9. Церква на запорозьких землях

Андрій Чайковський

Церква мала велике значення на Україні. Вона була культурним об’єднуючим чинником для всіх українців. До неї горнулося українське громадянство, без огляду на суспільний стан: шляхта, козацтво, міщанство і люде посполиті.

Тим більше значення мала церква для січового товариства, котре як духовно-лицарське братство мало обов’язок не лише воювати з невірними ворогами хреста, але й обороняти саму церкву. Православна грецька віра була на Запорожжі пануючою, бо не було потреби і не було для кого іншу церкву заводити. Унія на Запорожжі ніколи не прийнялася. Запорожці ставилися до унії вороже. Це був наслідок тих великих ворогувань на Україні, котрі велись від самого початку заведення унії. Назвати когось із запорожців «кателиком» було великою обидою, котра не прощалася.

Запорожці церкву свою дуже любили і нічого не жалували на її вивінування. Найкращий доказ того, що по кожнім поході віддавали частину добичі воєнної на церкву.

Осідок запорозького коша не стояв все на одному місці. Він часто мінявся, а вже де запорожці завели свою столицю, старалися вибудувати зараз і церкву і мати своє духовенство.

Січове товариство вважало головою своєї церкви кож-ночасного архімандрита Межигірського монастиря. Запорозькі церкви не признавали над собою влади київських владик. Усе духовенство на Запорожжі виходило і підлягало Межигірській архімандрії. Січова церква була парохією того ж монастиря. На Січі було духовенство безженне, монахи, а навпаки по паланках було духовенство біле, тобто жонате.

Запорожці дуже любувалися в гарнім церковнім співі. На Січі співав многоголосний хор, зложений з новиків і школярів.

Звідкіля ж бралися ті школярі? То були або сироти по полеглих товаришах, які переселилися до паланок, або такі, що мали на Січі своїх рідняків і тут жили, щоб вчитися, або знову були то діти, захоплені в козацьких походах на землях польських, волоських, турецьких та татарських, їх козаки вихрещували і виховували у православній вірі і з них не раз виходили славні запорожці. Таке захоплювання дітей-хлопців було взоровано на методах турецьких. Там виховували християнських дітей на яничарів, тут – на православних козаків.

Опікуном церкви був кожночасний кошовий. Подібно було у західних лицарських орденах, де головою церкви був «великий майстер», незалежний від єпископів.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 537 – 538.