13. Характеристика запорожців
Андрій Чайковський
Кожний спитає тепер: які ж люде були, оті запорожці, про котрих доводиться стільки слухати та читати? Чи це справді були банди грабіжників, ласих на чуже добро, безсердечних вбийників, свавольників, неслухняних, непосидючих, вічних революціонерів, непоправних анархістів? Хто прочитав уважно цю розвідку, переконається, що це неправда. Стоваришення, котре має свої звичаєві закони і стисло їх придержується, не може бути анархічним. Коли б кожний жив так, як йому завгодно, то такому жодного закону не треба.
Були у запорожців свої хиби, та вони шкодили їм самим найбільше, а навпаки приносили користь їхнім сусідам, і це довело запорожців до загибелі.
На загал беручи, запорожець легкодушний, загонистий, непостійний. Не дивився на дальшу мету, а інтересувався лише нинішнім днем. Запорожжя легко було перемовити і на свій бік перетягти, і між запорожцями мали губаті агітатори і емісари вдячне поле. «Козак п’є не на те, що є, а на те, що буде».
На таку характеристику дає нам історія багато прикладів. Навіть такий великий чоловік, як Петро Конашевич-Сагайдачний, давав себе часто піддурити обіцянками і заманити. Дав себе заманити на московську війну непевними обіцянками, яких Польща ніколи не щадила. Польсько-московська війна була для козаків таким сприятливим моментом, що можна було за поміч у тій війні багато реального від Польщі добути. Конашевич повірив обіцянкам, хоч знав, що польський уряд їх не додержить. Надіявся на прихильність до козаків королевича Владислава, як королем стане, хоч знав, як страшно обмежена королівська влада в Польщі панами магнатами і всесильними єзуїтами.
Наспіла невдовзі опісля хотинська справа. Вона була для Польщі ще страшнішою по недавнім цецорськім розгромі польського війська. Польща бачила себе тоді у великій скруті. І чого ж козаки від Польщі домагалися? Знесення баніції на козацтво і привернення їм давніх прав та «заспокоєння благочестивої грецької віри», себто потвердження висвячених патріархом Феофаном владик і притінення поширювання унії. Польща була б мусила це зробити, коли б козаки поставили були рішучий ультимат. Та ні.
Польські емісари пішли до козаків, сипнули трохи грошей, і Яцько Немирич Бородавка пішов з великим військом під Хотин на зламання шиї. Емісари, крім тих трохи грошей, показали їм перспективу на багату добичу на Молдавії, і це їх переконало. А що Польща мала їм дати, по це послали депутацію до Варшави з Конашевичем і владикою Курцевичем перед самим походом, коли вже козацтво було до того оброблене.
Під Хотином Туреччина давала козакам дуже гарну оферту: «Покиньте, козаки, поляків, дозвольте нам їх розгромити, а ми вам освободимо Україну раз на все і дамо вам столицю, де собі виберете».
Не пішов на це Сагайдачний, хоч козаки підозрівали поляків, що їх видадуть при нагоді на поталу туркам. Вони ж через те не хотіли перші переходити через Дністер, хоч такий приказ вийшов від польського гетьмана Ходкевича.
Такі то були політики.
Іван Сірко, славний кошовий отаман, славний провідник, особливо в боротьбі з турками та татарами, заманюється восточним православним царем і кладе колоди під ноги гетьманові Петрові Дорошенкові в його планах визволити Україну і зробити її незалежною державою, і своїм поведениям змушує його до уступлення. І треба було аж піймати Сірка і послати в Сибір, щоб пізнав, яка то православна Москва прихильна до козаків.
Ідеалом Сірка було воювати з невірними – треба чи не треба. Для того видавалася йому сполука України з Туреччиною чимсь немислимим.
Найкращу характеристику запорожця змалював Гоголь у своїй історичній повісті «Тарас Бульба». Хоч, може, Тараса Бульби й не було на світі, то характеристика дуже влучна. По розгромі козаків Тарас Бульба вертається сам на побойовище на очевидну смерть. Чого? Він загубив там свою люльку і хоче її розшукати, бо шкода, щоб вона ляхам дісталася. Божевілля. Але це виказує запорозьке завзяття.
Запорожці то найкраще, славне на увесь світ на ті часи військо, особливо в боротьбі з татарами та турками. Та воно добре для тих, що їх наймали, а не для самих себе. Там вони гинули тисячами, брали приступом найсильніші ворожі позиції, а коли московський генерал Теккелі підступив під Січ, щоб її з наказу цариці зруйнувати, то січовики улягли намовам січових попів і не дали москалям жодного спротиву, хоч усі знали, що приходить їм остання година.
Запорожець дає собі раду у всякій біді. Хто меткий та хитрий, вміє собі порадити, дістає від товариства прикметник характерника, якогось надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вспіє окульбачити і заставить собі служити.
Запорожець гострий на язик, вміє відгризтися. У нього гострий дотеп і через те заслуговує собі на повагу у товариства. От наведу один примір, який свідчить про високу інтелігенцію запорожців.
Є в Петербурзі депутація запорожців. З них московські пани насміхаються.
– І де цей дурний народ родиться? – каже один до другого.
– А де ж би, як не в Хахляндії…
Почули це запорожці та й переморгнулися, і давай на голос таку розмову:
– Ой-ой-ой, брате мій, та й панів же тут яка сила!
– Та все такі великі та розумні, – каже другий.
– І де вони стільки родяться?
– Звісно де, в Петербурзі та Москві.
– А де вмирають? – питає перший.
– Вмирають в Сибіру та на Камчатці.
Запорожець веселої вдачі, любить веселе товариство, любить погуляти. Коли у нього трапиться золото, то не ховав його, а все прогуляє. Приїде до города, водить музик з собою, кожного частує, а відмову вважає за обиду для себе. Танцює по вулиці гопака, співає, поки не пропустить усього до шеляга. Прогуляв би ще і зброю, і коня, і одежу до сорочки, тільки що ніхто того не хоче брати, бо кошовий заборонив строго приймати від запорожців зброю та коня у застав або купувати. Запорожець надягне на себе дорогу оксамитну одежу, а підгулявши, лізе в тій одежі в бочку з мазею, а потім качається в поросі по вулиці. Гроші є на те, щоб було за що погуляти.
Усе те нам може здаватися дивним. Та треба пам’ятати, в яких часах це діялося. Запорожець жив усе своє життя від немовляти у вічній небезпеці. Вона чатувала на нього з усіх боків. Ще як був дитиною, його найближчі рідняки пішли в похід і більше не вернулися або вернулися каліками. Вже тоді мама співала йому пісеньки про козацький побут. Вже тоді грозило йому, що хижий татарин може його захопити і повести в неволю. А коли підріс, то мріяв про те, що і він піде у похід і може не вернутися. А в поході стільки різних небезпек. Йшов приготований на смерть, і це його не лякало, бо така козацька доля. Нині – козак, а завтра – пропав. Він не цінував свого життя, погорджував смертю. Чого ж тут журитися про завтра, для кого ховати гроші?
Запорожець витривалий на всі злидні, на голод, спрагу, холод і спеку. «Терпи, козаче, отаманом будеш», – говорила козацька пословиця. Не можемо надивуватися, як героїчно, без стону терпів муки Северин Наливайко, коли його у Варшаві мучили. А козак Гонта, коли його піймали донці Гуріева і віддали його польському магнатові Браніцькому, коли з плечей дер кат паси, ані не застогнав.
– Казали, що буде дуже боліти, а воно так дуже не болить.
Він кпив собі з своїх мучителів, поки міг говорити, поки йому язика не відрізали.
Запорожець додержує свято приязні. Побратимство – то святий зв’язок двох козаків, якого не сміє зрадити, бо на це присягав у церкві. Хто побратима зрадив, той мусив жити у великій погорді всього світу. Навпаки, козак побратима рятує і готовий за нього життя віддати.
Такому народові, як запорожці, треба було доброї голови і сильної руки і то на довший час. Конашевич-Сагайдачний зорганізував козацтво як першорядну мілітарну силу. За його проводу козацтво стало на вершку сили і розквіту. Богдан Хмельницький аж до перших славних побід у першому періоді тої війни не думав про самостійність України. Він хотів лиш приборкати панів магнатів, тих короленят.
Думка про самостійність прийшла пізніше. Та він зробив багато помилок, яких опісля не можна було вже направити. По пилявецькім розгромі міг піти аж на Варшаву, бо Польща не мала жодного війська. Не взяв Львова, як йому дораджував татарський хан, і що міг легкою рукою зробити і тим способом здобути собі певну базу до ведення дальшої війни. Та він того не зробив, бо він не воював з польським королем, тільки з магнатами, а Львів був королівським городом. Відтак прогавив довгий час на переговорах з польськими послами, начеб ждав на те, щоб Польща очуняла і зібрала сили до дальшої війни.
Петро Дорошенко в рішаючій хвилі покидає військо і спішить додому «в справах фамілійних», бо довідався, що жінка його зраджує.
І така наша щербата доля.
Усе недооцінювання власних сил, усе орієнтація на когось, на чужу силу. Козак не на те, що є, а на те, що буде, а все: якось воно буде.
А чи ми, їх нащадки, кращі за наших дідів?
О історіє! Тобі вже давно, ще в старину, дали люде патент на вчительку життя. Чому ж ти нічого не навчила нас, український народ? Або твоя метода навчання недобра, або твої учні такі недотепи, що їхньої голови нічого не чіпається.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 543 – 547.