5. Засідання 18 жовтня 1921 р.

З 9 год. ранку до 1 год. дня

Мороз.

Після мого докладу поступили проекти резолюцій. Може, Собору буде угодно їх заслухати, а потім згідно наказу передати в Президію для редагування. (Просимо). Так-от, прочитайте, будь ласка.

Липківський.

Собором запропонована така форма: «Собор ухвалює визнати Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яка є виборче… і т. д. (Читається резолюція) [текст відсутній]. От перший проект.

Другий проект такий. (Читається) [текст відсутній]. Єсть ще третій проект резолюції (Читає тов. секретар) [текст відсутній]. Так Собору буде угодно передати резолюції в Президію для погодження й регулювання. (Просимо).

Резолюції будуть обмірковувати тоді, коли пройдуть через Президію. Ще є заява секретаря Собору Бржосньевського про вихід зі складу Президії. (Читається) [текст відсутній]. Угодно буде Собору прийняти заяву? (Угодно).

Згідно з наказом кожний член Собору, коли має залишити працю в Соборі і від’їхати, мусить заздалегідь подати про це заяву. От член Собору Мельников від Тимчасової Повітової Ради м. Золотоноші заявляє, що він не може працювати з 15 жовтня, він мусить від’їхати з Києва, бо кінчається у нього відпустка (Прийняти заяву до уваги). Дальше. Учора комісії були обрані? (Да).

У кого списки цих комісій, прошу подати до президії. Тут були заяви, що деякі члені потребують харчів, і особливо гарячої їжі. Чи господарська комісія була обран учора (Да). Тоді передати заяви комісії. Може, комісія уже сьогодні склала б списки тих, кому потрібна гаряча їжа. Можна взяти лист бумаги, на якому б розписувались, ті, що потребують обіду на завтра. Це приймається до уваги?

Найдено документи, які належать Лучуку. Прошу повідомити про це. Далі переходимо до дебатів по доповіді п.-о. Липківського. Хто в цій справі маї висловитись?

Задорожній.

Святий Соборе!

Вчора ми чули, так би мовити, лекцію пан-отця Липківського, чи [з’ясовано]… Що таке є канонічне право? Канонічне право це є свод церковних законів, якому паралельно є свод гражданських законів. Свод цих законів зроблено на підставі святого письма. Бралось Євангеліє, Біблія і де був такий пакт, котрий має значення, [щоб] засудити людину за ту, чи за іншу провину яко християнина, і писались правила.

Правда, багато є канонів, котрі, як їх продивитись, то що вони покажуть? Ці канони – то є та залізна одіж, той кордон з обох сторін, який каже, що та духовна особа і взагалі християнин [повинен] думати, мислити так, як каже цей канон. А поза межами цієї одіжі, кордону, він не має ніякого права думати. Це є монархічний устрій церкви, монархічний устрій віри. Нам повинно жити і думати тільки, як сказано в канонах. Усі епіскопи [посилаються] не на Святе Письмо, а тільки на канони.

Був у Білій Церкві повітовий з’їзд на Святого Володимира 15 липня, на яякого запросили єпископа. Привезли його кіньми за два мілійона. Служить він службу по-слов’янському. Далі була устроєна нарада і [на неї] були допущені тільки священики, які сповідують слов’янську мову і [слов’янську] літургію, і ні в якому разі ті, які відправляють українську службу. Між ними я перший. Проте я приїхав. Мене всі знають. Кажуть: «Ось прилетів Запорожець, який зробить заколот». Проспівали «Исполла еті деспота» [1] і почалась нарада.

Я пішов у цивільній одежі. Я одів пальто і сів третім от владики. Перший говорив про мову, один відомий вам усім пр. Гроссо [тобто М. Гроссу] потім… [текст нерозбірливий], третім владика Димитрій. Каже він, справа така:

«Ви знаєте, дорогі брати і сестри, що все, що твориться в Українській церкві, неканонічно. Я роз’ясню нам: – «То, что желает украинскнй народ, это все [неважно ?]. Наш святейший патриарх Тихон дозволил в угоду украинцам читать Евангелие на украинском языке, а потом и говорить проповедь на нем. Он написал, что можете служить с вымовой на украинском языке. Разве этого недостаточно? Вы знаете, что ни одна церква в мире не имеет таких допущений, как наша. Это не канонично».

Я просив слова. Коли я підняв руку, го всі пан-отці піднялись на мене і закричали, що це штунда, не давать йому слова. Владика став рішати з кафедри. Він додав, що коли о. Задорожний хоче говорити, то ми повинні йому дати слово. Посилали мене на кафедру. Я цього собі не дозволив ізробіті, а з місця сказав:

«Коли не треба ніяких коштів до української служби, то в слові [Божім] ясно сказано, що Дух Святий зійшов на апостолів і вони получили дар проповідувати славу Божу на всіх мовах» [2]. Владика покраснів і каже: «Дорогі братія и сестры, я не сказал, що я запрещаю службу на украинском языке, если этого потребует 2/3 народа. Ведь я тоже украинец». Я дальше запитав, що у нас важніше, – Євангеліє чи канти [тобто канони].

А він: що важніше. Христос чи церква? Я кажу: для Христа – церква, а для церкви – Христос, бо без його не буде церкви.

На мою відповідь отці підняли крик: «От браття і сестри, ви бачили, як вони підтримують канти».

На тому столі, за яким [сиділи], були тільки канти. Євангелія не було. Досить взяти тільки канти і подивитись, як там єпископи себе обставляють. Там написано, що єпископ має право мати другу вира… [кінець слова нерозбірливий] і ось подивітесь ці канти, там 3/4 будуть для охорони прав єпископів. На що ж нам тоді здалися ці канти? [Коли ті] канти оджили, нам вони не потрібні. Коли потрібно тільки хоронити віру, щоб сим не порушувати Святого Письма, бо це Святе Письмо єсть душа нашої церкви. Коли ми кудись ідемо, то дивимось в дзеркало, щоб було чисте лице. Ми повинні мати також дзеркало душевне, це Євангеліє. Як я загляну в Євангеліє, як Христос учить, і сопоставлю своє життя, то у цьому Євангелії побачу своє душевне обличчя. Ми повинні, милі брати і сестри, слідити за непорушенням Святого Євангелія і Святого Письма, а притримуватись тільки канонів – це єсть глупство.

Мороз.

Слово належить члену Собора з міста Полтави Дмитру Храпку.

Храпко.

Дорогі брати!

Ідучи на Собор, я не думав, я не гадав, що питання про єпископат буде у нас таким гострим. Я думав, що на Соборі по цьому самому основному, кардинальному питанню всі брати і будуть з’єднані в одній православній думці, себто: церква Христова і єпископат єсть носитель вищої благодаті, як преємник апостолів. Але на ділі вийшло не так. З першого дня тут намітили дві течії: одна чисто православна, а друга явно протестантсько-сектантська. В деяких промовах…

[Неправильно, неправильно! Долой, долой!] (Страшний шум). [Не хочемо слухати, ображає Собор, геть його!]

Мороз.

Прошу слухати. Прошу заспокоїтись. Дорогі брати. Ви мене обрали головою для порядку на Соборі, а самі робите безпорядок. В таких обставинах я мушу скласти свої обов’язки. Прошу бути членами Собору. Коли член Собора щось скаже негарне, скажіть мені, а не робіть заколоту. У нас буде багато провокації, будуть домагатись зірвати наш Собор, і ми не повинні їх допускати. Ви сказали, що тут є протестанти. Дайте пояснення з приводу Вашого слова.

Храпко.

Вчора на нашому зібранні…

Мороз.

Про вчорашнє засідання буде свій час, тоді будете балакати. Ви взяли слово з приводу доклада, і по цьому прошу балакати.

Храпко.

Я маю інструкцію братства і мушу її прочитати.

Липківський.

Дорогі брати! Ви обрали мене почесним головою. От через що я беру на себе право просити вас терпеливо відноситись до того, як будуть висловлюватись. Пам’ятайте – Христос сказав: «Блаженні будете, коли будуть ганьбити» [3]. Коли так, то чого ж нам хвилюватись. Хай говорять всякі неправди, а и цю неправду поб’єм своєю святою правдою.

Докладчик.

Я рахую, що я тим, [що] прочитав, нікого не образив.

Мороз.

Прошу по суті. Справа з вашим інцидентом вичерпана. Я вам дам для пояснення слово в кінці, зараз прошу по суті. Іти прямо, без підходів.

Докладчик.

Ми, полтавці, представники від 6 повітів, від з’їзду нашого та від нашого славного братства получилн таку інструкцію. (Інструкція зачитується) [текст відсутній]. Оце я те сказав, на що я получив від з’їзду уповноваження. Що єпископ повинен бути преємственно рукоположен від апостола і носитель чистої благодати, правди і віри Христової. Це нерушимо, це вічно і, коли ми від цього одступимось, і підемо шляхом не православним, а протестантським, реформаторським. Основа нашого церковного життя є преємство апостолів і єпископи мусять мати це преємство. Коли цього не буде, то ми зійдемо з православної віри.

Теодорович.

Вельмишановні члени Собору.

Питання про канони не є кардинальне питання. Від [т]ого залежить, чи ми підемо по шляху вільної творчості в церкві, чи ми залишимося на тому самому грунті охорони тієї спадщини, яку нам залишили Вселенські Собори, і далі не підемо ні на крок. Отож, по-перше, ми мусимо розібратись на підставі тих же книг канонів, чи можуть бути змінені вони взагалі. Чи має право церква зміняти канони? Коли ми звернемось до історії Вселенських Соборів, то ми побачимо той факт, що кожний Вселенський Собор починав свою працю з розгляду постанов, які були до нього. Свята церква ніколи не втрачала права переглядати старі постанови і вносити нові, які вимагаються життям. Задля того, аби довести вам це, звертаюсь до першого правила 4-го Халкидонського Вселенського собору. Воно говорить так [4] (читається правило) [текст відсутній]. «Соблюдати признали мы справедливим». Підкреслюю ці слова. Коли «мы найшли справедливим», то було, значить, обговорювання, церква не губила права переглядати канони.

Звертаю увагу на друге правило… був один священик, він цитував цей кант як доказуючий, що канони мусять бути непорушними. Я хотів тоді взяти слова, але мені не дали його. На ньому базуються наші противники, які кажуть, що канони не повинні змінятися. (Читається правило) [текст відсутній]. Знову таки я підкреслюю, що Собор мав міркування по цьому питанню, значить Собор міг признати допустимим і недопустимим визнання цих правил. Але знову – чи це визнання мусить бути непорушним, ми тут не знаходимо вказівок, бо знову дальше через декілька рядків читаємо: (Читає) [текст відсутній].

Значить, цей Собор приймав одні правила і підкреслював, що вони мусять бути затверджені, і з другого боку, в той же час одкидав хоча би постанови Плінія [5].

Таке ж правило 7-го Вселенського Собору [6]. Він також переглянув ті правила, які були до нього і підкреслював, що цих правил він вважає можливим додержуватись. Так що навіть на підставі цих канонів, які я вам прочитав, церков ніколи не втрачала і не мислила, що вона може залишити вільне обміркування цих канонів.

Значить церква має право зміняти. Являється друге питання. Що церква має право зміняти, і що не має. Щоб не було плутанини, і щоб всі зрозуміли свідомо, я зроблю пояснення. Канони розуміються як догматичні і юридичні окреслення. Догматичні канони – вони мусять бути непорушними, бо порушуючи їх, ми порушуємо свій зв’язок з православієм, а канони, які визначають взаємовідносини ті чи інші в церкві, мали право завше змінятись. Вони перш од всього закреслюють відношення одного організму церкви до другого, відношення пасомих до пасущих, або навпаки – пастирів до пастви. В-третіх, відношення церкви до тих установ, які працюють поза межами церковних органів. Тепер я вас запитаю.

Перший пакт був такий – відношення одної церкви до другої. Чи сама церква, організм залишився той самий і досі? Отже, ні. Всесвіт пережив з того часу дуже багато змін. Деякі церкви зникли, деякі народились. І навіть, коли б ми хотіли дотриматись цих правил, ми не могли б, бо тих об’єктів, чиї взаємовідносини тут закреслюються, їх нема.

Далі, другий пакт – взаємовідносини пастирів до пасомих, так би мовити – внутрішній устрій общини, яку ми звемо православієм. Я певен, що ви зі мною погодитесь, що ті люди, при яких складались ці правила, і люди 20-го віку трохи інші по своєму світогляду і своєму міркуванню. Світогляд став ширше. Свідомість віри стала тонше. Відношення до пастирів також змінилось. І не може бути, щоб в тій же рамці, в якій заключався світогляд людей 17-го віку, заключався також світогляд людей 20-го віку. Цього, я думаю, навіть не слід доводити. Це все одно, що скло доводити склом.

Тепер я звертаюсь до третього пакту. Якби ми хотіли додержуватись цього, то ми мусили б воскресити ті установи, яких уже давно нема. Житгя весь час йшло поступово. Раз змінились ті установи, то, безумовно, мусить бути змінено і відношення до цих установ. Я скажу знову фразу, яку казав: коли міняється об’єкт, мусить змінитись і відношення до цього об’єкту.

Візьмемо, наприклад, відношення до театру. Як ставились до театру старі отці, і, як ставляться зараз. На підставі книг канонів ми знаємо, що старі отці дивились на театр, як на великий гріх, а на тих, що в ньому працюють, – як на великих грішників. І немає нічого дивного, що тоді, коли пан-отці складали ці правила, на театр був такий погляд. Тоді театрами були арени, де забивали людей, де катували на смерть, де показували, як розпинали Христа, як вели на смерть мучеників Христових. Звичайно, що до такого театру могло бути тільки таке відношення.

Отже, якби ці отці жили в 20-му віці, невже вони так віднеслись би до сучасного театру, який показує на живу красу, який викликає найкращі почуття, невже таке саме було б відношення пан­отців до цього театру [?]

Третій вид канонів – це канони, в яких знаходиться юридичне закреслення тих чи інших форм житгя. Церков, як організм живий, який сам на собі, так би мовити, переживає вплив других організмів життя, а з другою боку – і сам впливає на життя, церков як такий організм вічно живий, вічно творчий, мусить мінятись і через це і канони мусять мінятись.

Дуже часто приходиться зустрічатись з таким поглядом. Хто тепер є член церкви? Що то є церква? – «То є отживша форма мислення. Церков – то є та форма, яка залишилась цінною для несвідомих, не отримавших певної освіти людей. Інтелігенція вже відійшла від церкви». Невже це правда? Зовсім ні, але в тому певної міри і правда. Церква зупинилась на Вселенських Соборах і через це церковне мишлення зупиняється приблизно на якому-небудь 8 – 9-му віці часу Вселенських Соборів. А життя пішло далі.

Сучасна культура взагалі стоїть на щаблю 20-го [віку]. Церковна ж культура стоїть на щаблю 8 – 9-го віку. З цього боку праві комуністи, звичайно, ті, що стоять на щаблі 20-го віку, не можуть зрозуміти тої церковної свідомості, яка, так би мовити, захолоділа за певним муром догматичності й залишалась на щаблю розвитку 9-го віку. Зрозуміло, що найбільш свідомі, найбільш інтелігентні верстви відійшли від церкви. Можливо, що вони не відмовились до кінця, що вони розуміють, що це не є природа церкви, але штучне зупинення її розвитку.

Не можна сказати, щоб атеїзм був дуже глибоко поширений. А спричинилося тому не те, що релігія є одживша справа, а те, що церква обставляла її розвиток з упереченнями. І ось церква зараз на щаблю і культури 9-го, а може 10-го віку.

Життя церкви мусить бути життям вільної творчості і розуміння всіх релігійних питань і навіть питань догматичних теж мусить змінятись не в тому смислі, що ми мусимо відміняти їх, а в тому, що ми це розуміння мусимо поглиблювати, поширювати. В цьому напрямку можна багато зробити, не порушуючи віри. Церков мусить бути творчою, і коли вона буде творчою, тоді не треба буде пристосовувати її до сучасного духу. Бо тоді релігія буде стояти не в кінці науки, а впереді, і наука буде іти за релігією.

Що ж мусить бути завданням церкви, завданням релігії. Є між іншим дві сторони, якими релігія впливає на чоловіка. Власне не впливає, а 2 сторони, якими релігія розкривається для чоловіка. Релігія до цього часу більш звертала увагу на відношення чоловіка до Бога. Мої особисті переконання доходять до того, що Бог – то є щось недоведене, що ми збагнути ніяк не можемо. Ми дійти до того не можемо, бо навіть, коли б ми дійшли до нього, то це не був би вже Бог, а об’єкт до розгляду.

Єство, Бог для нас закритий. За це свідчить факт, що на відношенні до Бога поділились церкви. Я є священик, але я не можу сказати, що таке є Бог. Я не можу сказати, що на нашому боці правда. Основою мусить бути відношення чоловіка до Бога, а не Бога до чоловіка. Християнізація церкви мусить бути підвалиною тої нової церкви, яку ми утворюємо. На цьому грунті, я думаю, можна з’єднати всі церкви. Церква, коли вона порве з тим каноністичним устроєм, який її сковує, церква може тоді зробити те велике діло, до якого призвана. Чи ж вона може піти цим шляхом? Слово Боже каже: «Дух Святий дихає там, де хоче» [7].

Як в часи Вселенської церкви так і зараз ми повинні вірити, що той дух святий зараз, як і раніш, мусить і може виявляти себе в творчості. Це мусить стати необхідним переконанням кожного християнина. І коли нам говориться, що Ви не повинні торкатися цієї книжки, я мушу сказати словами тих пан-отців, перед якими я схиляюсь, і, яких я поважаю, але над якими я знаю ще більший авторитет.

Апостол Павел казав: «Дух Божий живе, духа не зламаєш» [8]. Цей дух мусить виявляти себе в вічній творчості. Коли б ці пан-отці прийшли тепер до нас, то вони сказали б нам: «Ви скористувались тим, що ми створили, а самі нічого не зробили». Ми повинні самі утворювати такі книги, в яких мусить бути закреслений [накреслений?] кожний [мо]мент життя церкви. Що ж бо то є – головна ідея християнства? То є безмежне удосконалення. Коли ми будемо розуміти релігію Христа як безмежне удосконалення, то така релігія мусить існувати доки світить сонце і ніякі врата ада не зможуть її знищити [9].

Христос поставив нам той ідеал, який мусить існувати вічно. Ніхто не може поставити нам вищого ідеала, ніякий філософ-мислитель, за той, що поставив нам Син Божий. Він сказав: будьте совершенні так, як совершенен Ваш отец [10]. Хіба ж ми можемо удосконалитись так, як Бог. Це є поза межами нашої можливості. Через те релігія ця буде існувати повіки. Через це Син Божий міг сказати, що я збудую церкву і врата ада не одоліють її повіки. Бо дійсно, таке вічне стремління до цього обожествленія не має свого кінця. То є те, що стоїть поза межами нашого досягнення, і через це воно буде вічне.

Життя чоловіка, ви самі це знаєте, то є тимчасовий шлях, по якому той Божий Дух, який ми отримали від першого джерела, від самого Бога, мусить привести нас до нього ж. Наш дух має з’єднатись з Богом, і чим ближче він наблизиться до свого першого джерела, тим більша в тому наша заслуга. Не відношення Бога до чоловіка, а відношення чоловіка до Бога мусить бути підвалиною церкви.

Не на те треба звертати увагу, що єсть Бог, не це є головне. Я визнаю такий догмат, інший – другий. Ми кожний можемо залишитись при своїх поглядах. Ось, що мусить бути єдиним у нас, це відношення до першоджерела – до Бога. Коли так розуміти завдання Христове, то треба мислити, що церква мусить бути вільною від всіх тих оков, які її стискують, які не дозволяють розвиватись, і через це не повинно бути погляду на цю книгу, як на те, що ми не можемо змінити. Ми не тільки можемо, а і мусимо. Ідея Христа мусить пристосовуватись до тих чи інших умов життя.

Потім я ще не так сказав. Не через те мусимо ми зміняти ці правила, що життя нас примушує. Ми, вященики, ми духовенство, ми стоїмо на чолі тих, яких ведемо за собою до олучення духа чоловічого з Духом Божим. Ми повинні бути на чолі життя, їй повинні вести життя. Не Христос мусить пристосовуватись до життя, а есь мир мусить бути охристианізованим. Церква мусить бути сумлінням [совістю] всього світу. До церкви, як до вищої совісті, мусять звертатись усі.

Всі форми життя, все це є історичний хід життя. Церква не повинна мішатися в них. Церква мусить перейняти всі ті форми життя, які розвиватимуться оричним ходом своїм, духом Христової любові, духом віри. Тим шляхом безмежного удосконалення, яке веде до першого джерела духа, до з’єднання з ним, і на цьому шляху вічного поступу церква не повинна залишатись, вона мусить бути потаємним серцем мира.

Наш рух, наше життя то є…, нашого серця, хай перестане воно битись і ми перестанемо жити. Все життя, всі зовнішні прояви життя мусять виходити від того серця і до нього повертатись, ним освящатись. І тоді дійсно у вічному рухові по велінню Христа ми не будемо оджившою формою життя. Тоді не буде атеїзму бо кожний зможе визнавати Бога по-своєму. Але відношення мусить бути до Бога християнське. Коли відношення це буде християнське, то ми всі підемо по тому шлях у удосконалення, на якому збудується Св[ята] Церква, він буде шляхом загально визнаним. Тоді кожний з християн буде іти цим шляхом удосконалення, і це не буде мислитись культурним поступом наперед, а як необхідне для самого християнина.

А, коли прийде для кожної людини [мо]мент при смерті предстати перед першим Джерелом, тоді ми всі, що пройшли шлях удосконалення, кожний з нас зможе сказати: «Я в своєму житті переміг, я побідив», – і, як каже Апокаліпсис: «Не відмовиться нам, яко побідившим» [11].

Компанієць.

І так, дорогі брати, я буду не так-то добре балакати тому, що я проста людина і після тих промовців, яких тут кожний з нас чув, слухати мене вам буде, може, скучно. Але я мушу поділитись з вами тим, що є в моїй чесній пролетарській душі. Я мушу вам сказати, що на всякому зібранні єсть маса, яка слухає і яка говорить. Чого ж не всі говорять? Тому, що не всі мають сміливість, а дехто не має красномовства. Або має одно, і не має другого. Кожний, хто виходить, хоче щось сказати. Часто ми бачимо, що вийшов чоловік і сказав «тик-мик» і йому або не дали балакати, або він застидивсь, а він щось хотів сказати. А єсть такі смільчаки, що ведуть до кінця.

Наш обов’язок слідить за тим, хто що балакає. Це великий гріх не слідить за тим, що говорить промовець, бо він саме міг принести й багато добра, або, що гірше, – зла. Коли ми придивимося до життя, то як просили Миколу Олександровича дати відповідальне міністерство [12], і от тепер ми бачимо до чого це привело. І от зараз вийшов товариш від полтавської течії. Він сказав, що це буде не православно, і говорить, що так весь народ хоче. Майте на увазі, ви всі тут слівки народу, який нас послав. Прислухайтесь до всього уважніше!

Я з того місця, де церква українізована. Багато наклепів чув я на українську службу. Знав я і «Грегочися дівка незасватана» [13], але ж коли я почув вперше українське слово в церкві від пан-отця Терлецького, мені стало дуже приємно. Ми хотіли спочатку, щоб нам дали змогу правити тільки з українською вимовою. Нам це обіцяли. Коли ми розберемося, то тому мирянину, якого послали пан-отці, йому, певне, казали так само, як і мені: іди і добивайся того, щоб ми могли молитись так, як ми бажаємо. Він, певне не об’яснив, що я буду одстоювати ту течію, і тут він говорить од цілого народу: «Як тільки ви нам не зробите, то це буде неправославно».

Я скажу, дорогі брати, що, коли це буде не православно, то я буду неправославний, а все-таки буду так іти. Неправославний виходить те, що ми зараз не поминаємо Миколу Олександровича й Роспутіна. Коли ми подивимось, то хіба це не буде православно, коли ми находимо місце, яке нас об’єднає. Хіба це не буде православно, коли ми подивимось на поважаємого пан-отця Липківського, який нам приводить, з’ясовує канони. Хіба це для нас, простих людей, не обідно!

Коли нас благословляє владика, а сам держав у тьмі, і тепер, коли ми наближаємося до того світла, то нам кажуть, що ми будемо неправославні. А хіба той православний, хто на всі заклики Церковної Ради казав: «Лавочка, лавочка». Це, замітьте, говорили люде, яких прислано сюди, і які мають робити шкоду нам. А хіба це не по православному, коли ми говоримо: «Возлюбіте ближнього свого, як самого себе» [14]. Хай я буду неправославний по-єпископському, а православний по-Христовому. Я не можу всього сказати, а то треба сказати тим пан-отцям: «Чому ви називаєтесь пан-отці? Хто вам дав цю назву?» – Поважання людей, вибравших вас. Те, що ви повинні бути у нас авторитетом, проводарем людей. Ви за це називаєтесь пан-отець наш духовний.

Наша «неправославна секта» веде до того, щоб ми себе не обманювали, а дійсно вибирали собі пан-отців. Ми повинні сказати, щоправда, що в нас багато темноти є, і темнота нас і подолає. Ми могли іти на компроміси, які були потрібні темряві. Але сказати, вийти сюди і сказати перед цим Собором, єдиним Собором за все існування православної церкви, сказать, що народ так хоче і сказати, що як тільки не так, то це буде сектантство, – це я считаю гріхом, і тим всім пан-отцям, всім полтавцям я скажу, що це гріх перед чоловіком, перед ідеальністю, перед тим, за що зараз ллється кров за світ, за правду. Я кажу. Брати, ми мусимо дуже уважно і тонко слухати і слідити за тим, що ми робимо велике діло, і діло це залишиться на великих листах історії. Тому ми мусимо бути дуже обережними з тими людьми, які прийшли сюди з недобрими думками.

Мороз.

Я просив би дорогих братів не висловлювати своїх відчувань і не вживати тих слів, які можна було б прийняти за образу.

[Прізвище не вказано]

Я прохав би Президію зауважити промовцям не висловлюватись від Полтавщини, думав, може один чоловік так, а це ображає нас, всіх полтавців.

Шановні соборяни… Це попередній промовець громадянин, коли він висловився, що ми є пан-отці, духовні отці як є отці фізичні, фізичний дає нам життя фізичне, а духовний повинен нам дати духовне. Я кажу, що він мусить… я схвилювався.

Бо всю свою священську працю я вживав на те, щоб бути світом. Мене дуже радує, що тут є «слівки», які приїхали на Собор, не дивлячись на перешкоди, щоб почути світ, розібратись з тим, що таке є визволення церкви російсько-української, і я дійсно бачу, що пан-отці українські дійсно єсть реформатори, у яких наболіло на душі. А щоб приступити до того, як це зробити, нам прийшлось зіткнутись з тими силами, якими ми оточені. Раніше на нас дивилисьдуже просто. Називали реформаторами, які хотятьзруйнувати церкву.

Я дивився завше на канони, як на ланцюги, які нас скували. Я завше гадав, що Бог створив чоловіка, по образу і подобію свойому. Не забував, що головне подобіє Боже в духовній творчості, яка є в чоловіку. Бог творив мир, – гак само і чоловік уподобляється йому, він творить машини і т. п. В цій творчості є відміна чоловіка від всього іншого живого єства на землі. Духовні качества чоловіка поступово розвивались. Коли ми порівняємо людей, що були раніш і тепер, то раніш вони жили в печерах, а тепер ми маємо вік електрики і удобства. Значить ідуть удосконалення і духовні, і нравственні качества удосконалюються. Чим більше чоловік живе, тим більше він совершенствується і духовно, і фізично. І у нас в церковному житті ми маємо право совершенствоваться.

Багацько єсть того, що забороняє нам совершенствоваться. Ми не можемо розуміти деякі явища природи. Наприклад, як я, який знає канони, як я можу навчати так, як нас просять, звертаючись до нас, як до світла, коли я буду їх триматись. Коли я бачу, що вони одмерли, а справжні книжки считались воль нодумними. Як я можу бути світильником. І, коли мені в житті приходилось пасти паству, на мене казали – це преступник. Але мій погляд на деякі таїнства, на деякі відправи був остільки з’ясований, що ніяка провокаційна тактика не могла його похитнути.

Коли ми відчули, що канони нас тісно стискують, ми зібрались тут, щоб переглянути їх, щоб розірвати і зробити церкву такою, яка вона була в перші віки. Тоді на перешкоді розвитку живої церкви нічого не стояло. Одчинялись школи, де навчались священики. Зараз пройшли віки, а ми користуємось ще тим, що придбали раніше. Коли мені зараз кажуть, що у вас єсть тіло, а немає голови, а я кажу, а до цього часу була голова – Вселенські Собори, а не було тіла.

Коли ми прочитаємо старих пан-отців. вони завше пропонували обмірко­вувати те, що говорилось. А нам це не дозволялось. Нас обвинувачували в політиці, робились обшуки. Я знаю багато духовних сімей, які весь час були на положенні підозрілих. Один священик, який зараз тут серед нас, а я знав його ще студентом, був навіть один час засуджений і сосланий. Щодо моєї праці особисто, я бачу, що 7 років, які я весь час працював, збудували великий міцний грунт для н[ашої] церкви.

Але, переходячи до канонів, мушу зауважити: деякі отці казали, що їх зміняти не можна, але з них єсть і такі, що їх уже ніяк не втілиш у життя. Багацько, багацько канонів ми порушуємо. Єсть такі канони, що, коли б мене заставили їх виконувати, то я не зміг би бути священиком.

Я дивлюсь на святу працю в церкві, як на апостольську працю, найсвятішу. Нас називають нігілістами, а коли ми, священики звертаємось до єпископів і доказуємо, що в церкві повинна бути реформа, на нас дивляться, як на вискочок, які хотіли б низвергнути церкву. Але вона на ділі не розрушилась, а стоїть на тім грунті, на якому ніколи не розрушиться. Я це бачив із своєї власної практики. Ми будемо не шкодити державі, а навіть приносити вигоду.

Але ми зможемо зробити це тільки тоді, коли переглянемо канони, переглянемо Вселенські Собори, як вони прекрасно [обходились] з тими чи іншими правилами. Так апостольське правило говорить, що епіскопи мусять бути жонаті [15]. 6-й же Вселенський Собор постановив, що ми не відміняємо ці правила, а обходимо [16]. Невже і ми не можемо так сказати, що ми не відміняємо канонів, а обходимо їх, бо цього вимагає життя. Вони це все робили, чому ж не можемо робити цього ми?

Коли не тільки з каноністичного боку говорити, а і з історичного, то події, які зараз відбуваються, повинні були бути. Ці собори нагадують нам ті зібрання, які були на Україні в 17 році [мається на увазі – в 17 ст.], до поневолення України. Ось великі події церкви української – Христини Києва [17]. До 13-го ст. церква на Україні стояла на найвищому щаблі розвитку. Татари зруйнували все. Далі Україна підупадає Литві, яка перенімає від України її культуру. Ще далі Україна підупадає Польщі. У поляків була вища культура. Крім того, поляки мали на меті знищити православну віру, і нашій церкві в той час було дуже тяжко. Поляки ставили на наші катедри цивільних людей, і вони ганьбили нашу церкву.

Людськість побачила, що церков гине і стала формуватись в братства. Вони судили заклади, які вели справу не на користь церкві. Ці братства получили благословеніє от патріарха Царгородського. Вони несли світ, закладали монастирі і всім цим дуже стісняли єпископів [18]. Отже, єпископи ці стали поголовно переходити в унію. Були такі часи, що на Україні оставався тільки один православний єпископ [19]. Але людськість не губила духа. Братства поширились навіть на село. І от я кажу, що, коли ми поглянемо в історію, то ми побачимо, що зараз єсть ті ж братства – п[равославна] церковна і інші ради. Коли Україна приєдналася до Москви, то церкві стало дуже важко. Але і зараз є книжки Петра Могили [20], з котрих видно, що раніш правилось на українській мові. Москвою ж були відчинені вищі церковні органи [21], яким підлягали всі церкви, і з цього моменту почалась безпощадна руйнація української церкви.

Тепер же, коли цар пав, до нас знову повернулись наші права керувати своєю власною церквою. Чи єсть такі канони, які казали б, що Москва мусить керувати нашою церквою. Ми правдиво просимо, щоб нами керувало правдиве наше власне, духовенство. Ми правдиві й з каноніетичного, і з історичного боку. Ті, які канонів не знають, считають, що наш Собор неканонічний. Тепер, коли ми відчуємо, що ми незаконні, ми мусимо сказати, що вони глибоко роться, бо знаємо ми канони. Я скінчив.

Мороз.

Ща мається 7 промовців. Єсть пропозиція припинити запис промовців. (Приймається).

Буяло (Остерщина).

Дорогі члени Собору!

Я на превеликий жаль, не знаю ні одного канона. коли їх не читав, але бачачи, як розпинаються люди за канони, я подумав, що вони таке, і додумався. Тут діло зовсім не в канонах. Вони так, як старі закони, писались більш для когось.

Так, там ясно було написано великими буквами на сторінці: коли мужик судиться, пороти не можна. І ось, коли його пороли до суду, то він казав, що пороти не можна. Йому відповідали, що на другій сторінці написано маленькими буквами: «випороти можна». І так бідний мужик ніколи не знав, за що його судили. І так закон можна міркувати як хочеться.

Колись, як Богдану Хмельницькому казали, що єсть, мовляв, історична крепость Кодаки [22], яку не розбити. Він відповів: «Що руками людськими робиться, те і розрушається». Так і на мою думку. Що руками було написано, те буде і переписано. Аби Микола II видав наказа єпископам спалити всі канони в церкві, то повірте, вони б спалили і мовчали.

Далі освітимо цю справу на селі. Чи знає хоч одна баба канони? – Ні. Вони вірять не канонам. Вони зовсім їх не знають і не питають. Правда, не читають вони і Євангелія. І от як поводяться батюшки на селах. Порушуються на селах не тільки канони, але і віра. Візьмемо приклад. Баба чує грім і знає, що то гримить пророк Ілія. Чи сказав коли батюшка, що то не Ілля? Ні, він служить бабі молебна од грому, а собі на хаті ставить громоотвод. Він не має жодної рації розувіряти її.

А хто не знає, що в церкві висять 36 правил. Що «ежели у вас украдут коня, то молитесь такому святому, а когда болят зуби, то такому святому». Все це єсть порушення не тільки канонів, а і віри. Це єсть релігійна грязь. Може частина, один процент зі ста батюшок цього народові не кажуть. А як прийшлось зміняти… то канони заколотились. Священик, як наговорить бабі, тут і орієнтація, і організація, і маніфестація… бідна баба і каже: «Дійсно, все пропало».

Я вам розкажу такий приклад. Порушені не тільки канони, а і віра. Стою я в церкві, в якій буваю кожен день. Підходить баба. Просе: «Запишіть, будь ласка, на молебен». Я питаю, кому. Та я і не знаю, це, батюшка, певне, знає. Щоб покарав Бог ворогів моїх. Я кажу, такого молебна, певне, немає. – Ні, батюшка знає, він уже раз служив». Я вхожу до батюшки. Він каже: «Так що, запишіть прохання і отдайте бабі». І от, дорогі члени Собору, за якусь копійку, чоловік не задумавшись ні крішечки, ні покраснівши, змінив віру. Обгадив цю віру.

А поставте його сюди, то він говорить буде цілий день. Він вам раптом скаже: це не можна, цим ми порушуємо заповіді релігії, ми зміняєм сущность канонів. В чім же тут діло? Віра зостається в народі такою, якою була, і тому винні ми самі, що порушуємо цю віру. Ми знаємо, що баба молиться так на селі: «Ізбаві нас од твого лукавого» [23].

Далі, самий страшний канон, як я чув, це було те, що єпископів треба висвячувати якось інакше. Ось якби розказати на селі ту картину, яку я бачив тут в Малій Софії. Що таке там в церкві робиться? По-моєму, комедія. От закадили, розчисався чоловік. Це екзарх називається цей чоловік. І так мені, як глибоко віруючому чоловікові, тяжко було на це дивитись, що я як не со сльозами вийшов з церкви. Через що було мені тяжко? Мені здавалось, що той чоловік, який там сидів на тому стулі, не постояв 1/4 години. Що сидить і спить – і бачить у сні трон. Люди пливуть як хвилі – дивиться, конечно, на цю комедію. І от цей чоловік красненькнй сидить на цьому троні і нічого абсолютно не думає.

А я в цей [мо]мент, дивлячись на розп’яття Христа в терновому вінці, що висить перед ним, і на яке він не звергав жодної уваги. Як на голові кров капає із цього вінця, як по каплі виходить життя з нього. Яке лице у нього захудале, страшне, страждав неймовірно. Страждає, бо тіло його переживає смертельні муки. Але серце першого єпископа це не тривожить. Він собі сидить – спить спокійно. Сидить він собі спокійно і навіть страшна картина смерті Христа не зворушує його. Він не хоче навіть один час постраждати, щоб постояти перед ним, бо його білим ніжкам тяжко зробилось, поки його оділи. А то він буде страждати за нас, за хамів, котрим били морду тисячу років і збираються ще бити.

І от, дорогі члени Собору, коли казали тут, щоб ці канони не порушувати, треба іти на компроміс, то що скаже село, коли ми скажемо, що не єпископ висвячував нам єпископа, а ми самі. Я не знаю за другі села, а за своє скажу. Ми зберемо громаду і скажемо: «Оце, люди добрі, зробилась така пригода. Поскидали архієреїв і не було кому святити, так ми самі їх висвятили!» І баби скажуть: «Добре!» – У нас розумні баби. «Єсть, значить свій, то й добре, аби був українець».

Оце я глибоко вірю, що так буде. Що ж було б, аби це сказали не ми, а якби це сказав батюшка з хрестом в руках і сповістив він таку велику радість і сказав: «Дорогі брати! На Соборі зробилась велика радість. Для нас сьогодні день Пасхи святої. Сьогодні вибраний на Соборі і посвящається народом єпископ наш народний, котрий іменно попіклується про вашу душу, а не буде так сидіть, як я вам розказував».

Прилуцький.

Я знаю, що Собор вжив заходів, що тут єсть стенографісти. Я бажав би, щоб ці всі слова були зафіксовані і видруковані. Щоб вони розійшлися по всій Україні.

Мороз.

Собор приймає це до уваги.

Прилуцький.

Шановні члени Святого Собору!

З цієї глибокої промови, яку ви чули, можна тільки плакати. Але я хочу, щоб те, що я скажу, було краплею, перепов­нившою чашу. Після всього того, що я чув, я мушу тільки сказати одне, те, що сказав у страшенно тяжкий час нашого життя [Христос]: «Горе вам, що забули заповідь Божу» [24]. Заповідь Божу отділимо от тих золотих палятурок.

Про ці золоті палятурки я вже говорив раніше. Нам, християнам, потрібно одно Євангеліє, а тим, що тримаються канонів, одні палятурки. Палятурки – це ті камні, обставини життя, які дорогі для свого часу, і невже в той [мо]мент, коли воля життя, воля віри єсть власність єпископів, у нас може бути вилювання. Що нам важніше, чи канони, чи закони? А закон ви бачили, який товстий – Новий, Старий завіти.

Що Христос сказав, законникам у відповідь? Христос сказав, що весь закон в одному слові: «Один Бог, любіте Бога і ближнього свого» [25]. А все друге, єсть пояснення його. Це той закон, що ні одна риска не може зникнути, доки небо і земля єсть до скінчення віку. Треба визнавати, що єсгь Бог і треба його любити, і ближнього свого любити, як самого себе. Ось же треба мати це на увазі, і вислухавши все те, що єсть канони, яка єсть суть віри і які єсть обставини життя, ви і будете вирішувати те кардинальне питання, яке нас зараз всіх хвилює. Казав тут дуже цікаво промовець пан-отець, якого я від щирого серця обіймаю, що сам же Христос казав, що треба іти далі, все далі. Вище, все вище. «Будьте совершенні, як отець Ваш совершенен» [26]. І ніколи людина не може сказати: вона дійшла до кінця. Чим ближче ми підходимо до того високого ідеалу, тим він нам дорогший.

Чим він вище, тим наше прагнення непорушніше. Досі наше нещастя було в тім, що ми світили той огонь, якого від нас чекали не так, як треба. Не до завершенності ми вели, а до окаменілості. Давно в російській церкві чесні люди казали, що вони не дають життя. Що вона спинилась, що вона відмерла, і один письменник з демократичним напрямком казав дуже виразно про людськість: «Люде, як слабі цуценята тичуться мордою і не знають куди».

Треба іти все алі, все вперед. Людськість забула це. Забули, значить, заповідь Христову і дійшли до того занепаду, який маємо. А ми ще хвалились великою Росією, великими письменниками, як Достоєвський [27], Толстой [28]! Кістки їх перевертаються в могилах, коли вони бачуть, що стільки горя, сліз ллється за те, що забули ми слово Боже. Отже, маючи на увазі, що ми дбаємо не про сучасний момент, а про освящення високим ідеалом майбутніх поколінь, скажімо: горе вам, коли ми забудемо заповідь Божу з приказу людського.

Нас оточило зачароване коло. Коло отих канонів, про які так багато отут казали, і про які я нахожу зайвим балакати. Спутало нас залізне коло і не можемо ми з нього вийти. Але ми розірвемо його, і підемо ми на нове життя, відбиваючи в своєму серці заповідь любові тим шляхом, якому навчав нас Христос.

Шевчук (Волинь).

Виступаючи з промовою, я бачу, що багато сказано того, що я хотів сказати. Господь, кажучи притчу про талант [29], сказав, що був один з чоловіків, якому вш дав один талант. Той зарив його в землю, а потім повернув, кажучи: «На, Господи, ти дав мені, і ось я повергаю тобі». Ідею господню людина не оправдала, не оправдала, бо той талант був зовсім непотрібний тій людині, він показав тій людині, що на один [той талант] повинно було зробити десять талантів.

Він яскраво підкреслив життя того таланту. Отже, це Святе Письмо є тим самим талантом. Ми мусимо його поширити. Я скажу словами пан-отця: «Будьмо совершенні, як совершенен отець наш небесний». Но що ми зробимо, коли поставимо себе в обмежені рамки? Я скажу ще одну притчу, нашу селянську, життєву.

Коли жениться наш парубок, то йому дарують гроші. Один ховає їх, а другий пускає в оборот. Згодом ми бачимо, що той, що заховав, – гроші втратили свою матеріальну вартість, – і от той остався тільки з грішми. Той же, що купив корову, має прибуток. В чому ж щастя людське? – В наближенні до совершенства. Коли людина старається наблизитись до совершенства, тоді вона щаслива.

І ось коли Христос, наш великий фундатор і архітектор нашої церкви, заповідував нам це совершенство, а ми ці заповіді зачинимо в рамках в тих приказах людських, що звуться Святим Письмом, і коли Христос спитає нас, що зробили ви з талантом? Яку відповідь дасте Ви йому в той час, коли він буде уявляти з себе суд світа і правди. Ви скажете: «Прости, Господи, я приніс тобі той талант, який ти мені дав. І скаже Він: «Відійди. Я розумію тебе як Господь. Ти пішов за примусом людським, але не з Святим Письмом».

Подальше від примусів людських. Вони робляться всі з заздрості. Вірте тільки в те, що дав Христос. Отже, ідемо одностайно, брати, за тими заповітами Христовими. Киньмо їх в життя церкви, той заповіт любові Христової. Будьте совершенні, як отець совершенен небесний!

Що таке право-славний? Це є сполучення двох слів. Хто ж такий право­славний? Ми чули доповідь шановного отця Липківського. Він каже, що ми давним-давно відійшли від канонів. То хіба ж це є православіє, коли ми зачинимо кімнату, і скажемо, що там живуть люди. Це буде неправда. Там пустка. Які ж ми будемо православні, коли ми залишили їх більше трьох четвертей. Чому ми маємо триматись їх. Життя вимагає тих чи інших змін. Але знов питаю, чи їм відомі заповіти Христа. Ми мусимо використати всі засоби. А він сказав: Любіте ворогів своїх і будьте смиренні. Хай не буде між вами гордости, бо гордість це є спокуса [30]. Коли великому нашому Учителю сказав диявол: «Кинься з гори і я все тобі дам, він не зробив цього» [31].

Я перехожу дальше до цих канонів. Во імя нашого Христа. киньмо їх. Може ми тим святим стремлінням запалимо благодать Божу, яка мусить горіти в серцях. Може ми з єпископів зробимо ще людей. Скиньмо мішуру. Виконаємо ж це, дорогі брати, і тоді ми всі сили кинемо в темну масу, щоб світом правди осяяти наш темний люд. Тільки тоді наші менші брати нас зрозуміють. Тоді у нас будуть панувати ті ангельські девізи, про які каже апостол Павел. Отоді якраз ми звершимо те, що каже нам заповіт. Ще раз прошу вас, киньмо гордість, образу. Не буду казати, киньмо їх.

Даниленко (Канівщина).

Шановні соборяни, їдучи на цей Собор, я не мав на увазі виступати на Соборі. Але завдяки тому, що події на Соборі прийняли дуже жвавий характер, почуття мої зворушились до сильної міри. Я сказав би, що я почуваю себе так, ніби мене освічені люди віри Христової загнали в такий тупик, що я не знаю вже як і вийти з нього.

Їхав я з певним розумінням віри, а тут случилось так: в мене пошатнули віру, яку я мав. В чім же діло? Я працівник по відродженню нашої української віри, і от ті ж люди, які зі мною працюють, показали, що начебто ми не в згоді. Начебто я інакше вірю. Я запитую себе, відкіля ж це? Я ніколи не гадав, що між нами може бути розбрат. Віра в Святе Письмо, знання Святого Письма і душі – ніхто не скаже, що це буде акт, на якому ми можемо розійтися.

Треба, виходить, звертатись до адміністративного закону. Оце єсть ой розбрат. Мені здавалось би, що вони не стоять того, щоби на них зупиняти увагу. Але коли вже вони мають місце, то будемо дивитись на них практично. Що вони значать не тільки для духовенства, а і для мирян. Що ж ми бачимо? Ми звертаємося до себе і кажемо. Я особисто буду казати про себе.

Бог єсть, душа єсть. Я це знаю. Доказувати я не можу, але я знаю. Раз так, то я повинен віддавати собі відчит в тім, що це єсть, було, і буде. Значить так повинні були міркувати і перві люди, не тільки християни, а й первий чоловік. Його Бог творив, і в той час, коли він був оставлений милостію Божою, Бог сказав: піди і чекай милості Сина Божого.

Ідемо далі. Ми бачимо дуже багато єврейських канонів, єврейських знатоків і пошти зовсім не було діла Божого, котре перейшло від того Сина Божого. Все пішло так, що дійсно Син Божий мусив своєю смертю доказати величність свого слова.

Це друга іпостась. Тепер третя. Христос дав нам дух в церкві і цей дух повинен жити. Ми бачимо, що на образах над головами, єсть дух Божий. Нехай би цей дух засяяв. Чи багато побачили ми б того сяйва над головами людей? Я певен, що його доведеться побачити в сірій масі, частично серед інтелігенції, але певен, що не в тій масі, яка себе оточила канонами, через те, що ці люди самі [себе] добровільно замкнули в ланцюги і не можуть з них вийти.

Те, що було потрібно в той час, взяте за сталу форму життя Христове. Це і єсть, що люди самі себе заперли в клітку. І мене страшно дивує, що людина, яка вірить, яка допускає, що єсть дух Божий над людьми, іде до цієї клітки, біга коло неї і хоче від того чоловіка, який там сидить, взяти благодать. Я вірю в те, що святим духом всякий живе. Коли духа не буде, значить душа завмерла.

Я не теолог. Я не можу сказати, як вона може віджити, чи безпосередньо духом Божим, чи через ритуал. Мені здається, що безпосередньо. Візьмем практично. – Чоловік має душу, і в тій душі почуває дух Святий. Але чоловік має волю. Він може зробитись грішним. Дух завмре. Тепер питання практичне. Коли ж вона може відживитись? Чи через ритуал, чи безпосередньо. Невідомо коли, в яку годину, це такі мої практичні думки відносно єпископату, тих людей, що замкнулись сидять у клітці. Однако, коли ми звертаємось до цих єпископів, то ми уявляємо обі, що вони щось мають. Так чому ж нам не подивиться на них практично? Може, вони нічого не мають? Як ми придивимось, вони добрі промовці, але ніяк не керівники життя. За тим благодаті на них не могло бути, бо помазанник їх не Христос, а антихрист-цар.

Ми бачимо, що вони кажуть «ми», а не «я». Звертатись до них – я не понімаю. Це звертатись до пустої посуди тій людині, що хоче дуже пити. Таку посуду можна спересердя розбити. Звертатись до них – це напрасний труд. Це – порушувати єдність нашу, внести заколот, привести до того, що Собор буде не 11 день, а 16. Я особливо вважав би, що таких кліток не треба боятись, а також звертати увагу на ту полтавську течію, яка каже, що єпископ є преємственник апостолів.

Так от, практично дивлячись на це питання, ми підходимо до того, що ті, що держаться доказів, являються тими фарисеями, котрі проявились у величезний [мо]мент пришестя Сина Божого на землю. Така ж участь жде тих, котрі проморгають пришествіє духа Святого на церков. Бо церква може починатись тільки з того духа. Та церква, котра розуміється всесвітньою не існує реально. Коли ми будемо запобігати перед цими канонами, ми будемо сидіти на мертвечині і загнивати. Або канони або життя.

Мороз.

Надійшли до Президії такі пропозиції: засідання затягується, обмежити терміном, припинити промовців і перейти до обговорювання питання. Ще маєтться два промовці: брати Черкаський і Чехівський. Дати слово.

Черкаський.

Шановні соборяни!

Мені здається, що ми ломимося в одкриті двері. Питання про те, що канони одкинуті життям, мені здається ясним. Тільки, певно, не всі канони одкинуті, бо всього буде забагато. Мені здавалося б вартим просити правничу комісію, щоб вона переглянула канони і доклала нам, які треба відкинути.

З докладу вельмишановного п.-о. Липківського ми бачимо, що канони відкинуті життям. Проти таких канонів, певно, ніхто не може нічого сказати. А мені здається, що, коли ми станемо на практичний шлях, коли комісія покаже, що ці канони треба відкинути, ми можемо їх ствердити.

Моя одна пропозиція: передати правничій комісії передивитись канони і докласти Собору, які канони уже одкинуті життям. Крім того, я мушу зазначити, – не [ми будемо] відкидати канони, саме життя переросло їх. Ми тільки можемо констатувати, що такі-то й такі-то канони уже одкинуті. Бо відкидати канони Вселенської церкви ми, як Собор, не маємо права. Ми можемо тільки зазначити, що такі-то й такі-то канони вже відкинуті самим життям.

Але, коли ми Собор місцевий, ми можемо відміняти постанови також соборів тільки місцевих. Я розумію Собор 1918 р. Отакі постанови ми можемо одміняти.

Друга моя пропозиція єсть та, щоб просити правничу комісію переглянути постанови, з якими ми не можемо погодитись. З цих постанов ми, зокрема, знаємо одну, що богослужіння мусить провадитись на церковно-слов’янській мові. Цю постанову ми можемо одмінити. От мої дві пропозиції.

Чехівський.

Справа з канонами, брати і отці, досить з’ясована. Лише одна сторона цієї справи не з’ясована ясно: чому канони порушуються по вимогам життя єпископату, і він тоді мовчить, а, коли канони ці одживають і не пригодні для вжитку українською церквою, то чому кричать про це всі: «неканонічний Собор». Яка тут причина? Цю сторону нам треба взяти на увагу.

Бо дійсно, єпископат складає на нас таке в[р]ажіння, а самі і пальцем його не хотять торкнутись. Ці канони порушені. Приклади ви бачили в докладі отця Липківського. Єсть канон, який каже, що лише шість місяців єпископ може бути відсутнім на своєму місці і то тільки по хворості. Антонія немає вже [який час], а його і досі поминають [32]. Чому порушують вони закони і мовчать? Чому кричать вони про нашу українську церкву, що вона не канонічна. Очевидно, не Христова віра, не дбання про правду являються підставою для цього. Що їх гонить до цього?

Те, браття, те саме, що примушувало фарисеїв і книжників боротися з Христом. Вони замінили заповідь Господню людськими інтересами, інтересами свого панування і через те, коли вони бачать, що церква уже не буде служити їм, визволяється від них, вони кричать про канони: «канони, канони! Правила, правила!» І тимчасові правила життя хотять зробити незмінними правилами. Хотять убити життя, бо це значить бути убійцею життя церкви, коли сказати, що канони не можуть змінятися. Що канони всі вічні. Коли це сказати, то це значить убити життя.

Коли канони оджили, то їх не можна втілювати в життя, а треба творити все нові канони. Бо що єсть канони? То є засоби до здійснення життя. І коли вони служать здійсненню заповітів Христа, – вони є[сть] канони, а коли вони одджили, то вони вже не канони. І через те не можна тимчасові правила зробити вічними, бо інакше ви скуєте дух Христа, і ви зробите ту гангрену, ту слабість тіла Христова в церкві, якими слабують ті, хто зве себе єпископами, митрополитом і т. д., бо вони відступили від основної заповіді і якимись правилами людськими хотять заповнити своє отступлення.

Через це я всією силою своєї віри підтримую перед вами, брати, резолюцію, внесену пан-отцем Липківським про те, щоб визнати канони, маючими значення на данний [мо]мент, поскільки они стоять за розвиток Христової віри і життя церкви. Разом з цим кличу вас визнати наш Собор канонистичним, бо він творить канони. Визнаймо себе Собором повноправним, рівним усім другим Соборам.

Що ж торкається до конкретних внесень брата Черкаського, то однині канони будуть розглядатись по окремим питанням: про відношення української церкви до других церков, організація Вселенської церкви і т. д. Як ми розуміємо, буде розглядатися життя нашої української церкви, статут церкви і парафій. При цьому я вважав би. що не треба розглядати всі канони, а тільки ті, які зв’язані з окремими галузями життя церкви в цей [мо]мент.

(Одна година дня. Далі йде стенограма т. Щадилової) Стенографістка Л. Кононенко.

1 – 3 1/2 год. дня.

Липківський.

Я не довго скажу, через те прошу дозволу звідси казати. Більшість промовців, як я бачу, тримаються моєї точки погляду. Всі промови, які були – вони були тільки додатком моєї доповіді. Коли я зроблю деякі добавки, то тільки відносно першого промовця священика Храпка. Він сказав, що є благодать нижчого класу і вищого класу.

Розділення такої благодаті я не знаю. Яка це нижча і вища благодать? Апостол Павел каже – ми Божі помішники [33]. (Читає) [текст відсутній].

Ясно, що з точки погляду нового догмату, полтавський з’їзд думає, що тут говориться про вищу благодать. Апостол Павел мав якусь вищу благодать – добре, це так, ну, а благодать священика вища чи нижча ? Я хотів це запитати того пан-отця. Мені здається, що у священика повинна бути нижча благодать, а от благодать пресвітера ще нижча повинна бути. (Читає) [текст відсутній].

От, значить, як тут розмежити яка тут благодать! Одним словом, тут окреслено з’їздом Полтавщини, який новий догмат утворив про благодать нижчу і вищу. Вони утворили ще якийсь-то канон. Цей канон полягає в тому, що поділили книжку на дві частини – на першорядну і другорядну. Першорядна не може бути змінена, а другорядна може бути змінена. Ще ніхто ніколи не розпреділяв – це виключно творчість полтавського з’їзду. Я думаю, хай би вони дальше про творчість розпространяли, але ця творчість, безумовно, не буде така, про яку ми говорили про творчість життя, а не канд…

Священик Храпко говорив про питання про єпископат – треба триматись Апостольського преємства. Я про це не буду довго говорити, але хотів вам задати трошки роботи, подумати над цим, що таке виявляє Апостольське преємство. Чи Христос передав Святого Духа церкві, чи персонально кожному? Прошу вас подивитись у Святому Письмі, чи Христос дав персонально, чи церкві дав Святого Духа, щоб церква передавала. Я прохав би дуже не заморочувати себе тим, що називається догматичним богословієм – бо це є туман.

Коли хочете знати, що догматичне богословіє митрополита Макарія [34], яке ми повинні були у семінарії вчити – воно є не православне. Прошу вас, не будьте рабами цього богословія, бо, хто хоче знати першу віру по Богословію Макарія, то він так же познає по цьому богословію, як і по учебніку Єланського про Україну [35]. От через що після кількох уваг, я у другий раз хочу прочитати ухвалу, яку я вчора докладав з приводу канонів. (Читає) [текст відсутній].

Один з промовців пропонував, щоб включено сюди було ухвалу Собору 1918 р. Так як цей Собор визнаний нікчемним, то переглядати ці канони немає рації. Для нашого Собору це не потрібно.

Мороз.

Хто з приводу резолюції просить слова?

N… [Прізвище не вказано]

Шановний Собор, приймаючи на увагу те, що в дальнішому житті церкви буде скликаний Вселенський Собор, я цілком підтримую пропозицію професора N [Прізвище не вказано], аби ці канони були переглянуті комісією.

Мороз.

Прошу з приводу резолюції висловлюватись, а більше нічого.

N… [Прізвище не вказано]

Я погоджуюсь цілком з цією резолюцією, крім останнього пакта. Але зазначаю, що треба було б конкретно, – який ми канон касуєм і який утворюєм. (Галас). Коли ми утворюєм нові правила церковні, то скажемо конкретно, які саме. Треба, щоб Собор конкретно опреділив. Моя конкретна пропозиція – погодиться з резолюцією, але зазначити, які саме з старих канонів усунути, а які утворити.

Теодорович.

Річ у тому, що прочитана резолюція не тримається у памяті. Я пропоную, щоб резолюція нашого Собору була надрукована і де-небудь вивішена, для того, щоб можна було кожному прочитати.

Якименко.

На першому Апостольському Соборі був председателем апостол Яков, бо кожний Собор повинен відчинятись єпископом. Цей Собор не можна назвати Собором, а з’їздом, бо тут немає Єпископа. (Галас: досить, геть).

Теодорович.

Справа канонів надзвичайно важлива і до цього треба однестись з великою увагою. Для того, щоб прийняти обгрунтовану резолюцію, треба знати ці канони, це треба… (Галас). Я піддержую пропозицію Черкаського, щоб переглянути канони. (Галас).

Мороз.

У нас такий порядок. Резолюції ми принципово ухвалюємо, і вони ідуть на розгляд Президії, а потім їх можна буде ще заслухати і затвердити.

Липківський.

Річ у тім, що прийдеться прочитати тисячу канонів цеї комісії. Коли ця комісія почне переглядати, то ми ще будемо сидіть рік і не дочекаємося, щоб переглянула їх комісія. У першу чергу нам треба усунути самодержавний єпикопський устрій, його треба замінити народоправним. А останні канони саме життя усунуло.

Бей.

У деяких членів Собору виник сумнів, що на нашому Соборі не всі члени Собору… (Галас). Я прошу мандатну комісію перевірити мандати. (Галас).

Мороз.

(Читає резолюцію) [текст відсутній]. Резолюція в цілому, крім останнього пакта, приймається одноголосно. Проти останнього пакта – 4 чоловіка, утрималось – 9. Тепер доповідь брата Чехівського і отця Липківського.

Липківський.

Моя доповідь буде коротка. Самі головні постанови вже вирішені. Ми уже вияснили, хто ми є. Ми є місцевий Собор Всеукраїнської православної церкви. Через це ми є вищий керуючий орган цеї церкви. Отже, тепер ми маємо повне право сказати своє слово, слово рішуче для всієї української церкви про те, якою надалі повинна бути наша Українська церква. Чи вона повинна бути підлеглою – автономною, себто мати зв’язок підлеглості з чужими церквами, чи повинна бути вільною автокехвальною.

Отже, що таке є автокехвальна церква, і чи має наша церква і моральне, і історичне, і канонічне право бути автокефальною. От про це і буде моя доповідь.

Що таке автокехвалія? – Це значить незалежність. По загальним пунктам віри Христової ніякої підлеглості і ніякої примусовості не може бути. Отже, наша церква може бути автокехвальною, але мусить бути з другими церквами зв’язок моральний, братерський. Ми повинні керуватись моральним зв’язком, повинні жити в стані братерства. Отже, першим зв’язком є братерський зв’язок.

Потім ще є другий зв’язок, який теж має значіння в історії церкви – це зв’язок материнства. Скажем, одна громада вірних зробила послугу другому народу і вони просвятили церкву. Таким чином, молодша церква зайняла віри у старої церкви. Таким чином, молодша церква завжди почуває моральну залежність від старої церкви і завжди почуває дочерню пошану до матері церкви. От це другий зв’язок. Так, скажімо, була стара церква Ієрусалимська [36], з якої пішли всі церкви, потім ще була в Африці Александрійська церква [37], – це від якої пішов весь світ. От ці церкви-матері зробились ознакою пошани для церквей-дочок.

У такому становищі були усі християнські церкви, поки церква була відокремлена від держави. Це було спустя 300 літ після народження Христа. Тоді ми не бачили церков пануючих, а бачили тільки моральні зв’язки і зв’язки материнства, а з 4-го віку, коли держава взяла під свою опіку церкву [38], то з сього часу відносини між церквами дуже відбились. Появились так звані патріархи, єпископи. Це уже є лик державний, і разом з цим уже появились лише автономії, тому що церква сама собою не могла керувати, а повинна була бути підлеглою.

Отже, з цеї точки погляду, ми і подивимося на нашу українську церкву. Чи має наша церква право бути автокефальною з історичного, канонічного і морального погляду. З історичного погляду, як ми подивимось [на] нашу церкву, то у неї є сама історичність між церквами, не тільки суто України, а і церкви Росії. Ми знаємо, що Київська церква існує з часів св. Володимира, має свій вищий керівничий орган, має голову – митрополита Київського. Це було у 10-му століттю, коли ще не було на світі Москви.

Таким чином. Київська церква найбільше має право бути автокехвальною. Мало того, вона є матір для всіх останніх церков України і Росії, бо з Київської церкви пішов світ віри у Новгород, Володимир і Москву.

Отже, Москва, яка стала існувати наприкінці 12-го ст. [39], вона є дочка церкви Київської. Таким чином, зв’язок між двома церквами Київською і Московською – дає пряме і ясне право бути старшою церквою. Київська церква є матір, а Москва – дочка. І що ж зробила ця дочка своїй матері? Ця дочка виросла під вихованням своєї матері, а, коли ця дочка стала сильнішою фізично, бо духовно сильнішою вона ніколи не була через те, що Московська церква все одержала від Київської. А, коли вона стала фізично сильнішою, почула за собою силу озброєну царя російського, то вона за коси взяла свою матір рідну Київську.

От бачите, яке це велике було порушення моральних устоїв життя християнської церкви. На 3-му Вселенському Соборі виникла така історія. Був такий острів Кипрський, де була церква і там апостол Павел проповідував, і вона була автокефальною. Але через 400 літ політичні відношення змінились, і цей острів став в залежності від Антіохії. І от патріарх Антіохійський вообразив, що він держава і [став] пред’являти претензії, що Кипрська церква повинна бути залежною від Антіохії. Тоді Кипрська церква пожаловалась 3-му Вселенському Собору, який видав таку постанову [40]. (Читає) [текст відсутній].

І так Вселенський Собор вирішив, що в яких відносинах була церква спочатку, в таких хай і залишається. Цікаво ще далі, як з цією церквою трапилось. Прийшли дуже важкі часи для острова Кипра, і всі люди повинні були покинути острів і переселитись в межі Царгородського патріарха. Царгородський патріарх захотів її підчинить собі, а 6-й Вселенський Собор каже: ні вона повинна залишитись такою ж автокехвальною, незалежною, як і раніш була [41]. Хай всі єпископи вибираються самою церквою, вона має право Константинополя. Отже, з цих канонів ми ясно бачим, що ніякі політичні зміни не повинні бути причиною зміни чи відміни автокехвалії.

Але з Україною не така случилася пригода, як з Кипром, Україна залишилась у своїй землі, тільки з зрадою московського царя, що підчинив Україну під Москву. Церква підпала під підлеглість Моск[овському] патріарху, чого раніш ніколи не було. Ніколи Українська церква не була підлегла Московському патріарху, а навіть була матір Московської церкви.

А як згадаєм це підбиття Московській церкві, то побачим, що це підбиття сталося без всякої згоди з Українською церквою. І не тільки по згоді, а проти волі Української церкви. Митрополит – це така лисяча натура! Вони усіма засобами запрошували Київського митрополита до себе. І от митрополит Сільвесгр [42], при якому сталось з’єднання Московської церкви з Україною, буцім-то братерське [43].

Присилали до Сільвестра, щоб їхав до Москви, а він сказав: «Хіба за ноги витягнуть мене, а сам не піду». Раніш українське духівництво дійсно було народне, бо це духівництво зі своїм митрополитом Сільвестром 40 літ боролось за свою автокехвалію. На допомогу цеї впертості духівництва прийшли свої зрадники-українці. І тільки свої зрадники доконали упертість Української церкви. Явились прихильники московського самодержавія – гетьмани, які попустились на велике зло [для] церкви української. Вони підбили її під владу Московського царя.

Це сталося тоді, коли після смерті Сільвестра, Дукельського [44] і других, знайшли гаку людину – Святополк Четвертинський [45] – він спочиває у нас у церкві – не будемо вспоминатн. Це родич Сагайдачного [46]. За це йому дали золоту…, і він продав за цяцьки Українську церкву. Коли ми ще добавим, що вжити цілком неканонічний шлях, бо підбито Українську церкву було не церковним шляхом, а приказом царя Олексія [47]. Це сталось проти 30 апостольського правила, яке каже: (Читає) [текст відсутній].

От ясно, що це 30 апостольське правило [48] цілком порушено патріархом Московським за допомогою царя Олексія і тому він повинен бути позбавлений сану, і не тільки він, а всі, хто з ним в єднанні.

Нам тепер кажуть, нам треба йти з Московським патріархом, бо це нам отець. Но ви бачите, що він не має права носить духовного сану. Тут тільки може бути ще одне питання про те, що Київська церква, безумовно, ні історично, ні канонічно [у] підлеглості Московській церкві не була.

Проти всяких моральних умов вона не була підбита. Річ в тому, що церква Українська була дочкою Царгородської церкви і через те завжди була зв’язана морально дочернім зв’язком. Треба зазначити, що ці відношення були завжди в стадії морального зв’язку. Ніколи Царгородський патріарх не підбивав Української церкви, бо самі були слабі.

Отже, Українська церква не теряла [морального] зв’язку з Константинополем, Царгородський патріарх лише затверджував київських митрополитів, які вибирались людністю [49]. Це, скажемо, була тільки пошана до Царгородського патріарха. Так, Петро Могила [50] був тут обраний і висвячений, і тільки через два роки получив благословення патріарха. Українська церква була зовсім вільною, вона цілком вільно зверталась і до других патріархів. Коли Українська церква оставалась 10 років без епіскопа, то вона зверталась до Єрусалимського патріарха, який висвятив епіскопа [51], а до Московського – не зверталась.

Коли треба була допомога духовна Українській церкві, то Царгородська церква її давала нам. Наприклад, Царгородський патріарх багато допоміг в унії [52]. Він затвердив Українське братство. От в якому моральному зв’язку була Українська церква з Царгородською. Але, коли Москов[ська] церква підбила Українську церкву собі, то їй треба було цей зв’язок порвати, бо москалі великі формалісти, вони вжили всіх заходів, щоб одбить Українську церкву од морального з’єднання з Царгородською. В історії це дуже докладно сказано.

Я скажу, що спочатку Царгородський патріарх ніяк не хотів одректись від морального зв’язку з Україною, але московська дипломатія була дуже хитра, вона заплатила Султану Турецькому, щоб той зробив заходи, щоб згодився патріарх. І от послали йому 200 золотих, соболів і таке інше, щоб він відрікся від морального зв’язку. І так він продав зв’язок [53].

Отже, як бачим, ніякого права ні історичного, ні канонічного од Москви не було, а навпаки, моральні основи християнські порушені Московською церквою.

Тепер, коли уже царське самодержавіє зникло, то ясно, що приказ Олексія, яким підбита Українська церква під Московську, – касується.

Остається тільки запитати, може, знов нам. Українській церкві, вернутись і зв’язатись з Царгородським патріархом? На це треба сказати, що протекло більш 300 літ, як цей зв’язок припинено, і, що за цей час наша людність так підросла, що уже не потребує, щоб нами керували – вона уже може сама собою керувати.

Безумовно, саме більше, що може, це бути не в дочірньому, а в братерському відношенню зо всіма церквами – не тільки з Царгородською, навіть з тою самою Російською церквою, під яку вона так довго була підбита.

Треба сказати, що Українська церква автокехвальна як була, так завжди і оставалась, але вона була підчинена насильством, і тепер вона повинна бути знов автокехвальною.

З приводу цього я прохав би Всеукраїнський Православний Церковний Собор, як вищий орган Української церкви, який надальше опреділить становище своєї церкви, винести таку постанову: (Читає) [текст відсутній].

Чехівський.

Справа автокефалії Української церкви, з’єднання з іншими церквами, про єдність Вселенської церкви, про єдинство церков. Ми віримо в символ і говоримо, що вірим у єдину церкву. Відношення між автокефальною церквою і єдиною Вселенською повинно бути у цю хвилю з’ясованим, щоб розуміти місце Української церкви у Вселенській православній апостольській церкві.

Єдинство Всеукраїнської церкви признано Царгородським Собором. [Не]видимий голова Вселенської церкви Ісус Христос. Невидимий голова об’єднує всі церкви ученієм, священодіянням і керуванням. Існування автокефальної церкви не розбиває цеї єдності. Окрема церква автокефальна явилась також по ученію і по повеленію Христовому.

Христос сказав: ідіть, учіть усі народи… [54] І через те перша автокехвальна церква була Ієрусалимська – це єврейська церква, яка складалась з братів по крові і плоті Ісуса Христа. Потім, коли народ іудейський пристав до наших проповідників, утворив цілий ряд церков, поділив на автокефальну церкву і провінціальну. Поділ відповідав націям. Так закладається Всесвітня церква і провінціальна парафіяльна.

Відношення між церквою автокефальною… єдинством віри, єдність Святим духом. Але у розумінні зовнішнього керування є різниця. Тут повинна бути видима голова керування Вселенської церкви. Відносно цього є католицьке ученіє, яке каже, що об’єднує Римський папа. Що ж торкається православних поглядів, то ми бачим, що в церкві єдина голова – Ісус Христос. Це ви можете читати у Петра Мак[овця] (?). Цею мірою користувався патріарх N…, який розвинув думку, що у церкви Всесвітньої немає також видимої голови, а об’єднується церква лише духом любові і спільною вірою..

Таким чином, зараз немає видимого органу, який керував би Вселенською рквою. Від чого виникає у відносинах між окремими церквами багато національних і державних питань. І от ці відносини часто перешкоджають розвитку життя Христового. Раніш у відносинах Болгарської та Сербської церкви були відступлення від Христового ученія. Була Болгарська церква пригнічена греками [55]. У них не було довгий час єднання. Така ж боротьба була і на Заході, там папа Римський подавляв життя церкви. З цеї боротьби виникло і лютеранство [56], і протестантство.

Церква Московська, як така, не жила церковним житгям, бо церква була пригнічена державою. Це доказує, що до церковних справ домішувались інтереси економічні і національні. От через що уряд московський йшов по лінії суженія інтересів церкви. Всі ці відносини виникають через те, що не утворено Вселенського органу – єднання церков. Цей орган повинен бути утворений іменно для того, щоб боротись з чужим елементом, який вноситься окремими органами не во імя Христово, а во імя панування. Такий орган являється необхідним в наші дні. І в наші дні є необхідний Вселенський Православний Церковний Собор, який би боровся зо всім деструктивним руйнуючим елементом церковного життя.

На фоні цих міжнародних відносин справа української церкви вимагає цього, бо автокефальна церква, оголосивши себе вільною, незалежною від панування Москви, разом з тим повинна увійти в сім’ю всесвітню. Кайдани розбиті, але вона тепер повинна піти до всіх автокефальних церков, піти повинна до Вселенської церкви, вона повинна піти і до Грузинської церкви [57], яка теж поневолена. Ось через що ми повинні дбати про єднання вселенське.

Ніхто не може закинути нам догану у тому, що ми вносим розклад і одділяємось, як це каже маніфест патріарха Московського, який каже, що явились якісь люди, які вносять розділ. Ні, ми об’єднання повинні вносити, а не підлягання поставленим Москвою панам, які мали на меті лише закріплення своєї влади на Україні, а не піднесеня церковного життя. Я додам до докладу о. В. Липківського, що поневолення церкви Української аморальне діло, анти- християнське. Але воно є, крім того, пряме служіння князю тьми віку сього, тому князю, як Христос казав… [58] Іменно московський єпіскоп поклонився і служив класу поміщиків на Україні. Це потрібно було для українського поміщицького класу через те, що селянство, робітники України боролись проти тої влади. Вони не визнавали тої влади.

І от вони служили князю тьми віку сього. Це є докази явні. Був указ Петра І, яким наказувалось доносить йому про всі діяння церковного життя [59]. Він церков зробив органом свого панування. Сповідь він зробив органом своєї влади, він зробив Хіротонію таїнства священ[ства ?] своєю владою. У священиків брали підписку, хто йде проти панства. Кому служили на Україні представники влади – московські епіскопи? Тут, у цьому святому соборі? Я сам був свідком (сам розібрав 60 томів архівних бумаг), що на протязі цілого ряду років, після того, як Україна була приєднана до московської власті з кожного священика брали підписку, що він буде проповідувати послушенство од Бога поставленим над ними поміщикам, чим показав священнодостоїнство. Священик повинен був підмінити основи ученія Христа, робився проповіддю кріпацтва. І от через те, що церква була зроблена органом класового поневолення, через те церква потеряла свої риси основні.

Я мушу зазначити, що священики України не всі погоджувались з цим, були такі, що голови свої ложили. У 1803 р., коли селяни не хотіли робити панщини, один священик був з ними і казав – я за вас положу голову. І за це він загинув тут у тюрмі, у єпископській тюрмі, прикований за пояс, за руку! Він кончів там життя [60]. Це власть князя тьми віку сього. Ця власть не може бути тут на Україні! Ми не можемо підлягати московському єпископату. Це підстава поневолення церкви української. Невже ми після цього будем ждати поки його святейшество висвятить Українську церкву.

Церква українська була і єсть автокефальною і постанова Собору мусить тільки ствердити це. Ви повинні сказати: пора положити кінець душегубству, яке шириться кругом. Знов хотять нас задурманити, «зачем нам автокефалия, будет и так хорошо». Ті самі Антонії, які служили тут союзу промишленості і фінансів – разом з ними вони закладали Собор.

Вони у 1918 році, коли влада складалась з пануючих верств послали від Собору відозву до населення – визнати владу гетьмана [61]. Вони знову служили князю тьми віку сього.

Що було з українською мовою, коли прийшов боярин Денікін [62]? Чи вони чули, щоб хто-небудь з єпископів влади заступився за українську мову?!

Через те можна було сподіватись, що коли упаде влада царя, церква Московська одсахнеться від цього страшного стану – вона являється слугою пануючих верств. Можна було ждати, що Всеросійський Собор 1917 р. [63] скаже: Українська церква вільна! Але ми що побачили – зміцнення влади єпископату російського на Україні. Цей Собор, який не визнавав волі української церкви, не говорив про нас.

Для автокефальної Української церкви цей Собор не дійсний. Він не правомочний для вирішення справ Української церкви, бо Українська церква силою була приєднана. Першою постановою повинно було бути визволення Української церкви, він цього не зробив. Він для нас не дійсний!

Собор 1918 р. Всеукраїнський теж не дійсний, бо він теж під пануючими верствами був признаний. Через те я пропоную таку резолюцію: (Читає) [текст відсутній].

Мороз.

Справа в тому, що вчора було ухвалено Собором, щоб була організована нарада духівництва і мирян. Ця нарада відбулась і в ній брала участь Президія Собору. Всього 56 душ. Було питання про посилку делегації до митрополита Михаїла. Це[тітання нарадою вирішено в позитивному смислі. Потім друге питання про запрошення на Собор фахівців по Богословію. Крім того, було питання про надбання єпископату для Української автокефальної церкви. По цьому питанню були тільки розмови, а резолюції ніякої не було зроблено. Отже, всі ці пропозиції може буде обговорено нашим Собором? (Читає) [текст відсутній].

Значить, ухвала наради про запрошення сюди фахівців мусить бути висновок Всеукраїнської Церковної Православної Ради. Так само про спосіб набуття єпископа – як справа нова, мусить бути передана на обговорення президії Собору і президії Ради. І от сьогодні у 5 год. буде засідання Всеукраїнської Православиої Церковної Ради, а завтра зранку буде доложено Собору. Так що запрошу ю членів Ради о 5 год. прибути у Собор.

До мене поступили заяви. (Читає) [текст відсутній].

Об’являю перерву до 9 год. ранку по офіційному [часу].

Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 104. – Арк. 245, 247 – 281. Стенограма.

Примітки

1. Привітання, яке співається архієреєві під час служби в церкві: «Іс полла еті деспота!» (з грець. – «На многая літа, пане!»).

2. Дії 2:4.

3. Мт. 5:11.

4. 1-е правило IV Вселенського собору: «Ми вважаємо за справедливе, щоб усі канони, які склали досі св. отці на соборі, залишались у силі».

5. Можливо, йдеться про історичні свідчення, які містять листи письменника та державного діяча Плінія Молодшого (бл. 62 – бл. 114 рр. н. е.) до римського імператора Траяна. Він пише, що діяльність християн не має нічого небезпечного та шкідливого для держави. У відповідь Траян видав закон, за яким належність до християнства визнавалась державним злочином і каралась смертю. Але було пояснення, що власті не повинні вишукувати християн і приймати анонімні доноси.

6. Див. 1-е правило VII Вселенського собору, в якому йдеться про непорушне дотримання правил святих апостолів, шести попередніх Вселенських і Помісних Соборів, правил святих отців Церкви.

7. Ів. 3:8.

8. Дослівно такого виразу у тексті Нового Заповіту не віднайдено.

9. Мт. 16:18. В тексті вжито довільний переклад з російської мови.

10. Мт. 5:48.

11. Ймовірно, «Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престол Його. Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам!» (Об. 3:21-22).

12. Можливо, що тут мається на увазі петиція, з якою звернулись до царя Миколи II петербурзькі робітники, очолювані священиком Ю. Гапоном у 1905 р.

13. У тексті документа наводиться вираз: «Грегочися, Дівка Незасватана». Йдеться про глузливий переклад українською мовою молитви «Радуйся, Невеста Неневестная».

14. Мт. 22:39.

15. Апостольське правило не вказує, що єпископи мусять бути одружені. Непрямий дозвіл шлюбу для єпископів викладено в тексті Апостольських правил 5 та 51.

16. 2-е правило VI Вселенського Собору визнає канонічними 85 апостольських правил та всі попередні канони Вселенських Соборів і «нікому хай не вільно буде… змінювати чи касувати їх… Якщо ж когось буде викрито… він повинен відбути епітимію, яку той канон визнає».

17. Можливо, йдеться про прийняття християнства в Києві у X ст.

18. Українські братства отримали ставропігію від Константинопольського патріарха в такі роки: 1588 – Львівське та Віденське, 1620 – Луцьке, Київське та Слуцьке, 1633 – Могилівське.

19. Мається на увазі той факт, що після смерті православного єпископа Гедеона Балабана 1607 р. залишилась вакантною кафедра у Львові. У 1610 р. помер православний єпископ Перемиський Михаїл Копистенський і Православна Церква в Україні була під загрозою оголошення її неіснуючою через відсутність ієрархії. Після смерті Балабана на єпископа Львівського був висвячений Єремія Тисаровськнй, який запевнив польського короля, що він уніат.

20. Київський митрополит Петро Могила зробив переклади богослужбових книжок («Служебник», 1629 р., «Требник» 1646 р. та ін.) українською мовою та був їх видавцем.

21. Йдеться про створення Синоду після указу Петра І у 1721 р. Було скасовано інститут патріаршества і для управління Православною Церквою створено новий орган на зразок державного департаменту. Першим його президентом став Стефан Яворськнй. Синод у своїй діяльності керувався «Духовним Регламентом», що склав Феофан Прокопович.

22. Тут: фортеця Кодак, споруджена польсько-шляхетським урядом у 1635 р. з метою ізоляції Запорізької Січі (автор проекту – французький інженер Боплан). Фортеця капітулювала перед козацькими військами під час війни 1648-1654 рр.

23. Слово «твого» вжито помилково. Тут наведено уривок з молитви «Отче наш»: «… и Ізбави нас от лукавого». (В українському варіанті: «… але визволи нас від лукавого».) (Мт. 6:13).

24. «Горе вам…» – так неодноразово звертається Ісус Христос до книжників і фарисеїв, точнім на те, що вони ревно дотримують написаного в Законі, не розуміючи його по-справжньому. Повний виклад див.: Мт. 23:13 – 29.

25. Мт. 22:39.

26. Мт. 5:48.

27. Достоєвський Федір Михайлович (1822 – 1882) – видатний російський письменник. Автор таких творів як «Брати Карамазови», «Біси», «Щоденник письменника» та ін., в яких висловлює негативне ставлення до Російської Православної Церкви.

28. Толстой Лев Миколайович (1828 – 1910) – видатний російський письменник, граф.

29. Притча про талант див.: Мт. 25:14-30.

30. Мт. 5:44.

31. Мт. 4:8-9.

32. У церкві під час служби моляться за місцевого митрополита. Антоній (Храповицький) був відсутній через арешт українськими цивільними властями, та подальшу еміграцію. Церковної заборони його в сані не було.

33. І Кор. 3:9.

34. Йдеться про працю митрополита Макарія (Булгакова) «Православное догмат ическое богословие» (3-е изд. – СПб„ 1882).

35. Ймовірно, це кн.: Еланский П. Крещение Руси по Византийскому обряду и культурно-историческое значение этого события. – Николаев, 1888.

36. Єрусалимська Церква – одна з найстаріших помісних церков. На IV Вселенському Соборі її предстоятелю було присвоєно патріарший титул і 4-е місце в ряду патріархів. Одна з функцій Єрусалимської Церкви – охорона святих місць у Палестині.

37. Александрійська Церква – одна з найдавніших помісних автокефальних церков. Єпископська кафедра була в Єгипті ше в II ст. н. е. Пізніше утворилась самостійна Церква, патріарх якої займає друге місце після константинопольського.

38. Тут йдеться про Миланський едикт (313) Константина І Великого, імператора Східно-Римської імперії.

39. Дата заснування Москви – 1147 р.

40. 8-й канон III Вселенського собору:

«Найулюбленіший Богом єп. Регіній і… епископи Кіпрської області Зенон і Євагрій доповіли нам справу, яка відбувається всупереч ухвалам церковним і правилам святих апостолів… стародавнього заводу не було до того, то з якої речі єпископ м. Антіохії настановлював єпископів на Кіпрі… Отож зверхникн у св. церквах Кіпру хай мають свободу без обмежень і без утисків… і згідно з стародавнім звичаїм, самі висвячують собі… єпископів. Того самого повинні дотримуватись і в інших областях…»

41. III Вселенський Собор відбувся в Греції в 431 р. Його рішення стосовно Кіпрської церкви мало умовний характер: якщо буде доведено, що кіпріоти користувались незалежністю, то нехай нею користуються й надалі.

42. Сильвестр Косів (1617 – 1657) – ми трополит Київський у 1647-1657 рр. Перший професор Києво-Могилянської Академії. Негативно ставився до акта 1654 р., хоча прихильно ставився до Б. Хмельницького. Автор численних творів богословського змісту.

43. Тут помилка: Сильвестр Косів був противником поєднання Київської митрополії з Московським патріархатом.

44. У тексті помилково вказане прізвище Дукельського. Мається на увазі Нелюбович-Тукальський Йосип (рік народ. невідомий – 1675) – з 1654 р. архімандрит Віденського Свято-Духова монастиря. З серпня 1661 р. – єпископ Могилівський, що був гнаний уніатами. З 1664 р. – митрополит Київський і всієї Руси. Внаслідок інтриг був зарештований і вивезений до фортеці Марієнбург (Прусія) у 1664 р. Помер 1676 р в м. Чигирин, а 8 серпня 1678 р. його прах було перенесено до Лубенського Мгарського монастиря.

45. Гедеон Святополк-Четвертинський (рік народж. невідомий – 1690) – князь, Київський митрополит з 1685 р. У 1686 р. порушив клятву, яку дав при висвяті у єпископи Константинопольському патріархові і визнав зверхність Московського патріарха на Православну Церкву в Україні.

46. Тут помилка: він був родичем гетьмана І. Самойловича (1672 – 1687).

47. Тут помилка: за царювання Олексія Михайловича (1645 – 1676) гетьман І. Брюховецький (1663 – 1668) звертався до московського уряду з проханням призначити митрополита. Але Гедеона було висвячено у 1685 р. за царювання Івана та Петра і правительки Софії.

48. 30-е апостольське правило:

«Якщо якийсь пресвитер, зневажаючи свого єпископа, окремо скликатиме збори, і новий вівтар поставить, не викривши перед судом, що той єпископ щось зробив проти благочестя і правил, то хай буде видалений, як властолюбець, бо він викрадач влади».

49. Після прийняття християнства в Київській Русі митрополитів призначав Константинопольський патріарх. Першими виборними (собор єпископів) митрополитами були Ілларіон (1051 р.), Климент (1147 р.). Після цього лише в 1415 р. на трьох елекційних соборах було обрано митрополита болгарина Григорія Цамблака. До участі в соборах мирян було допущено рішенням Новогрудківського собору (1415). За їх участю був обраний митрополит Іов (Борецький) (1620). Ісайя (Копинськнй) був обраний на цю посаду собором єпископів (1621). На соборі єпископів був обраний і митрополит Петро Могила (1633). Інші митрополити до приєднання Київської митрополії до Московського патріархату (Сильвестр Косів, Дионісій Балабан, Йоснф Нелюбович-Тукальський, Антоній Винницький і Гедеон Святополк-Четвертинськнй) обирались на соборах за участю єпископату і мирян.

50. Могила Петро (1594 – 1647) – був обраний митрополитом Київським у 1632 р., хоч церемонія висвячення відбулась у м. Львів весною 1633 р.

51. Йдеться про висвячення ігумена Михайлівського монастиря Йова Борецького на митрополита Київського в 1620 р. патріархом Єрусалимським Феофаном.

52. Тут мається на увазі приїзд на Україну Константинопольського патріарха Ієремії в 1589 р. і його спроба навести лад в Київській митрополії на проведених ним 4-х соборах. Це викликало переляк серед української ієрархії й підштовхнуло її до вступу в унію з Католицькою Церквою.

53. У 1685 р. Царгородському патріарху Йакову було послано листа і соболів на 300 рублів, але не чекаючи його відповіді, Московський патріарх Йоаким висвятив обраного елекційним собором митрополита Київського, Галицького і Малия Росії Гедеона. Новий Царгородський патріарх Діонісій легко погодився на передачу Київської митрополії Московському патріархові, за що його було позбавлено влади собором східних патріархів.

54. Мт. 27:19.

55. Болгарська Церква до середини XIX ст. перебувала під владою греків-фанаріотів. У 1872 р. болгари проголосили незалежність від Константинополя, але Константинопольський патріарх відлучив їх від церкви. Виникла т. зв. «болгарська схизма». У 1870 р. турецька влада оголосила болгарський екзархат з митрополитом і синодом на чолі. Після утворення самостійної Болгарської держави у 1878 р. Болгарська Церква стала автокефальною з екзархом на чолі.

56. Лютеранство – один з напрямів протестантизму.

57. Грузинська Церква – одна з найстаріших автокефальних церков. Заснована в IV ст. з проголошенням християнства державною релігією в Картлі. До V ст. її очолював архієпископ, підпорядкований Антіохійському патріарху. З 487 р. Грузинську Церкву очолив католікос, який в XI ст. став називатися патріарх-католікос. В 1811 р. Грузинська Церква стала екзархатом Російської Православної Церкви. Після Лютневої революції 1917 р. в Росії знову було проголошено її автокефалію, але офіційне визнання автокефалії одержано віл Синоду РПЦ тільки у 1943 р.

58. Ймовірно: Еф. 6:12.

59. Йдеться про «Духовний регламент», затверджений наказом Петра І 25 січня 1721 р. За положеннями цього документа було змінено внутрішній устрій церковного життя і введено регламент для духовенства як для чиновників «духовного ведомства». Священики повинні були негайно доповідати про факти замаху на державні інтереси, одержані під час сповіді.

60. Можливо, йдеться про випадок, описаний В. Чехівським: у с. Худякн Черкаського пов. на Київщині священик Татарів виступив проти кріпацтва. Він закликав не робити панщини і висловлював рішучість покласти свою голову за народ, як і його батько вчинив і якого за це було страчено. Священика Татарова скували в кайдани і тримали у в’язниці до суду губернатора і митрополита. (Доповідь на зібранні 83 членів Кирило-Мефодіївського Братства в м. Кам’янці-Подільському від 16 серпня 1919 р. // ЦДАВО. – Ф. 3635. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 50 зв.).

61. Всеукраїнській Собор 1918 р. звернувся до населення з вимогою визнати владу гетьмана. Цей документ мав назву «Освященный Всеукраинский Собор всем православним христианам, живущим в боголюбивой стране нашей Украяне – О Господе радоватися». Його пдписали митрополити Антоній (Храповицький) і Платон (Рождественський) та інші ієрархи Російської Православної Церкви в Україні.

62. Денікін Антін Іванович (1872 – 1947) – генерал-лейтенант царської армії. У 1914 – 1917 рр. командував військовими об’єднаннями на фронтах 1 світової війни, учасник корніловського заколоту 1917 р. У 1918 р. втік на південь Росії, де з генералами Корніловим та Алексеєвим створив Добровольчу армію і був її командувачем у 1918 – 1920 рр. Під час окупації Кисва віддав наказ переслідувати священнослужителів Української автокефальної Церкви. Після розгрому армії в 1920 р. більшовиками втік за кордон. Помер на еміграції.

63. Всеросійський Помісний Собор 1917 р. скасував Св. Синод і відновив інститут патріаршества, обравши Тихона (Белавіна).

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 112 – 137.