Дорогою Івана Мазепи

Горак Роман

Після смерті Богдана Хмельницького боротьба за українські землі між Москвою, Польщею, Туреччиною та Кримом посилилася і так виснажила противників, що вони почали укладати договори про перемир’я. Не секрет, що ці договори були лише тактичними кроками противників до остаточної руїни України та повного її загарбання.

Першою до такого маневру вдалася Польща, уклавши в Журавні, що в Галичині, мир із турками, за яким зрікалася на їхню користь Поділля й Правобережної України, за винятком земель північної Київщини, та продовживши в липні 1678 року дію підписаного 1667 року Андрусівського договору, внаслідок чого Київ залишався за Москвою, яка за це зобов’язалася віддати польській Короні частину Вітебщини і сплатити великий відкуп.

Тепер настала черга Москви зробити свій хід. Весною 1681 року в Бахчисараї між нею, Туреччиною та Кримом було укладено перемир’я на двадцять років, згідно з яким жодна зі сторін, що підписали угоду, не мала права заселяти землі між Бугом та Дністром, тобто простір, що був осердям держави Богдана Хмельницького. Колиска волі й змагань українського народу до своєї державності тепер мала перетворитись у мертву пустелю, яку історики назвуть надгробним пам’ятником на могилі визвольної боротьби українського народу, що тепер ставав лише знаряддям у руках зріліших та краще організованих сусідів.

Укладені перемир’я та договори виявилися нетривалими. Невдовзі турки віддали Правобережну Україну молдавському господареві Іванові Дуці, який відразу заходився колонізувати українські землі.

Не мала намірів дотримуватись угод, укладених у Журавні, й Польща. Під проводом короля Яна III Собеського вона не припиняла прикордонних воєн з турками. Польщі вдалося доволі швидко витіснити турків з Поділля, у їхніх руках залишився тільки Крем’янець. Здобувши Поділля, Польща стала активно колонізувати його, відновивши, проте, козаччину, без якої не могла обійтися в боротьбі з турками.

Врешті, в цю боротьбу активно включилися, крім Польщі та Австрії, Венеційська республіка та папа римський. Виступ їх проти Туреччини тепер означав, що загарбання України «довірено» Москві та Польщі. Аби здійснити свої наміри, потрібно було укласти між собою договір та спільними силами вивести з числа претендентів Туреччину і Крим. Найтрагічнішим у цій грі було те, що доконати Туреччину та Крим, згідно із задумами, мала сама Україна.

Тодішній гетьман України Іван Самойлович розумів, що укладення договору між Москвою і Польщею супроти Туреччини призведе до остаточного поділу України. Хоча на той час авторитет гетьмана серед народу та старшини через безмірне, як вважають історики, властолюбство, користолюбство та пиху не був високим, Іван Самойлович мав благородні патріотичні наміри – об’єднати під одну булаву загарбані ворогами українські землі та створити чи реставрувати суверенну українську державність. Гетьман докладав величезних зусиль, аби не дійшло до згоди між Москвою і Польщею, був проти воєн з Кримом, в якому бачив реального партнера у своїй боротьбі. Однак навесні 1686 року мир таки було укладено. В історії угода дістала назву «Вічного миру».

Польща зрікалася на користь Москви своїх претензій на Лівобережну Україну, а на Правобережній Україні – Києва. Крім того, під зверхність царя повністю переходило Запорожжя. За ці поступки Польща діставала від царя 146 тисяч рублів та землі середньої Київщини над Дніпром. Поділивши між собою українські землі й забувши при цьому запитати Україну, чи хоче вона такого поділу, обидві сторони зобов’язувалися спільними силами вдарити на турків. Гетьман Самойлович не, приховував свого обурення антиукраїнською угодою, чим настроїв проти себе Москву. Воюючи з нею, він не бачив, що не має підтримки в себе, на Україні, а відстоюючи автономію тієї ж України, сам доклав рук, аби знищити одну з її підвалин, підпорядкувавши українську православну церкву московському патріархові.

В обставинах, які склалися, гетьманові не залишалося нічого іншого, як покірно піти в московському запрягу проти турків, аби виконати постанови «Вічного миру». Москва вирішила завдати татарам удару в самому їхньому серці, в Криму.

Наприкінці травня [1687 р.] туди вирушила стотисячна московська армія під командуванням князя Василя Голіцина, фаворита тодішньої царівни Софії. В запорозьких степах між Ореллю й Самарою до Голіцина долучилося військо гетьмана Самойловича. З’єднані армії рушили на Перекоп. Курява і задуха мучили вершників і коней, не було води. В гетьмана запалились повіки, він, не криючись, лаяв Москву за цей безглуздий похід, та ще в таку пору, коли проти нього настроєна сама природа.

І справді, під Великим Лугом загорівся степ, вогонь за короткий час перетворив землю у мертву пустелю. Серед московського війська поповзла чутка, що зробили це, порозумівшись з татарами, українці, які від самого початку були проти походу. Продовжувати похід було безглуздям, проте князь Голіцин вирішив іти далі. Почали гинути люди й тварини. Врешті знесилене військо зупинилося під Перекопом. Вирішено було відступати. Розлючена невдачею, вища старшина, як завжди, стала шукати винуватця. Зійшлися на особі гетьмана Самойловича.

Невеличка група склала донос Москві, буцімто він спричинив невдачу задуманої акції проти турків. Донос підписали генеральний обозний Дунін-Борковський, судді Вуєхович і Кочубей, генеральний писар Прокопович та заслужені у війську особи: Солонина, Гамалія, Лизогуб, Дмитрашко-Райча та Забіла. За субординацією донос було вручено князеві Голіцину, який одразу надіслав його до Москви, де й без того вже знали про провал походу, пожежу, втрати та «зраду» Самойловича. Через тиждень Голіцин одержав наказ арештувати і відправити Самойловича в Москву, а замість нього вибрати нового гетьмана України.

22 липня 1687 року в таборі над невеличкою річкою Коломаком вірнопіддана козацька старшина арештувала гетьмана, передала Голіцину, а той негайно відправив його в Москву для з’ясування обставин «зради». Арешт Самойловича викликав серед козаків бунт проти старшин, який вдалося придушити тільки за кілька днів. Доля гетьмана після арешту відома. Його не мордували, не провадили ні слідства, ні суду, а разом з сином Яковом відправили в Сибір.

Гірша доля спіткала другого сина гетьмана, Григорія, який на чолі козацького корпусу вирушив з-під Перекопу під турецьку фортецю Кизикермень, діставши наказ стерегти дорогу на Україну. Довідавшись про арешт гетьмана, воєвода Неплюєв пограбував майно Григорія, звинуватив його у зраді та арештував. Григорія брали на тортури, й, аби збільшити муки, кат тричі тяв йому голову. Так Москва відомстила Григорієві Самойловичу за те, що він, ще будучи чернігівським полковником, заборонив війтові вивісити на ратуші двоголового орла – символ могутності та державності Московщини. На Григорієві вигас колись численний рід Самойловичів. Найстарший син гетьмана, стародубівський полковник Семен Самойлович, помер 1685 року…

Тільки 25 липня, коли бунт був придушений, вдалося зібрати раду, яка увійшла в історію під назвою Коломацької. Вона дуже нагадувала раду п’ятнадцять років тому, в Козачій Діброві, де гетьманом було обрано Івана Самойловича. Давно-бо забулися часи, коли вибір був вільний, коли велися довгі й галасливі суперечки, які доходили до бійок, коли кандидатури обговорювали тижнями, згадувалися давні походи і заслуги претендента.

Тепер на раду було допущено близько двох тисяч козаків. Посеред майдану, оточеного московським військом, стояло царське шатро для князя Голіцина, який мав передати новообраному гетьманові символи влади. Після молебня князь добродушно запитав козаків, кого ж вони хочуть мати за гетьмана. Якось несміливо пролунало з уст одного козака ім’я Івана Мазепи, тодішнього генерального осавула, а відтак це ім’я підхопив майдан.

Майбутні історики довго сперечатимуться, чому вибір упав саме на Івана Мазепу, чому не було іншої кандидатури, а самі вибори пройшли ніби добре відрежисерована вистава, на якій присутні були лише статистами. Одні твердитимуть, що на той час іншої достойної кандидатури не було, а Іван Мазепа серед війська мав великий авторитет та повагу.

Інші запевнятимуть, що справа з обранням на гетьманство Івана Мазепи нечиста, і будуть звинувачувати його в багатьох гріхах, головно в упадку гетьмана Самойловича, вважаючи, що саме він, Іван Мазепа, був ініціатором доносу на Самойловича, а сам доп’явся високого становища, бо дав ласому на гроші князеві Голіцину великого хабаря.

Фактом є те, що під доносом на Самойловича підпису Івана Мазепи нема, але всі, хто підписав його на нараді, яка відбулася в Голіцина напередодні ради, дістали полковницькі уряди. Генеральний писар Прокопович став генеральним суддею, а управитель генеральної канцелярії («реєнт») Василь Кочубей – генеральним писарем. Коли до влади прийшов Іван Мазепа, вони дістали великі маєтності від нового гетьмана.

Фактом лишається й підкуп князя-фаворита. Не могло бути так, твердять історики, щоб на нараді в Голіцина не було домовленості, кому бути новим гетьманом. Після того лишалось тільки підготувати статистів серед козаків: кому вигукнути ім’я першим, кому його підтримати…

Проте побутувала й інша думка, відмінна від попередніх. Вона закорінена в обставинах, які тоді витворились і які народ опісля назве «руїною», коли Україна впадала у дедалі сильнішу залежність від Москви.

Спроби розірвати ланцюг цієї залежності закінчувалися, через брак єдності в народі, повною невдачею і ще більшим поневоленням. Надії на Самойловича не справдилися. Він сам упав жертвою своєї непопулярності і ворожого ставлення до нього козацької старшини в останні роки його життя. Здійснити ідею соборності й незалежності України йому ,не судилося.

Важко сказати, чи цією ідеєю був перейнятий тодішній Іван Мазепа. Він був надто потаємною людиною, аби звірятися комусь. Можливо, боявся зради, яка могла приректи на загибель не тільки його, а й ідею. Хоч би там що, та до самого переходу на бік Карла XII майже ніхто серед козаків не знав про наміри Мазепи. Не знала й старшина. Чи визріли вони в нього ще до Перекопу? Можливо, Перекоп тільки прискорив події й змусив Мазепу діяти, бо саме тоді стало зрозумілим, що не тільки дні гетьмана Самойловича лічені, але під загрозою і сама його ідея.

Зрештою, Мазепа діяв методами, які давав йому в руки час, коли доноси та підкупи високопоставлених осіб були в звичаї. Мав виправдання для себе. Діяв в ім’я майбутньої незалежної української державності. Багато істориків сумнівається: чи був Мазепа однодумцем Самойловича? Але ж саме за Самойловича він з «гетьманського дворянина» зумів стати генеральним писарем, виконував важливі дипломатичні доручення…

Кар’єру майбутній гетьман почав за гетьмана Дорошенка, якого історія назве «сонцем» серед тодішньої руїни. Спочатку Мазепа був ротмістром «надворної корогви», тобто гвардії гетьмана, але, швидко зауважений, став за кілька років генеральним осавулом, а потім генеральним писарем. У 1674 році був посланий гетьманом до Криму та Туреччини просити допомоги проти царя, в дорозі мало не загинув, та врятував його і спровадив до Івана Самойловича, тодішнього прибічника царя, легендарний Сірко.

Доставлений згодом до Москви, Мазепа, як пишуть історики, щиро у всьому зізнався. Тобто зрадив Дорошенка. Того Дорошенка, який хотів добра Україні. Чи не повторилося це під Перекопом? Адже саме там Мазепа зрозумів, що Самойлович уже політичний небіжчик, і тоді, в Москві, вирішив для себе, що таким небіжчиком є Дорошенко… З Москви Мазепу відпустили додому. За кого тоді мав його Самойлович? За зрадника? За людину, не варту довіри? Однак Іван Самойлович прийняв Мазепу на службу. Колишньому генеральному писареві довелося все починати знову. Його статки були такі скромні, що для того, аби виорати подарований гетьманом Самойловичем кусник поля, мусив іти в супряж з сусідом…

На Коломацькій раді, де він присягав на вірність московському цареві і з рук Голіцина приймав клейноди, йому, можливо, й на думку не спадало, що заради великої ідеї він стратить свого товариша Василя Кочубея, батька його останнього кохання і людини, яка тут, у Коломаці, допомогла йому прийти до гетьманської булави. Він мусив від самого початку надто дорого платити за кожен свій крок…

Від попередніх гетьманів Мазепа приймав руїну. Здавалось, треба бути фанатиком ідеї, аби вірити, що на ній, цій суцільній руїні, можна побудувати незалежну державу.

Усі спроби вибороти ширшу автономію вже на Коломацькій раді були відхилені. Найперше відкинено будь-які дипломатичні зв’язки з чужоземними державами. Гетьман зобов’язувався всі листи на його ім’я, які надходять від чужоземних держав, негайно відсилати до Москви. Самостійне листування було заборонене.

Однією з причин розрухи на Україні була неприхована ненависть посполитих до козаків. Не було згоди і між козаками та старшиною. Ця прірва, ця ненависть чимраз більше поглиблювалася. Вона була головною перешкодою до єдності. Це прекрасно усвідомлювала Москва. І робила все, аби розпалювати ворожнечу.

На Коломацькій раді старшина виборола для себе ряд нових привілеїв та свобод. Її звільняли від податків та натуральних повинностей, гарантували володіння грунтами, сіножатями, лісами, млинами. Зберігалися права за міщанами. Коломацькі пункти не гасили пожежу, навпаки, роздмухували її. Русифікація українців ставала узаконеною справою. І гетьман, і старшина зобов’язувалися дбати про «зближення» з «москалями» через мішані шлюби, аби ніхто не смів подумати, ніби Україна «якийсь інший край», ніж Московщина.

Московські воєводи мали бути в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі. Москва підступно заявляла, що не буде втручатись у внутрішні справи України. Оголошено також, що оренди скасовуються. Дозволялося тримати тільки ЗО тисяч реєстрового війська. Гетьманові, як і раніше, заборонено скидати генеральну старшину без дозволу царя. Гетьманською столицею ставав Батурин, а для охорони гетьмана виділено полк московських стрільців.

На південному кордоні Гетьманщини по Орелі та Самарі гетьман з військової скарбниці повинен був вибудувати і заселити укріплені міста та фортеці для охорони від татар та наступу на них. Те, як Москва не збирається втручатись у внутрішні справи України, стало відразу зрозумілим, коли було забрано половину спадку по Самойловичеві. Для внутрішніх потреб. Решта залишалася військовому скарбу. З нього Україна мала вибудувати укріплення по Орелі та Самарі.

Коломацька рада, що не важко було передбачити, поклала початок новим розрухам на Україні. Всюди поспільство та прості козаки кинулися бити та грабувати старшину та заможних людей, протестуючи проти воєнних тягарів, ненависних оренд, гроші з яких йшли на утримання охотницьких полків, рекрутованих з усякого наброду.

Історія донесла до нас небагато конкретних біографічних даних про новообраного гетьмана. Тодішні джерела подають принаймні п’ять різних дат його народження. В 1930-х роках на сторінках видань НТШ у Львові, «Червоної калини» та «Просвіти» навіть розгорнулася гостра дискусія з приводу достовірності кожної з поданих дат. Кожен дослідник відстоював «свою» дату. Це питання не з’ясоване й донині, хоча всі, хто пише про Івана Мазепу, вважають роком його народження 1639-й. З огляду на те, що не раз наголошувалося, ніби на час Полтавської битви йому було сімдесят, ця дата найімовірніша.

Народився Іван Мазепа на Білоцерківщині в селі Мазепинці, що розкинулось на берегах річки Кам’янки. Ці землі одержав його прадід від Сигізмунда II Августа у 1572 році, тобто походив Іван Мазепа з давнього українського шляхетського роду. Батько майбутнього гетьмана, Степан, був сотником Білоцерківського полку. Мати, з відомого роду Мокієвських, була ревною прихильницею православної віри, належала до відомого на Україні Луцького братства, а ставши вдовою, постриглась у черниці.

Коли син став гетьманом, була вже ігуменею Флорово-Вознесенського монастиря в Києві. Мав Мазепа тільки одну сестру, яка вийшла заміж за шляхтича Войнаровського, однак покинула свого чоловіка за те, що, як доносить переказ, змушував її перейти у католицьку віру. Вона також постриглась в монахині. Черницею стала і її дочка Марта. Син Андрій, майбутній палкий прихильник Івана Мазепи, виховувався при гетьмані.

Суперечливі свідчення й про навчання Івана Мазепи. Є дані, що навчався він у Київській академії, інші джерела вказують на студії у Варшавській єзуїтській колегії. Розбіжність пояснюється браком документальних даних і базується головно на спогадах та свідченнях очевидців.

Хоч би як там було, але Мазепа здобув грунтовну європейську освіту. Як свідчили сучасники, він добре орієнтувався в давній та сучасній йому світовій літературі, був покровителем мистецтв. Жоден з його попередників не обдаровував такою увагою поетів, художників, будівничих. Він лишив по собі багато пам’яток. Будував фортеці, храми, громадські та адміністративні будівлі. Був покровителем просвіти.

Знався на військовій справі, збирав колекцію старовинної зброї; як фахівець з артилерії, заснував ливарню гармат; а до того ж грав на бандурі і добре співав, сам складав пісні; був, як згадують його сучасники, дуже гарний і тішився великим успіхом серед жінок. Чоловіків покоряв розумом, вмінням знайти з усіма спільну мову. Інтелектом прихилив до себе навіть Петра І.

Дослідники сходяться на тому, що велику життєву та політичну школу Мазепа пройшов на службі покоєвим пажем у польського короля Яна II Казимира, куди прийшов після навчання в академії чи колегії. При дворі короля, де постійно плелись інтриги, велися хитрі дипломатичні війни, він, справді, багато чого почув, побачив і, певна річ, засвоїв. Яку долю готував йому король – невідомо. В кожному разі, відряджав у Європу, аби продовжив навчання, пізнавав світ та людей.

Навчання, як можна судити, зводилося до вивчення артилерійської справи, на яку тодішні полководці покладали великі надії, а щодо світу та людей, то побував Іван Мазепа й у Франції, і в Італії, у Німеччині та Голландії. Невдовзі бачимо його серед осіб, яким король доручає важливі справи, часто навіть небезпечні, покладаючись на його вміння дати собі раду в різних обставинах. У 1659 році король доручає йому відвезти лист Іванові Виговському, а в 1662 році – Юрієві Хмельницькому.

Зрозуміла річ, місія Івана Мазепи як посла короля була небезпечною і могла в разі провалу закінчитися трагічно. В 1663 році возив листи гетьманові Тетері. Але коли того ж року король вирушив походом на Україну, Мазепа покинув його. Прибув на Білоцерківщину і там лишився. Деякі біографи вважають, що зі своєю місією до Тетері Мазепа зажив невдачі, тож боявся гніву короля і вирішив, що його кар’єра закінчилась. Є інше припущення: Іван Мазепа змушений був лишитися вдома через хворобу батька.

Широко відома версія, яка, однак, нічого спільного з правдою не має, але в яку повірили. Не відомо тільки, чи ця історія виникла вже за життя Івана Мазепи, чи пізніше, її оприлюднив X. Пасек. Пов’язана вона з любов’ю молодого красеня Мазепи до чудової польки, дружини якогось старого ревнивого сановника або й самого короля. Застав той достойник свою дружину з красенем Мазепою, як мовиться, «на гарячому», велів слугам прив’язати зухвальця до необ’їждженого коня та й пустити у степ чи ліс. Кінь рвонув учвал, гілки рвали тіло бранця, кров зачули вовки, кинулися в погоню й, напевно, розірвали б нещасного, та тут хтозна-звідки взялись браві запорожці, порозганяли вовків, упіймали коня, звільнили Мазепу, і так він їм сподобався, що тут же вирішили, що бути тому красеню їхнім гетьманом.

Історія ця не витримує ніякого критичного аналізу, проти неї виступили майже всі історики, які займалися постаттю Мазепи, і переконливо довели, що з гетьманом вона нічого спільного не має, але саме ця легенда стала основою багатьох творів про Мазепу в літературі, музиці та образотворчому мистецтві XIX століття аж до наших днів.

Довго після повернення на Білоцерківщину про Мазепу не було чутки, аж поки у 1669 році він не з’явився на службі в Петра Дорошенка в чині ротмістра. Перебуваючи на службі в Дорошенка, Мазепа одружився з дочкою білоцерківського полковника Половця, вдовою по полковнику Фридирикевичу. Як казали тоді, Бог не благословив подружжя, дітей у Мазепи не було.

…Своє гетьманування Іван Мазепа змушений був починати з придушення компанійськими полками заворушень, які спалахнули по всій Україні після Коломацької ради. Винних у розрусі карали так, як звичайно карали в ті часи. Правда, аби старшина сама не чинила самосуду, новообраний гетьман відразу видав універсал, який сповіщав, що без суду ніхто не має права карати.

Розуміючи причини розрух, намагався якось зарадити біді, оголосивши про відміну ненависних народові оренд. Особливо розперезалася козацька старшина, яка правдами й неправдами гребла під себе маєтності та загадувала селянам усе нові повинності. Це відразу приводило до вибуху нових розрух. Заграви пожеж раз у раз осявали нічне небо… Стати селянинові козаком – тепер це було річчю неможливою. Старшина потребувала ратая, гречкосія… Для того ж гречкосія Мазепа був «дука» і не мав нічого такого, що вирізняло б його з-поміж інших панів; для старшини був якщо не вискочкою, то дуже спритною людиною, яка вміла використати момент. До того ж усі на Лівобережній Україні вважали його «ляхом», чужим, зайдою.

Сяк-так заспокоївши універсалами та шаблями народ, Мазепа мусив поспішати виконувати царські розпорядження. Мусив будувати нові фортеці та міста по лінії південної Гетьманщини – вздовж рік Орелі та Самари. Для того весною 1688 року з усіх полків розпорядився дібрати для робіт 20 тисяч козаків, що відразу викликало незадоволення серед них. Козак, покликаний на службу, мав замість шаблі вимахувати лопатою.

Поборовши опір та незадоволення козаків, небавом узявся до будівництва фортець, серед яких найважливішою була Новобогородська. Робота закипіла. Мазепа сам керував будівництвом, а побудувавши «городки» – позаселював їх. Незадоволеними відразу почулися запорожці, які вважали, що будівництво порушує їхні права на присамарські степи, хоча Мазепа пояснював, що будуються фортеці для охорони від турків і мають служити базою для наступу на них. Врешті гетьман задобрив козацтво грішми. Козацтво дарунок прийняло і зробило вигляд, що повірило гетьманові.

Маючи фортеці, московський уряд вирішив справу з турками не затягувати і йти проти них війною, тим більше, що успіхи австрійців та венеційців спонукували до цього. Новий похід почався весною 1689 року. 112-тисячну московську армію, до якої входили.українські слобідські полки, знову очолив князь-фаворит Голіцин. З ним мусив йти гетьман Мазепа.

Цього разу похід був вдалішим, бо почався ще до засухи в степах, а тому армія без пригод (якщо не брати до уваги, що хан вдарив на неї з двох сторін, але був відігнаний) дібралася до Перекопу, однак далі Голіцин йти побоявся, бо за отим злощасним Перекопом усе навколо було винищене турками. На початку червня військо вирішило відступити.

Цього разу не палахкотіли пожежі, гетьман не злословив і не насміхався, як Самойлович, «з дурної Москви», а був добрим, і тому годі було шукати винного за невдачу. Голіцинові не лишалося нічого іншого, як запевнити регентку Софію, що похід вдався, роздзвонити про успіхи та досягнення і помпезно повернутися до Москви. Зворушена регентка, яка своєму фаворитові ладна була й неба прихилити, зустріла учасників походу, мов справжніх героїв, і понагороджувала їх орденами.

Нарешті регентка Софія згадала, що варто було б познайомитися з гетьманом своєї колонії. Раніше й справді не було як. Гетьман то втихомирював людність, то будував фортеці й заселював їх, то потім знову брав участь у «звитяжному» поході на турків.

На початку серпня 1689 року гетьман Мазепа з усією генеральною старшиною, п’ятьма полковниками та почтом з 300 осіб ступив на пороги білокамінної Москви. Зустріли його з великими почестями.

Та сталось непередбачене. Молодий та енергійний, але досі номінальний цар Петро збунтувався, усунув регентку Софію від справ, ув’язнив у монастирі й оголосив, що бере владу в свої руки. Фаворита Голіцина відразу звинуватив у невдачі кримських походів і заслав милуватися північним сяйвом, а дяка Шакловитого, нашіптувача й ревного прихильника Софії, відправив, як мовиться, на той світ. Над гетьманом зависла реальна небезпека піти туди ж. Та поки точилася боротьба між Софією, що окопалась у Кремлі, і Петром, який засів у Троїцько-Сергіївському монастирі, Мазепа не втік на Україну, а поспішив до молодого царя, мав з ним тривалу розмову і, кажуть, дуже йому сподобався.

Недругам Мазепи довелося прикусити язики. Підтримка царя важила багато. Заручившись царською прихильністю, Мазепа відразу по прибутті додому розправився з очевидними ворогами, а з рештою швидко знайшов спільну мову, нагородивши великими маєтностями та високими урядами. Зрештою, не збирався воювати з ними, а тільки притягнути на свій бік. Хотів перетворити їх на заможну, освічену верству, аристократію, на яку можна було оперти державну будову. Так було у світі. За таким зразком мріяв будувати й свою державу Україну.

Опісля багато істориків вважатиме помилковим розрахунок гетьмана на привілейований старшинський стан. Однак Іван Мазепа був свідком Брюховеччини і того, до чого призвело потурання «народним ідеалам». Він спирався на досвід могутніх держав й іншого шляху в конкретних історичних обставинах не бачив, зрештою, як і не бачив його молодий цар Петро, також ставлячи на національну аристократію. Від самого початку свого правління Іван Мазепа робив усе, щоб піднести українську старшину економічно, культурно та до певної міри політично, чим швидко завоював її довір’я.

Попри залежність від Москви влада гетьмана була велика. Він роздавав маєтки за службу та військові заслуги, призначав на посади. Це, зрозуміло, узалежнювало старшину від гетьмана, але й старшина мала засоби впливу на нього. Статті 19 – Глухівського, 12 – Переяславського з 1674 року та 10 – Коломацького договорів вказували, що якби гетьман, «забувши Божий страх», замишляв зраду, то святим обов’язком старшин є негайно про це донести Москві. Цар гарантував старшині правовий захист.

Гетьман не міг без згоди Москви когось із старшин усунути з посади. Донос у ті часи був могутньою зброєю проти гетьмана. Мазепі постійно доводилося вміло і тонко маневрувати між Сціллою та Харібдою, між старшиною та Москвою, аби провадити свою політику. І йому це вдавалося. Довір’я та підтримка царя боронили його від старшини, а творення зі старшини привілейованої касти убезпечувало від Москви. Врешті домігся необмеженої на Україні влади. Власне це й уможливило Мазепі зробити для України те, чого не зміг досягти жоден гетьман. Україна здобула визнання серед європейських держав. Час нехтування Україною за гетьмана Мазепи минувся.

В особі нового гетьмана український народ мав не тільки талановитого політика й адміністратора, але й щедрого покровителя української церкви та мецената національної просвіти. Своїм коштом він побудував багато величних церков і монастирів у Києві, Чернігові, Переяславі та по інших містах і навіть селах, не забуваючи щедро обдаровувати їх. Могилянська академія дістала від нього новий будинок, аби в ньому пізнавали науку діти з «малоросійських сімей», що хотіли вчитися.

Мазепа фундував школи, бурси, шпиталі. Мистецький стиль його будівель в історії українського зодчества дістав назву «мазепинського барокко». Всіляко сприяв діяльності монастирів, розуміючи, що через монастирські школи та друкарні ведеться просвіта народу, а новому київському митрополитові Варлаамові Ясинському в той важкий час зумів виклопотати сан екзарха московського патріарха, аби тим самим піднести значення української православної церкви.

Багато добра зробив він і для простого люду. За його гетьманування в життя увійшло право. Універсалом 1691 року заборонялось власникам местностей обтяжувати селян новими повинностями, а козаків неволити до переходу в стан посполитих. Універсалом 1692 року цим же власникам заказано взагалі накладати нові повинності. Врешті, універсалом 1701 року звів їх до двох днів на тиждень. Порушників суворо карав.

Здобувши міцну підтримку старшин та простого люду, Мазепа сміливо почав виступати проти московського уряду та його щораз більших утисків. Він переконав царя, що фортифікаційні роботи повинні виконувати козаки, а не селяни, і не тому, що останні понад міруобтяжені різними повинностями, а тому, що робота козаків ефективніша і якісніша.

Він знайшов логічні аргументи, аби переконати царя, що козаків не слід безжалісно виснажувати непосильними походами та експлуатувати при будівлі «городків» та фортець. Розуміючи, як народ ненавидить оренди, універсалом з 1692 року ліквідував їх, а для того щоб державна скарбниця не спорожніла і могла утримувати охотницькі полки, ввів прогресивний податок на шинки та винокурні, подбавши водночас, аби простому люду не чинено «досад» на горілку, потрібну для христин та весілля. Однак цей податок завдав немалих збитків, і після згоди старшини Мазепа знову ввів оренду, пояснивши народу конечність такого кроку. Дбав про розвиток торгівлі і змусив чужоземні держави не чинити українським купцям перешкод.

Як і слід було чекати, в опозицію до політики Івана Мазепи стало вільне Запорожжя. Будівництво фортець проти Туреччини ставило під сумнів саме існування козацтва, оскільки функції охорони границь від наскоку татар та турків тепер перебирали на себе Москва та гетьман. Незадоволення незабаром переросло у війну, яку очолив Петрик, котрий служив під рукою генерального писаря В. Кочубея. Він утік на Запорожжя і там став бунтувати козаків проти «москалів та Мазепи».

Не знайшовши підтримки, прибув у Крим, де від імені «Удільного Князівства Київського, Чернігівського і всього війська Запорозького Городового» 26 травня 1692 року уклав договір про «вічний мир і братерство» проти Москви та Польщі. Татарський хан визнав Петрика гетьманом і дав йому кілька тисяч орди під командуванням калги. Прибувши з ордою на Січ, Петрик був достойно прийнятий, але підтримку знайшов тільки серед голоти, яка й обрала його своїм гетьманом. Калга вручив йому гетьманські клейноди: бунчук, булаву та корогву.

Новоспечений гетьман, як і годиться, невдовзі розіслав по Україні універсали, в котрих сповіщав, що хоче з допомогою Криму визволити український народ від «тиранства Москви» й «від немилостивих панів», а також закликав «скинути московське невільницьке ярмо з вільних козацьких хребтів».

З військом Петрик увійшов у Гетьманщину, здобув кілька прикордонних містечок над Ореллю, але Мазепа швидко примусив його відступити.

Невдача з походом не зупинила Петрика. На ханському престолі засів Селім-Герей, який люто ненавидів Москву і колись був союзником П. Дорошенка. Він охоче підтримав Петрика, дав йому орду, не меншу від реєстрового війська Мазепи, з якою, долучивши кілька сотень козаків, в січні 1693 року новоявлений гетьман знову з’явився на Україні. Запорожжя, що бунтувало проти Мазепи, чомусь не захотіло підтримати Петрика. Самозванець дійшов аж до Полтави, але, довідавшись, що на нього йде Мазепа, втік. Після 1696 року Петрик зійшов з політичної арени…

Поведінка Петрика видалася багатьом дослідникам дуже дивною. Він не вступає, маючи велике військо, у сутичку з Мазепою, а поспішно втікає: активно розсилає універсали, відверто заявляючи у них, що Україна повинна виборювати собі незалежність; активно, але без успіху, бунтує Запорожжя, а хан визнає його, писаря, гетьманом. Зацікавлення особою Петрика зросло ще більше, коли договір з Кримом було порівняно із конституцією П. Орлика 1710 року. Багато пунктів разюче подібні…

Не маючи прямих доказів, історики припустили, що поява на політичній арені бунтівної фігури Петрика не була випадковою, а його діяльність – далеко не стихійний бунт, а вміло керована зверху (самим Мазепою або кимось з його старшинського оточення?) акція. Згідно з цим припущенням, Мазепа через Петрика хотів підняти проти Москви Туреччину та Крим, виступити в критичний момент на їхньому боці, однак, бачачи провал задуманої операції і слабу підтримку Криму, виступив проти Петрика.

Хоч би як там було, але з тієї розрухи Мазепа виніс кілька уроків, а саме: Крим та Туреччина в цій хвилі не зможуть його підтримати, власне кажучи, не мають сил виступити проти Москви; козацька старшина міцно стоїть на його, Мазепиному, боці; на цьому ж боці стоїть за ним Запорожжя, крім вічно невдоволеної та ласої на воєнну здобич голоти; український народ ще не готовий підтримати ідею самостійності та незалежності…

Ще не вляглася справа з Петриком, як Україна була втягнута царем Петром у нову війну – за доступ до Чорного та Азовського морів. Мета цієї боротьби була зрозуміла українському народові й торкалася його життєвих інтересів, а тому козаки охоче взяли участь у поході Проте перший з них, 1695 року, не мав успіху. Більш вдалим був похід наступного року, який завершився взяттям Азова, завдячуючи головно козацькому корпусові під проводом Лизогуба.

У чотирирічній кампанії було завдано відчутних втрат туркам, але кінцеву мету здійснити вдалося тільки частково. Підвели союзники. Австрія в Карловцях уклала з Туреччиною сепаратний мир, до такого ж заходу вдалася й Польща. Петро залишився сам і був змушений 30 липня 1700 року в Царгороді підписати з Туреччиною перемир’я на тридцять років. Туреччина поступалася Москві Азовом та північним узбережжям Азовського моря, зобов’язавши царя не будувати укріплення вздовж долішнього Дніпра, а старі фортеці поруйнувати.

Не здобувши виходу у світ через Чорне море, цар Петро вирішив домогтися свого на Балтійському морі, береги якого належали Швеції. Для цього він уклав договір із саксонським курфюрстом Августом, який незадовго перед тим був обраний польським королем. Спільність інтересів Августа і Петра полягала в тому, що новий польський король хотів відібрати від шведів Лівонію, яку свого часу, згідно з договором в Оливі, віддав шведам Ян II Казимир.

До коаліції пристав і король Данії, який мав надії на Шлезвіг-Гольштинське герцогство. Союзники до війни не були готові, але вважали, що молодий король Швеції Карл XII до неї підготовлений не менше. Почали її одночасно Данія й Август наприкінці 1700 року. Данія окупувала бажане герцогство, а Август – Ригу.

Однак союзники прорахувались. Карл XII виявився хитрішим. Він несподівано висадився з військом у Копенгагені й примусив короля Данії укласти з ним мир та вийти з коаліції. Все відбулося блискавично. Петро в цей час чекав вістки про закінчення переговорів з Туреччиною в Царгороді, аби на півдні мати розв’язані руки. Договір з Августом та Данією зобов’язував його виступити проти шведів. Тільки довідавшись про успішні переговори з Туреччиною, він одразу оголосив війну Швеції.

Війна розпочалась з облоги Нарви. Мав Петро з собою 40 тисяч, війська під командою чужоземних офіцерів, бо своїм цар тоді ще не довіряв. Облога затягувалася. Та ось несподівано з невеликим військом з’явився Карл XII і 20 листопада розбив царську армію. Погром був страшний. Петро втратив всіх генералів та офіцерів, обоз, військовий скарб, артилерію. До того ж, розгромивши московське військо, Карл XII відразу пішов на Августа.

Іншого така нищівна поразка знеохотила б до дальшої війни. Тільки не Петра. Він рішуче бажав узяти реванш. Це бажання і мало бути реалізоване за рахунок України.

Ще за Переяславським договором московські царі зобов’язувалися не використовувати у війнах збройні сили України, якщо ті війни безпосередньо не зачіпали її життєвих інтересів. Цієї умови дотримувалися пізніші московські царі Петро знехтував нею.

Ще вирушаючи у похід під Нарву, він розпорядився виступити й українському військові. 12 тисяч козаків під проводом полковника Обидовського вирушили під Нарву, але під Псковом дізналися про розгром Петра. Козаки дуже натерпілись у цьому поході від голоду та холоду, кілька тисяч їх згинуло, а основна маса повернулась додому каліками. На зміну був викликаний семитисячний корпус.

Тим часом Карл XII розбив Августа й з Лівонії пішов на Литву. Аби заспокоїти перестрашеного Августа, цар зміцнив свій союз з ним і обіцяв всіляку підтримку. Однак Річ Посполита не була б Річчю Посполитою, коли б навіть у такій трагічній ситуації не спробувала урвати щось для себе. Вона зажадала від Петра як компенсацію за втрати повернути рештки Правобережної України, які згідно з «Вічним миром» залишалися лід Москвою. Мазепа категорично запротестував проти цього.

Доля Августа була на волосинці – Карл XII успішно завойовував Польщу, тож Петро змушений був подавати Августові допомогу. Для цього війська Мазепи було вислано в Білорусію. Окрім того, українське військо під проводом полковника Апостола рушило на північ, де під Ерестфером у Ліфляндії разом з царськими частинами розбили шведського генерала Шліпенбаха.

Українці захопили велику військову здобич, яка за законами тодішньої війни мала дістатись їм, але ненаситні російські офіцери її відібрали. Козаки скаржилися, що до них ставляться вкрай погано, хоча насправді вони були головною ударною силою армії. Їх ображали, з них насміхалися, не давали їсти, не платили грошей і чинили всілякі утиски. До того ж козаки розуміли, що здобувають перемогу не собі, а Москві і кладуть голови за чужу їм справу. Цар вимагав від Мазепи коштів. Серед народу прокотилося незадоволення. Торгівля через Балтику припинилася. Всюди чувся занепад.

Непереможений досі Карл XII розбив Августа, захопив Варшаву та Краків. Польська армія стала масово переходити на шведський бік. На польський престол почав претендувати замість Августа Саксонського познанський воєвода Станіслав Лещинський, якого підтримував шведський король. Польща розділилась: одні були за Августа, другі – за Лещинського. На підтримку прихильників Августа в 1703 році Мазепа вислав дванадцятитисячний козацький корпус, а сам з сорокатисячною армією рушив на Правобережну Україну.

Згідно з попередніми договорами більша частина Правобережної України залишалася за Польщею, крім Києва та Кам’янця, що належав туркам. Цю частину України не можна було заселяти та колонізувати, бо вона мала бути буферною зоною. Міста і села тут були поруйновані, заростали терном, а люди порозбігалися по всіх усюдах. Ян III Собеський, боячись, щоб турки не порушили договору і не напали на Польщу, універсалом 1684 року на забороненій для заселення землі відновив козаччину. Над козаками Призначався гетьман.

Незабаром Правобережна Україна почала заселятись. Ожили міста й села. Один за одним виникали козацькі полки на чолі з полковниками. Вирізнявся серед них Семен Палій, що походив з Чернігівщини. Його осідок був у Фастові, на самому кордоні з Гетьманщиною, в якихось шістдесяти кілометрах від Києва. Вже у 1694 році С. Палій повідомляв Мазепі про те, що знайшов цей край спустошеним і працював над ним, як у рідному хазяйстві, засіваючи збіжжям та дбаючи, аби збільшувалася його людність, побудував на хвалу Богові церкви. Він самостійно воював з турками, робив великі воєнні виправи на південь, здобував перемоги і мав неабияку славу серед народу.

Коли вже земля родила, сади плодоносили, а по селах та містах забіліли хати, поляки почали порпатись у паперах і пригадувати, що колись і вони там мали маєтки. Почались конфлікти. Палій, як і кожен тодішній полковник, на заяви поляків не реагував і не дозволяв їм захоплювати землі. Реально оцінюючи обстановку і розуміючи, що польський король та шляхта все одно не дадуть спокою ні йому, ні переселенцям, Палій хотів віддати владу на Правобережній Україні українському гетьманові вже у 1688 році, але Москва тоді не хотіла ускладнювати стосунки з Польщею, з якою недавно уклала «Вічний мир».

Дізнавшись про наміри Палія, поляки схопили його і кинули до в’язниці, з якої він втік, а дібравшись додому, вигнав польську залогу з Фастова, а потім розпочав війну з польськими загонами, які з’являлися раз у раз. Врешті у 1700 році проти Палія було вислано військо з артилерією та оголошено посполите рушення на Лівобережній Україні Та намір не вдався. Палій легко розгромив польську армію та рушення і звернувся до Мазепи, аби той взяв Правобережну Україну, визволену від поляків, під своє покровительство. Проти цього категорично виступив Петро І.

З такою поразкою Польща змиритись не могла, а тому, зазнаючи ганебних невдач від шведів, кинула майже всі свої сили на Правобережну Україну. Народне повстання проти поляків, з ласки Петра І ніким не підтримане, було придушено. Поляки мстилися жорстоко. Мазепа, коли поляки просили допомогти або розправитися з Палієм, мовчав, але прийняв до себе козаків, які повтікали до нього після поразки.

Тепер, у 1704 році Мазепа був змушений іти на шведів у глиб Польщі на допомогу Августові Саксонському. Козаки під проводом полковника Апостола розбили шведську армію, якою командував Лейонгельм, та визволили Варшаву. Сам Мазепа участі у тих походах взяти не міг через конфлікт з Палієм і змушений був затриматися в Бердичеві.

Обидва – і Мазепа, і Палій – були віддані Україні. Різниця в тому, що Палій – переконаний демократ – хотів утримати народоправство та порядки, які були на Січі. В очах Мазепи він був демагогом, що має надзвичайно широку підтримку в масах. Не таку українську державність мріяв будувати гетьман. Авторитетний Палій міг тільки зашкодити цьому, тому Мазепа арештував його, відправив спочатку у Батурин, а відтак до Москви. Москва довго не церемонилась і заслала Палія туди, куди кидали на загибель усіх: в Сибір. Авторитет Мазепи в очах народу впав.

Тим часом Карл XII розбив й вигнав Августа з Польщі. Шведи взяли Львів, і українське військо мусило відступити. Однак Мазепа утримував за собою Волинь та Київщину і, як тільки Карл XII пішов з армією на Саксонію, рушив влітку 1705 року до Галичини і незабаром окупував її аж до Сандомира. З Саксонії Карл XII переніс воєнні дії у Литву, а тому, намагаючись пригальмувати тріумфальний хід шведського короля, Петро І весною 1706 року знову покликав на допомогу Мазепу.

Похід на Мінськ був невдалий. Козаки зазнали великих втрат. Притримуючи ворогів дрібними силами, Карл XII усю свою потугу знов кинув до Саксонії і зайняв її. Август був змушений піти на сепаратний мир, який підписав 18 вересня в Альштрандті, згідно з яким зрікався польської корони на користь Станіслава Лещинського і розривав союз з Москвою. Шведський король, вивівши з коаліції проти себе ще одного учасника, мав розв’язані руки і вирішив дати бій Петрові І.

Весною 1707 року він вирушив із Саксонії на схід. Подальших його планів ніхто не знав. Міг відразу з Саксонії йти на Польщу, а відтак на Україну чи на Литву, а потім на Москву.

Вістка про похід Карла на схід викликала тривогу. Цар Петро І вимагав від Мазепи зібрати всі сили в кулак та укріплювати Київ. Війна, яка велась, вже всім набридла. Десятки тисяч козаків полягли в чужих землях за зовсім чужу їм справу. Цар вивозив з України хліб, фураж; торгівля припинилася. Селяни, замість працювати на полі, мусили постійно будувати нові укріплення та фортеці. Війна далась взнаки і старшині, яка стала ремствувати радше з політичних міркувань. Цар Петро розглядав Україну тільки як знаряддя для досягнення своєї мети.

Що чекало Україну в майбутньому? Поповзли чутки, що завойовану Мазепою Правобережну Україну цар готовий віддати полякам або шведам, будь-кому, хто продасть або відступить йому за це шмат балтійського узбережжя. Отож, якщо Карл XII рушить на Україну, цар Петро не боронитиме її, кине напризволяще. Виснажена, перебита на чужих війнах Україна тепер стояла беззахисна… Наставав час Мазепи. Війна і адміністрування Петра показали: для Москви Україна є не тільки колонією, яку дозволено немилосердно обдирати, а й тим ласим куснем, яким можна спокутувати ворогів. Така перспектива нікого на Україні не задовольняла.

Постійні спроби Мазепи знайти союзника для боротьби проти Москви закінчувалася невдачею. Даремним було шукати допомоги в Польщі, яка мала такі ж претензії до України, як Москва. Не могла бути сильним партнером розтерзана війнами Туреччина. Єдиною реальною силою була Швеція, яку збудив до дії сам Петро І. Обставини складалися так, що для України не було важливим, хто в цій війні переможе. В разі перемоги Карла XII Україна ставала б здобутком Станіслава Лещинського. Перемога Петра означала скасування автономії України.

Україна за такого розкладу сил мусила вирішувати свою долю сама. Гинули козаки, які б мали її боронити. Ті сили танули. Нескінченні рекрутства, реквізиції харчів, обдирання скарбу, розбій московських солдатів привели до того, що населення почало звинувачувати у своїх нещастях старшину. І та устами козацьких полковників Апостола та Горленка сказала Мазепі: «Всі ми за душу Богдана Хмельницького молимо, за те, що він визволив країну з польського ярма, а твою душу й кості наші діти проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі!» В цих словах сконденсувалось те, що тоді думалось і говорилось повсюди на Україні.

Зарадити міг тільки союз із Швецією. У цьому разі Україна зберігала шанс на самостійність і захист від поляків та Москви.

Мазепа затягував справу. Він обмірковував її на всі боки, не був впевнений у своїй старшині Він хотів, щоб вона сама виступила ініціатором союзу зі шведами. Дослідники навіть схильні вважати, що ідея стати на бік Швеції не належала Мазепі, а була йому нав’язана старшиною. Зародилася вона навесні 1707 року, коли головна старшинська команда перебувала в Жовкві, неподалік Львова. Там на квартирі генерального обозного Ломиковського відбулась таємна нарада про перегляд статей Галицької умови Виговського із Польщею. У Жовкві й було заявлено про готовність старшини йти на союз зі Швецією…

Як насправді встановлено стосунки з Карлом XII, історія певно сказати не може через брак документів, бо спирається тільки на спогади очевидців чи сучасників. Нав’язування таких стосунків глибоко засекречували.

На думку дослідників, Мазепа вступив у зв’язки з противниками Петра ще в 1705 році, коли перебував з військом у Польщі. Ініціатива, як гадають, вийшла з польських кіл, які підтримували Станіслава Лещинського. Відомо, що восени 1705 року Станіслав Лещинський направив до Мазепи таємного посланця.

Місток до шведів був прокладений, але Мазепа не поспішав будувати конкретні плани, адже без згоди старшини він нічого вдіяти не міг. Старшина навіть на здогадувалася про зносини Мазепи зі Швецією, аж поки його найближчі співробітники генеральний обозний Іван Ломиковський, полковники Горленко, Апостол, Зеленський не стали наполягати, щоб гетьман використав важке становище Москви і врятував Україну в союзі зі шведами. Зрештою, в тому, що старшина прагнула укласти такий союз, нічого несподіваного не було.

Ще Богдан Хмельницький, воюючи з Польщею, навіть проти волі Москви мав союзником Карла-Густава X, діда Карла XII. Користь з такого союзу була очевидна. Швеція – далекий сусід України – не мала з нею спірних питань, які б треба було розв’язувати силою. Після смерті Хмельницького і переходу України на становище васала Москви ці стосунки перервалися. Тепер Швеція знову з’явилася на горизонті, і з нею знову пов’язували надії на сподівану волю.

Різні думки існують з приводу того, чому Мазепа пішов на цей крок. Офіційна російська історіографія намагалася переконати нас, що зробив він це з особистих міркувань – аби мати ще більшу владу та почесті. Така думка – а побутує вона й досі – не витримує щонайменшої критики. Було тоді Мазепі 70 років. Не мав дітей, був вдівцем. Владу на Україні мав безмежну. Цар Петро зробив його, якщо говорити про почесті, кавалером ордена святого Андрія Первозванного, вистарався для нього титул князя Святої Римської імперії.

Пилип Орлик, дуже близька до Мазепи людина, у своїй записці царському урядові, писаній двадцять років пізніше, пояснював цей крок Мазепи словами клятви, які гетьман виголосив при ньому на Євангелії:

«Я кличу всемогучого Бога в свідки й заприсягаю, що не ради високих почестей, не для багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що єсте моїм урядом, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користі всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей – хочу я за поміччю Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і рідний край не загинули ні під москалями, ні під шведами. Коли ж я це роблю ради яких-небудь приватних інтересів, то нехай поб’є мене душею і тілом Бог, в Тройці Святій Єдиний, і безневинно понесені муки Христові».

Тяжко припустити, щоб Мазепа фальшивив, будучи ревним християнином, котрий стояв на порозі смерті. Мотиви вчинку Мазепи, отже, зрозумілі Історії залишається тільки здогадуватись, на якій стадії і коли саме дійшов до них гетьман. Зрештою, історію такі питання цікавлять менше. Вони виходять зі сфери її зацікавлень і переходять вже у сферу здогадок…

Шведсько-український союз був укладений 1708 року. Повний текст того договору досі не відомий, однак головні пункти його знаємо: обидві сторони зобов’язувалися не укладати сепаратного договору, а шведський король брав на себе обов’язки боронити Україну й допомагати їй визволитися від Москви.

Цьому союзу міг би реально перешкодити сам Петро, якби повірив доносові генерального писаря Кочубея та полтавського полковника Іскри у 1708 році. Дослідники по-різному намагаються пояснити причини того доносу, як і те, чому Петро наказав стратити донощиків. Василь Кочубей, поза сумнівом, був людиною, втаємниченою у справи гетьмана. 27 пунктів доносу свідчать про його добру обізнаність з ними. Кочубей був одним із тих, хто привів Мазепу до влади.

Правда, в 1704 році обидва розсварилися через дочку Кочубея, Мотрю, з якою, своєю похресницею, Мазепа хотів одружитися. З одруженням нічого не вийшло. Потім вони помирились, і гетьман, очевидно, не крився перед Кочубеєм зі своїми планами. Твердять, що ініціатором написання доносу була дружина Кочубея, Любов Федорівна, якій забаглось бути гетьманшею, а точніше гетьманом, бо мала свого чоловіка за нездатного до цієї справи.

Поведінка Кочубея багатьом видалася дивною. На слідстві він зрікся написаного і признався, що оббрехав Мазепу. Прекрасно знав, на що йде, – і нараз зречення. Чому? Були нестерпними тортури? Чи, може, в тих страшних муках відчув біль всієї України, що волала спасіння від царя, а тому зрікся своїх показань, відкривши тим самим дорогу Мазепі, який це спасіння міг принести? Історія про це мовчить…

Неправдоподібним видається, щоб Петро не повірив доносу. Принаймні з таких доносів черпав інформацію і на ній будував свою політику. Не міг він не бачити, що його ставленням до України обурені всі, від посполитих до старшини.

Багато дослідників вважає: Петро вчинив мудро. Дав-бо знати, що не повірив Кочубеєві та Іскрі. Зрештою, нічого іншого йому не лишалося. Піти з військом на Україну і розбити Мазепу не міг, бо могли цим скористатись шведи і піти на Москву. Кочубея та Іскру відправлено до Мазепи і влітку 1708 року біля Києва страчено. Відтоді між царем і Мазепою починається хитра гра. Петро кличе гетьмана до себе «на розмову», а Мазепа передає, що неімовірно заклопотаний, що хворий і прибути не може.

Карл XII зирішив йти на Москву через Литву, щоб бути ближче до шведських провінцій на східному березі Балтійського моря, звідки міг дістати допомогу. Аналізуючи цей похід, деякі історики схилялися до думки, що шведський король, хоч і був блискучим воїном, стратегічного мислення не мав, що його воєнні виправи були звичайною авантюрою, яка призвела до втрати Швецією наймогутнішої в Європі армії, а для самої країни мала фатальні наслідки. Однак ретельніший аналіз показує інше: кожен похід та бій був добре розроблений, а в катастрофі, яка сталася, вирішальну роль відіграли обставини, а ще більше випадковості, яких не може передбачати навіть геній.

За шість місяців шведська армія пройшла 900 кілометрів і на початку березня 1708 року стала неподалік Вільна. Над Віслою стояла царська армія, яку К ар л XII, обійшовши з правого флангу, примусив відступити. Далі шведи рушили на Мінськ, викликавши з Курляндії на допомогу дванадцятитисячний корпус генерала Левенгавпта.

Сам Карл XII мав 38 тисяч воїнів. Всі думали, що шведський король поведе армію через Смоленськ на Москву. Розбивши царську армію коло Головчина, Карл XII зайняв Могилів і вийшов до Дніпра. На армію Левенгавпта він чекав там цілий місяць і, не діждавшись, рушив даль Московська армія, відступаючи, спустошувала на своєму шляху все. Карл XII, зважаючи на обстановку і ощаджуючи сили, в ста кілометрах від Смоленська різко змінює свої плани і повертає на Україну, щоб обійти головні ворожі сили з правого флангу і вийти на Москву через Сіверщину, Брянськ та Калугу.

Та цьому плану не судилося здійснитись. Царська армія оточила генерала Левенгавпта, що поспішав з допомогою основній армії, і розгромила його біля села Лісного в Білорусії. Було втрачено весь обоз та артилерію, а вийти з оточення генералові вдалося тільки з половиною вояків. Петро назвав бій біля Лісного матір’ю Полтавської битви і гучно відзначив цю важливу перемогу.

Відтоді фортуна відвернулась од шведів. Висланий наперед для здобуття стратегічних пунктів Сіверщини, загін генерала Лягенкрона збився з дороги. Московська армія посувалася паралельно до армії Карла XII на схід від неї і захоплювала всі важливіші пункти, які мав зайняти генерал Лягенкрон. Армія Карла XII заставала тільки руїни. Наближалася жорстока зима. Продовольства у шведів не було. Карл XII вирішив зимувати на Україні Мусив йти швидко, щоб його не випередив Петро.

Мазепа не хотів, і це зрозуміло, щоб Україна стала театром воєнних дій. Якби події розгорнулися поза її межами і Москва була б розгромлена, тоді, маючи союз зі шведами, Мазепа легко прогнав би московську залогу. Справа ускладнювалась тим, що про домовленість зі шведами народ нічого не знав. План тримався в глибокій таємниці. Аби донести цей план до народу, потрібні були час та добра агітація, а події розвивалися блискавично, та всюди стояло московське військо.

Більше того, коли заблуканий полк генерала Лягенкрона вступив на територію Стародубського полку, тамтешній полковник Скоропадський, не знаючи, що робити, хоч і був втаємничений у плани Мазепи, вступив у бій проти шведів.

Вістка про похід Карла XII на Україну налякала Мазепу. Він розцінив цей крок шведського короля як неправильний і фатальний, бо знав, що відразу за Карлом XII на територію України вступить царська армія. Так і сталось.

Мазепі не лишалось нічого іншого, як піти на допомогу шведам. Коли до Батурина, столиці гетьмана, наблизився загін армії Петра, який ніби кликав «на розмову» Мазепу, той вирішив, що баритися : нема чого, і, залишивши в столиці для оборони десять тисяч війська під проводом полковника Чечеля та гарматного осавула, німця Кенігзена, разом з п’ятьма тисячами козаків поспішно вирушив назустріч Карлові XII. Козаки навіть не знали, куди йдуть. Тільки перейшовши Десну, гетьман все пояснив; з’єдналися армії коло села Орлівки.

Петро дуже швидко дізнався про все, що сталось.

Батурин оборонявся і чекав підмоги від Мазепи, що мав надійти. Підійшов запізно. Населення було вирізане, а від столиці лишились закривавлені руїни…

Карл XII вирішив йти на південь, аби на свою сторону привернути Крим і Туреччину. Його агенти вже давно там вели переговори. Та поки йшли переговори, наступила зима. Військо Карла XII зупинилось у північній Полтавщині. Московське військо стало поблизу. Морози того року були тріскучі. Від них загинуло кілька тисяч шведів, хоч, здавалось би, мали бути звичні до такої холоднечі.

В лютому, коли морози були найсильніші, Карл XII кіннотою почав наступ у глиб Слобідської України й буквально розгромив московську кінноту, яка надовго втратила свою боєздатність. Та тут несподівано вдарила відлига, все затопило водою, і наступ шведів припинився. Карл змушений був повернутись на зимові квартири, бо московське військо дедалі більше докучало армії, що там лишилась.

Українське населення, тероризоване московськими військами, до шведів, як твердять, ставилося байдуже. Король видав спеціальний указ, аби з українцями поводитися добре, не завдавати їм ніяких прикростей…

Істотної допомоги Карл XII від Мазепи так і не дістав, за винятком тих кількох тисяч козаків, які він привів з собою. Проте ранньою весною 1709 року на бік шведів перейшло Запорожжя, що його уклінно закликав Петро стати проти гетьмана. В рішучу хвилину вільне і завше опозиційне до гетьмана козацтво, завдяки тодішньому отаманові Костеві Гордієнку, стало за Україною. Гордієнко привів на зимові квартири шведів три тисячі запорожців на конях, що дуже важливо, бо посилювало пошарпану під час зимової кампанії шведську кавалерію.

Запорожжя в присутності Мазепи склало з Карлом XII формальну угоду, згідно з якою король зобов’язувався примиритися з Москвою тільки за умови визволення України та Запорожжя.

Була ще надія на турків. Та переговори з ними посувалися повільно. Розуміючи небезпеку з боку Туреччини та Криму, Петро зайшов у тил запорожцям і зруйнував Січ над Чортомликом та фортецю Переволочну, що були вище порогів, де Ворскла впадає в Дніпро. Це був блискучий хід московського царя. Він винищив всю запорозьку флотилію, унеможлививши пізнішу переправу шведів на другий бік Дніпра після поразки під Полтавою. Цар Петро був вірний своїй тактиці. При руйнуванні Чортомлика та Переволочної, як і при здобутті Батурина, всіх козаків та населення вирізали.

На початку травня шведська армія перейшла на південь і облягла фортецю Полтаву. Карл XII за всяку ціну хотів втягнути головні московські сили в генеральну битву. Московська армія, розуміючи це, такої битви уникала, поволі ослаблюючи шведів. Карл пришвидшував хід подій, бо розумів, що в разі успіху до нього відразу приєднаються турки й татари, можливо, й донські козаки, а навіть сама Україна…

Врешті битва відбулася 27 червня 1709 року. Наслідки її були фатальні не тільки для шведів та українців, а й для усієї Європи.

Сили противників були нерівні. Згідно з підрахунками шведських дослідників, Карл XII мав 18 тисяч війська та 30 гармат супроти 40 тисяч московського війська при 72 гарматах. Українські частини були по обох боках: одні з Мазепою, другі – з царем, тому до уваги дослідниками не брались. Раніше з такою чисельною московською армією шведи легко дали б собі раду.

Та армія Петра була вже не та. Карл XII знайшов в його особі гідного противника. Нещастя, до того ж, хотіло, щоб сам Карл XII не міг командувати військом у день вирішальної битви. За десять днів перед тим, він, об’їжджаючи місцевість, необережно наблизився до ворожих позицій і дістав серйозне поранення в ногу, а тому здав команду генералові Реншільдові, котрий, як уважають дослідники, припустився фатальних помилок.

Шведи програли битву, втративши 5 тисяч вояків, однак решта війська Карла XII могла спокійно спуститись по Дніпру, втекти до Туреччини, але не було на чім. Флотилію запорожців потопив Петро. Наспіла погоня, і виснажена шведська армія капітулювала. Мазепа та козаки, яким вдалося врятуватись, втекли до Туреччини. Невдовзі Мазепи не стало. Він помер 22 серпня 1709 року.

Небагато в нашій історії сюжетів, які б переважили за важливістю для долі українського народу ту битву. Весь дальший розвиток українського життя, передовсім відносини з Росією, проходив під знаком трагічного кроку Мазепи.

Так уже сталося, що свою ідею Мазепі здійснити не вдалося. Його ім’я було піддане анафемі, але сама ідея не згинула. Попри все вона жила… Аж поки не знайшла свого втілення в події 1 грудня 1991 року.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 242 – 265.