собі бази насильства, бази матеріальної, а ми йдемо шляхом апостольського навчання.

Мороз.

Голосується пропозиція. (Приймається проти одною голосу).

Тепер згідно з наказом, ми мусимо свою працю перервати. Значить, праця буде перервана. Ще у мене є одна увага. Завтра у нас прийдеться [співати] під час хіротонії «Господи, помилуй» і «На довгі літа, отче». Треба було б нам зробити співанку. Літургія почнеться о 10 год., закінчиться, певне, о 1-й год.

Пономаренко.

Шановне братство!

Я, як вибраний Головою соборно-господарської комісії, мушу повідомити вас, що завтра з приводу такого гарного, урочистого свята ми надумали улаштувати братерський обід для всі членів Собору. Може, досить всіх не нагодуємо, апе потрошку найдеться. Для цього ми хотіли б пропонувати Собору зробити добровільні пожертви. Ми просимо всіх. Обід буде там же, на Раді: варити будемо там же, де і зараз, і після пізньої обідні будьте всі на місцях. Я посажу коло вихідних дверей свого секретаря, він буде записувати пожертви.

Мороз.

Значить є пропозиція Голови соборно-господарської комісії устроїти братський обід. Вгодно буде Собору? (Вгодно).

Відносно пожертв Собор ухвалює? (Так). І коло входу буде сидіти людина, яка буде збирати гроші і записувати їх.

Твердохліб.

Маю пропозицію, щоб ті церкви українські, які маються в Києві, прийшли завтра до Собору з хресним ходом і людськістю.

Мороз.

Не знаю, чи можна буде це зробити, бо треба було б зараз повідомити про це владу. Значить, з приводу процесій – справа не може відбутись, бо вже не встигнемо взяти дозволу від влади. Отже, справа, здається, відпадає.

Відносно співанки – зробити її зараз після «Достойної».

Кінець дня 23/Х

Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 104. – Арк. 121 – 129. – Стенограма.

Примітки

1. Мт. 20: 26. 23: 11; Мк. 9:35: Лк.22:25 – 26.

2. Мт. 18: 20.

3. Мт. 24:28; Лк. 17:37.

4. Мт. 4:8 – 10.

5. Ів. 18: 36.

6. Мт. 27: 37; Мк. 15:26; Лк.23:38. Ів. 19: 19.

7. Лк. 24: 13 – 21.

8. І Ів. 15:19.

9. Мт. 20: 20 – 24.

10. Тут йдеться про кодифікацію римського права, яку здійснив у 528 – 534 рр. візантійський імператор Юстиніан Великий. Цей документ відомий під назвою “Corpus juris civilis”, в якому окремими новелами надавались особливі привілеї християнській Церкві, зокрема нов. 137.

11. Мається на увазі Кревська унія (серпень 1385 р.), за угодами якої Литовська держава мала перейти на латннство.

12. Видання не встановлено.

13. Мається на увазі просвітницька діяльність українських церковних братств по влаштуванню навчальних закладів.

14. Іван Васильович IV Грозний (1530-1584) – великий князь Московський, перший російський нар (1547-1584). Тут йдеться про 9 шлюбів царя, що відбулися всупереч нормам церковного права.

15. Можливо, це слово “квієтизм” (лат. quietus – “спокійний”, “бездіяльний”) – богословсько-етичне вчення, що виникло наприкінці XVII ст. в католицтві. Ним проповідувалось пасивне споглядальне ставлення до життя, відмова від активної діяльності, підпорядкування Божій волі тощо.

16. Можливо, “каноніста”, тобто знавця канонічного права.

17. Мт. 11:28.

18. Ймовірно: “Раби, щоб корилися панам своїм, щоб догоджали, не перечили, не крали, але виявляли всяку добру вірність…”. (Тит. 2: 9).

19. “Бо так як в Адамі вмирають усі, така само в Христі всі оживуть” (І Кор. 15:22).

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 277 – 291.