10. Господарство на запорозьких землях

Андрій Чайковський

Чим займалися січові товариші, про це вже була мова. На паланках жили хлібороби. Вони орали землю під хліб, заводили пасіки, будували млини, плекали садовину, випасали скот, займалися ловлею риби і полюванням на усякого звіра.

Орання велося на дуже примітивний спосіб. Орали дерев’яним плугом, скородили дерев’яною бороною. Із збіжжя не сіяли зовсім жита, пшениці мало. Найбільше сіяли гречки, проса, вівса, гороху, ячменю, кукурудзи. З огородини садили капусту, буряки, огірки, гарбузи та дині. Картоплі ще тоді не знали зовсім. Жито діставали з Московщини.

Скотарство було у запорожців дуже невибагливе. Не знали і не годували кращої породи рогатої худоби і овець. Дарма, що козаки дуже любили кращий смушок овечий, якого діставали з Криму. Особливо смушки сиві на шапки були дуже в моді. Запорожці, хоч мали нагоду добути від татар таку породу овець, не годували їх у себе.

Зате запорожці, як і всі українці, любувалися в гарних конях. Здається, що в цілій Європі не було такої гарної породи коней, як на запорозьких землях, за виїмком Туреччини. Сприяли тому великі пасовиська, багато води в річках та чудове українське підсоння. Коні жили найбільше часу в році на свіжім повітрі, паслися свобідно і запорожець не брав коня до праці передчасно, поки кінь не виріс добре і не набрав сили.

До виплекання гарної породи коней причинились багаті зносини запорожців з Туреччиною, де плекали теж гарну породу коней. За українськими кіньми заїздили на Запорожжя покупці із західних країв та з Московщини. Запорозький кінь визначався швидкістю в бігу, витривалістю і великою інтелігенцією. Запорожець начеб зрісся з конем. Виучував його різних штук і прив’язував до себе, мов вірну собаку. Тому в козацьких піснях і думах виступає запорожець з конем, говорить до нього людською мовою, називає братом і товаришем, а вмираючи, дає йому різні доручення, начеб людині. Вірний той товариш сумує по втраті свого козака, сумує над трупом свого пана, а інколи і вмирає з туги на його могилі.

Правда, що в Запорозькім війську було більше піхотинців, як кінноти, бо того вимагала воєнна тактика, одначе кожний піхотинець «знався з конем» і міг у потребі стати кіннотником, тому що був козаком і від дитини любив коня.

Хто придивлявся до старинних грецьких викопалиськ, то бачив малюнки з життя скитів, котрі колись замешкували Україну. На тих малюнках видно, як старинні скити приучують коней до різних штук, а та любов до коней перейшла в душу і кров українського народу і запорожців. А хіба ж не помічаємо того самого і у решти українців, хоч би і у нас, галичан?

Перед великою війною були у нас і то багато таких сіл, де виводились коні гарної породи. В тих селах, хто не мав бодай пари коней, не вважав себе господарем, лиш халупником. Їздити одним конем вважалося виставляти себе на посміховисько усього села. Так, мовляв, їздять жиди-міняйли або мазярі, а не газди. Котрий мав лиш одного коня, спрягався з сусідом, щоб люде не сміялись.

Даремно відзивалися голоси, що по селах забагато коней, що кінь з’їдає хлопа, бо не все є в господарстві робота для коня, а годувати його треба. Та ті голоси нічого не помогли. Селянин, як лиш міг, без коня не витримав. Аж велика війна поклала тому край, зменшила число коней воєнними реквізиціями.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 538 – 539.