13. Засідання 26 жовтня 1921 р.
З 12 год. дня до 4 год.
Мороз.
Засідання Собору розпочинається. На порядку денному наречення на єпископа Полтавського священика Олександра Ярещенка. (Зачитується повідомлення п.-о. священика о. Ярещенка… і т.д.) [текст відсутній].
п.-о. Ярещенко
Почесна Президія Святого Собору, Святий Соборе!
В цей час, в цей надвичайно важливий [мо]мент для мене особисто я невільно переношусь в Геф симанський садок, де Господь Іисус Христос перед тим, як іде на страждання, щоб покласти на хресті життя своє за грихи всіх людей, перед тим, як наближався зрадник, один з його учнів, щоб продати Божественного Праведника на росп’яття, я переношусь іменно до тих часів, коли Христос готувався до надзвичайного [мо]менту, щоб покласти своє життя за людей…
В цей час богочоловік, перебуваючи в Гефсиманському саді зі своїми учнями, цей оситель Божого світу, любови, правди, Богочоловік, під тягарем наближаючогося страждання, під тягаром турбот і хвилювань, які він, як людина, переживав під той страшний [мо]мент, цей самий Богочоловік в той час падав на коліна і звертаючись до отця Свого – Бога – казав: «Боже, Ти все можеш, для Тебе все можливо. Хай пройде чаша ця повз мене, але хай буде так, як Ти хочеш» [1].
І от я в цей великий [мо]мент переживаю майже те саме, що можливо переживав і сам Христос. Я передбачаю, що наближаються надзвичайно тяжкі турботи і хвилювання служіння Богу і всім людям. Наближається апостольське служіння, для якого я себе не почуваю цілком відповідним. І, звичайно, на кого я можу покладатись, чию волю виконувати [?]
Не свою волю, людини слабої, яка боїться того, що покладає на свої плечі той тягар, який по волі Собору покладає на мене Президія. Мені ще пригадується один [мо]мент з мого життя, коли я в семінарії прийшов на іспит по моральній богословії і єпископ перед присутніми на цьому іспиті задав мені таке питання: «Скажіть, удь ласка, скільки ангелів сразило Бога на неді… – чому оден і цей, а не інший, і хто був цей янгол?»
Відповідаю: цей ангел і на небі користувався певним впливом, ревним керуванням. Має певну кількість підлеглих собі ангелів. І от, перебуваючи у владі, він захотів ще більшої влади, впав в гріх гордості, яка удалила його від Бога [2].
І цей єпископ ставить мені друге питання: «Так значит, по-вашему и єпископу угрожает впасть в грех Божий?»
Я далі і кажу:«Так, безумовно, и єпископам погрожує ця спокуса впасти в гріх гордости, позаяк він зараз перебуває у влади, і навіть наш сучасний єпископ має владу у себе і цівільну. Вони є духовні, які розглядають по консисторіям майже цівільні справи, і тому єпископу погрожує спокуса».
Він нічого мені не відповів і сказав: «Довольно».
І от зараз, коли я пригадую цей [мо]мент, то поволі згадую всі роки навчання і в семінарії, і в духовній академії, де я мав можливість ознайомитись з прийомами синодальної церкви, яка залежала від царя і була держателем не православія, не християнства, а царя.
І от бачу життя ченців, які потім виходили єпископами. Я бачив життя єпископів і весь час мене це, признаюсь, відвертало од Святого Духа. Не дивлячись на те, що я син пан-отця, я до цього часу, поки не почалась революція, не міг брати участи в церковній роботі. Я був і в Росії, і на з’їздах, але взяти на себе апостольську проповідь я не смів. Я знав, що мені прийдеться захищати неправду людську.
Але зараз, коли революція удалась і набрала певних здобутків, і Церква цілком вільна від держави, коли вона приступила до акту творчої роботи і откриває тепер широке поле роботи для душі, тепер це служіння, яке чекає нас усіх, особливо правителів церковних єпископів, – воно прямо лякає своєю необмеженістю, своєю величезністю, і, коли хочете, то кажу, і непосильною роботою. Зараз, коли керовникам і православному духовенству прийдеться. живучи на Україні, не тільки проповідувати Христа, але захищати ту всю роботу, яку виробив собі Собор, отут на цім місці в святій Софії, захищати законність нашої ієрархії, законність свого існування і за… роботу керовників нашої Церкви і особливо людськості, яка має досить щепетільну вдачу, якій Христа легше буде захистити, ніж Церкву, бо вони скажуть: «Ти з ними, тому і захищаєш».
І от той, хто просив мене взяти кандидатуру, бачив, які у мене були… Я вірю в перемогу над тими, які заховали Бога і затоптали в грязюку все святе. Наша правда і я вірю в її перемогу. І тільки певність в Божу допомогу, те, що я зараз виконую доручення Собору, це тільки, ця надія дає мені змогу дати відповідь позитивну.
Так, я згоден. Дякую і приймаю і перечити ніякої змоги не маю волі Божій, волі Собору, і працю свою, свій хрест понесу так. як мені допоможе Святий Бог. (Молиться).
Архипастирь Липків[ський].
Всечесний, внов поставлений пастирь!
З великим задоволенням прошу тебе бути найближчим по роботі нашій церкві. Я певен, що ти будеш не тільки найближчим, а й найкращим працьовником на тернистій нашій ниві. Праця Всеукраїнського Собору закінчується. Необхідно пробивати нові шляхи в житті Церкви. В цьому новому напрямку Церква жива, наш Собор не зупинився перед тим, щоб пробити великий доступ до життя народного, і він не спинився перед тим, щоб за митрополита обрати чоловіка жонатого, чим вніс струмок нового життя всенароднього в нашу атмосферу.
Отже, в українській церкві зараз стоять люди, які з’єднані з народом. Але в особі вас ми маємо новий струмок в нашій церкві. Ви є представник громади. Отже це для мене велике задоволення. Мушу тільки сказати, що та місцевість, куди ви ідете працювати, буде вимагати від вас досить праці тактовної… Ви там будете боротись з ярими і одвертими ворогами нашої церкви. Ви, мабуть, більше будете боротись з тими, хто рахує себе нашими приятелями більш, ніж нашими ворогами. От в цьому найбільша, найтрудніша буде іменно ваша церковна праця і що прийдеться боротись не одверто, а з тими, які нібито за нас. Але я певен, що у вас хвате любови, тактовности вести це діло…
[Далі нічого не чула з огляду на скупченість людей біля нареченого, а тому кинула, не могла стенографувати. – Зауваження стенографістки.]
Мороз.
На черзі дня 19 – «Монастирі Української Церкви». Слово дається найпочеснішому архипастирю нашому.
Мит[рополит] Липківський.
Я вибачаюсь перед святим Собором за свій доклад про монастирі української церкви. Для цього ми шукали якогось монаха – і не знайшли такого, щоб згодився зробити доклад. 1 от цей доклад повалили на мене. Через другі обставини, я не міг продумати його. Він буде дуже коротенький. Я вийшов з цим докладом тільки для того, щоб винести де-які ухвали по ньому, бо в майбутньому монастирі будуть відігравати велику роль і тому треба, щоб і Собор висловивсь принципово про монастирі.
Монастирське життя в християнській Церкві не єсть природ[нє] життя. Один прагне до сем’ї, другий до молитв, до Бога. – треба [та]кій людині найти вихід. Такі люде в християнстві тим більш ст[али] природні, що і саме Христове учення стежить за тим, щоб себе од цього світу охороните і через це требує, щоб чоловік зрікся од того, що його притягає до землі, а залишив тільки Божеське. От через це з людей, які прагли цілком до Бога і давали обітниці жити без шлюбу і инші обітниці, – з них склались монастирі, починаючи з 3 – 4-го сторіч після Різдва Христова.
Ці монастирі засновувались попереду в пустелях. Вони складались з людей, які покидали злоби житейські і старались служить тільки Богу. Служили тим, що старались про спасіння своєї душі. Постом, молитвою загартовували себе від життя. Ці монастирі не мали завдання иншого. крім спасіння душі шляхом відокремлення від життя. До 6-го віку монахам не дозволялось приймати духовного сану. Всі вони не були священиками, і перший прийняв сан монах Савва [3] в 7-му віці.
От як стали монахи приймати духовний сан, стали прикликати багато богомольців, стало рости багацтво монахів. Багато людей заможних утворювало монастирі на свої средства. Коли монастирське життя стало обільним, довольним, го. безумовно, високе життя монахів далеко припинилось…, і ми бачимо, що багато людей вже позорють монашество. Багато людей приймало монашество для одержання посад. Потім стало так, що з монахів стали обиратись в єпископи.
Таким чином, монахи, які по ідеалу свому ухилялись від життя, ставали потім на чолі єпископату, і це тоді, коли самі для себе склали великий устав монашеський, де на кожний день було розподілено, що монах повинен робити, як молитись і т. н. Позаяк я сказав, що вони довго не були священиками, то через це служба Божа відправлялась гуртком монахів без священика. Вона складалась з таких молитов, які можна було виконувати без священика. Це переважно псалтирі [4]. Через це і в нашу службу перейшло багато псалтирів.
Можна сказати, що цей монашеський устав був введений для вжитку і в життя мирян, як устав для Церкви. Українська Церква засновувалась князем Володимиром, коли на Сході процвітало найбільш монашеське життя, тоді стала користуватись особливим впливом гора Фавор. Отже, перші проповідники у нас життя монашеського були з гори Фавор. Вони істнували по зразку східних афонських і принесли до нас устав [5] Федора Фомицького [мабуть, Студитського. – ред.]. Він істнує, цей устав, і досі.
Безумовно, перші монахи на Україні – монахи Києво-Печерськоі Лаври – дійсно високо тримали прапор монашеського життя. Це видно з того, що в Лаврі єсть так багато мощей святих, які були і керуючі катедрою, і священики, і архипастирі і простими людьми, і книжниками. Взагалі в старовину монастирі були осередками освіти християнської. Монахи були зайняті перепискою книг через те майже з монахів виходили більш освічені люди.
Згодом на Україні монастирське життя дуже і дуже прив’яло. На Україні монахи стали скопляти в монастирях багато добра, зелені, лугів, ставків і, таким чином, монашество з людей, які зреклись мира, обернулось в людей, які захопились громадською справою і нагромаджували багато майна. Правда, багато вони споживали на утворення церков, багатих різниць, але вони за це пеклювались, головним чином, щоб приваблювати до себе більш богомольців, і по мірі того, як вони багатіли, життя монастирське все нижче і нижче падало. І ми почуємо багато нарікань на життя монахів.
Скоро вони відстали від життя в культурному відношенню і стали плентатись сзаду. І от зараз вони не світло в християнському житті, а пляма і по своїй освіті і по низькому культурно-моральному свойому становищу. Ми знаємо, що для того, щоб досягнути священного сану, треба було закінчити духовну семинарію або витримати дуже трудний іспит, а для монахів цього нічого не треба було. Прийшов хлопець в монастир, порубав років 2 дрова, далі – попас корів, і ось він уже робиться монахом. І тому до монастирів стали приставати ріжні люди, які без великої освіти часто робились керовниками.
Правда, монахи могли б зайнятись самоосвітою, але ми бачимо те сумне явище, що коли монахи займались самоосвітою, то це були тільки одиниці, а другі оставались неосвіченимилюдьми. Цікаво зазначити, що покійник митрополит Флавіян [6], людина самоосвітчена, задався метою освітити ревельських монахів і запропонував Назарію просвіщати монахів. Я з цим Назарієм мав нагоду балакати. Він казав, що ніколи він не зустрічав такої темряви, навіть по селах, серед баб. Так що з приводу освіти дійсно в монастирях діло стояло дуже негарно.
Правда, в масу монашеську темну, неосвічену часто шли люде з середньою і навіть вищою освітою, але йшли вони не для того, щоб піднести життя, щоб свої природні здібности задовольнити, а для того, щоб як найскорше досягти найвищого щабля служби. І от за послідній десяток літ ми бачимо в цьому напрямку дуже сумні явища. Який-небудь священик, що кінчив академію якнайкраще, він теряв цілі десятки літ в глухому місці, а студент академії тільки що поступив в монахи, його роблять зараз лектором семинарії, а через 8 років він архипастир. І не оглянувсь, як монашеська благодать підняла його на найвищі щаблі влади. Він безумовно рахує себе великою силою, починає гордувати собою і робиться егоїстом, нездатним до життя, далеким од народу.
Тепер, після того, як сталась ця революція паша, життя монашеське зробилось дійсно трудним, несподіваним, бо, як ми знаємо, монахи жили з свого недвижимого майна – відтіля добували великі средства для життя. Тепер же в них все віднято. Перейшли в державну власність і їх будинки. Друге средство для життя, іменно служба, – через тяжкі обставини, а головним чином через те, що світогляд людей міняється, – також відпало. І от ми бачимо, що монахи тепер, як ті миші, розбігаються. Так. наприклад, в Лаврі осталось тільки 100 – 150 чоловік, коли раніш були тисячи. Багато монахів розбіглось по селах і стали священствовать. Але це зовсім не на користь Церкві взагалі і Українській зокрема. Через те, що вони неосвічені і не можуть бути керовниками, через це зараз стан монахів дуже тяжкий. Життя [монахів]* мусить зараз перетворитись.
Наша українська церква, витворюючи нові обставини життя, безумовно, не може оставити без своїх вказівок і життя монахів. Через це наш Собор мусить висловити хоча б принципові ухвали, які він хотів би бачити на Україні монастирі і яке монаст ирське життя. От для цього я і пропоную свої ухвали. (Ухвали зачитуються) [текст відсутній]. (Дякуємо).
Мороз.
Хто бере слово по цьому питанню?
Міхновський.
Святий Соборе!
Я хотів тільки добавити в резолюції на той доклад, що виклав нам найпочесніший пастирь, саме відносно ухвали ні в якому разі не висвячувати монахів. Я задержу вас на 2 хвилини. Я розкажу. В тій волості, де я стою на чолі волості, на шляху українізації стоїть одна парахвія. Там монах. На Спаса була урочиста служба, але монах на другий день одслужив і каже: «Правда, це не по святому, вони приходять в овечих шкурах, щоб зіпсувати службу Божу». Я узнав це, днів через 3 – 4 позвав його, побалакав, але наслідки були такі ж. Я пропонував, щоб він залишив приход, але дякуючи деякому впливу на баб, він ще й досі там. Я просив би, щоб монахів не допускали до приходів.
Хомичевський.
Пан-отець, який говорив допіру, мав на увазі сучасний стан річей. В українських парахвіях вони дійсно не можуть бути, бо парахвії обірають своїх пан-отців і принципово не можна виносити такого додатка. Бо, коли ми визнали, що шлюбний стан не має ніякого значіння, то для нас не повинно бути цікавим, чи він монах, чи ні. Це одна заувага.
Друга – я сказав би, що такий церковний устав, який є в Києво-Печерській Лаврі, це устав єдиний на весь світ, і мені здавалось би, що коли устав монастирський можна пристосувати до життя, то устав Києво-Печерської Лаври не повинно зміняти, як щось виключно індивідуальне. Я стояв би за те, що цей устав не повинно змінювати. Всі инші монастирі живуть, як їм Бог поклав на душу, без всякого устава, в Києво- Печерській же Лаврі живуть [по] уставу з часів першого християнства.
Я хотів би, щоби научно вести вселюдську старовинність цього монастиря. Треба було б, щоб там залишилась праруська мова, якою там правлять, щоб там залишилась непорушна старовина.
[Прізвище не вказано.]
Мене трошки дивує, що попередній промовець настоював на тому, що устав Києво-Печерської Лаври має якесь всесвітнє значіння. Здається мені, що він мало знайомий з уставом. Але взяти цей устав і правити по ньому, то він би сам остався в церкві. Далі – я не бачу необхідності, щоб цей устав остався непереробленим. Його обов’язково треба переробити. Там багацько найдеться річей, непідходящих до сучасного життя. Тому я зовсім не погоджуюсь з тим, щоб устав Києво-Печерської Лаври остався незміненим.
Хомичевський.
Я зовсім не за те кажу, щоб він був обов’язковим для всієї церкви, а тільки для Київо-Печерської Лаври.
Левицький.
Те, що говорив попередник, про це і думати не можна.
[1] Коли у нас церква автокефальна, повна правди і т. и., то все до цього мусить бути пристосовано. Коли раньше ми почували себе як раби, то зараз нічого не може залишитись незміненим. Це була б ложка дьогтю в бочку меду.
2) Я навіть не сподіваюсь, щоб була внесена пропозиція про оставлення старої служби. (Пропозиція п.-о. Липківського [так у тексті] приймається).
Фінансові справи [так у тексті].
Святий перший Всеукраїнський Православний Соборе!
Великого значіння той шлях, який ти указав і указуєш з ласки Божої членам святої православної автокефальної церкви. Той шлях великого значіння і великі завдання перед нами. Всі думки тобою ухвалені, всі порядки тобою стверджені, одним словом всі твої думки муся ть бути здійсненими. Треба, щоб ці думки пройшли в саму душу нашого життя. Но дуже мало сказати, щоб так було, треба цього добиватись, це зробити.
Отже, треба пам’ятати, що наша кристалично чиста ідея – все для удосконалення душі, всі ці питання вимагають ще певних матеріяльних засобів, щоби перевести їх до життя, щоб був забезпечений нормальний порядок діяльності. Здійснення твоєї правідної думки, Соборе, вимагає величезних коштів. Утримання Всеукраїнської Центральної [так у тексті. Тут і дадлі треба читати – Церковної. – Ред.] Ради, утримання єпископату, утримання допомагаючих органів, ріжних комісій, утримання комісій по перекладу книжок, набуття книжок, допомога бідним парахвіям – вимагає великих коштів, і вимагає, щоб в цих видатках брала участь вся людність України.
Церковно-господарча комісія прийшла до висновку. що всі губернські, повітові і волосні парафії будуть утримуватись на місцеві кошти, а тому доклад церковно-господарчої комісії має на увазі сказати про ті видатки, які мають загальне церковне значення, про видатки всеукраїнського значіння. До того комісія має за честь навести маленький витяг з відчиту Центральної Ради за 2 місяці, а саме: (Читається відчит) [текст відсутній].
От все, що церковно-господарча комісія має за честь подати до вашої ухвали. До цього маю тільки додати, що забезпечення Церкви нашої коштами є дуже важлива справа. Все. що раніш говорилось, поезія життя, може бути тільки тоді, коли ми не забудемо і прозаїчної частини, себто добування коштів.
Мороз.
Я вважаю необхідним додати декілько слів щодо законних підвалин, щодо набутя коштів. Тепер церква відокремлена від держави, і вона має дбати тільки про церковне життя і не про яке инше, і ті кошти, які має, повніша витрачати тільки на свої нужди. Стаття 14 каже. (Читається) [текст відсутній].
Значить, на підставі цього закону ми маємо право на релігійні потреби робити складчину добровільно, а не примусово, і в цьому нам ніхто не має права заперечувати.
Потім – друге. Єсть така стаття, що все майно церковне переходить в розпорядження влади, але тут сказано. (Читається) [текст відсутній], і ця інструкція була видана в листопаді [19]20 року. Ці складчини, які ми маємо зробити, вони є наша власність, і ніяка влада не може їх реквізувати.
Потім, ви бачили, яка тут робиться велика праця. Для того, щоб вона була зроблена, нам потрібні дуже великі кошти. Останні часи за браком коштів Церковна Рада не могла задовольнити всіх вимог, які їй пред’являлись. Ось ми бачимо, що нам прийдеться вести боротьбу з ворогами. Для цього нам треба улаштовувати школи, а для цього потрібні також кошти. Майте це на увазі і про це дбайте.
Потім треба нам книжки. От каже комісія – зменшити ціни на ці книжки, але ми цього не будемо мати змоги зробити. І от ви, члени цього святого Собору, вживіть заходів, щоб відповідним ладом організувати постачання коштами Всеукраїнську Церковну Раду, бо без цього наша справа не зможе піти тим швидким темпом, яким пішла б, коли б мала кошти.
Тепер як це зробити. Святим Собором було ухвалено, що джерела наші грошові [ – ] то єсть добровільні внески і одноразова пожертва, яка робиться в жовтні. І от Собору треба було б ухвалити, щоб на жовтень було…
Вам пропонується, щоб на місцях була комісія для збору коштів. Ви на місцях організуйте це і проведіть збір коштів. Далі передати їх можете Церковним Радам, так, щоб вони були в свій час направлені в центр. От ті зауваги, якими я хтів з вами поділитись, щоб ви знали, що ці збірки ми маємо право робити і що цього вимагає дуже справа.
Чехівський.
Хто просить слова в цій справі? (Ніхто).
(Читається заява, в якій комісія просить членів після перерви остаться для остаточного обміркування засобів грошового постачання).
Чехівський.
Голосую прочитану резолюцію. Хто за те, щоб її прийняти? (Приймається одноголосно).
Справа допомоги голодним [7].
Орлик.
Дорогі брати!
Справа має бути дуже ясна і коротка, і я вас довго не задержу. Ми мусимо обговорити справу допомоги голодним. Ви всі чули, що з нашим братами стряслась велика біда. Голод обняв великі простори. Голодних мається всього 27 міл[ьйонів] людей, з яких 15 мил[ьйонів] присуджено до вірної гибелі. Я бачив зразки того хліба, які не стали б їсти у нас свині. Люди мруть, як мухи. Я не буду від себе описувати вам ті ужаси, які там мають місце. Я просто звернусь до тих відчитів, які подали ті комісії, які були серед голодних. (Зачитуються витяги з відчитів) [текст відсутній].
Як бачите, брати, справа ясна. Обговорювати не приходиться. Чи ми. Всеукраїнський Собор, можемо допомогти? Ми розійдемось по селах. Кожний з нас має кусок хліба, яким він може поділитися. По міркуванню одного статиста, аби кожні 21 чоловік взяв прохарчувати одного голодного, то всі голодуючі були б задоволені. Отже, конкретно я хтів би сказати ось що. (Зачитується резолюція) [текст відсутній].
Конкретно зробити можна так. Спекли 2 – 3 жінки хліба, засушили ф[унтів] 2 – 3 і послали нам, а в Харкові була така постанова, що всі продукти, які будуть направляться до Ради, не підлягають реквізиції. Ми є приватна організація, але приймаючи на увагу значіння справи, влада видала такий декрет. (Читається) [текст відсутній].
Я, дорогі брати, як був в Харкові, прийшлось мені багато бачити людей, які приїжджали з голодних місцевостей. Страшенно багато українців з Подолії, Київщини. І ось було утворено багато засідань при КУЦК [ВУЦВК. – Ред.]. Радянська влада до нашої орг анізації віднеслась з увагою і навіть довірієм. Мені було дано мандата в справі допомоги голодаючим. (Читається мандат) [текст відсутній]. Бачите, брати, що самим цим мандатом ми зв’язані. Ми повині що-небудь зробити. Отже, я просив би цю резолюцію прийняти до відома і обговорити.
Мороз.
Дозвольте додати мені декілько слів. Церковна Рада давно звернула увагу на допомогу голодним і давно була видана відозва до всієї пастви церковної. Ця відозва була подана і в Харківський ЦИК [ВУЦВК – ред.]. Вона була ухвалена до надрукування в часописах. Безумовно, справа допомоги голодним є дуже велика права. Ми є християни. Ми утворюємо нову Церкву і з цього боку ми, як християни, мусимо піти на всякі пожертви, щоб дати людям прожити скрутні часи і поставити їх надалі в ряди братерської трудової сили, яка б будувала всесвітнє братерство. Я закликаю Собор поставитись до цієї справи дуже важно, напружити всі сили. Я вірю, що заклик цей не залишиться в ваших серцях без відгуку і що все, що наша церква зможе дати, вона дасть.
Чехівський.
Хто просить в цій справі голоса? – Справа ясна. Голосується резолюція. (Приймається одноголосно).
Біжучі справи.
Мороз.
Слово по біжучих справах належить брату Басов[ол]у. Про утворення братства «Церква Жива».
Басовол.
Почесні соборяни!
Коли ми придивимось до кожного ідейного руху, яким, ясно, є і наш релігійно-визвольний рух, то ми побачимо, що в кожному русі є ідейний осередок. У нас керовником цього руху була Православна Церковна Рада. Крім того, коли ми взагалі обдивимось історію всесвітню, то ми побачимо, що завше були провідники ідеї. Починаючи з християнської віри, ми побачимо, що там були провідниками апостоли. Вони гуртували коло себе своїх учеників і утворювали той осередок, навколо якого засновувалась Церква, вона подібна до того апостольського початку християнської релігії.
Тепер, як і тоді нам необхідно, щоб на чолі були люди святої віри, котрі віддавали б своє життя дляя цієї справи. Правда, в цьому рухові єсть багато шипів. Далі, не кожний з нас може віддатись цій справі. Єсть і багато примазавшогося елементу. Для того, щоб наша праця була на міцних підвалинах, необхідно той ідейний елемент об’єднати. Необхідно його організувати, щоб він був грунтом і осередком для нашої праці. Таким осередком мусять явитись наші традиційні церковні братства.
Всеукраїнська церковна історія показує нам те велике значіння, яке відогравали в історії церковні братства. Вони були тими самими осередками, на яких базувалась релігійна творчість народу. Тим грунтом, на якому базувалась українська церква. Єдиним із завдань цього об’єднання мусить бути колективна ідейна творчість.
Багато вам приходилось відчувати ті суперечки, які ведуться між атеїстами і віруючими. Ті атеїсти, котрі не зрозуміли життя, вони проводять думки, що немає Бога, що релігія – то єсть софизм. Нам здається, необхідно буде утворити такий гурток, утворити таку владу, яка підвела б науковий грунт під релігію і могла б провадить боротьбу з атеїстами.
Крім цього, сучасне життя вимагає самої найширокої проповіді для ознайомлення з ідеалом Української Церкви. Я мушу зазначити, що коли мені приходилось працювати на селах, то там пан-отці не могли уявити, яка ріжниця по духу між українською і російською церквою. Та глибока демократичність, те глибоке прагнення до всього гарного, прагнення до живої творчості, які не знайомі Московській Церкві. Всім цим братчикам треба якнайширше ознайомити на місцях людність з ідеалами української церкви.
Друге завдання – це величезна праця на місцях. Мало того, що тут винесли гарні постанови, накреслили ті чи инші шляхи. Це треба все перевести в життя. Мало того, що у нас єсть Всеукраїнська Церковна Рада. Це єсть мозок. Нам потрібний той апарат, який би практично провадив все до життя. Крім практичної праці вони мусять мати в собі людей глибоко переконаних. Щодо організаційної праці необхідно подбати про особливу здатність. Тим більше треба відректися від свого приватного життя.
Для того, щоб запалить огнем серця віруючих, треба бути самому проповіднику ідейною людиною, яка одреклась би від свого приватнього життя, і, коли, може, не цілком відреклась, то переважно віддавала себе ділу. Кожна праця, крім ідеї потребує і дисципліни. Тільки тоді праця буде продуктивною, коли вона підлягатиме дисципліні. Но в той же час постільки, поскільки наша праця являється приватною і ми не маємо ні морального, ні офіційного права вимагати переважно тих чи инших постанов від життя, ми можемо стати на шлях прийняття вільно обов’язків, коли людина вільно приймає на себе обов’язок дбати більш за все за працю релігійну. Тільки тоді ми можемо досягнути найліпших наслідків.
Таким чином в єднанні сучасного життя ми маємо перед собою 2 галузі: 1) поширення ідеольогії і 2) виливати цю ідеольогію в вільні ораганізаційні форми. Я уже зазначив, що для цієї праці потрібен певний контингент людей. Не всякий схоче і зможе працювати так, як вимагає справа. Таким чином, ми переходимо до того висновку, що найбільш відповідальна форма єсть братство. З одного боку братчики приймають на себе обов’язок поширити відродження української церкви. Крім того, приймаючи обов’язок цей, вони мусять підлягати самій строгій дисципліні, без якої не може бути ніяка творчість.
Братство буде той осередок людей, які ідейно хочуть оддати себе на цю працю, але розпорошені по всій Україні. Конкретно це саме братство мусить, на мою думку, провадити свою діяльність таким чином. Тут Всеукраїнський Церковний Собор відокремить тих осіб, які взяли б на себе це почесне завдання. Ці люде утворюють братство, яке буде працювати в Києві. Коли ж члени братства розійдуться по всій губернії, вони там заснують філії братства. Ці вже филії будуть прагнути до того, щоб були устроєні об’єднання на місцях.
Коли я звертавсь з цим питанням, то мені казали, нащо нам братство, коли ми будемо закладати парахвії. Я говорив, що не скрізь же ми можемо кладати парахвії. В деяких місцях навіть немає прихильного відношення до Української Церкви, але в кожному селі єсть такий гурток, така людина, яка взялась би за цю справу. І це буде нашим камнем, нашим осередком, на якому буде далі будуватись парахвія. Наша задача об’єднати всіх окремих людей в гурток, щоб вони були з’єднані. Щоб вони могли з одного боку получати матеріяли від Всеукраїнської Церковної Ради, а одержавши його, проводить в життя а селі.
Далі, щодо тактики нашої праці, то я мусив би звернутись з такою пропозицією, щоб ця праця проводилась силою ідейного впливу. Мені приходилось часто зустрічатись з такими працьовниками ідейного руху, які провадять свої ідеї навіть не християнськими засобами і вживають часто негарні засоби. Крім ого, що це, нарешті, не дасть ніяких наслідків, що це значить будувати на піску, крім того, ми мусимо визнати, що взагалі ідея боротьби, яка керує ідейним рухом, вона зовсім не потребує такої негарної тактики.
Щодо статуту цього братства, я тільки зазначу мету і потім головні принтпи цієї праці. Статут же цей в цілому буде обговорений і прийнятий організаційним зібранням, яке збереться.
Мета братства. (Читається витяг із статуту) [текст відсутній]. Тепер же що торкається ладу цього братства, його внутрішнього порядкування, то це буде обговорюватись на організаційному зібранні членів. Організаційна ж праця буде в тому, що той, хто схоче вступити в братство, той подає про те заяву в Церковну Раду. Коли буде 7 чоловік, буде призначено засідання зборів і буде обговорено статут. Коли ж буде обговорений статут, складом братчиків буде відправлена служба Божа, на якйі ці братчики дадуть урочисту обіцянку, що вони повинні працювати на користь української церкви. Для того, щоб зафіксувати цю постанову, виявити відношення Собору до цього братства, я виношу таку постанову. (Зачитується резолюція) [текст відсутній].
Мороз.
Кому угодно взяти голос? (Ясно).
Ковбасюк.
Я хотів би тільки одно додати, що коли ця справа є в згоді з Церковною Радою, то погодитись з нею можна, а коли окремо, то я цілком не згоджуюсь.
Мороз.
Я дам деякі пояснення в цій справі. Безумовно, в таких братствах є велика потреба і таке братство давно було засноване Церковною Радою. Є його статут, але не його не було поширено між народом, і доповідь шановного бр. Басова [тобто Басовола – ред.] більш-менш освітила його. Нам всім треба прийняти всі міри до поширення цих братств на місцях. Тому я зі свого боку закликаю вступити в це братство. (Одноголосно ухвалюється).
Мороз.
Тепер у нас єсть декілько біжучих заяв. Слово дається для привітання від робітників сестрі Щуренковій.
Щуренкова.
Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Шановний святий почесний Соборе! Я слів не буду говорити, я тільки приведу вам евангеліє, глава от Матвія 13. (Деклямируеть всю главу).
[Прізвище не вказано.]
Шановні члени Собору!
Хто хоче мати гарний список книжок церковних і сложить відповідну бібліотеку, може списати ці книжки в канцелярії Ради і хто має можливість купувати, то ми їх рекомендуємо, а хто не може, то хай хоч прогляне.
Мороз.
Слово дається нашому найпочеснішому нашому митрополиту.
Митр[ополит] Липківський.
Я звертаюсь до святого Собору от з чим. Річ у тім, що ми стали на нові шляхи в церковному житті, але нам треба зліквідувати наслідки, які зробила Церква при російському уряді. До нас звертаються часто священики і навіть монахи, яких було позбавлено сана старим урядом, і просять востановитн їх тепер у сані.
Це, перш за все, ті священики, які одружились в другий раз. Тоді вони повинні були зняти свій сан. Тепер, як ми винесли постанову, що священики можуть бути одружені, то вони звертаються з проханням встановити сан: «Верніть нам право бути священиками». І єсть дуже гарні люди, яких дійсно варто було б використувати для служби. Ми їх залишали досі до Собору.
От і між нами є один з членів Собору от[ець] ієромонах Сергій, який зовсім примусово повинен був подати прохання про зняття сану. Тепер він прохає відновити цей сан. І. мабуть, таких прохань буде поступати багатенько. 1 от персонально Собор не може такі прохання розглядати. Я просив би, щоб Собор принципово сказав своє слово по цьому. З свого боку пропонував би таку резолюцію. (Читається резолюція) [текст відсутній]. (Правильно).
Мороз.
Тепер є заява Київського архитектурного інституту. (Заява про запрошення на лекцію читається) [Див. ч. 2, док. № 24].
Собор висловлює подяку і приймає заяву до відома. Тепер далі єсть декілька заяв. Єсть заява члена Собору Окрежимовського. (Читає) [текст відсутній]. Може, ми дійсно, ухвалимо, що дяків, які брали участь, висвятити в сан дияконів.
Заява про кандідатуру т. Задорожного на єпископа. (На розгляд Ради).
Кандідатура Холодкевича на єпископа – передати на увагу Ради. Заява Задорожного. (Просе слова в справі монастирів). (Подати на увагу Церковній Раді).
Заява Бакалинського. (Читається) [текст відсутній].
Тепер така заява: про сповіщення всіх автокефальних церков. Може, Собору було б угодно ухвалити і доручити Церковній Раді послать запрошення до всіх православних церков, щоб вони на 22 [травня] 1922 р. прислали своїх представників у м. Київ на нараду для обговорення питання про скликання Всесвітнього Церковного Собору. (Угодно).
Тепер, дорогі брати, ми уже вичерпали всю чергу дня.
[Прізвище не вказано.]
Я хотів би, щоб Собор, закінчуючи свою працю, постановив день початку українського Собору, день Покрови, вважати святом, загальним українським святом. А день, коли українська церква набувала собі ієрархію теж святкувати або 10/23 жовтня, або в другий день після Покрови. Взагалі, встановити свята на все життя і той піст, який був в Соборі перед висвяченням єпископа, установити постом постійним. Це було б пам’яткою для всіх майбутніх поколінь про діяння дуже важливого значення, яке утворив Собор.
Мороз.
Може, ми ухвалимо так. У нас буде празник на Покрову, але можна буде молитись про це і в неділю. Ми це винесемо на ухвалу Церковної Ради. (Просимо).
І так ми всі питання, які були на черзі дня, ми заслухали. По цим питанням нами були зроблені певні постанови. Нами одно ухвалено, що ці постанови будуть передані Раді для редагування їх і потім знову внесені до Собору. Ці постанови треба зробити дуже вірні. Безумовно, ми надалі не зможемо зібратись. Я пропоную, щоб в неділю ці постанови передивитися, ствердити. Я гадаю так, що ті члени Собору, які повинні виїхати, уже виїхали, а в неділю все-таки ще хтось останеться. Власно, справа уже цілком не принципова, а технічна. Раніш зробити це, на мій погляд, немає ніякої можливості. І так у неділю після літургії о 3 год. по сонцю. (Згода).
Тут ще т. Левицький пропонує, щоб на перше травня встановити наш церковний доклад «Воля і братство». Я думаю, що цей доклад можна також обговорити в неділю.
Мороз.
Записка: як вшанувати найкращих діячів Ради? Заява проста. Ми здіймаємо її з порядку дня. Дозвольте засідання Собору на тому закінчити.
Махомет.
Тут на Соборі ми накреслили той шлях, по якому ми повинні були йти, і зробили постанови, які ми повинні виконувати. Моє слово буде до представників членів Собору київських повітів. До цього часу наша церковна Рада працювала 3 – 4 місяці. Тепер же у нас чергове засідання має відбутись 4/ХІ [4 листопада]. Нам повинно поставити нашу організацію зразком для всієї України. Через це я прошу всіх членів Собору, представників від київських повітів нагадати всім членам Церковної Ради, щоб вони з’їхались на це чергове засідання.
[Прізвище не вказано.]
Скарбник нашої Всеукраїнської Церковної Православної Ради запрошує всіх голов як повітових, так і волосних рад на срочне необхідне засідання зараз в канцелярії Ради.
Мороз.
Зі свого боку я також прохаю, хто має змогу, завтра прибути в помешкання Ради для обговорення ріжних організаційних справ і циркулярів, які ми маємо з Центру.
Представників Чернігівщини прошу залишитись для обміркування справ Чернігівщини.
[Прізвище не вказано.]
А тепер я прохаю членів президії і почесний Собор встановити, коли ми зберемось для обговорення остаточних справ? (У неділю після літургії).
4 год. дня.
Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 104. – Арк. 52 – 67. Стенограма.
Примітки
1. Мк. 14: 36.
2. Йдеться про Сатанаїла, що впав у гріх гордині. Іс. І4:11 – 12 (?)
3. Св. Савва (рік народж. невід. – 532 р.) – монах, ім’ям якого названо монастир, до складу якого входили 3 лаври та 4 кіновії, поблизу м. Єрусалим у Палестині. Запровадив до вжитку т. зв. Єрусалимський Типікон, який одержав від свого вчителя палестинського подвижника преп. Євфимія Великого ( пом. у 473 р.).
4. Мабуть, псалми. Псалтир – це збірка псалмів (Пс. 1 – 150).
5. У 1063 р. в Києві перебував монах з Студійського Царгородського монастиря (аснований у 463 р.). Він прибув разом з митрополитом Георгієм, що мав при собі список Типікону Константинопольського патріарха Алексія (1025 – 1043), який заснував поблизу Константинополя монастир на честь Успіння Богородиці і як його ктитор поклав в основу устав Студійського монастиря з деякими змінами та доповненнями. Саме цей устав Феодосій Печерський без змін поклав в основу устрою Києво-Печерського монастиря.
6. Флавіан (Микола Городецький, 1840 – 1915) – митрополит Київський і Галицький. Народився в дворянській родині в Орловській губ. Освіту здобув на юридичному факультеті Московського університету. З 1867 р. – монах. 1883 р. – настоятель Бахчисарайського скита. З 1879 р. – керуючий православною місією у Пекіні (Китай), архімандрит. 1898 – 1901 – екзарх Грузії, архієпископ Карталінський та Кахетинський. З 1901 по 1903 р. – архієпископ Харківський і Охтнрський. 1903 – 1915 рр. – митрополит Київський і Галицький, священноархімандрит Києво-Печерської Лаври, голова Комітету Православного Місійного Товариства, а також Православного Палестинського Товариства.
7. Мається на увазі голод 1921 р. у південних губерніях України.
Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 345 – 358.