Вахта медиків

О.Дейнеко

Чорнобиль: хроніка подій

Ми сидимо у кабінеті Владислава Сергійовича Хмельницького – заступника головного лікаря по медичній частині госпіталю МВС УРСР. Вітер колише штори, яскраві серпневі квіти буяють за вікном на клумбах. Тиша, як і водиться в лікарнях. Спокій. Але спокій цей повний напруження, чіткої праці багатьох і багатьох людей. Ні-ні та й вриваються у цю тиху кімнату хвилювання, проблеми, дзвінки.

В.С.Хмельницький – начмед, Т.І.Ходаківська – лікар-ординатор, Т.П.Ковенько – медсестра під час обходу.

– Важкі хворі? – перепитує Владислав Сергійович, відповідаючи комусь по телефону. – Ні, таких немає. Ті, хто приїздить з Прип’яті і Чорнобиля, в основному на обстеженні та профілажтиці. Багатьох виписали, поїхали в санаторії. А звідти – на роботу.

Поряд з великим столом начмеда на тумбочці – дозиметр. Перехиляюсь, щоб подивитись, на якій цифрі застигла стрілка.

– Хвилину. Зараз перевіримо. Фон – норма. Але контроль не припиняємо. Багато чому навчились ми за цей час, – каже Владислав Сергійович.

Так, багато чому. За майже чотири місяці випробування на міцність. Навчились з честю виходити переможцями у найважчих ситуаціях, оцінювати людські вчинки за вищим мірилом мужності і відданості. Ні, це не просто високі слова. Люди в білих халатах довели, що вони присвятили себе служінню медицині.

Головна медична сестра Т.Я.Серьогіна та медична сестра Т.М.Кальніч.

Перші дні після аварії на Чорнобильській АЕС. Перші повідомлення про героїзм пожежних, міліціонерів. І чітке завдання: бути готовими до прийому людей, які потребують якщо не лікування, то обстеження.

Організували кабінет дозиметричного контролю, звільнили палати, знайшли додаткові місця, подбали про білизну, ліки, харчування, створили бригади, які б приймали людей. Весь персонал госпіталю проникся важливістю справи.

Лікарі, сестри, санітарки, лаборантки приходили на роботу навіть тоді, коли відпрацювали свої зміни, говорили, що готові працювати безплатно, чергувати, коли треба і ким треба.

Терапевт приймального відділення комуніст М.А.Панчихін.

За одну ніч прийняли 150 чоловік. Помили, переодягли, провели перші обстеження, нагодували, заспокоїли. Справа в тому, що одним з найголовніших факторів виявилось оте – заспокоїти. У багатьох – ніякого радіаційного ураження. Просто втома. Нелюдська втома від напруги перших днів там, у районі станції. Дехто помитий, переодягнутий, на чистому ліжку, після розмови з лікарем (а кожна розмова – час, сили, нерви) засинав на добу майже. І прокидався бадьорий, повний сил, рвався знову туди – у Прип’ять. Лікарі сміялись: потрапили сюди – без обстеження не випустимо.

Врахуйте, колектив тоді був не в повному складі. Бригади, змінюючи одна одну, весь час відправлялись в зону аварії. Серед тих, хто відправився у Прип’ять першим, лікар Володимир Леонідович Шинков, фельдшер Микола Іванович Качан, медсестра Євгенія Павлівна Широкова. Завідуючий приймальним відділенням, досвідчений лікар, чудова людина Олександр Володимирович Юрченко знаходився в Чорнобилі і Прип’яті без виїзду, на місці визначаючи, кого треба терміново госпіталізувати. Тут, у Києві, Юрченка замінив Михайло Андрійович Панчихін. Ось сидить він з темними колами під очима. Втомився. Та відпочивати ще рано, вважає.

– Розкажіть, як приймали перших прип’ятчаи, – прошу його.

– Що ж тут розказувати? Треба було – прийняли. І знаєте, ніхто додому не попросився, ніхто не поскаржився на втому. Та ми, мабуть, і не відчували втоми в ту ніч. Ні в кого не було почуття розгубленості. Хотіли краще і швидше зробити свою роботу, заспокоїти тих, хто прибув. Так, головне – заспокоїти. Особливо добре працювали сестри Алла Федорівна Анзіна, Людмила Леонідівна Єзерська, санітарки Надія Василівна Отрощенко, Надія Павлівна Белова. Вони не хотіли йти додому, навіть коли відправляли їх. Важко було і тому, що нічого не знали про своїх підопічних [1]. Це сьогодні завдяки накопичувачам можемо одразу визначити 3-5 чи 10 рентгенів набрано. Та й взагалі сьогодні мало приймаємо – кілька чоловік за день. Бачите, гуляють хлопці, веселі, скоро на роботу, – і Михайло Андрійович киває на зелене подвір’я, де відпочивають хворі.

Велике навантаження лягло на плечі завідуючої кардіологічним відділенням Інни Павлівни Санькової. Саме вона відповідала за визначення стану тих, хто прибував, за методику лікування [2]. Гарними помічниками її виявились лікарі Тамара Федосіївна Бабенко, Любов Іванівна Близнюк, Раїса Вікторівна Захараш, Тетяна Никифорівна Польова, Наталя Антонівна Шапошникова.

– А лаборанти, – підкреслює Інна Павлівна. – Без них ми як без рук. Дівчата працювали ночами. Аналізи, аналізи… І все вчасно, якісно. Доводилось їм і на місце, в Прип’ять, виїжджати. Не можу не назвати завідуючу лабораторією Ларису Володимирівну Майсеєву, Жанну Дмитрівну Корнієнко, Інну Федорівну Пришивалко, Ірину Миколаївну Маричак – лаборантів.

Потім розмовляємо з Інною Павлівною про перебудову всієї її роботи в ті передтравневі дні.

– Наше відділення перший удар прийняло на себе, – каже ця така звичайна жінка з очима, які видають і доброту, і безперервну роботу думки. – Справились. Вже пропустили близько тисячі чоловік. Важко? Так. Але необхідно. Після обстежень багатьох відправляли просто на відпочинок. Декому потрібен був курс лікування. І тут не могли помилитись у визначенні ліків, їх кількості. Головне, працювали спокійно, працювали всі. Саме до спокою, до зосередженості я закликала всіх у відділенні. Нам допомагали. Приїздили наші колеги з Москви, Ленінграда, консультували тих хворих, по яких у нас були питання.

На території госпіталю.

На столі у начмеда листи. Зворотна адреса – Ленінград, Москва, Владивосток, Харків… Люди просять прийняти їх на роботу, пропонують свою допомогу.

– Хоч допомога нам і не потрібна, але це так добре, що такі листи надходять, – каже Владислав Сергійович. – Читаєш і розумієш, які прекрасні у нас люди, яких ми виховали лікарів, відданих своїй професії, готових до найважчої праці, навіть самопожертви.

Дзвонить телефон.

– Так, виїжджайте. З Чорнобиля подзвоните. Чергова бригада відправляється до станції, – пояснює. – Дорогою зупинятимуться біля всіх міліцейських постів, перевірятимуть стан здоров’я хлопців, чи дотримують норм перебування в 30-кілометровій зоні. Довше затримаються в Дитятках, на контрольно-пропускному пункті, де багато наших працює, причому з багатьох областей України. Потім – Термахівка, де розміщено Прип’ятський міськвідділ міліції, сама Прип’ять, де треба подивитись, у яких умовах несуть службу вахти, Чорнобиль, де також чимало перебуває працівників Міністерства внутрішніх справ. На їх плечі покладено охорону державного і власного майна громадян, організацію постів на в’їздах у населені пункти, на дорогах, регулювання руху транспорту. Наш, лікарів, обов’язок – усе зробити, щоб люди були бадьорими і здоровими. У названих пунктах є й постійні медичні бригади, які ні на яку вахту, ні на яке чергування не випустять без ретельного медичного обстеження, простежать, щоб хлопці не забули душ, переодягання, перевірять якість харчування.

Вахта медиків триває. Після знайомства з роботою людей у білих халатах ще і ще раз переконуєшся, яке напруження витримують. І в книзі подяк госпіталю з’являються все нові й нові записи щирих слів, шанобливого ставлення до лікарів, які всі знання, всю доброту сердець своїх віддають збереженню здоров’я народу.

…Заходять і заходять до Владислава Сергійовича його колеги з різних питань, пацієнти. Серед багатьох і добрий наш знайомий, з яким не раз зустрічалися у Луговиках [3], у Прип’яті, колишній начальник Прип’ятського міського відділу внутрішніх справ Василь Андрійович Кучеренко. Чому колишній? На іншу роботу переходить Василь Андрійович після відпочинку в санаторії [4].

– Ось виписуюсь, – каже.

– Як почуваєте себе?

– Прекрасно. Тут кого хочете на ноги поставлять, – і дивиться вдячно на лікарів. – Тільки тримають довго, – тихенько скаржиться.

Та Владислав Сергійович чує, сміється.

– Вас і треба тримати, щоб хоч відпочили. Розумієте, всі рвуться на роботу з першого ж дня.

Кучеренка проводжають до воріт кілька лікарів, сестер. Він вдячно тисне руки людям у білих халатах. Обличчя у всіх усміхнені, радісні й добрі – ще одна людина йде від них здорова й бадьора.

Фото Д.Злобінського

Київська правда, 1986 р., 27.08, № 199 (18681).

[1] Отже, не знаючи реальних доз і реальних причин недомогань, заспокоювали. Адже головний засіб лікування в СССР – проведення політінформацій.

[2] Радіологів у лікарні просто не було. Але для того, щоб лікувати політінформаціями, спеціальні радіологічні знання не тільки не потрібні, ба навіть шкідливі.

[3] 4 км на схід від Поліського.

[4] Через те, що набрав 25 бер? Секрет!