4. Запорожці як лицарський християнський орден

Андрій Чайковський

В XI, XII і XIII століттях воювали західні краї а невірними за відібрання Палестини з гробом Спасителя. Ці довгі війни називаються в історії війнами хрестоносними. Від того часу розгорілись завзяті війни між магометанським і християнським світом. З причин тих воєн витворилися на заході Європи військово-духовні стоваришення, які називалися лицарями хреста.

На своїх плащах носили хрести вишивані різної краски, бо тих хрестоносних товариств було кілька. Вони мали за ціль воювати в обороні Христової віри і мали свої осідки в різних сторонах західного світу, а все поблизу Палестини. Вони також удержували шпиталі і опікувалися паломниками до св. Землі. У них був духовно-воєнний устрій. Кожний такий орден мав свій окремий статут, затверджений римським папою. Їх духовенство не підлягало владі єпископів, бо зверхником їх церкви був сам папа, а відтак великий магістер того ордену. Після їх уставу лицарі ордену складали обіти: чистоти, себто безженності, спільноти майна і послуху своїй старшині.

Згодом, як ширення ісламу, себто магометанської віри, припинилося, а Туреччина перестала бути грізною для Європи і християнства, ті ордени стратили рацію свого існування і стали перемінюватися, а той упадати, так, що по них лишилась назва і ордени, які вони позаводили. І так орден німецьких лицарів, який на півночі Європи, над Балтійським морем, осівся і навертав тамошніх поган огнем і мечем, перемінився у світську Прусську державу та ще і на лютеранську віру перейшов (1525).

На заході не було вже потреби таких стоваришень; натомість повстала в тім часі потреба на сході Європи, куди мусульманський світ не задля своєї віри пхався усею силою, лише щоб християнські землі підбити, а бодай пограбувати, а християнських бранців за добрі гроші продати як невольників. Найбільше була наражена на ті напади Україна, і тут силою факту витворилася потреба таких лицарів, оборонців хреста. Цю роль перебрали на себе запорожці.

Хоч історія не згадує про те, щоб запорожці мали які зв’язки з тими орденами заходу і щоб свій устрій взорували на їхніх установах, то, однак, силою факту і таких самих потреб і завдань устрій Запорожжя був подібний у запорожців. Поперед усього така сама ціль: боротьба з невірними в обороні віри Христової і християнства перед ворогами хреста. Була лише та різниця між одними й другими, що до хрестоносних лицарів приймали лише шляхту, лицарів, а запорожці приймали до себе кожного, хто визнавав православну віру. Хто приходив на Запорожжя, то ставили йому лише одне питання:

– Віруєш у Христа?

– Вірую.

– Перехрестись!

Про що інше, хто він, звідкіля приходить, як називається, що спричинило, що він іде на Запорожжя, ніхто не питався. Тому-то між запорожцями можна було стрінути не лише українців, волохів, сербів, болгарів, поляків, москалів, донців, але також татар та турків. Розуміється, що хто не був іще хрещений, мусив дати себе охрестити в православній вірі. Із того бачимо, що запорозьке товариство було різноманітне, а однак воно було суто українське повсякчас, аж до зруйнування Запорозької Січі царицею Катериною II 1775 р.

Хто ж ішов на Запорожжя?

До того були різні причини. Хто хотів зажити вольним життям, хто шукав пригоди і хотів добути слави, кому важко було жити під панським ярмом, хто прогрішився у чому і хотів втекти від кари та сховатися перед переслідуванням за ним і т. ін. На Запорожжя приходили пани шляхтичі, селяне, панські підданці, бурсаки, ремісники, міщане.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 523 – 525.