Мартиролог "Грос-лазарету" м. Славути: пошук загиблих воїнів продовжується

Шевченко М.

Проходять роки, десятиліття, але пам’ять про минулу війну, біль старих ран залишається. Ще й сьогодні на військових цвинтарях стоять обеліски з написом "Невідомий солдат", а сотні тисяч людей живуть надією дізнатися про долю своїх рідних більше, ніж у казенній жорсткій формулі – "пропав безвісти".

Тема радянських військовополонених лише недавно дістала права громадянства у вітчизняній історичній літературі. В експозиції Меморіального комплексу вона висвітлювалась теж у незначному обсязі, а дослідження носили локальний характер. На жаль, досі немає точної цифри втрат. За деякими джерелами із 5 мільйонів 734 тисяч 528 солдат і офіцерів, що потрапили у німецький полон, 3 мільйони 300 тисяч загинули в концтаборах [1]. 1 мільйон 366 тисяч 588 чоловік було знищено у 180 фабриках смерті для військовополонених, розміщених на території України [2]. Більшість військовополонених померла від голоду та інфекційних хвороб, десятки тисяч загинули під час перевезень та піших переходів.

Фашисти, відчуваючи свій неминучий кінець, як правило, знищували всю документацію таборів для військовополонених. І тому дуже мало лишилося даних про жертви. Їх зберегли у своїх споминах тільки ті, кому вдалося вижити.

Серед численних експонатів Меморіального комплексу у залі № 7, у якому ведеться про фашистський окупаційний режим в Україні, увагу відвідувачів незмінно привертають три книги обліку померлих в’язнів концтабору "Грос-лазарет" м. Славути (Кам‘янець-Подільської, нині Хмельницької області), де загинуло понад 150 тисяч радянських військовополонених [3]. Це найбільша кількість знищених у концтаборах військовополонених на території України.

Свого часу ці книги, безцінні свідоцтва фашистського геноциду, перебували серед експонатів Республіканської виставки "Партизани України в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників", яка працювала у Києві з 1946 по 1950 роки. У 1974 р., під час організації Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, книги були передані до його фондів.

Матеріали про концтабір м. Славути були оголошені на Нюрнберзькому процесі, причому у доповіді радянських юристів, де звинувачувався фашизм в злочинах проти людства, цей табір займав значне місце [4]. Документальні свідчення, що звучали на процесі, були опубліковані у збірниках Повідомлень надзвичайної державної комісії по встановленню і розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників у таборі [5]. Табір "Грос-лазарет" був створений для поранених і хворих радянських військовополонених восени 1941 р. і мав назву у німецьких документах "STAMMLAGER 357", що означало стаціонарний табір № 357. З жовтня 1942 р. до першої половини 1943 р., табір мав номер 301. Він розміщувався у двох кілометрах від м. Славута на території колишньої військової частини і займав десять триповерхових будинків, які були оточені огорожею із колючого дроту. Вздовж загорожі через кожні 10 м стояли вежі, на яких були встановлені кулемети, прожектори та охорона.

Адміністрація табору складалася із офіцерів та німецьких лікарів. У блоках медичний персонал набирався із військовополонених: головний лікар блоку, старший лікар (начальник відділення), два лікарі та два фельдшери і кілька санітарів, які прибирали, доглядали лежачих хворих, розносили їжу.

У "Грос-лазареті" одночасно перебувало 15-18 тисяч в’язнів. Хворих розміщували на багатоярусних дощатих нарах, що стояли у декілька рядів. Під час масового надходження хворих на кожному поверсі перебувало до 800 чоловік.

Біля кожного блоку були побудовані сараї-морги для померлих в’язнів. Блоки не опалювались. Люди лежали на голих нарах. Води не вистачало, навіть для пиття. Санітарна обробка людей не проводилась. Полонені по кілька місяців знаходились в старій одежі. Такі антисанітарні умови були додатковим засобом винищення військовополонених.

В’язні табору отримували абсолютно непридатне харчування і помирали від голоду. Харчовий раціон складався із 200-250 грамів ерзац-хліба та двох літрів баланди. На території "лазарета" не залишилося жодної травинки – усю поїли голодні люди. Таке "харчування" призводило до елементарної дистрофії, до виникнення тяжких кишково-шлункових захворювань, які найчастіше, закінчувалися смертю.

"Грос-лазарет", створений нібито для лікування військовополонених, не мав для цього ні умов, ні засобів. В таборі проводили хірургічні операції примітивними інструментами, здійснювали перев’язки старими перевареними бинтами та шматками білизни померлих в’язнів. Із медикаментів були лише марганцівка, йод, камфора.

Масовій смертності в’язнів всіляко сприяли німецькі лікарі та адміністрація табору, які навмисно розміщували поранених в одній кімнаті із хворими на дизентерію, тиф та туберкульоз, що сприяло розповсюдженню тяжких інфекційних захворювань. Періодично у таборі спалахували епідемії "парахолери". Це були "медичні" випробування нацистських ескулапів над полоненими. В такі дні помирало 60-80 % піддослідних в’язнів.

Охорона "Грос-лазарету" всіляко знущалася над полоненими. В таборі існував карцер для непокірних, відділ ґестапо, систематично проводилися розстріли небажаних.

Смертність військовополонених досягла небачених розмірів взимку 1942-1943 рр. В’язні візками цілодобово вивозили трупи у заздалегідь підготовлені ями. Згодом померлих просто не встигали ховати, для прискорення роботи їх викидали прямо із вікон бараків і вони лежали у дворі до потепління. Непоодинокими були випадки, коли ще живих людей закопували в могили.

Книги реєстрації померлих у Славутському таборі таємно, з ризиком для життя, вели самі в’язні. Всього в них записано 20 тисяч прізвищ, представників різних національностей: росіяни, українці, чуваші, казахи, узбеки та інші. Записи лаконічні, страшні: табірний номер, блок, прізвище, ім’я, по батькові, національність, адреса, спеціальність, рік народження і дата смерті. 1131 чоловік, взагалі не мають ніяких даних, лише порядковий номер. Це їх останнє послання до рідних і близьких, повідомлення, що вони не згоріли безслідно у полум’ї війни. Так, у 2 книзі на аркуші 108 є такий запис: "За листопад 1942 року прибуло з транспортом 494 померлих людей", на аркуші 281: "У лютому 1943 р. прибуло з транспортом 195 чоловік вже мертвих". 662 особи, прізвища яких записані у книгах, взагалі не мають адрес або вони не повні [6]. Всі, хто пройшов жахи "Грос-лазарету" і кому пощастило вижити, називають його пеклом, місцем найвитонченіших фашистських тортур.

Направлений науковцями музею запит до відділу громадських об’єднань державного архіву Хмельницької області, де зберігається фонд підпільних організацій і партизанських формувань області періоду Великої Вітчизняної війни, дозволив одержати копії цінних документів, фотографії табору і в’язнів, спогади, інші реліквії [7].

Ґрунтуючись на одержаних з архівів матеріалах, працівники музею почали листування з колишніми в’язнями: В.П.Яковлєвим з Краснодарського краю, М.Д.Сусановим з Орла.

Микола Дмитрович Сусанов війну зустрів на кордоні з Румунією, захищав Одесу і Севастополь. А під Севастополем поранений потрапив у полон до фашистів. Спочатку була Сімферопольська тюрма, а потім – страшний Славутський "Грос-лазарет". Сталося це влітку 1942-го, Сусанову було 24 роки. В листопаді 1943 р. після невдалої втечі його вивезли до Німеччини, де у 1945 р. він був звільнений американцями. Після війни вчителював, був директором школи на Орловщині.

Усі відомі джерела свідчать, що з самого початку існування концтабору "Грос-лазарет" там постійно діяли невеликі підпільні групи, що мали зв’язок з Славутським міським підпіллям.

На початку 1943 року у блоці № 2 створює підпільну групу головний лікар блоку Роман Олексійович Лопухін [8]. Ця група з червня 1943 року починає рити підкоп за межі табору. Робота тривала 6 місяців. в ній брали участь 82 полонених, довжина тунелю досягла 95 метрів. Ось що писав учасник підкопу О.П.Чистяков у своїх спогадах, що зберігаються у фондах музею: "За цей період було піднято на довжину 300 метрів – 385 тонн ґрунту, використано 1500 погонних метрів дощок для кріплення забою, витрачено для освітлення підкопу до 350 метрів електропроводу, до 1000 метрів мотузок і інших матеріалів" [9].

23 листопада 1943 року через цей підкоп вдалося втекти лише 15 в’язням на чолі з Р.О.Лопухіним, які згодом стали бійцями загону І.О.Музальова Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання. Можливо, саме ці втікачі винесли за межі табору і три книги обліку померлих в’язнів.

Книги писали у блоці № 2. Перший запис датований груднем 1941 р., останній 22 вереснем 1943-го. За спогадами в’язня табору М.Д.Сусанова, спочатку книги вів Віталій (прізвища його не пам’ятає), потім уже згадуваний В.П.Яковлєв. Допомагав їм папером та чорнилом з головної канцелярії табору Петро Соколенко, колишній студент Київського університету. У "Каталозі експонатів партизанської виставки", що зберігається у групі "Документи", є відомості, що записи у книгах вів також викладач історії Кіровоградського педінституту Г.П.Остапенко [10]. На жаль, нікого, крім В.П.Яковлєва, не вдалося розшукати.

Науковці музею вирішили проаналізувати та систематизувати наведені у книгах списки померлих, довідатись про долю згаданих в них людей. Їх багаторічними зусиллями складено детальну картотеку за місцем народження полонених, яка багаторазово вивірялась та уточнювалась.

У 1995 р. були підготовлені, розіслані і опубліковані списки уродженців України по областях. Ці ж списки відпрацьовувались разом з редакцією "Книги пам’яті" України, яка внесла їх до нових публікацій.

Із родичів загиблих у Славутському таборі українців уже у січні 1995 р. відгукнувся син Володимира Микитовича Вихора – Олексій з Херсона [11]. Сім’я Вихорів нічого про нього не знала весь повоєнний час. До війни він працював механіком гаража у колгоспі, пішов на фронт 22 червня 1941 р., остання звістка від нього була з Таганрогу. За згадками односельців, його бачили під Сталінградом, у частинах 64-ї армії. Всі ці роки у сім’ї зберігалася єдина реліквія батька – копія фотографії надісланої з фронту, яка тепер передана на зберігання до музею.

Невдовзі надійшов лист з Кіровоградської області від Марії Савченко, доньки Федота Опанасовича Артеменка, який помер у концтаборі 16.02.1943 р. [12] Він народився 1900 р., працював у колгоспі. Пішов на фронт у перші дні війни, а 6 серпня село окупували німці. Тому дружина і троє дітей так і не отримали жодних вістей про батька, не мали вони їх і після війни, а коли почали розшукувати, то їм повідомили, що він пропав безвісти ще 1941 р., хоча односелець розповідав, що бачив його живим у 1942-му. Лише коли в обласній газеті були надруковані списки з музею, сім’я прочитала прізвище Ф.О.Артеменка, яке стояло першим.

Прийшли до музею дружина та донька Макара Федотовича Мазура з Київської області, відгукнулися родичі Миколи Мефодійовича Деркача [13]. Надійшли дані на чотирьох уродженців Житомирщини: Якова Каземірова, Мар’яна Йосиповича Скальского, Герасима Кузьмовича Шумилова та Тимофія Семенюка [14].

Таким чином, із 1711 уродженців України, чиї прізвища занесені до книг обліку табору "Грос-лазарет", відгукнулося лише три сім’ї та на чотирьох в’язнів одержані підтвердження з офіційних органів. Тому виникла необхідність опублікувати повторно списки в усіх реґіонах країни до 55-ї річниці Перемоги. Можливо, ще відгукнуться чиїсь родичі, до яких не дійшли повідомлення.

Досвід у складанні списків, супроводжувальних листів і листуванні був врахований під час підготовки публікацій списків загиблих в’язнів уродженців Російської Федерації, яких, згідно з картотеками, нараховується 4944 особи. За 1996-1998 роки надіслано та опубліковано списки у 19 містах, областях, краях та республіках Росії. А саме: Оренбурзі (199 осіб), Магнітогорську (1), Липецьку (1), Волгоградській (300 осіб), Нижнєгородській (Горьківській) (227), Іркутській (199), Івановській (140), Курській (133), Кіровській (163), Ростовській (30), Ленінградській (86), Саратовській (162), Самарській (226), Тверській (129), Пермській (79), Краснодарському краї (457), Красноярському краї (86), Ставропольському краї (32), Башкортостані (318), Татарстані (257), Мордовії (125), Республіці Комі (9), Республіці Саха (9).

На надіслані музеєм матеріали надійшли офіційні відповіді з апарату президента Татарстану, мерій Москви і Санкт-Петербурга, від адміністрацій Іркутська, Красноярська, Перми, Твері, Курської, Оренбурзької та Ростовської областей.

В книзі, переданій музею президентом Татарстану Ментімером Шаймієвим, його рукою зроблено такий напис: "Колективу співробітників Меморіального комплексу "Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років" з щирими почуттями подяки за неоціненний внесок в увічнення пам’яті загиблих воїнів – наших земляків. Хай світла пам’ять про загиблих солдат вічно об’єднує татарстанський та український народи."

Уряд Москви висловив глибоку вдячність співробітникам музею за підготовку списків москвичів, які загинули у таборі смерті. Департамент у справах видавництва і інформації Уряду оформив одержані матеріали у збірку, яку направив до всіх районних і міських друкованих та електронних засобів масової інформації.

Адміністрація міста Красноярська висловила співробітникам Меморіального комплексу сердечну подяку за ту працю, яка була здійснена по систематизації і публікації прізвищ в’язнів табору смерті: "Неоціненна ваша робота, яка доносить через 53 роки таку сумну, але дуже важливу звістку про пропалих безвісті і загиблих рідних".

Редакційна колегія Курської обласної Книги Пам’яті у відповідь навіть направила додатковий список на 77 в’язнів жителів області, даних на яких у музеї не було. Через деякий час почали надходити листи від родичів загиблих в’язнів славутського табору. Написали родини Михайла Івановича Аваряскіна і Григорія Андрійовича Чарікова з Оренбурзської області [15]; Петра Олексійовича Каширіна, Миколи Григоровича Козоріза, Василя Матвійовича Парасюка, Івана Федоровича Покусіна, Михайла Федоровича Учаєва, Єгора Юхимовича Зайцева з Саратовської області [16].

Син Є.Ю.Зайцева надіслав свої спомини, детальну біографію батька, який народився 1897 р., був простим селянином. Спочатку на війну призвали сина, потім батька, так більше ніколи вони і не побачилися. Якби Єгор Юхимович лишився живий, то, мабуть, продовжував би вирощувати хліб. Для сина Івана хотів тільки одного, щоб той вчився. Після повернення з фронту Іван Зайцев спочатку закінчив технікум, потім інститут, багато років працював на фабриці економістом.

Довгий час не було листів з Іркутська і Красноярська, а потім відгукнулися родичі і земляки Петра Миколайовича Страхова, Максима Федоровича Шумкова. Мати Миколи Микитовича Петренка – Улита Яківна не тільки прислала лист-подяку, а й копію фотографії сина [17]. З Самарської області написав до музею онук Петра Миколайовича Єлісєєва, дочка Якова Ілліча Шимонаєва [18].

Тамара Яківна Шимонаєва-Мельникова розповіла, що все життя чекала на батька і дуже заздрила людям, які знаходили своїх близьких. Яків Ілліч, її батько, пішов на фронт у перші дні війни. Потім передавали, що він не повернувся з розвідки. Мати, одержавши похоронку, раптово померла у 1942 р., лишивши п’ятеро сиріт. Попри важке післявоєнне життя всі діти здобули вищу освіту, виростили дітей, онуків і правнуків. У заключних рядках листа Тамара Яківна пише: "Глибоко вдячні усім Вам! Низький Вам уклін!"

Адміністрація Твері не тільки опублікувала двічі списки у місцевій пресі, а й підготувала телевізійний сюжет, який демонструвався по російському телебаченню, віднайшла кошти, щоб надати родичам можливість відвідати Україну. Особисто відвідали музей та Славутський меморіал сестра і племінниця Миколи Миколайовича Дубініна з Тверської області [19], з якими науковці листувалися багато місяців. Дубініни привезли і передали до музею родинні фотографії Миколи, багато розповіли про нього. Він народився у 1921 р., до війни був робітником, працював на заводі, безвісті пропалим вважався з кінця 1942 р. Без хвилювання не можна читати листа, який Дубініни надіслали до музею після повернення: "Немає слів, щоб висловити вам вдячність за повідомлення про нашого брата. Зараз ми знаємо, що він загинув страдницькою смертю. Ми, його три сестри і два брати, оплакуємо його і дякуємо за вашу героїчну працю в цей важкий і непростий час".

Родина Дубініних надала нам адресу своєї землячки Олександри Іллівни Орлової, яка з липня по вересень 1942 р. знаходилась в концтаборі "Грос-лазарет". 23 червня 1941 р. вона пішла на фронт, залишивши у батьків маленьку доньку. Чоловік її теж воював, загинув на фронті. У полон Орлова потрапила під Керчю взимку 1942 р. Декілька місяців знаходилась у концтаборі, з робочого бараку була направлена до шепетівської птахофабрики, де працювала до визволення Червоною Армією. Там познайомилася з майбутнім чоловіком Павлом Костянтиновичем, який теж потрапив до полону, зв‘язався з партизанами Кам’янець-Подільського з’єднання, де потім воював. У 1944 р. О.І.Орлова повернулася до рідного міста Анапи, де її чекала жахлива звістка – батьки і маленька донька розстріляні фашистами. Доля ще раз подарувала їй щастя життя: після багатомісячних пошуків Павло Костянтинович знайшов її, вони одружилися і виховали трьох синів. Олександра Іллівна передала на зберігання до музею родинні реліквії: фотографії, документи чоловіка, свої спомини.

Влітку 1998 р. з Краснодарського краю відгукнулася також колишня ув’язнена табору Віра Федотівна Савченко. Народилася вона 1924 р. у Київській області. У липня 1941 р. добровільно пішла на фронт, воювала санінструктором 23-го мотострілецького полку 41-ї дивізії Південно-Західного фронту. В травні 1942 р. під Харковом була тяжко поранена, потрапила в полон, спочатку знаходилась в Полтаві, а потім у таборі м.Славути. Разом з подругою Ольгою Жеребецькою здійснила втечу. На жаль, більше ніяких відомостей про них немає – листування раптово обірвалося.

Після публікації списків у газеті Краснодарського краю "Кубанские новости", надійшли відгуки від родичів і дочок Дмитра Опанасовича Кравчутенка, Івана Олексійовича Довгополикова, Якова Опанасовича Мухіна, Василя Олексійовича Згоннікова [20].

Від сім’ї В.О.Згоннікова науковці довідалися, що він пішов на фронт восени 1941 р., був тяжко поранений, лікувався у м. Армавірі. Потім знову фронт – 146-й кавалерійський полк. Останній лист датований 25.04.1942 р.: "Ну, поки що, живий і здоровий, хоча не зовсім – дуже болять ноги. Бажаю вам всього найкращого". І після цього – жодної звістки. Вдова і дві доньки зверталися у всі інстанції і одержували одну і ту ж відповідь: "Пропав безвісти". Тільки через 55 років, завдяки музею, родина дізналася про долю батька. На знак вдячності сім’я передала до музею копію останнього батьківського листа з фронту.

Чи не найбільше відгуків надійшло з Ростовської області. Це родичі Івана Михайловича Жировова, доньки Радіона Васильовича Солошенка, дружина, діти і онуки Федора Арсеновича Дуюна, сестра Олексія Тимофійовича Попова, син Максима Савеловича Радіонова [21].

Повний і детальний комплекс матеріалів, в результаті багатомісячного листування, прислала дочка Нагапета Сероповича Явруяна – Галина з м. Ростов-на-Дону [22]. Це фотографія батька 1940 р., декілька копій фронтових листів 1942 р., копії комсомольської характеристики і диплому про закінчення з відзнакою Ростовського державного медичного інституту. Нагапет Явруян народився у 1913 р. у Ростовській області. Вчився у медінституті тільки на "відмінно", а по закінченні інституту за направленням сім’я поїхала до Чечено-Інгушетії, а потім лікарю Яруяну запропонували послужити в лавах РСЧА, де його і зустріла війна. Останній лист батька датований 28.06.1942 р. "Не мало днів пройшло з того часу, як я не писав тобі нічого. Ми були у жорстоких боях і я був не в зовсім добрих умовах. Декілька днів ходив з одним політруком і тільки 27.06.42 приєдналися до своїх. Настрій у мене добрий, тому, що лишився живий, але війна ще не закінчилася. Якщо наша дочка буде щаслива, то значить я буду живий".

У Ростовській області списки, надіслані Меморіальним комплексом, були опубліковані у січні 1998 р. газетою "Молот". Так трапилось, що спочатку сім’я Галини Серопівни пропустила публікацію, і тільки, коли газета потрапила до родички, одержала ці відомості. В пам’ять про батька Галина стала музикантом, як він і мріяв, все своє життя присвятила музиці, викладає у дитячій музичній школі. А сини її стали лікарями, як і чоловік Мінас Георгійович Багдиков, як і її батько Нагапет Серопович Явруян.

А ось рядки листа від сестри Олексія Тимофійовича – Таїсії Тимофіївни Биченко з Ростовської області [23]. "В обласній газеті "Молот" був надрукований список уродженців області. У ньому я найшла свого брата Попова Олексія Тимофійовича, 1923 року народження, хутір Андреєв Заветинського району. Коли була жива наша мати, мені казала, що він пропав безвісти. Мама померла, нічого не знаючи про нього. Хотілось хоч щось знати". Всього з Російської Федерації знайдено родичів сорока чотирьох в’язнів з книг обліку.

На сьогодні підготовлені списки в’язнів табору уродженців із Азербайджану (424 особи), Молдови (9), Таджикистану (76), Туркменії (54), областей та національних автономних республік Російської Федерації: Смоленської (126), Свердловської (89), Пензенської (157), Рязанської (127), Псковської (3), Петропавловської (2), Алтайського краю (104), Приморського (7), Хабаровського (2), Адигеї (29), Бурятії (17), Мари (76), Каракалпакії (3), Карачаївської області (18), Кабарди (70), Удмуртії (76), Чечні і Інгушетії (38), Чувашії (78), Калмикії (87). Були надруковані і розіслані списки уродженців Вірменії (237), Грузії (202), Казахстану (386), Киргизії (116), Білорусії (202).

Активно допомагали нам публікувати списки і розшукувати родичів загиблих не тільки офіційні органи, а й пошуковці-ентузіасти, зокрема керівник групи "Пошук" с. Нова Дубровка Саратовської області Сергій Миколайович Крупнов, керівник групи "Пошук" м. Оренбурга Григорій Вікторович Новиков. Багато у чому завдяки їм, науковцям музею, вдалося встановити листування з багатьма родинами загиблих.

Нині на території колишнього табору "Славута", у тих же триповерхових будинках розміщено військову частину. На місці кладовища в’язнів встановлено пам’ятний знак, споруджується меморіал. У м. Славута працює краєзнавчий музей, експозиція якого розповідає про цю трагічну сторінку історії нашого народу.

Більшість з наведених в даній статті матеріалів були використані при оновленні експозиції музею до 50-ї річниці визволення України від фашистських загарбників, створенні стаціонарної виставки "Збережено для історії". Подальше наукове дослідження книг обліку померлих в’язнів, робота над архівними матеріалами та одержаними реліквійними експонатами дасть змогу суттєво розширити в основній експозиції музею висвітлення болісної теми – долі радянських військовополонених.

Одним з останніх, коли вже готувався матеріал для друку, прийшов лист від дочки Дмитра Васильовича Тарасова [24], мордвина, який помер у таборі 25.02.1943 р.: "Від імені рідних всіх 150 тисяч загиблих у концтаборі, всім співробітникам величезна подяка за Вашу працю. В музеях зараз працюють тільки добрі люди. Спаси Вас Господь".

Робота продовжується. Документація "Грос-лазарету" дає можливість для подальшої пошукової та дослідницької справи. Донести до нащадків відомості про їхніх рідних і близьких – важке, але благородне завдання музейних працівників. Адже і людина, і її справа живуть на землі доти, доки живе пам‘ять про неї.

Примітки

1. Семиряга М.И. Тюремная империя нацизма и её крах. – М.:"Юридическая литература", 1991. – C. 125.

2. Історія України: Курс лекцій. кн.2. – К.:Либідь, 1992. – C. 335.

3. Фонди Національного Музею Великої Вітчизняної Війни, КВ-167162, Г-62898.

4. Нюрнбергский процесс, т. 1-2. – М., Юридическая литература, 1951.

5. Фонди НМВВВ, КВ-159192-159193, К-18542-18543; КВ-197479/3, Г-71698/3.

6. Фонди НМВВВ, КВ-60537-60539, Д-12918-12920.

7. Державний архів Хмельницької області. – Ф. П-1941. – Оп.1. – од. зб. 145.

8. ДАХО. – Ф.П-1941. – Оп. 1. – од. зб. 145. – Арк. 11.

9. Фонди НМВВВ, КВ-11573, Л-1375.

10. Фонди НМВВВ, Науковий архів, каталог виставки. – C. 60

11. Фонди НМВВВ: КВ-60538, Д-12919, л-197.

12. Фонди НМВВВ: КВ-60538, Д-12919, л-279.

13. Фонди НМВВВ: КВ-60538, Д-12919, л-218.

14. Фонди НМВВВ: КВ-60538, Д-12919, л-107(108), л-212, л-220; КВ-60539, Д-12920, л-34.

15. Фонди НМВВВ: КВ-60538, Д-12919, л-132(133), л-232.

16. Фонди НМВВВ: КВ-60538, Д-12919, л-332, л-305, л-329; КВ-60539, Д-12919, л-6, л-68.

17. Фонди НМВВВ: КВ-60538, Д-12919, л-224, л-175,л-329.

18. Фонди НМВВВ: КВ-60538, Д-12919, л-323, л-101(102).

19. Фонди НМВВВ: КВ-60538, Д-12919, л-338.

20. Фонди НМВВВ: КВ-60539, Д-12920, л.51, л.69, л.31, л.204.

21. Фонди НМВВВ: КВ-60538, Д-12919, л.270, л.181(182), л.287; КВ-60539, Д-129220, л.15, л.62.

22. Фонди НМВВВ, КВ-60538, Д-12919, л.175 (зв.).

23. Фонди НМВВВ, КВ-60539, Д-12920, л.62.

24. Фонди НМВВВ, КВ-60538, Д-12919, л.286.

Шевченко М. – Національний музей Великої Вітчизняної Війни, м.Київ

Опубліковано: Славута і Славутчина : минуле і сучасне. – Славута, 2003 р., с. 66 – 74.