Щоденник підпільника

Тихомиров В.

Йому було тридцять п’ять, коли почалася війна: він партійний, має вагітну дружину, чотирьох малолітніх дітей, хвору мати, середню освіту і відповідальну посаду по оборонному відомству – рефлексувати нема коли. Але війна нелогічна за своєю суттю. Опинившись на окупованій ворогом території, він починає вести щоденник, зберігаючи його не в надійних бліндажах чи службових кабінетах, а в умовах, коли часто доводилось позбавлятися будь-яких особистих документів, не кажучи вже про щоденники, оскільки вони були фактором додаткового ризику і свідчили про політичну чи соціальну приналежність їх власника або автора. Так сталося з киянином за народженням, згодом – членом підпільної організації у місті Гайвороні Миколою Зимоліним.

Записи у щоденнику Миколи Петровича Зимоліна від руки простим олівцем почерком акуратної людини охоплюють період з 22 червня 1941 р. по 11 серпня 1943 р. і складаються умовно з двох частин: перша – це декілька листків старого пожовклого паперу, схожих на аркуші шкільного зошиту, датованих 10 травня 1942 р.; друга – кишеньковий записник, на зеленій обкладинці якого надруковано готичним шрифтом – «Blok-notes», із записами з 27 лютого по 11 серпня 1943 р. включно. Частини щоденника відрізняються форматом, але не тільки. Кожна розповідає окрему історію.

У першій частині автор згадує 22 червня 1941 р. і сторінки щоденника наповнюються сценами воєнної драми, що не потрапили до офіційних радянських документів і повідомлень напередодні та в початковий, найважчий період війни. У ті «чорні дні» він працював начальником штабу пункту протиповітряної оборони (ППО) вузлової залізничної станції Овруч на важливій стратегічній магістралі Одеса – Ленінград.

Записи свідчать про тривожні очікування Зимоліна через ситуацію, що складалася на той час на західному кордоні СРСР: він на власні очі бачив, що протягом червня 1941 р. йшли «колосальні перевезення у військових потягах усіх родів військ, спрямованих у Західну Україну та Білорусію». Військові перевезення у напрямку західного кордону у червні 1941 р. говорили самі за себе: СРСР готувався до неминучої війни з нацистською Німеччиною.

З перших часів і днів війни, попри відчайдушний супротив засобів ППО, німецька авіація розпочала бомбардувати станцію Овруч, насичену військовими частинами, розташований неподалік аеродром, а також саме місто. Згідно з наказом НКО СРСР № 0015 від 14.02.1941 р. станція Овруч територіально входила до Житомирського району ППО Київської зони ППО (у межах Київського особливого військового округу) зі штабом у Києві. В райони і пункти ППО входили всі засоби протиповітряної оборони – винищувальна авіація, зенітні засоби та Служба повітряного спостереження, оповіщення і зв’язку.

Записи Зимоліна фіксують поганий стан захисту цивільного населення від безкарних нальотів німецьких «стервятників». Міста та залізничні вузли Чернігів, Ніжин, Прилуки, Гребінки німці бомбардували по 3-4 рази на день. Вбиті і поранені, перелякані і плачущі біженці, жінки, діти, старі… «Як я залишився живим – не знаю», – згадував автор щоденника.

Перебуваючи в оточенні під Києвом, Зимолін особисто відчув біду, що супроводжувала Червону армію на всьому першому етапі війни – відсутність досвіду, невміння воювати і нерозуміння ситуації начальницьким складом, коли ніхто «не міг надати нам відповідь, що робити і що робиться з наступом та обороною».

Значне місце у записах приділене потраплянню у полон – сюжет, що міг стати складом злочину в очах військової цензури. 16 серпня 1941 р. вийшов наказ Ставки Верховного Головнокомандування Червоної армії № 270 «Про відповідальність військовослужбовців за сдачу у полон і залишення ворогу зброї». Відповідно до наказу, кожен військовослужбовець був зобов’язаний битися до останньої можливості, і навіть, якщо військове з’єднання було оточене силами противника, заборонялося здаватися у полон ворогу. Порушники могли бути розстріляні на місці, при цьому вони визнавалися дизертирами, а їхні родини підлягали арешту та позбавлялися державної допомоги.

У записах Зимоліна можна прослідкувати особисте сприйняття ним невдач СРСР на початку війни: «народ погано підготувався до війни. Відсутність дисципліни, єдиного керівництва позначалися на обстановці…». Втім, автор щоденника зізнається, що йому не вистачає сил описувати ті «моторошні дні», фіксувати «різноманітність панічного тимчасового відступу». Окрема драма – знищення партквитка, про що свідчить вкрай емоційно забарвлений запис.

Наступні записи розповідають про поневіряння Зимоліна у полоні, про те, як йому вдалося вирватися з табору військовополонених, легально влаштуватися на паровозоремонтний завод у місті Гайвороні, про його діяльність у місцевій підпільній організації, а також про тугу від власної нереалізованості у партизанському русі спротиву. Зазнавши великих страждань у таборі для військовополонених, Микола Петрович у підпіллі став дуже обережним, не ризикував, покладався насамперед на організацію роботи та пошук зброї для підготовки «рішучого удару по окупантах з тилу».

Друга частина щоденника, складена Зимоліним по гарячих слідах подій, безпосереднім учасником та свідком яких він був, обривається словами: «Внаслідок запланованого нами виходу, даний блокнот передаю Борису Кобринському [також підпільнику – В.Т.] з незавершеними записами у ньому. Вважаю, що незабаром, незабаром доведеться бути тут, але у новій обстановці. 11.08-43 р.». За думкою Зимоліна, записи у блокноті мали стати інформацією для роздумів радянських контррозвідувальних органів у режимі реального часу.

У серпні 1943 р., на момент активних каральних акцій німецьких окупантів проти партизанів, Микола Зимолін вирушив на пошуки штабу партизанської бригади. Перед тим він згорнув шкільний зошит у вигляді сувою, поклав його у скляну пляшку і закопав у землю, у садку сусідки під вишнею, взявши слово з господарки саду, що у випадку, коли він не повернеться, та передасть щоденник особисто його дружині Марії Борисівні. Микола Петрович був впевнений, що незабаром Червона армія звільнить Гайворон, але, чи вдасться йому (або родині у випадку його загибелі) виправдати перед інстанціями свій полон та знищення партквитка, чи дізнаються матір, дружина та діти про його долю – напевно відомо не було. Відповідь на загадку, з якою метою Зимолін вів записи та ретельно зберігав їх у складних умовах, досить проста: «Цей запис є частинкою, що може підтвердити окремий етап вітчизняної війни».

Микола Зимолін не повернувся живим, він був вбитий поліцією. Щоденник Миколи Петровича було виявлено у садку, під вишнею і передано його дружині, коли вона та п’ятеро дітей (син Петро народився вже у 1942 р.) повернулися з евакуації, Станом на вересень 1946 р. родина Зимоліна не отримувала державну допомогу за загиблим сином, чоловіком і батьком. Щоденник згодом поповнив джерельну базу Партархіву ЦК Компартії України.

Записи Миколи Петровича Зимоліна, зроблені в умовах підпілля, були наскрізь лояльними до радянської влади і вищого парткерівництва, проте, напевно, через політичні та соціокультурні обмеження післявоєнної дійсності, в очах радянської історіографіїі виглядали не зовсім політкоректними. Наведені нижче фрагменти щоденника побічно підтверджують висловлене припущення, а також пояснюють, чому за радянських часів це не характерне історичне джерело, що можно віднести до унікальних, так і не стало предметом наукового інтересу.

Сьогодні оригінал щоденника М. Зимоліна зберігається у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ф.1, оп.22, спр. 471).

Пропонуємо до уваги витяги з щоденника Миколи Петровича Зимоліна (авторська стилістика, орфографія та пунктуація максимально збережені, розшифровки авторських скорочень надані курсивом).

Витяг із записів у першій частині щоденника

22-VI [1941 р.] в 4 часа утра я был вызван в Штаб ПВО [протиповітряної оборони] для развертывания средств ПВО. Это обстоятельство дало мне понять о начале войны (имея ввиду, что до июня были колоссальные перевозки в воинских поездах всех родов войск, направляемых в Западную Украину и Белоруссию).

22-VI в 5-45 3 звена аэропланов противника бомбили аэродром, улетев обратно без потерь. 23-VI в 7-00 снова 3 звена самолетов противника бомбили зимний аэродром. […] Дальнейшие дни отечественной войны в период пребывания в Овруче, проходили в борьбе за ликвидацию последствий налетов ВВС противника, имея в виду, что перегоны в сторону Белокоровичи, Коростеня, Чернигова и Калинковичей подвергались большим разрушениям.

Несколько слов о семье. […] 6-VII отправил свою семью вместе с секретарем парторганизации т. Карпушенко в тыл. 20-VIII я получил открытку от жены, где она указала свое местопребывания (Горьковская область, Вадский район, с. Золотые Горы).

6-VIII Коростеньское отделение переехало в Овруч. К этому времени мы были уже в окружении с 3-х сторон. Единственный путь эвакуации был на Чернигов, но и там вследствии диверсии мост через Днепр был взорван и там была сосредоточена вся рабсила на временное восстановление его.

22-VIII поезд с работниками, женами, детьми и комполитсоставом оставил Овруч. Я, как начальник эшелона, обеспечил поезд обороной с воздуха, в 16-00 выехал в Чернигов. […].

В Чернигов прибыли 24-VIII в 2-00. […] Последний поезд, ехавший с Овруча, подвергся нападению стервятников и как следствие – пожарные вагоны были изрешетены, несколько человек пожарной дружины ранены, в передних вагонах несколько человек убиты, в том числе смертельно ранен нач. депо комсомолец Галочкин.

Несколько слов о Чернигове. 24-VIII стервятники день бомбили город, с 25-VIII стали зверски неподобно человеческим действиям, бомбить узел. […] ранен инспектор ПВО Левитин, контужен – оглушило Кротова, меня и ДС [чергового по станції]. 3 клм. УСКА засыпало углем […]. 25-VIII разбит людской поезд с людьми, готовившийся отправиться в Прилуки и ряд поездов, находящихся на узле Чернигов. Прибыв в Прилуки, нач. НКВД и милиции предложили сдать все оружие, находящееся в распоряжении личного состава, так как мы, мол, едем в тыл […].

13-IX, комполитсостав отделения и дороги был с поездом управления дороги направлен в Киев. В Киеве моботделом я был назначен пом. нач. Штаба [ПВО] Киев-Товар[товарний]. Там руководство меня назначило политруком 2-го истребительного отряда с обороной 3-й линии Чоколовского поселка (Соломенка).

18-IX в 12-00, погрузившись на 2 автомашины, мы оставили Киев и направились под прикрытием 4 армий направлением Борисполь. Я описывать жуткие дни не в состоянии, и столь много было разнообразий – панического временного отступления, помню встречу всех ж.д. Ю.З. [залізничників Південно-Західної залізниці] в лесу под Борисполем, но никто с руководства дороги и Подора [політичного відділу дороги] не мог дать нам ответ, что делать и что делается с наступлением и обороной. Знаю, что под Барышевкой или Березанью 22 или 23-IX вброд мы направились к ж.д. полотну, затем дабы замаскироваться направились в лес, за лесом находился хуторок. Узнав от присланного мальчика немцами, что вблизи находится моторизованная часть немцев на 150 мотоциклистов, я присоединился к группе красноармейцев и на 3-й день нахождения в лесу был взят в плен. Перед взятием в плен я уничтожил документы при ст. диспетчере Ю.З. ж.д. Музе. Не могу описать, что пережил я, когда мне т. Муза сказал уничтожить документы. Как долго я смотрел на свой партбилет и перед уничтожением его я вспомнил весь свой жизненный путь – путь, который мне дала партия Ленина- Сталина, партия, которой я должен был отдать не только здоровье, но и жизнь.

Попав в руки бандитам с меня сняли сапоги, шинель, у меня взяли деньги, бритву, ножик и часы. Меня, как и 1000 таких же пленных гоняли с села в село, с нас смеялись немецкие варвары, нас фотографировали немецкие клики, видя нас плакало крестьянство. Мы изнемогали от жары, мы не кушали по 3-4 дня, нас били хуже собак. В плену вместе со мной были: секретарь УПК Белокоровичи Бутковский, ШЧ Коростень – Ткач, зам. нач. дороги Маковчик и др. Т. [товариш] Маковчик выдал мне справку о том, что я украинец, работник ж.д., имея псевдоним Гулый Петр Алексеевич. Эта справка, как и многим моим бездокументным тт. [товаришам], помогла вырваться из плена и прийти в Киев в октябре м-це босым и еле живым с миллионами вшей. Здесь я оформился на Керосинной своей фамилией и немного поправился, так как я получил воспаление мочевого пузыря и простуду ног будучи в лагерях. Дабы не подать подозрения, я устроился на работу в пути, ремонтровали пути Киев-пассажир[пасажирський]. В ноябре [1941 р.] стали заявлять полиции, что я коммунист и я 28-XI в пятницу в 7-00 покинул Киев и пошел в Гайворон, где 9-XII устроился работать в ПД-2 [паровозне депо-2]. Поскольку нахожусь без семьи и меня знают как коммуниста я сейчас не проявляю активной работы, которая бы тормозила укрепление экономики мерзацам, оккупировавшим Украину, но будучи на ремонте, я бил оконные стекла, резал электропроводку, разбивал штепселя и розетки, затягивал ремонт домов, давал возможность работникам делать хищение топлива, досок, бревен и т.д. в домах […]. Работая в пути в 3 полувагона бросил в буксы песок. Я не щадю своей жизни, но нет возможности сделать сейчас, что-то грандиозное, что бы подорвало хозяйственную мощь немцам, но моя точка зрения будет права, когда я еще подожду удобного момента, а не буду собой жертвовать и 100 невинными людьми. […] Задача состоит сейчас в том, чтобы собирать свои ряды, чтобы выискивать оружие, организовывать безстрашных людей для нашей партии и правительства, а затем дать решительный удар по немецким фашистам с тыла.

10-V-42 г. [підпис] Зимолин. ст. Гайворон. Эта запись является частицей, что может подтвердить отдельный этап отечественной войны.

Витяг із записів у другій частині щоденника

27 февраля 1943 г.

Глупый случай заставил меня вновь начать записи, вспоминая прошедшие черные дни в моей жизни.[…] Начиная с января [1943 р.] начинает чувствоваться революционный подъем на Украине, связанный как с убийством врагов, так и распространением листовок. Я не прощу того, что я с НФ и ВФ не пошли из плена на Коростенщину, где мы были бы уже действующими людьми. Пишу эти строки в такой обстановке. Я несколько фотографирую положение вещей на каждый день с полной надеждой встречи с нашими людьми […].

4 марта.

[…] Много думаю о семье, о жене, о сыновьях Леониде, Вовочке, дочерях Верочке и Вале. Как хотел бы взглянуть на них, много, много говорить с ними, рассказать им, что я будучи в руках немцев, ежеминутно думал о них и моя мысль о семье всегда озлобляла меня к варварам-агрессорам, которые погубили напрасно много людей и ведут политику к уничтожению человечества. […]

16 марта.

[…] Дети растут без воспитания, т.к. школы закрыты. Так «цивилизованная» страна дает культуру молодому поколению. И вообще каждый слепой, каждый человек, даже не вникающий в политику, видит какой обман, нищету, разруху, оторванность от семьи, несет немецкий народ на нашу Украину. […] Для тетради сделал футляр, могу хорошо сохранять карты и записи и прятать от сволочей.

20 марта.

[…] Читал вывешенное обращение Гебитскомиссара к селянам в той плоскости, чтобы приступить к посевной кампании 1943 г. Много гады обещают народу, но на протяжении уже около 2-х лет мы видим немецкие обещания, воззвания. Все это – ложь. Народ прекрасно понял, куда ведут эти гады, как они пытаются закабалить народ и сделать нас рабами. […]

7 апреля.

Воспоминание тяжелых дней. На 2-й или 3-й день после начала войны немецкие стервятники начали бомбить аэродром. […] Наша система ПВО на ж.д. работала хорошо, но отсутствие ее по городам давало о себе чувствовать отрицательно. Затем народ плохо был подготовлен к обороне. Отсутствие дисциплины, единого руководства сказывалось в обстановке отечественной войны. […].

2 мая.

Налаживается связь с п/организацией Солгутово. Дарницкий мост разрушен бомбежкой. Перед уходом О. сказал: «когда-нибудь они узнают хорошее». Он дал намек на запись, которую я веду.[…].

22 июня.

Сегодня исполнилось два года, как фашистская обнаглевшая свора напала хищническим путем на нашу Родину. […] Итоги видны. Фашистская свора празднует этот день формально, зная, что силой оружия и виселицами народ не приблизила для укрепления их диктатуры, а наоборот, озлобила. Они знают ненависть нашего народа к ним.

Сегодня было совещание партбюро. Повестка дня:

Орг. вопрос

Радио

Кадры

Фиксация.

Оружие

Пропаганда.

Связь с действующим отрядом. […]

[…]

Вследствии намеченного нами ухода, данный блокнот передаю Борису Кобринскому с незаконченными записями в нем. Считаю скоро, скоро придется быть здесь, но в новой обстановке. 11.08-43 г. Зимолин.

Опубліковано 30 жовтня 2019 р.

Про автора: Віктор Тихомиров – провідний науковий співробітник Центрального державного архіву громадських об’єднань України.