1. Вступ

Андрій Чайковський

Чимало у нас говориться і пишеться про Запорожжя, про запорозьких козаків, про їх славну боротьбу з невірними, ворогами хреста, про їх славні походи на турецькі та татарські землі, про боротьбу з ворогами України. У нас про цю нашу бувальщину співаються пісні-думи.

А, однак, український загал, хоч лине серцем до тої нашої славної бувальщини, до слави, не має про Запорожжя доброго розуміння і бачить те історичне Запорожжя неначеб у мряці без ясних, виразних контурів і обрисів.

Про Запорожжя писалося і тепер пишеться на двоякий лад. Польські та московські історики здебільше, а популярні письменники у повістях і романах представляють Запорожжя як об’єднання усякої дикої наволочі, котра жила грабунком, не мала у себе ніякого закону, ні моралі і поповняла такі злочини і варварства, що аж диво, що господь не покарав їх содомським вогнем. Досить прочитати повість польського письменника Генрика Сенкевича «Огнем і мечем», про один побут польського шляхтича на Січі, щоб не відвернутися з відразою від того препоганого кодла і соромитися тої сторінки нашої історії, в котрій Запорожжя відіграло головну роль.

Другі, знову письменники, граючи на струнах романтичного сентименту, ідеалізують Запорожжя в поезії і прозі, що читача доводить аж до задуру. Та ні одне, ні друге не доведе до зрозуміння того, як було справді.

Хочу піти середньою дорогою і на підставі тих матеріалів, які у мене під рукою, з’ясувати читачам Запорожжя в його реальному виді. Із того нарису побачимо, що ніхто не має підстави поганити цієї сторінки нашого минулого.

Правда, що були грабунки по нашому боці, але тоді такий був час, що війна і грабунки йшли в парі, що війни велися жорстоко, з метою винищення противника без огляду на те, чи то був жовнір, чи спокійний громадянин, – що війни велися на кошт населення воєнної території, а грабунки називалися воєнною добичею для наємного війська, котре лиш задля тої добичі йшло на війну. А чи тепер інакше ведеться війна? Та лиш різниця, що грабунок називається реквізицією, а нищення населення називається інтернуванням, конфінуванням, розстрілами та шибеницями і заложниками. Тепер робиться те саме в рукавичках, а перше, в давнину, робилося голіруч.

Головною характеристикою Запорозької республіки був щирий демократизм. Він випередив Європу на цілі століття. Він проявився у нас тоді, коли по всій Європі людина зачиналася від шляхтича, а все проче вважалося або півлюдьми, або таки двоножним робучим скотом. Отож коли у той час у цілій Європі панував різкий поділ на класи і стани, що з одного стану до другого не було доступу, то на Запорожжі всі вважали себе рівними, товаришами, братами з рівними правами і обов’язками для всіх горожан запорозької землі.

В Європі були писані закони, котрі являлися клаптиками безвартного немічного паперу через брак екзекутиви; на Запорожжі нема писаного закону, лиш право звичаєве, котрого всі мусили слухати, котре мало за собою сильну екзекутивну владу і мало силу свої постанови перевести в життя.

Запорозька земля мала лиш два слова, котрі робили її симпатичною для кожного, котрі притягали до неї людей і причинялися до її розросту: воля і рівність. Та не можна розуміти волі так, що кожному вільно було робити все, що йому подобалося. Не був це анархізм, як дехто хоче мати. Воля родала обов’язки, а в тім вона полягала, що хто сповнив узяті на себе обов’язки, той мав волю. А рівність була у тому, що там не було ні пана, ні слуги. Шляхтич гербовий, який прийшов на Запорожжя, мусив жити в братерстві і рівності з своїм колишнім підданцем, вчений мусив брататися з анальфабетом.

Сенкевич Генрик (1846 – 1916) – польський письменник, у романі «Огнем і мечем» з шовіністичних позицій консервативної шляхти змалював національно-визвольну боротьбу українського народу 1648 – 1654 рр. Лауреат Нобелівської премії 1905 р.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 517 – 518.