Партизани на Пслі

Тихомиров В.

Баранівська операція та її наслідки

У ніч з 4 на 5 листопада 1941 року в село Шишацького району прибула легкова автомашина з німцями, які зупинились на ночівлю в квартирі лікаря Мартиненка. Село Баранівка було досить велике, близько 500 дворів, але партизанська розвідка швидко донесла до свого керівництва інформацію про нічних гостей: приїхали німецькі офіцери. Про те, як розвивалися події над Пслом, розповідають архівні документи.

У звіті Шишацького райкому КП(б)У про роботу партизанського загону, що діяв на території району в період нацистської окупації у 1941-1942 рр., затвердженому Полтавським обкомом КП(б)У в 1945 р., зазначено, що загін розпочав своє формування 27 вересня 1941 р., напередодні відходу частин Червоної армії з території Шишацького району, і закінчив оформлення 30 вересня 1941 р., коли лінія фронту вже пішла далі на схід.

Командиром загону був призначений 47-річний Дмитро Данилович Корнилич, працювавший до війни головою Шишацького райвиконкому, комісаром – 32-річний Купріян Йосипович Тутка, перший секретар Шишацького райкому КП(б)У. За сумісництвом вони ж очолювали Шишацький підпільний райком КП(б)У.

Назви чи інших формальних ознак, що скріпляли єдність загону у якості бойової одиниці, в архівних документах не виявлено. Емблемою та прапором загону став тандем Корнилич-Тутка, Втім, відомо, що до складу загону входило 14 осіб. Принципи підбору керівництва та формування партизанського загону були типовими для Полтавської області і не тільки: вони закладалися по лінії організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У, разом з відповідним відділом обкому, райкомами та органами НКВС. Головним критерієм були номенклатурна посада і кількість років партійного стажу.

В цілому, за первісним задумом, структура загону являла собою штаб для майбутнього розгортання мережі партизанських загонів та підпільних груп на території району і складалася з умовних двійок «командир-комісар». Фактично ж це була невелика підпільна група, сформована наспіх у надзвичайних умовах, до якої крім непохитних, перевірених у політичних битвах 1920-30-х років більшовиків, залишених Полтавським обкомом за погодженням з ЦК КП(б)У на тимчасово окупованій території, увійшли представники місцевих радянських органів з видатними адміністративними здібностями, але браком військових знань та досвіду. До загону також пристали червоноармійці із залишків розгромлених у «котлах» військових частин. Нарешті, до загону потрапила зовсім випадкова людина – Петро Біленький, після війни викреслений зі списків партизанів загону.

З кінця вересня до 4 листопада 1941 року загін встиг провести кілька бойових акцій. Так, перше хрещення вогнем відбулось на подвір’ї місцевого колгоспу «Політвідділ» на околиці с. , де було спалено німецьку вантажівку з гумовими скатами. На території Велико-Багачанського району партизани спалили двомоторний радянський бомбардувальник, захоплений німцями. На початку листопада вбили рахівника колгоспу «Політвідділ» Бакхалевського, начебто за те, що колишній священник проводив «контрреволюційну агітацію», за іншими даними – передав німцям списки комуністів та партійно-радянського активу.

Німецьких офіцерів в Баранівці вирішили взяти живцем. Часу на обмірковування ситуації і прорахування ризиків у партизанів було замало, здавалось, що виникли вигідні умови для завдання серьозного удару по окупантах. Крім того, наближалась 24-та річниця Великого Жовтня і треба було гідно зустріти свято. Як згадував партизан Терентій Ткаченко, уночі загін оточив будинок, де перебували німці. Але вартовий їх помітив і відкрив стрілянину. У відповідь партизани кинули у двері будинку гранату, в наслідок короткого бою трьох німців було вбито, їхні трупи викинули на вулицю, легковика розтрощили, захопили трофеї: документи, топографічні карти, радіоприймач, зброю. Але один з німців залишився живим і, скориставшись темрявою, втік.

Партизани теж понесли втрати в нічному бою: загинув Григорій Андрійович Кухар, якого товариші до ранку поховали у Баранівці. Так закінчився перший акт тієї трагедії.

В радянських архівних документах зустрічаються різні дані щодо складу та кількості вбитих у ту ніч в Баранівці німців. Телеграма командира німецької 62-ї піхотної дивізії командуючому групи армій «Південь» від 9 листопада 1941 р. пояснює ці питання:

«На полковника Цінца, унтер-офіцера Графа, обер-єфрейтора Шнайдера і єфрейтора Тішлера із 677 полку, що везли кур’єрську пошту в Полтаву, в Баранівці – 30 км на схід від Миргорода і 10 км на південь від Шишак, біля р. Псьол, – в нічній тиші о 24,00 4/XI 1941 р. напали партизани.

Викрадена кур’єрська пошта. Обер-єфрейтор Шнайдер зміг врятуватись і прибув у Миргород 8/XI 1941 р. Згідно його показань полковник Цінц, унтер-офіцер Граф і єфрейтор Тішлер були вбиті.

В Шишаки і Баранівку направлені дві роти».

Через декілька днів до Баранівки прибув німецький каральний загін у кількості 250 осіб. Карателі оточили село, влаштували облаву і зігнали населення на площу. Німці допитувались у довірливих (на їхню думку) селян, де переховуються партизани. Далі у хід пішли залякування і погрози застосувати всілякі засоби для того, щоб добитися відомостей про «бандитів», але люди мовчали. Тоді, «відповідно до наказу», карателі вчинили розправу над жителями села: було розстріляно 11 чоловіків, серед них 14-літнього підлітка, що безпосередньої участі у партизанському русі не приймали. Крім того, була розстріляна мати партизана Федора Мороза. Німці пограбували домівки селян, майно колгоспу, забрали худобу, птицю і підпалили село. З 500 дворів було спалено 470.

Баранівка стала першим селом, спаленим нацистами на окупованих землях СРСР. Вже на другий день, 12 листопада 1941 р., в сусідньому Миргородському районі карателі спалили інше полтавське село – . Незабаром для боротьби з партизанами в Шишацький район прибули ще два загони карателів. У с. Шишаки німці розстріляли 8 чоловік і спалили 3 хати, у с. Яреськи розстріляли 6 чоловік і спалили 2 хати, в с. Мала Бузовка повісили 11 чоловік і 7 розстріляли.

Після операції у Баранівці загін Корнилича-Тутка перебазувався у с. , в будинок Івана Хомича Семеренка. Звідти Тутка, Біленький, Іванов і Фіріфонов пішли у розвідку до Шишак, де на той момент оперували німецькі карателі, з домовленістю, що повернуться в Ковалівку 12-13 листопада. Але група Тутка із розвідки не повернулась. Ті, хто залишився, поміркувавши, прийняли рішення 15 листопада розійтись у підпілля. Корнилич, Куш і Скребитько направились у с. ; Мороз і Коберда – до с. Куйбишева; Сукач і Зуб – на хутір Шевченка; Ткаченко захворів і залишився тимчасово у сестри в Ковалівці. Домовились зібратися у 20-х числах листопада у школі . У цьому сенсі підпільники завжди мали перевагу перед класичними партизанами, які воювали на відкритій місцевості.

Важке життя у підпіллі було не всім під силу, позначилися й помилки допущені при формуванні загону. Коли у ніч на 20 листопада Ткаченко зустрівся у лісі на старій базі партизанів з Туткою, той пояснив, що через суцільні облави на партизанів по селах району він та його група не мали можливості прибути вчасно на базу в Ковалівку, а коли група перебувала у Шишаках, червоноармієць Микола Іванов кинув гвинтівку і пішов невідомо куди. Під час розмови Тутка також висловив припущення, що Петро Біленький може здатися німцям, оскільки його родич Тимченко пішов на службу старостою райуправи і що зустрічей з ним слід уникати. Ткаченко поставив Тутку до відома щодо місця збору загону і вони розійшлися у пошуках товаришів. Як пояснював пізніше у своїх свідченнях Ткаченко, 21-22 листопада 1941 р. він приходив на умовлене місце зустрічі, але там нікого не було.

Тутка стосовно Біленького виявився правий: той пішов на службу до німців помічником начальника Шишацької районної поліції, видав місця партизанських явок, продовольчі та збройні бази, людей, які допомогали партизанам, і, таким чином, поставив під загрозу подальше існування загону. Почались арешти, допити і катування людей, пов’язаних із партизанським рухом. Були розстріляні комсомолка-розвідниця Євдокія Бородай, домашня робітниця Корнилича Ганна Барабаш, піддавались тортурам Любов Чумаченко, Парасковія Чуб та інші помічники партизанів.

Зокрема, через Євдокію Іванівну Бородай загін Корнилича-Тутка був пов’язаний із підпільною комсомольською організацією с. Шишацького району. Як зазначено у постанові бюро Полтавського обкому КП(б)У від 24 серпня 1962 р., комсомольці виконували окремі доручення партизан, розповсюджували листівки серед населення, допомагали забезпечувати продуктами харчування партизанів, проводили роботу серед молоді, агітуючи втечу при вивезенні до Німеччини, а колишній завідуючий клубом села Олексій Якович Федько у час Жовтневих свят 1941 р. укріпив Червоний прапор над приміщенням німецької управи, як «доказ того, що Радянська влада живе».

28 листопада 1941 р. командир німецької дивізії у зверненні до населення окупованої Полтавщини повідомляв:

«Селяни України! Останніми днями німецьке військо знищило багато банд, учасники яких були розстріляні, а керівники повішені.

Виявилося, що бандити одержують допомогу з боку населення. Внаслідок цього з 10 по 14 листопада 1941 р. з нашої сторони вжиті такі заходи:

1. Село Баранівку спалено;

2. Село [Велику] Обухівку спалено, а населення розстріляно;

3. Численні посередники розстріляні в різних селах.

Чи хочете ви зізнати тієї ж долі? Хто має зносини з бандитами, дає їм притулок, постачає їм їстівні припаси, будь-яким способом їм допомагає або замовчує, де вони переховуються, той карається смертю. Крім того, він втягує в нещастя свою сім’ю та все село.

Зважаючи на те, кожен, хто любить свою сім’ю і хоче спокійно працювати на своїй землі, повинен негайно повідомляти найближчій військовій частині або поліції про те, де саме знаходяться бандити.

На Україні боротьба закінчена. Хто воює дальше, той бандит. Повідомлення, внаслідок яких можна захопити керівників банд та комісарів, будуть винагороджені грішми в розмірі до 10000 крб.».

У грудні 1941 р. староста Шишацької сільської управи Бібік, від імені німецької влади, оголосив жителям села про нагороду – 10 тисяч карбованців і землю тому, хто доставить у поліцію живим чи мертвим Купріяна Тутку. Втім, на той час Тутка вже отримав від довіренної особи перепустку німецької комендатури с. Хрещатик Канівського району Київської області, заповнену на ім’я Гапона Кирила Марковича, і був недосяжний для Шишацької поліції. 3-го лютого 1942 р. у Харківській області він перейшов лінію фронту і відразу був направлений у м. Воронеж, у розпорядження 4-го відділення НКВС при Військовій раді Південно-Західного фронту. У листі до своєї дружини Серафими Трохимівни, евакуйованої з двома дітьми та батьками на Алтай, Купріян Тутка повідомляв, що до квітня 1942 р. перебуває у Воронежі, після чого знов піде на захід.

Останні дні існування Шишацького партизанського загону пройщли в умовах, коли на партизанів влаштували справжнє полювання, населення у своїй більшості трималося осторонь, а загін перебував у стані дезорганізації. До січня 1942 р. тяжко хворий на сухоту та поранений у ногу Корнилич, Куш, Скребитько, Мороз і Коберда переховувались у землянці у лісі за Пслом, поблизу с. Куйбишеве (кол. с. Портанка, нині – с. ), харчуючись соняхами та горохом, що знаходили під снігом на неприбраних колгоспних полях. А коли Куш і Скребитько прийшли у Куйбишеве за харчами, то вони були вислідкувані поліцією, яка на чолі з Біленьким зробили облаву по лісах. Корниличу, Кушу і Скребитько довелось покинути землянку, а документи партизанів були захоплені поліцаями.

Андрій Коберда з обмороженими ногами та руками приповз додому до матері, звідки його видав старості села брат Володимир Коберда, колишній член ВКП(б). Поліцаї відправили Андрія у Шишаки, де він був розстріляний.

У січні 1942 р. Корнилич, Куш і Скребитько ховалися на хуторі Христовка у підвалі, на горищі нежилих приміщень, а потім перейшли в скирту соломи в кілометрі від хутора. Ризикуючи життям, харчами партизанів забезпечували Тетяна Бельмас та Пелагія Литвиненко. Ганна Скребитько у березні направилась до Полтави для встановлення зв’язку із підпільним обкомом КП(б)У і назад не повернулась.

Незабаром після уходу Скребитько, залишившийся самотнім у скирті соломи помер Корнилич. Його тіло було знайдено селянами навесні 1942 р.

У кінці травня 1942 р. Купріян Тутка знову з’явився на території Шишацького району. Секретар райкому звик бувати на очах, серед людей, а тут – поруч із нишпорками української допоміжної поліції – потрібна була особлива конспірація. В перших числах червня 1942 р., під час обідньої перерви у 2-й бригаді колгоспу імені Фурманова Шишацької сільради, він вийшов із лісу і попросив у колгоспниць поїсти. Жінки дали йому хліба. Тутка подякував їм і, нехтуючи конспірацією, промовив: «Товариші, ви чуєте канонаду. Це наша Червона армія громить ворога. Скоро, скоро ми будемо тут. Я тільки що звідти, мене направили сюди для зв’язку із партизанами, направили повідомити вас, що скоро ми прийдемо і вже назавжди. Політь пшеницю, прибирати будемо ми», після чого знов пішов до лісу. У ці дні Тутка також бачили в Куйбишеві, Баранівці і Шишаках.

12 червня 1942 р. районною поліцією на Купріяна Тутку була влаштована облава. Лісів на Полтавщині небагато, вкритися важко. У лісі на території Куйбишевської сільради його оточили, Тутка довго відбивався, відмовився здаватись і останнім патроном застрелився…

Баранівська операція була єдиною значною перемогою шишацьких партизанів у 1941-1942 рр. У подібних ситуаціях радянські партизани часто вимушені були діяти жорстоко, не рахуючись з масштабами негативних наслідків. Нацистська окупаційна система у відповідь зрекла багатьох їхніх земляків, а також самих партизанів, на фізичні страждання, голод та смерть. Такою виявилась плата за супротив абсолютному злу, за акт повстання проти жорстокого і ненавистного ворога. Купріян Тутка у своєму останньому посилі до шишацьких колгоспниць запевняв, що «скоро ми прийдемо і вже назавжди», а зрадники поліцаї будуть справедливо покарані. Так і сталося. Два товариші – Дмитро Данилович Корнилич і Купріян Йосипович Тутка постали складовими персоніфікованого символу нескореного партизанського руху на Шишаччині – у меморіалах, топонімах і пам’яті земляків.

P.S. 16-21 серпня 1943 р. на територію Шишацького району з літаків, окремими групами на парашутах, був скинутий десант, а також вантаж зі зброєю. 31 серпня 1943 р. групи об’єднались у лісі на захід від Баранівки, в наявності налічувалось 75 чоловік. Це був партизанський загін імені Котовського, який з перших днів свого існування розпочав проводити посилену розвідку і паралізацію комунікацій противника. Але це вже інша історія…

Пропонуємо до уваги витяги з документів, що зберігаються у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (авторська стилістика, орфографія та пунктуація максимально збережені).

Витяг із звіту секретаря Шишацького райкому КП(б)У Огагіна про бойову діяльність партизанського загону на території Шишацького району в період німецької окупації (1941-1942 рр.). Квітень 1945 р.

[…]

Состав партизанського отряда:

1. Корнилич Дмитрий Данилович

2. Тутко Куприян Йосифович

3. Ткаченко Терентий Игнатович

4. Куш Иван Васильевич

5. Бочкарь Николай Феофанович

6. Зуб Афанасий Петрович

7. Мороз Федор Семенович

8. Скребитько Анна Петровна

9. Коберда Андрей Иванович

10. Сукач Григорий Михайлович

11. Кухар Григорий Андреевич

12. Иванов Николай (красноармеец)

13. Фирифонов Григорий (красноармеец)

[…]

Витяг із пояснення П.А. Губи щодо загибелі К.Й. Тутка

Перебуваючи в селі Портянках Шишатського району в липні м-ці 1942 року, мені довелося взнати через учительку Олійник Ольгу – евакуйована в Кам’янець-Подільській області про тов. Тутко слідующе: група партизан під керівництвом тов. Тутко зробила напад на 7 фріців на чолі с полковником, які поміщалися в приміщенні лікарні с. Баранівки. Після цього було багато розстріляних жителів с. Баранівки виведених до приміщення школи, а потім цілком знищено – спалено село понад 400 дворів. Тов. Тутко ввесь час перебував в берегах річки Псьол, аж до липня 1942 року. Село Баранівка і село Портянки межують між собою в трьох кілометрах, в день смерті тов. Тутко я був в сусідньому селі. Коли я прибув в с. Портянки, в цей день тіло тов. Тутко було відправлено місцевою поліцією човном річкою Псьол до м. Шишаки.

Вбито тов. Тутко було так: він перебував в ліску над Псьолом, що межує з полями с. Портянок, це приблизно в пів. кілометрі від села. На полі працювали жінки, пололи цукровий буряк, тов. Тутко вийшов із лісу, прийшов до жінок і почав розмовляти з ними про новини в селі, а потім попросив хліба – йому дали хліба. В цей час працювали жінки поліцейських, які в цю ж минуту повідомили чоловіків, що працювали на мотижині цукрового буряку і розказали про тов. Тутко. Один із цих чоловіків, прізвища не пам’ятаю, сів верхом на коня і доповів місцевій поліції. Місцева поліція с. Портянки із 24 чоловіка на чолі якої був начальник бувший лейтенант, які вирушили в ліс, оцепили те місце де був тов. Тутко. Тов. Тутко обстрілювався, ранив одного поліцая, цим він себе викрив і тоді всі поліцаї почали стріляти по тов. Тутко. Тов. Тутко вже був мертвий, но каждий з поліцаїв підходив і стріляв в мертве тіло по два-три раза. Вбив тов. Тутко місцевий поліцай, звуть його Семен, прізвища не пам’ятаю. За вбивство тов. Тутко Портянська поліція получила винагороду від Шишацької комендатури по 2 пачки махорки.[…]

Опубліковано 30 жовтня 2019 р.

Про автора: Віктор Тихомиров – провідний науковий співробітник Центрального державного архіву громадських об’єднань України.