8. Засідання 21 жовтня 1921 р.
П’ятниця. З 9 до 1 год.
[Мороз.]
Засідання Собору розпочинається. Зважаючи на те, що вчора багато членів Собору не було, [єсть пропозиція] продовжити зараз голосування.
Чехівський.
Я підтримую цю пропозицію, але [щоб голосування було не] в формі перекликання [членів Собору]. Вчорашні ухвали залишаються в силі. А тепер, хто не голосував і вважає [за свій] свят[ий] обов’яз[ок взяти участь в голосуванні], подає заяви.
Квятківський.
Я пропоную, перш, ніж приступити до голосування, об’явити наслідки вчорашнього голосування.
Мороз.
Може, ми зробимо це трошки пізніше. (Згода). Слово для позачергової заяви має отець Тарнавський.
Тарнавський
Шановні члени Собору!
Беручи на увагу те, що я обраний од Переяславського повіту на повітовому з’їзді, на котрому не було обмірковано питання про набуття єпископату і не було дано директив, як повинно держатись в цій справі, я вважав [за] св[ій] обов’я[зок] вчора при голосуванні утриматись. Мій особистий погляд такий, що бувають обставини надзвичайні, коли чоловік повинен рішитися на те чи инше діло, і такі надзвичайні акти дійсно мають велике значіння. І от чому я вважав [за] св[ій] обов’я[зок] довести про це до відома членів Собору, котрі, може, ще не знають, що я працював з самого початку визвольного українського руху і всім серцем завше належав і надалі буду належати до нього.
Я сьогодні, братія, був на могилі свого батька і прочитав там слова: «Любіте ж один одного, як Я возлюбив вас» [1]. А я вчора був свідком того, коли дехто з членів голосував проти, і тоді один з членів заявив: «таких треба нам викинути». Мені здається, що так казати не треба і що це – не думка шановного Собору. Із протилежних міркуваннів саме і складеться істина. І хоч часто люде не встигають за життям, але ж вони прийдуть до того, до чого прийшла більшість.
Я ще хотів затримати вашу увагу на деякий час. З’ясувати, через що не вирішили на Переяславському з’їзді це питання. Тільки за три дні було розіслано повідомлення. На з’їзд [з’явились] тільки [місцеві делегати], а від волостей всього чотири представники. От через що я вчора при голосуванні утримався. Власне, це не свідчить про яке-небудь [негативне] відношення до справи, яка нас хвилює. Я вірю, що вона так чи инакше вирішиться і що знайдуться засоби, які з’єднають і тих, що проти по переконаннях. Але коли буде цей надзвичайний акт – набуття єпископату, ми повинні одно одне покривати щирою християнською любов’ю по заповіту Христа.
Іван Липківський.
Вітаю Святий Собор від Звенигородщини. Я тільки що приїхав і хотів би з вами поділитись тим, що мене затримало. Туди прибув відомий вже єпископ Олексій [2] і там наводить порядки, як це розуміє, по-свойому. Треба зазначити, що в Звенигород[ці] є дві парафії: одна соборна – українська, а друга, Успінська, – не українска ще. Єпископ прибув в Звенигородку якраз перед Покровою, перед відкриттям Собору. Перше, що зробив, послав вимогу, щоб пан-отці з’явились до нього на поклін, і дійсно, окружні пан-отці явились до єпископа, зробили йому зустріч. І в нашій парахвії трапилась така несподіванка, що настоятель парафії також зрадив парахвії і перейшов на [бік] єпископа. Становище було надзвичайно скрутне, якби не зостався твердим, непохитним другий священик – Іван Богорський.
Я Собор, може трошки довго затримаю, але мені хотілось би оповістити, що там [діється], яке вражіння справляє поява єпископа [Олексія] серед народу. Почалась служба в Успінськ[ій церкві] ввечері, а в соборі йшла своєю чергою. На другий день була нарада Парахвіяльної Ради з приводу того, що єпископ вимагав [побачення з радою в повному складі]. Це вже втручання [російського] єпископа в справи [Української] Церкви. Рада, обговоривши справу, рішила, що єпископ Олексій не являється обранцем народу і головою українського народу, тому ухвалили, що бачити єпископа вони не хочуть, а коли єпископ хоче бачити Раду, то може прийти на її засідання.
Друга вимога, яку поставив єпископ, щоб о. [Б]огорський з’явився до [нь]ого, [залишив] працю в соборі і служив в Успінській церкві, причім не говорилося, як же залишиться собор? При цьому робились погрози, що коли о. [Б]огорський відмовиться прийти, то [його] буде позбавлено сану і єпископ перенесе соборну службу до Успінської церкви.
Попутно треба зазначити, що ці вимоги не ставились офіціяльно, а через клевретів, які стали коло його гуртуватись. По цьому питанню Рада Парахвіяльна ухвалила: що [б] ні було, а вона буде йти тим шляхом, який вона намітила, і буде прямувати до істини, не зважаючи на ніякі погрози. Таким чином, в неділю знову не пішли до єпископа. Як пан-отець не з’явився, то в неділю єпископ скликав загальні збори парахвіян. Перед початком цих зборів єпископ заявив, що ці збори не будуть для вирішення питаннів, а щоб дати інформації. На цих зборах було багато парахвіян, які сподівались провести справу реформації церкви. Вони думали про те, щоб українізувати Успінську Церкву. Потім питання були такі поставлені: управління церквами на Україні, украї[нізація] служби церковної і біжучі справи.
По першому питанню було зазначено: Церква управляється собором. Потім, після того, як собор установе правила Церкви, – управляє нею єпископ, а на місцях – причет. Для того, щоб легше було єпископам управляти, при йому заводяться канцелярії, котрі будуть називатись колегіями. Коли справа перейшла до української служби, поставили таке питання з боку Української Ради: як же так, що вищий орган управління Церквою це єсть Собор, а між тим тепер єпископ говорив у своєй промові, що можна служити на укр[аїнській] мові, а Собор [1918 року] находить, що не можна служити по-українському.
Єпископ на це сказав, що то Собор був 18-го року, і коли він не управляє, то управляє єпископат – Собор єпископів України. Коли ж йому сказали, що Собор Єпископів не є Собор в повному розумінні слова, то він не відповів на це зовсім. Відносно української мови він сказав, що служите можна на укр[аїнській] мові.
Кажуть йому: «Як же служити на укр[аїнській] мові, коли ви не маєте перекладів? Нате наші переклади, які затверджені нашою Церквою. По яких же перекладах ви служите?» Тоді єпископ сказав: «Я сам служив по тих перекладах, які зроблено до цього часу. Там є дійсно деякі слова, які не відповідають правильності служби. їх іреба справити». Його питають: «Як же ви зробите виправки, як не знаєте мови?» Він каже: «Я служив, де мене просили. І у вас я відслужу, а затім від’їду».
Далі він говорив, що в Києві дуже хороше устроєно сестрицтво. Вони гурутються коло церкви і клопочуться про неї. Вішають рушники і помагають взагалі наводити чистоту в церкві. Тоді люди питають: «А як же чоловіки? Вони остаються за бортом?» Каже:…
Таким чином, зібрання це закінчилось, причому в протоколі, якого, власне, не повинно було складати, бо голосування не було, говориться, що самою найкращою мовою являється церковно-слов’янська.
Представник влади, який був на зборах, заявив: «Товаришу єпископе. Ви заявили з початку зборів, що вони будуть для інформації. Ніяких постанов не було, і я не підпишу протоколу». Єпископ сказав: «Я перепрошую, це була помилка». Далі всім пан-отцям було предложено явитись до нього.
[Укр[аїнська] Цер[ковна]] Рада ухвалила, що б не було, стояти на свойому і не згоджуватись на пропозиції єпископа
Тепер я скажу про те вражіння, яке зробило на нарід появлення єпископа. Як він вводиться, як він одягається. Я вважаю це за дуже велике значіння. Люди ставили такі питання: «А невже й наш єпископ буде так одягатись, як цей [фараон]?» Страшенно неприємне вражіння зробили слова: «Ісполла еті деспота». Наші прихожане стали робити запити парахвіяням Успінської церкви: «Де це ви знайшли собі «деспота?»
Потім, друге – неприємне вражіння зробила мишурна одіж, особливо митра. Питали, чи камінці у нього настоящі, чи підроблені. Я відповів. Щодо одягу – сказав, що Українська Церква реформується, вона стає на шлях вищої нової української Церкви, а тому, я думаю, й відносно одягу будуть реформи. В нас будуть не князі, царі, а отці, керовники духовного життя. І, думаю, що й відносно одягу не буде таких річей, які робили б зле вражіння на народ. Таке враження зробило на народ появлення єпископа.
Крім того, треба зазначити, що появлення єпископа зробило великий рух. Ви почуєте на базарі, скрізь такі розмови. Все, що не можна було раніш сколихнути, зараз заворушилось. Його поява зробила те, що робе камінь, кинутий у натовп. Успінська парафія стала посилено готуватись до українізації, щоб скинуть ту силу темноти, яка її сковувала. З собору частина парахвіян, незадоволених українською мовою, перекинулась до Успенської церкви і до цього часу брала в ній верх. Люде чули промову єпископа в церкві, де він казав, що нічого не має проти укр[аїнської] мови, проти демократизації (він цього слова не казав, але треба було так розуміти його, як я сформулював), але все инше мусить зостатись так, як було раніш.
Людям це кинулось у вічі, бо вони бачили, що соборною парахвією управляє Рада. Це зробило на їх тяжке, неприємне вражіння. Далі, він каже, що можна правити на укр[аїнській] мові, а ті, що з ним працюють, ввесь час оскверняють укр[аїнську] мову. Оця двоїстість, що говориться одно, а роблено друге, викликала заколот навіть навколо самого єпископа. Єсть багато священиків, які не знають, на якого стільця сісти. Вони кажуть, що вони будуть служити на українській мові, коли на це буде благословення єпископа.
Відносно ж реформи ніхто слова не говорить. Народ сам за це держиться. Це стихійне з’явище. Церковна Рада порівнююче мало працювала за весь час, так що цей рух розвивається сам собою, стихійно. Так, Успенська церква після появлення єпископа заявила, що ми будемо остаточно українізувати свою парахвію.
Переходжу далі до праці клевретів єпископа. Між іншим, я звертаю увагу Собору на те, що деякі особи пробрались в Церковну Раду і одержали посвідчення на україн[ізацію] Церкви. Наприклад, Скоропостижний і [Пилип] Бржосньовський. Останній висловився, що «коли я почну служити українською мовою, то напевне одіб’ю до неї охоту». Далі, там є така особа, як Сокович, який близько стоїть до єпископа. Людям це кинулось у вічі, бо після від’їзду єпископа, в понеділок, настоятель Успінської церкви сказав, що його викидають, а [люди] зібрал[ись] і каж[уть]: «І вас не хочемо, і єпископа не хочемо. Ми збіраємось обрати Раду і будемо собі порядкувати. Бо ви внесли розбрат нам, і ми не знаємо, де ми, чи в церкві, чи де».
На цьому я, щоб не затримувати Собор, і кінчу. Тільки ще одно скажу. Мене запитували: «Ви їдете на Собор? Треба, щоб неодмінно справа з нашими пан-отцями була вирішена. Єсть пан-отці, ми хочемо пан-отців, і не маємо. Потім, треба, щоб були в нас єпископи».
Народ не ставить це так, що треба якось це оформити, а просто хоче, щоб це було так: їдьте на Собор, поставте нам єпископа і хай він нам висвячує пан-отців. Ще: [Звенигородська Соборна] парахвія на Покрову, в час відкриття Собору, молилась, щоб Бог дав силу членам Собору достойно розрішити всі питання і устроїти Церкву. Потім, вважаючи, що Соборові поирібні кошти, Звенигородська [Соборна] парахвія присилає 1 мільйон карбованців в повне розпорядження Собору.
Мороз.
Так що Собору вгодно висловити подяку Звенигородській парафії? (Просимо. Дякуємо).
Тут цікаво ось що: нашого Собору не визнають. Церковної Ради не визнають, а нашими перекладами користуються.
Друге, казав митрополит – може, буде скликаний Всеукраїнський Собор, де він почує голос народу. Я певен, що його не буде, але починається підготовка. Без всякого обговорення роблятся постанови – ось той голос, який хоче почути єпископ.
Третє, вони втручаються в нашу працю. Сам єпископ казав і писав: «Я получил авторитетное указание (від Совнаркому України), а там прямо сказано: «Украинская Ц[ерковная] Р[ада] не имеет права посылать распоряжения в неподведомственные ей приходы, а только в приходы, говорящие по-украински». Значить, на підставі роз’яснення Совнаркому, такі парахвії, які правлять по-українському, вони є наші парахвії і єпископат не має права до них вмішуватись. Але, бачите, вони роз’яснюють нам питання, а самі не виконують. Треба звернути на це увагу і на місцях опиратись на це роз’яснення, яке дала влада єпископу Назару.
Тепер єсть заяви чотирьох товаришів, які прохають виїхати. Просять виїхати священики Тарнавський, Маляревський і Марчук.
Маляревський.
Дорогі брати, у мене на неділю є шлюби, а немає пан-отців, які б могли ці шлюби виконати. Я не передбачав затриматись, а ви знаєте, що значить на селі відкласти весілля, до якого так багато готуються.
[Прізвище не вказано]
Те, що казав пан-отець, це становище більшості з нас. Треба взяти на увагу, що коли в нас відбувається таке величезне свяго в неділю, то треба нам зговоритись, чи він поїде, чи я, бо наші приходи сумежні.
Левицький.
Це цілком неможливо. Чи виїхати там одній особі, чи цілому народу. Як у вас повертається язик казати про одну особу, коли питання торкається всієї України.
Маляревський.
Я ж не кажу, що маю право, а тільки прошу. (Постанова: прохати отця Маляревського залишитись).
Мороз.
Така сама заява Тарнавського. (Просимо зостатись). Заява Кавецького – «Сповідь». (Читається) [текст відсутній]. Вгодно святому Собору прийняти цю сповідь до уваги? Є ще заява Бакалинського та… про… Я думаю, можливо ці заяви передати в Президію для обговорення. (Просимо).
Мандатна комісія запитує членів Собору, як вона повинна ставитись до того, що в мандатах ииоді говориться, що братів посилається на «З’їзд»? (Вважати помилкою).
Тут якийсь член Собору був у Володимирському Братстві і щось балакав про політичний напрямок церковної [діяльності]. Члени Собору бажали б, щоб він вийшов і дав свої пояснення. Це Кордолянський (?), він уже виїхав. Справа ускладнюється. Може, доручити Президії розглянути цю справу, і коли він винен, то виключит и його з Собору?
Далі є заява Білого про складання від імени Собору відозв до населення. Може, це вгодно буде доручити Президії? (Просимо). Здається, всі заяви? Ще єсть. Член Собору диякон Венделовський просить дозволу виїхати на Чернігівщину по невідкладних справах.
Венделовський.
Я виїду і вернусь. (Ухвала – зостатись).
Мороз.
Тепер заяви всі вичерпано. Вчора була ще пропозиція професора Кримського – висвятити пресвитера української Церкви й послати делегацію до інших церков. (Пропозиція приймається). Президія їх согласує і зробить одну пропозицію. Тепер щодо порядку нашої праці…
Левицький.
Прошу слова до порядку. Я хотів запитати, як буде з тими, що вчора не були? (Це вже говорилось).
Мороз.
Тепер щодо порядку нашої праці. Позаяк Собор вчора ухвалив хиротонію єпископа членами Собору і нашими почесними пан-отцями Собору, то нам перш за все необхідно буде обрати тих осіб, котрих ми будемо хиротонізувати. А для цього треба встановити нам певний погляд на особу єпископа в нашій Церкві. Які його мусять бути права і яким вимогам він буде відповідати. Може. Собору буде вгодно встановити це в першу чергу?
Коли це буде вирішене, то треба вирішити, скільки треба поставити єпископів і де.
Третє, намітити тих осіб, яких вгодно буде Собору хиротонізувати і послати на місця. Далі ми балакатимемо про права єпископату. В цій справі в нас вироблений статут автокефальної Церкви. Він буде в свій час докладений Собору. Там єсть відділ про священнослужіння. Може, ми його сьогодні заслухаємо і обговоримо?
[Прізвище не вказано]
Я думаю, що попереду треба вибрати двох кандидатів. (Це рано ще, це буде потім).
Так-от: Всеукр[аїнська] Прав[ославна] Церк[овна] Рада пред’являє проект статуту укр[аїнської] православної автокефальної Церкви. (Читається один розділ) [текст відсутній].
Оце пакт, який Рада має своїм обов’язком подати на увагу і обговорення святого Собору.
Чехівський.
Хто має слово з приводу докладу Мороза?
Задорожній.
Моє переконання таке, що єпископський сан був підвищений сильно царями, а Церква повинна бути демократичною. Тому я цілком погоджуюся з тими єдиномишлениками, що корони на нашому єпископі не повинно бути. Христос носив терновий вінець на голові, то й нам корони з дорогоцінним камінням не треба носити, особливо в той час, коли багато єсть голодних людей. Краще зібрати це каміння і пожертвувати на голодуючих. Я протестую тільки проти царських митр, щоб не дивились на одіж гарну. Ми повинні звертати увагу перш усього на серце. Єпископ мусить впливати перш всього на серце, щоб людськість поважала людей не за зовнішність, а за душу. Як апостол Павло каже: «По духу пізнавайте їх» [3].
Левицький.
Високопочесний Соборе!
Момент, який ми переживаємо, на все накладає свою печать, і мусить накласти і на саме духівництво. І коли рух духовенства взагалі великий, коли воно хоче бути на свойому місці, то в даний момеггт особливо важливий рух, і наше духовенство хай не знає, як знало раніш, аби получити тепленьке місцечко, а до решти, до роботи духовної їм немає діла. Досі вони були для нас не священиками, а донощиками, навіть жандармами. Те, що вони чули на сповіді, вони доносили. Це треба, звичайно, покінчити назавше. Образ священика мусить бути євангельський, духовний.
В цей великий історичний [мо]мент, коли будується автокефальна Церква, духовенство мусить бути відповідне вимогам вільної укр[аїнської] Церкви. Ні на одну хвилину воно не має права відриватись від народу і ніколи не зраджувати йому, як це було досі. Наше духовенство повинно служити народові так, як вимагає наша Церква і учення Христа. Я думаю, що єпископ наш не буде заслуговувати тої назви, яку надавав йому раніш народ: фараон.
Я думаю, що наш єпископ не буде таким, а буде керовником, як старший брат. Він буде йти за народом і для народу. Не приходиться багато казати про те, яка велика роля єпископів, як керовників нашого духовенства. Наше духовенство мусить стати на дорогу творчої роботи і виконувати цей святий обов’язок якнайкраще, так, як накладає на них найбільше велике навчання нашого великого Учителя – Іисуса Христа. Я вірю, що духовенство виконає свій обов’язок. Воно буде завше свято виконувати свої обов’язки перед народом. Воно ніколи не зраде народу, а буде йти з ним завше вкупі, щоб справу Церкви довести до доброго кінця, щоб вона увінчалась найкращим, що єсть, – любовію і правдою.
Сосно [Можливо, Сахно?].
Шановні члени Собору!
З попередніх дискусій досить ясно визначено, чим повинен бути єпископ, чим повинно бути для нас духовенство і яким шляхом має воно йти в своїй роботі. Ми навіть обговорювали умови життя духовенства. Мені хотілось би звернути увагу на дрібницю, яка, проте, часто відограє велике значіння. В житті нашого духовенства часто приходиться дивуватись, скільки місць приходиться йому змінити за свій вік. Єсть єпископи, які і перерахувати не можуть, на скількох катедрах вони були. У нас цього не повинно бути. Ось же мені здавалось, що наш Собор повинен винести побажання, що особи, які будуть працювати в Українській Церкві, повинні бути постійними працьовниками на своїй праці. Це буде мати велике значіння для поліпшення життя душі.
Друге. Тут деякі промовці говорили про зовнішність вигляду. Мені здається, що коли вже порушувати цю справу, то треба порушувати її взагалі. Коли говорили про доцільність зовнішнього вигляду єпископів, то треба говорити і про священиків. Мені здається, що ми це на деякий час можемо відкласти. А коли говорити про зовнішній вигляд архиєреїв, то треба взагалі розглянути питання про одіж. Взагалі, ріжниця між одягом єпископа та ієрея дуже мала. Мені здається, що краще не торкатись питання про одіж зараз, а потім, згодом, у звичайні часи.
Закінчуючи, я хотів би, щоб Собор виробив маленький наказ тим людям, які будуть просити собі службу, щоб духовенство сиділо на місці і було порядними людьми, совісними і служили правильно, як того вимагає свята віра. Щоб священик вів людськість до кращого. Хай не витає далеко думками, а буде порадником народу, який буде указувати їм слідуючий крок їх життя. А для цього т реба маленький наказ, маленька підтримка.
Одним словом, закінчуючи свої [за]уваги, я зазначаю, що ми повинні подбати про те, щоб ті священники, які будуть сіяти, були на свойому місці. Ми мусимо подбати про те, щоб набувати своїх людей. Ми не повинні думати, що ця справа вимагає надзвичайних здібностів. Повинна бути тільки бездоганність і тоді буде все гаразд. Конкретно моя пропозиція: щоб Собор дав маленький наказ. (Пропозиція зачитується) [текст відсутній].
Ярещенко.
Святий Соборе!
Створення живої Церкви вимагає й відповідних людей, проводирів в цій Церкві, учителів і носителів тих трьох харій (sic!) благодаті, про котрі казав Чехівський. Ясно, ким повинно бути для нас духовенство. Але основною підвалиною для життя духовенства береться виборне начало. Ворог наш закидає нам, що це виборче начало зле відіб’ється на нашій Церкві. Так я хотів би тим, хто ще не впевнений в тому, що це виборче начало буде мати найкращі наслідки, я хотів би зазначити одно: боятись того, що буде вибраний єпископ і другі, непотрібно.
Проект статуту, який склала Всеукр[аїнська] Церковна Рада і пропонує Собору, зазначає, що ні положення, ні стан, ні освіта не повинні стояти на перешкоді до обрання чи в священики, чи взагалі на священнослужителів. І ми не повинні боятись цього виборного начала, як зазначив митрополит Михаїл: «Ми принципіяльно проти виборчого начала».
Наші вороги іменно грають на цьому, але ми не повинні боятись цього. В цім відношенні, коли ми свідомо будемо підходити до будування Церкви живої, ми повинні, всі віруючі, взяти активну участь в житті Церкви і свідомо ставитись до виборів в Церкві. Тоді від нас буде залежати, щоб до роботи церковної йшли люде достойні.
Звичайно, освіта не має великого значіння. Бажано, щоб коли ми бажаємо вести Церкву по культурному шляху, іти за культурним розвитком життя, то у нас мусить бути культурне духовенство. Але не забувайте, що ми зараз живемо в переходову добу і за надзвичайних умов, які вимагають і надзвичайних кроків. Може, в цю добу будуть вибрані й малоосвічені пан-отці, але вони будуть горіти вогнем, щоб живити нашу Автокефальну Церкву. Значить, зараз потрібна тільки свідомість, а тоді не треба нічого боятись.
З другого боку, перед нами стоїть питання про шлюб, і я мушу зауважити думки наших ворогів, що коли єпископ буде жонатий, то він буде дбати про жінку, а не про паству. Я в цьому зауваженні бачу одно: шлюб, не забувайте, єсть таїнство, і тайна велична й велика в ньому. Велика увага була до нього в старовину, коли це таїнство провадили всією Церквою. І до цього таїнства, до цієї тайни, як поставились ті, що хотіли з духовенства зробити своїх рабів?
Ми бачили, що католицтво стало на цей погляд, і коли від папи вимагають права ксьондзам женитись, він не дає своєї згоди, бо так їх легше тримати неодлучно під своїм началом. Цього боялись, щоб дуже не наблизились керовники Церкви до народу. Тому вони стали це таїнство забороняти і тим утворили поганий погляд на таїнство, ніби то щось брудне. Ось ці п’ять таїнств ви можете робити, а шосте – ні. Це погляд на таїнство нехристиянський. Ми мусимо його уникнути. Ми мусимо благоговійно, свідомо підійти до цього питання. Свідомо підтримувати питання про право шлюбу для пан-отців, бо в старі часи ми мали єпископів жонатих. Цього нам не повинно лякатись.
Що ж торкається самого характеру, духу духовенства, яку ролю воно відограє, я вважаю, що це вже цілком з’ясовано з попередіх розмов. Воно мусить бути проводирем. Я хотів би тільки з’ясувати сам для себе про взаємовідношення пан-отців з Радами. Я де од кого чув. що пан-отці, які мають безпосереднє відношення до цієї справи, а мирянин, може і не розуміти цього, і в той же час… винесена постанова, з якою духовна особа погодитись не може, – як бути в таких випадках пан-отцям?
Є пропозиція від деяких панотців: остаточно з’ясувати це – які будуть взаємовідносини Церковної Ради з єпископом і повітових рад з священиками. Прохають з’ясувати участь єпископів у висвяченні пан-отців. Він висвячує, а вибирають всі. Але ж зауважте, що він буде працювати в Церкві з священиками, які будуть висвячуватись. Єпископ мусить знати, кого він висвячує. В цім відношенні, щоб не утворити чогось злого, треба, щоб єпископ, чи через його довірених співробітників, чи панотців. брав участь у висвяченні священиків і мав змогу зазначити і свій погляд на це. Тільки відносно цього я й хотів зробити свої зауваги, що єпископ також має законне право брати участь у виборах духовенства. Щоб не було того, що коли представлений кандидат, то він би не міг ні в якому разі його відхилити. А в цілому цілком під гримую проект, виставлений Радою.
[Протоієрей Липківський.]
Прошу тільки прочитати ті місця, де говориться про шлюбний стан єпископа. Річ в тім, що нам на цьому місці [треба] спинитись більш уважно. Вже більш 1000 років, як шлюбний стан був для єпископів заборонений. Хай зараз саме серце підказує кожному, як треба дивитись на шлюбний стан єпископів, а я тільки прочитаю канони: правило 5-е апостольське каже [4]: (Читається) [текст відсутній]. Правила 46-51 [5]. (Читається) [текст відсутній].
От правила апостольські, які істнували в 345 р. Дальше переходимо до правила 6-го Вселенського Собору [6], на якому наче було вирішене питання про одруження єпископів.
[Прізвище не вказано]
Прошу прочитати 4-е правило галицьке. (Читається) [текст відсутній].
Стороженко.
Мої брати, ми будуємо живу Христову Церкву. Всі ми тут говорили, що розуміємо, що таке жива Церква. Для живої Церкви пот рібні й живі керовники. як священики, так і єпископи. Тому не може стояти на чолі Церкви монах, людина, яка зреклась всього мирського. Керовники Церкви, як-от священики, єпископи, суть громадські діячі в Церкві, а монах ним не може бути, бо навіть взагалі закони, які складаються для всіх мирян, завше обходять монахів. Адже, поскільки монах не може бути керовником, не повинно бути монахів-єпископів. Тільки по окремих заслугах, можно, яко виняток, допустит и це.
Дальше я хотів би ще торкнутись того питання, яке підіймав один з промовців. Він казав, що ми мусимо зараз продати митру і роздати гроші голодним. Дійсно, голодні потребують помочі, але чи ж ми можемо казати це? Продавати митру ми не можемо і не маємо навіть права робити це, бо це єсть державне майно.
А з другого боку, мушу освітити цей факт з боку психологічного. Ви всі добре знаєте психологію нашого селянина. Те, що ми зараз стаємо на екстраординарний шлях висвячення єпископа, це на селянство не справить вражіння. Селянство бажало мати українських, своїх рідних, як священиків, так і єпископів, які будуть виконувати свої треби згідно з правилами, які ми будуємо з історичної перспективи. Коли ж народ побаче з боку щось инше, не входячи в обміркування, що він праве так-то й так-то, – ви повірте, – він скаже, що це не православна Церква. Навпаки, в першому випадку він всякому скаже: ні, неправда, церква ця православна.
Я хочу запитати [чоловіка], який подає думку розпродати митру, чи в Українській Церкві, хоча б раніше, провадились відправи без митр? Чи ця традиція єсгь наносна? Чи це дійсно єсть в глибині минулого?
Отже, з цього боку я прошу підійти з обережністю і не робити тих тактичних помилок, які можить бути зроблені тепер щодо одягу. Чи це приємно нам, чи ні, – інша справа, але це в усякому разі є мазок історії. Він повинен зостатись для історії, щоб свідчити, яким тернистим шляхом ми йшли, і все ж таки прийшли до Христа.
Холодкевич.
Вельмиповажані члени Собору.
Я хочу сказати декілька слів про те, що тут говорилось. Це про організацію єпископату. Не може бути в нас подібної організації, яка вона була до цього часу. Не повинно бути святіших Синодів і т. и. Єпископат повинен працювати вкупі з Церковною Радою, вкупі з президією Церковної Ради.
Далі, щодо висвячення єпископату. Зараз, в переходовий момент, ми повинні обрати такого єпископа, який би був демократичний душею й народник. Освіта зараз не має особливого значіння. Що ж надалі, то ми мусимо погодитись на тому, що єпископ мусить бути великим учителем не тільки для народу, а й для інтелігенції. Тому надалі члени єпископату мусять мати великі знання і авторитет. Як вам відомо, в Росії на це все не звертали уваги, і єпископи були без всякої богословської освіти.
Отже, я хотів би довести до Собору, що тоді єпископи будуть відогравати велику роль як учителі. Працюючи спільно з Церковною Радою, вони повинні мати великий авторитет і не тільки з боку моральної краси, а – найголовніше – з боку великого богословського розуму й освіти.
Далі я хочу сказати, що монахи ні в якому разі не можуть бути єпископами через те, що канони Церкви кажуть, що монах відходить від миру, а єпискш повинен бути з миром. Що торкається до одягу єпископів і зовнішньою вигляду, то, дійсно, це не має великого значення, але треба зауважити, що ті обряди, які бувають під час єпископської відправи, вони мають більш характер театральний.
[Прізвище не вказано]
Поступила пропозиція припинити запис промовців. Припинити взагалі дебати. Єсть записавшихся промовців 4. (Дати слово записавшимся. Новий запис припинити).
Чехівський.
Внесено пропозицію обмежити промовців часом. Хто за обмеження? (Приймається).
Єсть ще пропозиція – до голосування заслухати вчорашню резолюцію. (Просимо).
Мороз.
Я пропоную, щоб ті, що вчора не голосували, підходили й казали номери їх квитків.
Холодкевич.
Пропоную на час голосування зробити перерву на 10 хвилин, щоб ті, що ра голосували, вийшли на подвір’я, а другі зостались.
Чехівський.
Ставлю на голосування пропозицію Хо[ло]дкевича. (Проти виходу).
Левицький.
Я вважаю, що це навіть неможливо розділяти людей. Це діло всього Собору.
Хо[ло]дкевич.
Я здіймаю свою пропозицію.
[Прізвище не вказано]
Вчора була ухвалена поіменна подача голосів. Єсть пропозиція, щоб голосування було голосним. (Приймається).
Секретар.
Я пропоную всім тим, хто не голосував, вистроїтись в чергу. (Зачитується резолюція, яку голосується).
Чехівський.
Прошу зайняти місця. Слово з мотивів голосування належить священику Чулаєвському.
Чулаєвський.
Почесні соборяни!
Я хотів вчора ввечері побалакати з приводу набуття свого єпископату, але поскільки я далеко живу, я мусив вийти. Тепер я хотів би сказати про ті думки, які нас, духовенство, хвилювали. Нас, духовенство, більш хвилювала ця справа, ніж вас, мирян. Нас, які мали з дитинства діло з тим письмом. Нам треба було зараз, як людям практичним, обміркувати й шлях, щоб потім нам не могли кинути всяких обвинуваченнів.
Приходилось вести наради духовенства, коли кожен з нас почув про цей визвольно-церковний рух. Ми обмірковували його з історичного й канонічного боків і признали ильним. Ми зуміли у свій час захищати автокефальну Церкву українську всіма засобами, а для цього недостаточно було звертатись до вищого духовенства, щоб воно підтримало цей рух. Більшість до нас ставились вороже, посилаючись на канони. Тоді ми, обмірковуючи справу, порішили, що ми маємо право порушувати канони, які, властиво, давно вже порушені.
І через це, коли кожен з нас обмірковував цю справу, а це були часи і годи, яких кожний з нас не забув, – коли вирішувалось питання, чи ставати на шлях визволення, чи ні, а це була страшна боротьба, але ми знали, що ми люди більш-менш тривкі, ми рішили стати на нього. Ми знали, що на нас будуть напали, що нам прийдеться багато витримати від того духовенст ва, що й досі вижидає ще. На шлях цей став більш-менш сильний елемент, ідейний.
Я, наприклад, коли був владика Михаїл, то я прямо говорив, що коли я визнаю це почуття правдивим, з каноничного й історичного боків, то, хоча б мене обвинувачували сектантом і т. и., це не повинно було б мене затримати. Може, тільки на деякий час я міг би зупинитись, але потім, коли поставлено лозунгом боротьбу за українську автокефальну Церкву, ми всіма силами будемо провадити цю справу до кінця.
Коли нам радянська влада сказала: міркуйте, як хочете, то нам не страшне ніяке духовенство. Воно сознає, що це правдива течія, але боїться заявити це прямо. Ми ж ідейні працьовиики, хай обвинувачують нас, як хочуть, ми не повинні звертати з шляху, аби навіть прийшлось стати на шлях лютеранства, то ми ляжемо жертвами православія на шляху визволення української Церкви. Ми знаємо, що коли ми будемо йти цим шляхом і коли нас будуть називати лютеранами, хоча ми далеко дальші від того, ніж вони, коли вони мали змогу порушити канони, щоб мати можливість іти дальше, дійсно, що нам прийшлось столкнутись з тим, що було направлено проти нас найгостріше, – з справою єпископату.
Щоб вирішити цю справу, ми звертались і до єпископату і приймали всякі засоби. Але зараз ми побачили, що нам не дають того, що ми просимо. Тоді перед нами повстало питання, як же вийти з положення? Вони надіялись, що ми не зробимо рішучого кроку. Деякі заявляли, що вони погоджуються з цим набуттям, але їх смуіцає те, чи буде єпископ і благодатний. Духовенство обмірковувало і одні казали – да, а другі – ні, бо він не має преємства благодати.
Я на благодать дивлюсь инакше. Один священик казав, що тут благодати нема, і в той же час проводив думку, що люди, які заплямили себе злими ділами і затим совершають таїнство, люди від них одержували благодать. І тому я гадаю, що нам можна було б вийти з цього положення так. Ми не маємо даних совершати це таїнство, але все-таки через нас таїнство совершиться. Я говорю, що ми – кожний – мусімо прийти до тої думки, що ми недостойні, але через нас все-таки прийде благодать.
Далі я чув що є все-таки сумління. Ми всі віручі, хай недостойні, через нас благодать прийде. Затим не забувайте, що в Софії єсть остатки мощей. Коли у нас є сумління, то невже цей Святий Дух не підказує нам, що, коли ми не маємо права совершати хиротонію, то мощі св[ятого] Макарія [7] можуть бути приподняті й положені на голову єпископа. Тоді хто з православних зможе отрицати, що коли пречесні останки Макарія будуть возложені на голову владики, невже через мощі не зійде благодать, коли не прямо через нас. На цьому я кінчаю.
Мороз.
Сьогодні голосувало 72, «проти» – 4, «утримались» -7. З учорашніми: 253 – «за», 9 – «проти», 12 – «утримались».
Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 104. – Арк. І – 18. Стенограма.
Примітки
1. Ів. 13:34.
2. Олексій (Готовцев) – вікарій Звенигородський Київської єпархії у 1921-1923 рр.
3. Відповідний за змістом вираз віднайдено не в посланнях ап. Павла, а у І Ів. 4:1.
4. 5-е апостольське правило:
“Єпископ, чи пресвитер, чи диякон не може виганяти своєї дружини під виглядом благоговіння. Якщо ж вижене, позбавляється церковного єднання, а коли залишиться непохитний у цьому, позбавляється сану”.
5. 51-е апостольське правило:
“Якщо… єпископ, або пресвитер, чи диякон… цурається шлюбу не заради подвигу стримування, а через гидування, забувши, що все дуже добре і що Бог створив людину, чоловіка й жінку, отже тим самим зневажає Боже створіння, тни то або виправіп ься, або хай буде позбавлений священського сану та й відкинутий від церкви. Так само й мирянин”.
46 – 50 правила, що згадуються в тексті, не стосуються шлюбного стану.
6. Питання про шлюб торкаються 6-е та 13-е правила VI Вселенського Собору.
7. Св. Макарій – митрополит Київський у 1495 – 1497 рр., священномученнк, архімандрит Віленського монастиря Св. Трійці. Замордований татарами під час подорожі з Вільно до Києва 1 травня 1497 р. в м. Скриголов Мінської губ. на р. Прип’ять. Мощі свмч. Макарія зберігалися в Софійському соборі перед іконостасом Архангело-Михайлівського притвору у срібній раці (дар митр. Євгенія (Болховітінова) в 1833 р.). День пам’яті – 1 травня.
Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 246 – 258.