Водохрещі

о. Семен Гаюк

Народився 1909 року в Луцьку. Вчився в початковій школі і ґімназії в Берестечку. Згодом закінчив Православну Духовну Семінарію в Кременці та Богословський факультет Варшавського університету в 1933 році. Заарештований польською поліцією 1939 року й ув’язнений до концтабору Береза Картузька. В часі Другої світової війни мешкав у Заславі, де знаходився при джерелах відродження Української Православної Автокефальної Церкви. Організатор Комітету допомоги полоненим. Від 1944 року на еміґрації спочатку в Німеччині, а від 1950 року – в США. Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук. У 1968 здобув ступінь доктора філософії. Автор спогадів «Від церковного престола до Берези за дроти», богословських праць «Короткий православно-християнський катихизис», «На Божій ниві: бесіди на свята дванадесяті та інші», «Святий Феодосій Углицький, Архієпископ Чернігівський на тлі своєї доби», «Унійна діяльність Мелетія Смотрицького: історичний нарис». Спочив у Бозі 4 квітня 1997 року на чужині.

[Подається за виданням: Літопис Волині. – 1953. – Ч. І. Вінніпег. − С. 85-86.]

За часів німецької окупації України перші різдвяні свята в 1941 р. та Новий Рік були відсвятковані по містах та селах східної Волині тихо та спокійно. У всіх відновлених церквах відправлялись урочисті Служби Божі, віруючі брали жваву участь у Богослужбах.

Однак, ця щира побожність і відданість рідній Православній Церкві і народним традиціям дратували гітлерівську адміністрацію, яка у відродженні релігійности народу побачила велику небезпеку для себе. Уже з перших місяців німецької окупації України очевидним було вороже наставлення влади до Православної Української Церкви. Німецька влада втручалася в церковні справи: робила різні перешкоди у виконуванні душпастирських обов’язків українському духівництву, обмежувала свободу рухів, обмежувала години відправ Служб Божих. Населення, в наслідок посилення шарваркових та інших повинностей, у свята відтягалося від церкви.

Про один з багатьох фактів насильства в ділянці церковного життя дозволимо собі розповісти в цьому короткому спогаді.

Діялося це в м. Заславі. Саме по новому році гебітскомісар цієї округи, Кнохенгауер, видав наказ, яким забороняв протягом шістьох тижнів усякі зібрання народу з санітарних мотивів, назвавши установи, які в першу чергу цій забороні підлягали, а саме: «Просвіту», школу і всі церкви. Копії цього наказу, під особисту відповідальність за виконання, були вислані голові місцевої «Просвіти», учителям та всім православним священикам, а всі районні шефи поліції та сільські старости мали точно припильнувати виконання цього розпорядження.

«Просвіта» в Заславській окрузі була лише одна в м. Заславі, школи були розпущені на довгі зимові вакації, отже, розпорядження було спрямоване тільки проти Церкви.

З уваги на надходяче свято Водохрещів треба було діяти негайно. Делеґація з представників духівництва і мирян звернулася до гебітскомісара з проханням відкликати згадане розпорядження. Вислухавши делеґацію, гебітскомісар заявив, що він видав наказ на тій, мовляв, підставі, що в одному з районів його округи трапилося захворіння на тиф, отже, дбаючи про здоров’я населення, яке доручив йому сам фюрер, був примушений заборонити всі скупчення людей.

Делеґація доводила гебітскомісарові, що в ближчій околиці вони не чули про пошесні хвороби; що в церквах нема умов для поширення пошестей; що зовсім вистачатиме вжити санітарно-профілактичних заходів відносно дому, в якому виникла хвороба; врешті, можна це застосувати й до села, але не до всієї округи, що нараховувала понад 200 сіл. Було підкреслено, що гострота наказу неґативно вплине на ставлення населення до німецької влади тощо. Але всі наші доводи, переконування і прохання були безуспішні. Пригнічена делеґація вийшла ні з чим.

Це зробило на населення дійсно прикре і пригноблююче враження. Німців відверто порівнювано з більшовиками. Очевидно, про ці настрої швидко стало відомо в гебітскомісаріяті, бо коли два дні пізніше прийшла та сама делеґація вдруге, гебітскомісар виявив дещо більшу поступливість. А потім, під час розмови, немов бажаючи переконатися, чи делеґати витримають певну пробу, поставив їм таку несамовиту умову: – Я погоджуюсь відкликати своє розпорядження і винятково дозволити відправляти по церквах, але під умовою особистої відповідальности своїми головами всіх тут присутніх делеґатів.

На зауваження зніяковілих делеґатів, що їм це не зовсім ясно, гебітскомісар пояснив це так: – Якщо медичний відділ, після вашого свята, донесе мені хоч про один випадок захворіння на тиф, ви всі будете негайно арештовані і передані в розпорядження ґестапо.

Умова була несамовита, і делеґатам стало справді моторошно, але іншого виходу не було, і всі, як один, з вірою в Провидіння Боже, прийняли її.

Напередодні Водохрещів було розіслано нове розпорядження, яким винятково дозволялося відправляти Богослуження з якнайсуворішим дотриманням санітарних умов. Попередня заборона щодо «Просвіти» і шкіл залишилася всилі.

Не зважаючи на припізнене повідомлення про дозвіл відправляти Богослуження, люди на світанку біля криниць та на річках поробили традиційні престоли та хрести з льоду, поприкрашували місця Йордану зеленими ялинками, і Водохрещі були традиційно відсвятковані.