Составам світить «зелений»
В.Вєжнін. Станція Вільча
– 600 вагонів на підході. Все для вас! – дзвонять начальнику станції Вільча з відділу руху Коростенського відділка Південно-Західної магістралі…
Сьогодні на станцію Вільча йдуть состави з трубами і прокатом, свинцем і цементом, лісоматеріалами і збірними металоконструкціями, водою [1] і рідким азотом.
– Тільки що змінила Василя Костянтиновича Качана, – розповідає чергова по станції Валентина Петрівна Блекот. – Відзначу насамперед настроєність людей, їх злагодженість. Шістнадцятий рік працюю, але такої високої дисциплінованості, чіткості ще не бачила.
Труднощів у ці дні на їх долю випало чимало. Цілодобово іде розвантаження матеріалів, техніки. Вся країна допомагає Чорнобилю. Тут, на порівняно невеличкій залізничній станції, особливо це відчуваєш – і економічну могутність держави, і силу людського духу.
Слюсар-механік пересувних і стаціонарних електростанцій місцевої енергодільниці Олексій Станіславович Каплунов розповідав мені:
– Трудимось разом з електромонтером Василем Скиданчуком. Завдання звичайне – забезпечити безперебійну роботу засобів енергопостачання на дільниці Вільча-Янів. На вахті – четверту добу. Чим можемо, тим допомагаємо людям, які сьогодні там – у Прип’яті, Чорнобилі. Як допомогти енергетикам атомної? Вирішили: тільки самовідданою працею.
Самовідданою працею. Краще, мабуть, і не скажеш. Це не раз доводилось чути в щирих словах залізничників, автомобілістів, командирів і політпрацівників підрозділів, які беруть участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Заходимо в селищну Раду. Анатолій Борисович Рибак, голова виконкому, називає прізвища вчителів, народних депутатів, залізничників – чергових по станції Валентину Петрівну Блекот, Костянтина Івановича Бутковського, начальника станції Миколу Тарасовича Прокопчука. Всі вони сьогодні служать прикладом організованості і працелюбності.
До цих прізвищ можна було б додати і прізвища шоферів, вантажників, медиків, людей різних професій, які, не рахуючись з часом, несуть нелегку вахту на залізничній станції.
…Ревуть мотори десятків машин, що покинули платформи. Тягнуть кабель зв’язківці. Зайняті своєю справою дозиметристи. Вільча працює напружено, ритмічно, в ногу з усіма трудівниками, тими, хто поспішає на допомогу чорнобильським енергетикам. А на підході нові ешелони. На всьому шляху сталевими магістралями країни їм світить «зелений». Не підводять залізничники і тут – на кінцевій станції призначення.
Київська правда, 1986 р., 29.05, № 128 (18610).
[1] От до чого москалі в Україні догосподарювалися – не тільки піску (див. “Страна помогает Чернобылю” під 23.05.1986 р.), навіть води своєї в Україні вже нема, і її доводиться везти бозна звідки залізницею.