Неп на Поділлі: досвід державної ініціативи

Боднар І.

У статті дається короткий огляд періоду нової економічної політики на Поділлі, зокрема на Славутчині. З самого початку впровадження в життя непу підприємці були приречені на невдачу через саму суть більшовизму – неприйняття приватної власності. Мета автора – дати неполітичну оцінку цього явища, показати безпорадність простих людей перед державою.

В наш час на Поділлі добре зарекомендувала себе діяльність приватних підприємств, організацій, яка постійно розвивається і вдосконалюється. Зараз вона дозволена, але звісно за виконання ряду вказівок, встановлених державою. А чи були сприятливі умови розвитку приватного сектору раніше? Розквіту приватної промисловості сприяло введення нової економічної політики. По суті, все на той час було радянським і суспільним, тому дивно, як могла існувати приватна власність і водночас бути відокремленою від держави. Цікаво, як відреагувала держава, і, зрештою, була нова економічна політика позитивним чи негативним явищем в розвитку нашого краю?

Неп – нова економічна політика Комуністичної партії і Радянської держави, що була розпочата як перехідний період від капіталізму до соціалізму. Впроваджена у 1921 році на основі рішень Х з’їзду РКП(б). Розвинене суспільство може існувати лише на основі громадських і особистих інтересів виробника. Досягненню цієї мети і було підпорядковано неп. Основу непу становила заміна продрозверстки продподатком, дозвіл вільної торгівлі при регулюванні її збоку органів влади, здача в оренду дрібних державних підприємств, дозвіл на застосування найманої праці, залучення іноземного капіталу до участі у відбудові, піднесення промислового виробництва у формі концесій.

Щоб прискорити відродження промисловості і налагодити обмін між містом і селом, багато дрібних підприємств було передано в оренду як організаціям (кооперативам, артілям тощо), так і приватним особам [1]. Але влада не мала на меті створення приватної власності, а навпаки, ще й контролювала діяльність приватних підприємств. І як побачимо далі, участь держави в роботі тих же державних підприємств тільки контролем і обмежувалась. Вже в перші роки непу (1922-1923) Радянська держава почала успішний економічний наступ на приватника, і це можна простежити на прикладах Поділля.

12 березня 1922 року власник цегляного заводу в м. Кам’янці на Китайгородській Мукші С.Л.Лехтман подає прохання до Кам’янець-Подільського губраднаргоспу про здачу в оренду цього заводу. Але 13 жовтня цього ж року Лехтману пред’явлено позов про анулювання договору про оренду на тій підставі, що не провів ремонт на підприємстві, що порушує ст. 1.4. Цивільного Кодексу. Договір анульовано, завод Лехтмана конфісковано [2].

Великі підприємства були передані у відання центральних і місцевих трестів – цукрового, борошномельного, текстильного, тощо. В Україні юридичний статус трестів був затверджений Декретом ВУЦВК від 2 липня 1923 року. Визначалися державні промислові підприємства, яким держава надає самостійність у виробництві відповідно до затвердженого статуту тресту і які діють на засадах комерційного розрахунку з метою одержання прибутку. Підприємства переходять на госпрозрахунок. В Дунаївцях, наприклад, в 1920 році нараховувалося 11 суконних націоналізованих фабрик, лише 5 з яких 1 липня 1922 р. увійшли до складу об’єднання Державних текстильних фабрик "Дункуст" [3]. Влада не тільки перешкоджала повноцінному і самостійному функціонуванню приватників, вона ще й вимагала сплати податків і негайного припинення їх діяльності навіть на незначних підставах. Що й простежується на прикладі Дунаєвецького чавуноливарного заводу.

29 березня 1923 року механічний чавуноливарний завод згідно договору від 28 березня 1923 року управлінням Дунаєвецьких держтекстфабрик здано в оренду Трауготу Густавовичу Лельбаху. 4 березня 1924 року проскурівський держкомбінат вимагає з заводу Лельбаха 1 500 пудів чавуну. Орендарем відпущено лише 300 пудів. Тому, окрмістгосп радить Дунаєвецькому раймістгоспу дізнатись, на який термін здано в оренду завод. І вже в квітні цього ж року повідомляється про продаж в оренду означеного заводу з торгів. А Лельбаху радиться відмовитися від подальшої оренди (звичайно із втратою усіх вкладених грошей). Наступним орендарем стає Комітет Біржі Праці Кам’янецького округу [4].

Невідомо, чи Лельбах добровільно відмовився від оренди, чи його примусили. Справа у тому, що держкомбінат, не отримуючи свого, робить все можливе, щоб позбавити його права на оренду і домагається свого, бо має повноваження робити так, як вважає за потрібне – на користь держави.

Цікаві відомості подано про стан кустарної промисловості Шепетівського округу станом на 27 січня 1926 року. Тут зазначається, що головними осередками розповсюдження кустарної промисловості є великі міста – Полонне, Заслав, Шепетівка, Старокостянтинів. Наприклад, в Полянському районі є шкіряно-кустарне виробництво, в Старокостянтинові і Заславі – різне кустарне ремісництво. Кустарний промисел поширюється і підтримується кредитною і інвалідною кооперацією. При наявності в окрузі центру кустарної промисловості, питання забезпечення її сировиною потрібно було б вирішити. Через такий центр місцева кооперація могла б при сприянні окрвнутторгу чим-небудь забезпечити кустарів. Але постає зовсім інша картина. Сировина закуповується на місцевих базарах у приватних осіб самими кустарями. Тобто, держава повноцінно не забезпечує підприємства і це можна показати на прикладі Полонного, де є 2 чавуноливарні майстерні по виробництву сільськогосподарських машин. Але вони нормально працювати не можуть через відсутність сировини і палива, а головне – коксу. Він є лише в Києві або на Донбасі, проте при продажу коксу існує відпускна ціна однієї закупки – 50 % антрациту, а це є невигідним для майстерень.

Не менш важке становище з паливом було у цегельному виробництві. Необхідні сухі дрова, які закуповувалися у Білорусії, що в подальшому відобразилося на вартості продукції.

У постачанні сировиною кустарів, кооперації участі не приймали. І на прохання кустарів відпустити їм сировину, вони відмовляють, мовляв немає відповідних розпоряджень зверху. Тому доводилося останнім купувати це й же товар у приватників на 100-200 % дорожче.

Щодо кредитування, то тут справи були ще гіршими. Кустарі змушені звертатися за кредитом до приватних осіб. Хоча в першій половині 1926 р. держава надавала кредит, але не кожне кустарне підприємство могло отримати його. Окрім недостатнього кредитування кустарів має місце високий відсоток (14 – 16 %) і малий строк погашення кредиту (до 3 місяців), який надає Українбанк і Держбанк. Кредит отримують лише міські кустарі, які об’єднані в кустарно-промислові товариства. Набагато гірше становище спостерігається серед сільських кустарів, які не кредитувалися і взагалі не підтримувалися державою. А коли їм і надавався кредит на розвиток виробництва, то тільки під заставу власного майна.

На відновлення Зіньківського пивоварного заводу в 1925 р. затрачено було орендарями Когелем і Захархом значні гроші. На розширення виробництва потрібно вони могли отримати кредит від Держбанку лише під заставу 1 вагону солоду. Більш того банк погоджується на видачу кредиту лише в тому випадку, коли візьме під свій контроль приміщення, де знаходиться солод. У зв’язку з цим орендарі надсилають прохання до окрміськгоспу на отримання дозволу про передачу на деякий час приміщення з солодом Держбанку. Однак у проханні відмовляють, а договір про подальшу оренду анулюють, мотивуючи тим, що якщо на заводі не буде проведено ремонт, то справу буде передано до суду [5]. Отже, орендарі потрапили у ситуацію, коли Держбанк відмовляє надати кредит, а окрміськгосп позбавляє права оренди, вимагаючи провести ремонт і погрожуючи судовим позовом.

В 1926 р. шепетівський окрсоцзабез дозволив колективу інвалідів відкрити торгівельне підприємство, але воно не було кооперативним. Постановою райкоопспілки вирішено вказаний торгівельний колектив м. Шепетівки об’єднати з іншими підприємствами інвалідів. Було проведено ревізію і ухвалено торгівельне підприємство інвалідів ліквідувати як "лжекооперативне" (1928). Але така постанова питання не є вірною, так як некооперативні організації не можуть бути "лжекооперативними" [6]. Держава знаходить будь-які причини, щоб призупинити існування приватних підприємств.

Із згортанням політики непу всіма засобами призупиняється діяльність приватних підприємств через політичні причини, які до економічної діяльності артілей відношення ніякого не мають, що й доводить наступний приклад.

26 липня 1928 року в Шепетівську окрпрокуратуру направлено доповідну "Про фіктивні артілі, які необхідно закрити". В м. Славута в березні цього ж року закрито ковбасну артіль "Харчовик". Серед причин, які фігурували у справі її закриття були: серед членів артілі значився громадянин Цермон, який лише вклав гроші в артіль (1 500 крб.) і отримував за це 50 % всього прибутку. Одним із керівників артілі був інший славутьский єврей Лєвін, який раніше за великі гроші перевозив емігрантів за кордон. Староста артілі єврей Галін був власником будинку вартістю в 4-5 тис.крб., магазину і додатково вдома виготовляв на продаж в обхід артілі ковбасу. На підставі цих фактів артіль закрили, а її майно конфіскували. Тоді ж в Славуті була закрита пекарня "Труд" по тій причині, що її староста Фельдман Вольф, інвалід і бувший контрабандист [7].

Держава, базуючись на минулому керівників підприємств, знаходить, на свій погляд, переконливі докази для припинення їхньої діяльності. Щоб остаточно поставити крапки над "і" влада збільшує податки, які сплатити неможливо і вдається навіть до конфіскації майна, нажитого приватником, як це зробили з Давидом Малолєтніком та багатьма подібними до нього підприємцями.

28 жовтня 1928 року подано заяву окружному прокурору Шепетівки від жителя м. Шепетівки, громадянина Давида Малолєтніка: "Займаючись продажем вапна, вбачаю неможливим продовжувати торгівлю з причини великих податків, подаю заяву про припинення свого діла". І тільки після цього розрахувався з податками. 1 січня 1930 р. до Малолєтніка увірвалась уночі в дім міліція з 3 невідомими і здійснила на невизначеній підставі конфіскацію майна, додатково вимагаючи гроші за те, що він "торгує". Малолєтнік благає прокурора викреслити його із списків торгівців, аби його не чіпали. А 1 лютого того ж року це ж саме сталося з громадянином Г.Арановичем, 24 березня – з гр. Давидом Крочером і рядом інших осіб. Всі вони надсилали скарги, але за вироком "спекуляція" майно не повернули нікому [8].

Спеціальна комісія у 1928 – 1930 роках проводила ревізію приватних осіб з метою стягнення податків. Така ревізія проводилась безпосередньо в приватному секторі в усіх округах і районах Поділля. Почався остаточний, конкретний і мабуть найжорстокіший наступ на приватника.

3 лютого 1930 року відбулося засідання окружного штабу робітничих бригад по перевірці приватників і підведення підсумків трусу по вилученню майна в рахунок недоплат в м. Шепетівка. Слухали справи 38-х осіб, що звернулися зі скаргами і проханнями про повернення майна. Громадянам у поверненні майна відмовлено на тій підставі, що вилучене і описане майно залишається в забезпечення наступних платежів.

Цікавою в цьому плані є справа Хайни Глотмана. Під час трусу, що проводився вночі, виявлено було мануфактуру, наявність якої свідчить, на думку слідчих органів про те, що Глотман займається скупівлею і має з цього зиск. Глотмана притягнуто до кримінальної відповідальності, а виявлені речі залишаються в рахунок забезпечення наступних платежів. Для цього також описали будинок, а заяву обвинуваченого залишили без відповіді [9].

Неп передбачав розвиток приватної власності, яка, в свою чергу, забезпечувала незалежність людини. А так як на той час все було радянським, то мови не могло бути про суспільний поділ "моє – спільне". В ідеології більшовизму і комунізму відкидається взагалі будь-яка приватна власність.

Вже в перші роки нова економічна політика дала результати. Для економіки будь-якої країни бажана тісна співпраця з іноземними інвесторами. Почався розквіт промисловості в усіх галузях і все йшло непогано, доки держава не вирішила проявити свою ініціативу, наклавши кайдани контролю на абсолютно всі сторони приватного життя. Надмірний контроль не сподобався іноземцям і від тісної співпраці залишився лише спогад. Неп було призупинено через те, щоб прискорити розвиток промисловості. Це був рухомий крок вперед, щоб далі неминуче відступити назад.

Підсумовуючи все вище сказане, можна зробити висновок, що запровадивши неп, держава взяла на себе не тільки функції контролю і стягнення податків. Для досягнення своєї мети комуністична влада не зупинилася ні перед чим, руйнуючи усе, що було відроджено.

Примітки

1. Історія міст і сіл УРСР. Хмельницька область. – К., 1971. – С.38-42.

2. Державний архів Хмельницької області. – Ф.Р-318. – Оп.1. – Спр.223. – Арк.3, 5, 29-30.

3. Тимофієва Л. Дунаєвецька суконна фабрика: роки непу // Тези доповідей республіканської наукової конференції «Дунаївці: їх роль і місце в історії Поділля». – Хмельницький, 1993. – С.53-54.

4. ДАХО. – Ф. Р-318. – ОП.1. – Спр.232. – Арк. 86, 89, 104, 118, 121.

5. Там само. – Спр.275. – Арк. 295, 298, 300, 302-303, 306-310.

6. Там само. – Ф.Р-1062. – Оп.1. – Спр.155. – Арк. 36.

7. Там само. – Арк. 48.

8. Там само. – Спр. 242. – Арк. 30, 36, 41-42, 48, 50, 53.

9. Там само. – Спр. 243. – Арк. 61-67.

Боднар І. – Хмельницький інститут бізнесу

Опубліковано: Славута і Славутчина : минуле і сучасне. – Славута, 2003 р., с. 57 – 61.