Славутчина в історико-краєзнавчих дослідженнях: на межі тисячоліть
Берковський В.
Стаття присвячена дослідженню історії розвитку історичних досліджень на теренах Славутчини починаючи з початку ХІХ до кінця ХХ ст. Визначаються основні досягнення та помилки в дослідженнях науковців та аматорів краєзнавчого руху. Піддаються критичному огляду статті кінця ХХ ст., визначається, що в своїй основі це абсолютно компілятивні популярні нариси.
Вступаючи в нове ІІІ тисячоліття наш рідний край – Славутчина, вимагає підведення підсумків усіх досліджень з історії розвитку краю, його самобутності та традицій. Розглядаючи попередній досвід дослідників історії та культури Славутчини ми отримаємо можливість встановити та визначити ті пріоритетні напрямки у дослідженнях, що вимагають нових методологічних підходів й нового розуміння історичних подій. Отже розглядаючи основні етапи історико-краєзнавчих досліджень Славутчини ми сформуємо для себе завдання на слідуючи тисячоліття.
Славутчина, що має давні й досить складні краєзнавчі традиції, як і більшість малих міст України пережила декілька етапів чи періодів у дослідженні власного минулого. Існування даних періодів пов’язаних по-перше з зовнішніми політичними й економічними та соціокультурними чинниками, що визначали загальний розвиток краєзнавчих досліджень у межах України. По-друге значний вплив на краєзнавчі дослідження справило відношення місцевої влади та інтелігенції до історії й культури нашого краю.
Першим періодом у історико-краєзнавчих дослідженнях Славутчини є початок – середина ХІХ ст. У даний час передують та задають тон у історичних дослідженнях польські вчені та краєзнавці. Зокрема, цікаві дані про місто Славуту, села Славутського району і природу краю подали у своїх працях польською мовою у першій половині ХІХ ст. такі відомі дослідники, як Юзеф Ігнатій Крашевський у своїх "Спогадах з Волині, Полісся і Литви", Теодор Нарбутт у "Пам’ятках до дій Литовських", Олександр Пшездецький у працях "Поділля, Волинь, Україна", "Джерела до дій польських". З 1850-х рр. польські дослідники нагромадили та видали величезний комплекс важливих фактів про наш край у відомому енциклопедичному виданні "Словник географічний королівства Польського та інших країв слов’янських", а також таких не менш важливих виданнях й капітальних працях, як праці відомого вченого Тадеуша Стецького " Волинь в огляді статистичному, історичному і археологічному"(1864) та праці Міхала Балинського й Тадеуша Ліпінського " Старожитня Польща під поглядом історичним, географічним й статистичним". Важливі дані щодо геології нашого району зібрав у своїх працях "Геологічна карта Волині" та "Геогностичний опис Волині" знаний польський геолог, палеонтолог та археолог Готфрід Оссовський [1].
Непересічною та високо освіченою людиною, що внесла неоціненний вклад у дослідження історії Славутчини став один з найталановитіших учнів професора К.Ліске хранитель-кустош-консерватор архіву князів Сангушко у Славуті – Броніслав Горчак. Розуміючи велику цінність архівних матеріалів, що зберігалися у палаці князів Сангушко у Славуті, він за підтримки старого князя Романа – Даміана Владиславовича Сангушко у 1884 – 1887 рр. запрошує до міста відомого дослідника-археографа Зиґмунда Любу Радзиминського та вчителя слов’яно-кириличної палеографії із Львівської гімназії Петра Скобельського, що зайнялися видавництвом та опрацюванням джерельних матеріалів. Таким чином на протязі 1887 – 1910 років було випущено у світ 7-томне археографічне зібрання "Архів князів Сангушків в Славуті", що вмістило у себе майже 2500 документів і охопило період від 1284 до 1577 років. Крім того у 1906 р. було видано 4-томну працю "монографія князів Сангушко та інших нащадків Любарта Федора Ольгердовича князя Ратненського". До написання цієї "Монографії…" було залучено окрім Броніслава Горчака та Зигмунта Люби Радзиминського ще й Олександра Чоловського. Останній у протоколі від 25 травня 1898 року занотував, що вступ до праці й опис генеалогічної лінії Несухоїзько-Любартівських Сангушків здійснює З.Л.Радзимінський, а лінію Коширську й Ковельську – Б.Горчак. Вже у 1886 р. 10 жовтня Б.Горчак повідомляє, що ним для публікації опрацьовано 2426 архівних документів від початку ХVI до кінця XVIII ст. [2] Поряд з вище зазначеними виданнями Б.Горчаком було здійснено видання у 1899 р. у м. Славута родоводу князів Сангушко та у 1902 р. – двох каталогів документів що зберігалися у архіві князів Сангушко у Славуті [3].
Значну цінність поряд з виданням "Архіву князів Сангушко у Славуті" становить археографічна збірка документів підготовлена Олександром Яблоновським у праці "Історичні джерела". Однак спроби виправдати й зберегти свій авторитет у дослідженні історії рідного краю польською історіографією викликало протест й критику з боку російських дослідників. Першим кроком у цій царині стало видання "Нового покажчика доріг у російській імперії"(1803), видання у Житомирі у 1807 р. праці В.І.Аскоченського "Очерк Волынской губернии в историческом, статистическом и этнографическом отношении" поряд з виданням "Атлас Волынской губернии. 12 поветов с генеральным описанием". Як відзначив свого часу Л.В.Баженов, ці видання містили значні помилки і прогалини у викладенні бідного фактичного матеріалу [4].
Наступний період у дослідженні історії Славутчини визначається початком 60-70-х рр. ХІХ ст. саме у даний відрізок часу освічені люди Волинської губернії розпочинають пошуки нових методів та підходів у реалізації своїх прагнень. На даний час ми можемо віднести й формування у представників міської інтелігенції потягу до вивчення й збереження історії рідного краю. Бажання вивести народ з принизливого напіврабського становища та темряви забуття власних традицій надихнуло інтелігенцію Волині до вивчення історії. Як свого часу відзначив краєзнавець О.О.Хотинський, був короткочасний період 60-х – початку 70-х років коли гурток аматорів вивчення місцевого краю згуртувався при губернському статистичному комітеті. Членами цього комітету стали дійсно видатні особи – Іван Рудченко/Білик, брат Панаса Мирного, О.Братчиков, Х.Корнаковський, Л.Крушинський та багато інших знаних й забутих нині краєзнавців, чиї імена ще повернуться до скарбниці історії Славутчини.
Значним кроком з боку російської імперської науки стало видання колективних праць присвячених історичним подіям, господарському життю та побуту "Юго-Западного края". Серед таких праць слід відзначити "Военно-статистическое описание. Волынской губернии"(1887), "Военно-статистическое описание Российской империи. Волынская губерния"(1850), "Ведомость о мануфактурах в России за 1813-1814 годы"(1816), "Военно-статистическое обозрение Российской империи", "Географическо-статистический словарь Российской империи"(1863) та багато інших. В своїй основі це переважно статистичні видання, що мали характеризувати могутність Російської імперії. Для сучасних дослідників ці видання дають змогу уточнити й відновити факти, що стосуються історії рідного краю.
На відміну від інших населених пунктів сучасної Хмельницької області Славутчина не змогла дати такої низки місцевих дослідників-краєзнавців у ХІХ ст. Тому більшість досліджень щодо побуту та історії Славутчини розпорошені по інших виданнях. Проте твердження, що взагалі не існує праць присвячених історії нашого краю було б не зовсім вірним.
Вже з середини ХІХ ст. формується база до створення зведеної історії міста Славути та його околиць – сіл сучасного Славутського району. Цю базу формували такі дослідники, як Х.Корнаковський у "Матеріалах до історії Волині: міста на Волині", В.І.Пероговський у "Містечках Заславського уїзду: Славута", Е.І.Вітте у "Найдавніших містах Волині у історичному описанні" [5]. Ці дослідники вивчаючи окремі села та церковне життя на теренах сучасного Славутського району заклали базу до появи глибокого, якісного й широкомасштабного, побудованого не тільки на працях попередників, алей на нових документальних джерелах й матеріалах, фундаментального дослідження М.І.Теодоровичa "Описание церквей и приходов Волынской губернии". Саме у цьому виданні було проведено перший і єдиний в усій історії Славутчини комплексний розгляд історії та сучасного, на той час, стану майже усіх населенних пунктів, що складають сучасний Славутський район [6].
Поряд з вище вказаним слід вказати вихід у світ археографічного багатотомного видання "Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учреждённою при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе" та "Археологической карты Волынской губернии" створеної В.Б.Антоновичем й опублікованій у 1901 р. Перше з цих видань містило у собі низку оригінальних документів ХVI – XVIII ст., що дозволяють по новому оцінити розвиток нашого краю протягом XVI – XVIII ст. Проте поряд з вище вказаним, видання АЮЗР містить у собі ряд фактологічних помилок (наприклад, дата заснування міста Славути у 1634 р. ,у той час як ця подія відбулася у 1633 р.), що пізніше спричинилися до ряду грубих помилок у працях дослідників середини-кінця ХХ ст. Інша праця являє собою зведення даних про існування давніх поселень, городищ та курганів, скарбів й інших старожитностей на Славутчині. Цінність даної праці полягає ще й у тому, що з зафіксованих В.Б.Антоновичем на теренах сучасної Славутчини археологічних пам’яток – курганів, до нашого часу дійшла заледве 1/3 від загальної їхньої кількості [7].
Для третього етапу розвитку краєзнавчих досліджень на Славутчині, а саме для періоду 1900 – 1917 років, характерним стає зниження наукового інтересу до дослідження історії рідного краю та перехід до створення переважно видань довідкового характеру. Величезну кількість такого довідкового матеріалу зберігають у собі "Памятные книжки Волынской губернии"(1898-1917), "Список населённых мест Волынской губернии"(1911), різного роду статистичні описи та зведення статистичних даних, на кшталт "Почтово-телеграфной статистики", "Статистике производств" і т.д.
Таким чином ми можемо відзначити, що до приходу радянської влади на терени Славутського району, та принесенням "нових класових та народних" методів у дослідженні історії рідного краю, вже було нагромаджено й певною мірою систематизовано значний фактологічний матеріал, створено початкове наукове підґрунтя до вивчення й узагальнення розвитку краю від давнини. Водночас, пророблена дослідниками праця зазнала значних помилок у першу чергу пов’язаних з нерівномірністю викладення історичного матеріалу, відсутністю даних про певні проміжки часу. А по друге, на нашу думку, це було головним, у відсутності справжніх дослідників-ентузіастів з поміж місцевого населення. Саме у даний час з’являються ті фактологічні помилки яких пізніше буде дотримуватися більшість краєзнавців-дослідників Славутчини.
Новим піднесенням краєзнавчого руху на Славутчині став період 20-30-х рр. ХХ ст. Цей період пов’язаний з діяльністю Шепетівського окружного краєзнавчого музею. Утворений у жовтні 1926 року й очолений славутчанином В.Кочубеєм музей став осередком наукової діяльності усієї Шепетівської округи, що включала у себе й терени сучасної Славутчини. Спочатку ставлення до наукових дослідів співробітників музею було байдужим, однак встановлення тісних зв’язків між музеєм та Всеукраїнським археологічним комітетом, Всеукраїнською академією наук змінило ситуацію з 1928 р. на краще. Члени музею М.Савицький, М.Рафальський, М.Круліковський, П.Росіневич здійснили ряд наукових експедицій, у 1928 – 1929 рр. організували геолого-археологічну експедицію, яку очолили професори О.Безбородько та С.Гамченко. Видані дослідниками матеріали "Археологічне обстеження берегів р. Горинь"(1928), "До реєстрації археологічних першоджерел на Шепетівщині"(1929), "Досліди археологічні 1927 р. на Шепетівщині"(1929), "Смолярна промисловість та запаси сировини для неї в районі Славутського лісництва"(1928) дозволили по новому оцінити минуле Славутчини. Однак у 1929 р. рішенням керівництва Шепетівської округи музей було перенесено із Славути до Шепетівки, тут музей проіснував до 1930 р. коли з наукової сцени сходить Наукове товариство при ВУАН [8].
Розгортання політичних репресій в Радянському Союзі у зловісні 30-ті роки краєзнавчий рух та регіональне дослідження Славутчини зводиться нанівець. Негативні процеси пов’язані з утвердженням тоталітарної системи, близькість державного кордону та створення закритої прикордонної зони – усе це завдало місцевому краєзнавству непоправної шкоди. Було безпідставно звинувачено й репресовано значну кількість наукових кадрів, організаторів місцевих краєзнавчих досліджень, вихованців окружного музею (1926-1930 рр.).Таким чином період у 20 років, від 1930 до 1950 року приніс у краєзнавство Славутчини лише одну невеличку статтю у місцевій газеті "Червоний кордон – "Славута(минуле і сучасне)" [9]. Звичайно що на історичну тематику статей було більше, однак ігнорування у цих статтях дійсних історичних фактів та насиченість "ідеологічними висновками" відносить їх до рангу псевдонаукових статей. Крім того у даний відтинок часу припинили своє існування та діяльність керівні установи, що сприяли краєзнавству, унікальні архітектурні, культурні й історико-археологічні пам’ятки руйнувалися, стиралася пам’ять поколінь про своє минуле, насаджувалася нова ідеологія та нові моральні цінності.
У повоєнні 40-50-і роки з’являються поодинокі праці, у яких ліквідуються прогалини у вивчені історії міста Славути та Славутського району допущені дорадянською історіографією. Певні питання розвитку господарства Славутчини були розглянуті відомим українським дослідником та сподвижником академіка М.С. Грушевського О.І.Барановичем (1892-1961) у таких працях, як "Залюднення України перед Хмельниччиною"(1931), "Магнатское хазяйство на юге Волыни в ХVIII в." та "Украина накануне освободительной войны середины ХVII в."(1955-1959). Дані праці базовані на широкому колі неопублікованих та втрачених на сьогодення матеріалів, як наприклад архів Ржевуських, являються одними з найкращих робіт у царині дослідження історії Півдня Волині.
Поряд з дослідженнями О.І.Барановича з’являється низка газетних статей випускника Київського університету Св. Володимира, острозького історика та етнолога Г.Р.Равчука. Збираючи пам’ятки матеріальної культури, легенди, перекази, свята, обряди та фольклор волинських сіл та містечок даний дослідник не оминув своєю увагою й Славуту. Дві з трьох статей науковця, що вийшли у славутськiй газеті "Колгоспна правда" (тепер "Трудівник Полісся") присвячені історії нашого міста у ХVII ст. Третя ж стаття, "З історії села Крупець"(1951) розглядає історію села Крупець [10].
Наприкінці 50-х рр., а особливо у 60-80-х рр. ХХ ст. активно зростає кількість дослідників, що тією чи іншою мірою торкалися історії нашого краю. Публікації відомих дослідників П.М.Цися, О.І.Гуржія, Т.І.Дерев’янкіна, М.Н.Лещенка, О.О.Нестeренка, В.А.Маркіної. У працях даних дослідників розглядаються не лише проблеми економічного розвитку Славутчини протягом ХVІІІ – початку ХХ ст., але й проблеми розвитку культури, національної свідомості, участі славутчан у політичних подіях ХІХ – початку ХХ ст.
Особливої уваги заслуговує діяльність двох відомих особистостей, а саме С.С.Березанської та В.К.П’ясецького. Завдяки копіткій дослідній праці дані вчені висвітлили життя населення Славутчини у період пізнього палеоліту. Наслідком цього стала публікація низки вагомих статей у журналі "Археологія" та місцевій пресі. Слід відзначити, що окрім ще одної праці колективу авторів – І.І.Винокура, А.Ф.Гуцала та В.І.Якубовського "Довідник з археології Хмельницької області"(1984) – Славутчина до сьогодення не має вагомих розробок у галузі археології краю [11].
До вагомих творчих здобутків вчених та аматорів 60-80-х рр. варто віднести створення 26-томної "Історії міст і сіл Української РСР" під егідою утвореного у 1966 р. Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. У цьому контексті важливий внесок у розвиток місцевого краєзнавства зробила копітка праця науковців та краєзнавців по написанню й публікації історії міста Славута та Славутського району у томі "Хмельницька область". При всій притаманній тій епосі заполітизованності та "пролєтарській" вибірковості у викладі фактичного матеріалу том "Хмельницька область" й сьогодні слугує значним підґрунтям до вивчення історії рідного краю, використовується вчителями для популяризації історії нашого краю серед молоді [12].
У 80-90-х рр. на теренах Славутчини формується певний аматорський краєзнавчий осередок, що поступово перебрав на себе пріоритет у дослідженні історії рідного краю. Серед таких особистостей слід відзначити І.В.Гарнагу, В.Ю.Татаркіна, В.Олясикевича, В.Деркачук, В.Волощук, В.М.Басирова та інших. Ними здійснено комплекс видань статей присвячених як минулому, так і сьогоденню Славутського району, його видатним особистостям. Значний внесок до скарбниці історії зробив львівський бібліограф В.Ю.Татаркін. Саме у його статтях вперше почалося розвінчання деяких міфів створених колишніми "компартійними" дослідниками, введенням до наукового обігу нових фактів й даних, що глибше розкривають славне минуле нашого району [13]. Що ж до досліджень інших аматорів-краєзнавців то у більшості випадків їхнім статтям притаманні ті недоліки, поява яких визначається низькою обізнаністю з джерелами, вільним поводженням з фактологічним матеріалом, значний відсоток власних вимислів та фантазій базованих на застарілих "компартійних методах розкриття історичних фактів". Показовим у даному випадку є видання двох брошур, присвячених краєзнавству Славутчини. Автори цих брошур О.Я.Сапожник та В.М.Басиров підійшли до проблеми історії краю з позицій характерних "радянському" краєзнавству 1950-х рр. Окрім того, що дані брошури вихваляють усі дії радянської влади на теренах Славутчини, тут допущено ряд помилок пов’язаних з відсутністю достовірної інформації, а також розуміння основних тенденцій у розвиткові краю у період ХVІ – першої половини ХХ ст. Так, наприклад, помилково автори датують час заснування міста Славути 1634 р., а перехід міста у володіння князівської родини Сангушків – міфічним одруженням одного з князів Сангушків у 1703 році [14].
На відміну від більшості міст як Хмельницької області, так і України в цілому, місто Славута залишилося поза перебудовчими процесами 1990-х рр. Причиною цього, як на наш погляд, є як власна амбіційність деяких горе-краєзнавців, відсутність лідера-ентузіаста, який зміг би очолити краєзнавчий рух, так і протидія з боку місцевої влади, що у своїй основі (особливо на місцевому рівні) несе явні відбитки старої комуністичної політики. Ця політика місцевої влади призвела до майже повного занепаду краєзнавчого руху, як у місті, так і у районі (виключенням є лише місто Нетішин). Для прикладу, на відміну від сусідніх районів, як то Хмельницької, так і Рівненської області ні місто, ні район так і не спромоглися провести жодної науково-краєзнавчої конференції.
Нові віяння на зламі 2000-2001 років принесла зміна у структурі влади як на місцевому, так і на районному рівнях. З’явилися нові імена у краєзнавстві, нові дослідження та нові матеріали. Розпочато було копітку працю з введення в обіг наукових джерел. Певні зміни здавалося б намітилися з прийняттям на посаду директора міського краєзнавчого музею місцевого краєзнавця С.Ф.Ковальчука. Однак відсутність у даної особи гуманітарної освіти та непрофесійність у веденні наукових досліджень вкотре підтвердило побутуючу істину важкого переходу від здавалося б відомих фактів до їхньої реальної оцінки. Так побачивша світ у 2002 р. книга "Шолом тобі Славутчино", автором якої є вище згаданий нами С.Ф.Ковальчук, поза певною мірою актуальністю теми визначається низкою фантастичних тверджень, базованих на науково-популярній літературі. Зокрема автор вкотре припустився помилки у даті створення Славутської єврейської типографії, даті виникнення самого міста Славута. Особливо фантастичними є твердження автора щодо кількісного складу єврейського населення міста Славута у середині ХІХ ст. [15]
Таким чином ми маємо змогу відзначити, що історії міста Славута та Славутського району до сих пір являє собою "білу пляму", що ще чекає на своїх дослідників.
Примітки
1. Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ – ХХ ст.: Історіографія. Бібліографія, Матеріали. – Кам.-Под., 1993. – 480 с.
2. Львівська Наукова Бібліотека НАН України ім. В.Стефаника. Відділ рукописів. – Ф.91. – Оп.1. – Од.зб.211/І. – Арк.1-50.
3. Gorczak B. Katalog rękopisow archiwum XX. Sangószków w Sławucie. Ułożył i historya tegoż archiwum skreslil Bronisław Gorczak, konserwator zbiorów slawuckich. – Sławuta, 1902.
5. Корнаковский Х. Материалы для истории Волыни: города на Волыни // Волынские епархиальные ведомости. – Житомир, 1862-1864; Пероговский В.И. Местечки Заславского уезда: Славута // Волынские епархиальные ведомости. – Житомир, 1868. – № 89.
6. Теодорович Н.И. Местечко Славута // Волынские Епархиальные Ведомости. – 1893. – № 3. – С.85.
7. Антонович В.Б. Археологическая карта Волынской губернии. – К., 1887.
8. Павлюк В.В. Шепетівське наукове товариство історії краю та його досліди на теренах Славутчини // Славутчина. – 2001. – вересень.
9. Мрійний В. Славута (минуле і сучасне) // Червоний кордон. – 1939. – 12 грудня.
10. Равчук Г. З історії міста Славути // Колгоспна правда (у подальшому – КП). – 1957. – 28 червня; Равчук Г. З історії села Крупець // КП. – 1951. – 31 травня.
11. Винокур І.С., Гуцал А.Ф. та інші. Довідник з археології України: Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська області. – К., 1984. – 223 с.
12. Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. / Ред. кол. Мехеда М. (голова) та ін. – К., 1971. – 706 с.
13. Татаркін В.Ю. Село Старий Кривин (в минулому Острозький повіт на Волині) в мемуарно-краєзнавчій літературі. Бібліографічний нарис // Матеріали Острозької конференції «Остріг на порозі 900-річчя» 1995 рік. – Остріг, 1995; Татаркін В. Славута // Нетішинський вісник. – 1999. – 16 жовтня
14. Басиров В.М. Сапожник А.Я. Славута, Нетишин: краеведческий очерк. – Славута, 1989. – 94 с.
15. Ковальчук С., Фрідман А. Шолом, Славутчани. – Славута, 2001. – 120 с.
Берковський В. – Uniwersytet M. Curie-Skłodowskijej, Lublin, Polska
Опубліковано: Славута і Славутчина : минуле і сучасне. – Славута, 2003 р., с. 87 – 94.