Олександр Вілінський: просвітитель і патріот

Кирпич Леся

Цьогоріч минуло 150 років від дня народження Олександра Валер’яновича Вілінського – українського державного і громадського діяча, члена Української Центральної Ради, дипломата, всесвітньо відомого інженера і науковця.

Народився він 4 вересня 1872 року в родині Валер’яна Олександровича Вілінського, молодшою сестрою якого була видатна українська письменниця Марія Вілінська (Марко Вовчок). У 1897 році Олександр закінчив Харківський технологічний інститут, а у 1905 році пройшов стажування у Шарлоттенбурзькому політехнічному інституті в Берліні, після чого працював в одній зі швейцарських фірм, і його інженерні проєкти було реалізовано в Давосі, Цюриху, Берліні, Каїрі та інших містах. 1907 року він разом із дружиною, відомою громадською діячкою, письменницею і перекладачкою Валерією О’Коннор-Вілінською, переїхав до Києва і розробив проєкти систем опалення для Київського університету, готелю «Прага» та кількох комерційних банків.

У 1908 році О. Вілінського обрали доцентом Київського політехнічного інституту. Як член Українського наукового товариства він також працював над розробленням української технічної термінології. Входив до Ради Товариства українських поступовців, був одним із засновників і викладачів Товариства поширення середньої технічної освіти.

Серед документів, що зберігаються у Центральному державному архіві громадських об’єднань та україніки, є спогади про О. Вілінського, написані одним з його колишніх студентів (прізвище не зазначено). За словами їх автора,

«це був мов батько, який однаково ставився до своїх дітей, між якими не було для нього ні синків, ні пасинків, до всіх він був однаково добрий, однаково вимагаючий. […] Це все випливало з його великої прихильности до молоді, і без застереження можна сказати, що справа молоді була для нього одною з найдорожчих взагалі, на користь якої він готов був віддати всього себе» [1].

З метою підтримки незаможної талановитої молоді Олександр Валер’янович навіть заснував приватну школу, якою керував до 1917 року.

Подружжя Вілінських брало активну участь у різних громадських заходах української інтелігенції, у культурно-освітній діяльності «Українського клубу», товариства «Просвіта», Товариства допомоги населенню півдня Росії, що постраждало від воєнних дій (однієї з небагатьох легальних українських організацій, створених під час Першої світової війни, яка надавала матеріальну та моральну підтримку біженцям-українцям, передусім – арештованим і висланим галичанам, заручникам, дітям, які втратили батьків).

1913 року О. Вілінський увійшов до складу редколегії літературно-мистецького місячника «Сяйво» і навіть вкладав власні кошти у видання цього часопису. У 1917 році він став співзасновником Українського технічно-агрономічного товариства «Праця», від якого був делегований до складу Української Центральної Ради, а згодом очолив департамент професійної освіти Генерального секретаріату освіти УЦР.

Під час більшовицької окупації Києва 1918 року подружжя Вілінських заарештували та засудили до розстрілу, але страти вдалося уникнути завдяки одному з робітників, якому Олександр Валер’янович свого часу допоміг. Після повернення української влади О. Вілінський працював у Міністерстві народної освіти, а 15 жовтня 1918 року отримав призначення на посаду генерального консула в Цюриху та виїхав до Швейцарії.

Як делегат від Українського Червоного Хреста Олександр Вілінський взяв участь у конгресі членів Інтернаціонального союзу порятунку дітей, що відбувся в Женеві 25–27 лютого 1919 року. За підсумками своєї роботи під час конгресу він написав статтю «Дайте порятунку» для газети «Український голос» (Вінніпег), де, описуючи тодішню катастрофічну ситуацію в Україні, зокрема, наголошував (авторську орфографію збережено. – Л.К.):

«Скоро три роки, як Український нарід б’ється за свою незалежність, б’ється не тільки без жодної допомоги, але навпаки з великими перешкодами зо всіх боків. То дається мандат полякам заняти Галичину, аби установити лад у «большевитських» українців, то доручається те саме Денікіну, а все це тільки сприяє дійсним большевикам – московцям. А бльокада! Та це ж така подія, про яку колись історики будуть говорити з жахом. Знову нещасна, у дійсності антибольшевитська, Україна була змішана з большевиками і забльокирована. Може, колись усі ці події і виясняться, може, колись і буде з’ясоване, чому усе робилось так, щоб виходило на користь большевикам і обезсиленню єдиного дійсного ворога їх – України, кажу, може, колись це й буде, але зараз маємо на Україні руїну, міліони страчених істот, потоки крови і багато ненависти за несправедливе відношення.

Поруч із дорослими, які більш-менш знають, за що страждають, і які відповідають за свої вчинки, є ще багато істот, які страждають невідомо за що і про що. Це діти. Скільки їх вже погинуло при ріжних «побѣдныхъ наступленіяхъ и отступленіяхъ», скільки їх стратило своє здоровля, своїх рідних, свої оселі. Але це минуло, і коли країна переходить до нормального життя, то рани потроху загоюються. Україна ж й досі знаходиться у воєнному стані, і ріжні бомбардировки та бльокади не розбирають, хто гине – чи дорослий, чи немовлятко. Дорослий може ще собі сам якось дати раду, а дитина – що вона може зробити. І ось діти – те прийдешнє нації, на яке покладається завжди так багато надій, – починають гинути або слабнути, хорувати, і з них виходитимуть вже хворі люде, які не будуть у стані збудувати своє здорове життя» [2].

О. Вілінський закликав світ, і зокрема «американських родичів», врятувати українських дітей, бо чітко усвідомлював, що

«коли ми не врятуємо зараз наших дітей, надію нації, то який присуд винесе нам історія, коли буде розбиратися і наша праця у будуванню Української Народньої Республіки» [3].

Після ліквідації консульства в Цюриху Вілінські спочатку переселилися до Відня, а у 1922 році, як і багато інших українських емігрантів, – до Чехословаччини. Саме в цій країні завдяки політичному курсу, який проводили уряд і особисто президент ЧСР Томаш-Гарріг Масарик, виникли сприятливі передумови для активної громадської, культурної та науково-освітньої діяльності української еміграції. Разом із Прагою важливим культурно-просвітнім центром української діаспори стало містечко Подєбради, де у травні 1922 року за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ ЧСР було засновано Українську господарську академію. У 1923 році Олександр Валер’янович став доцентом, завідувачем кафедри прикладної механіки, а у 1925 році – професором і проректором цього вищого навчального закладу.

Помер О. Вілінський 10 грудня 1928 року, похований у Подєбрадах, в Українському колумбарії на місцевому цвинтарі.

Протягом усього свого життя Олександр Вілінський самовіддано працював на освітянській ниві, прагнучи «виховати й підготовити якнайбільше своєї інтелігенції для майбутньої праці на добро своєї батьківщини» [4]. «Дуже скромний по своїй натурі, він не любив висуватись на чільні місця й старався робити свою роботу тихо, без зайвого галасу, як чесний працьовник, що не шукав собі слави, а для якого нагородою і відзначенням були вже самі наслідки зробленої праці» [5], – так згадував про нього один з його студентів.

«Він був патріотом і громадянином, і цим також у великій мірі пояснюються його симпатії до студіюючої молоді, бо для нього не порожньою фразою було: «в молоді майбутність нації», – в молоді освіченій, озброєній знанням і наукою, є забезпечення кращої долі й всебічного розвитку народу» [6].

У «Колекції документів «Український музей в Празі» (1925–1948)» Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки міститься комплекс документів, пов’язаних із життям і діяльністю Олександра Вілінського та його дружини Валерії О’Коннор-Вілінської, окремі з яких пропонуємо до вашої уваги.

Диплом О. Вілінського, виданий Харківським технологічним інститутом (переклад німецькою) (із фондів ЦДАГОУ, ф. 269, оп. 2, спр. 61, арк. 5 та зворот, 6)