3. Звідкіля взялися запорожці?
Андрій Чайковський
Зразу, як Україна була під Литвою, не було ворожнечі між татарами і українцями. Татарські хани жили в згоді з литовськими князями. Часом траплялися драчі між татарськими чабанами і українцями за пасовиська і скот, але до великої ворожнечі не приходило. Аж згодом татарам не могло це подобатись, що українці заорюють степ і забирають їм пасовиська. А татари були народом кочовничим, не пахали землі, не мали сталого осідку і пробували там, де було добре пасовисько для коней, рогатого скота і овець. Вони стали з українцями ворогувати, нападали на них і грабили.
Литовські князі стали ставити на пограниччі для охорони своїх хліборобів охоронні замки і під їх охороною могли люде жити. В разі набігу татарського ховалися люде по замках і звідсіля відбивалися. Хто вспів втекти до замку, той і спасся; кого ж захопили татари у полі, той і пропав. Хто оборонявся, того вбили або брали в полон. Це називалося на Україні «брати ясир». У ясир брали людей здорових; дітей, та дівчат і молодиць. Їх продавали на кримських базарах, мов скотів. Дітей, особливо хлопців, виховували в магометанській вірі на яничарів.
Згодом прибуло стільки людей на Україну, що під замками не мали з чого жити. Треба було йти щораз далі в степ, щоби проживитися. Люде йшли, але замків годі було з собою забрати, а небезпека подальше замків все більша. Люде йшли озброєні, щоби кожної хвилі можна себе оборонити. Кожний держав зброю напоготівлі. Це називалося «йти на уходи». Там працювали все літо, а під зиму верталися додому. Але, йдучи на уходи, треба було добути дозволу у старости, бо й так платили йому податі на удержання замку в доброму оборонному стані.
Тепер ті, що пускалися на уходи, мусили платити теж, а платили в натурі з того, що через літо придбали. На уходах ловили уходники рибу, сушили її, в’ялили або солили. Збирали мед диких бджіл, а то й свої пасіки заводили. Ловили дикого звіра на хутра і привозили шкури додому. Ця дань, яку побирали старости від уходників, називалася «віть». Княжі постанови приписували, скільки тої віті можна від уходників побирати. Але старости на це не дивилися і брали, скільки було їм завгодно.
Отож уходники радили тобі так, що не верталися вже на зиму додому, лиш оставалися на місці і там поселялися. Але як забезпечити себе було від татарської напасті? Зброю мав кожний при собі, але того було мало, бо орда нападала ненадійно, начеб із землі виростала. Налітала цілими хмарами, налітала у такі місця, де сподівалася найменшого опору.
Отож уходники придумали ставити собі городки. Це були невеликі будівельки з дерева або з плота, прикриті комишем. В разі татарського наскоку люде замикалися в тих городках і відбивалися. Часом їм це вдавалося, а часом – ні. Татари розпочинали облогу і здобували їх.
А ще треба було подумати над тим, як забезпечитися, щоб завчасно довідатися про орду, щоб не бути заскоченим ненадійно? На це уходники видумали таке. Скрізь у степу, перед місцями, де уходники мали свої становиська, ставили фігури. Це були високі дерев’яні стовпи, на котрі вилазилося по драбині. Ті драбини – то були теж похило поставлені стовпи з повбиваними кілками по боках. На вершку фігури було гніздо для сторожного чоловіка з широким видом у степ. Там клали теж бочку зі смолою або таки в’язанку степової трави, напоєну теж смолою.
Від одної фігури до другої було видно добре. Як лиш сторожний помітив, що в степу трава хвилюється і переконався, що це не табун диких коней, це диких степових кіз або стадо буйволів, і переконався, що це татарський загін, зараз запалював смолу, злазив і втікав на коні до своїх. Коли на сусідній фігурі побачив вартовий горючу фігуру, запалював свою теж. Так робилося на третій і десятій фігурі. Це був умовлений знак, що орда йде. Уходники збиралися зараз до городків, зносили сюди, що їм було треба і що можна було захопити, і ставали до оборони.
Але не всі люде, що ходили на уходи, вміли обходитися зі зброєю. Отож до зброї бралися лише ті, що мали до того вояцький хист. Вони збиралися у більші гуртки, вибирали з-поміж себе старшого і творили одне воєнне товариство. Опісля ті малі гуртки збиралися в більші громади, а коли їм поталанило раз і другий відбити татар, то захотілося відплатити татарам тим самим хлібом.
Не обмежувалися вже лиш на сам відпір ворога, але стали і на татар нападати. У тому також їм поталанило і переконалися, що таким побитом можна більше заробити на воєнній добичі, як на уходницькій небезпечній праці. Із того виробився клас військовий, зовсім окремий. Він давався добре взнаки татарві. Тепер вже розпочалася ворожнеча на Україні між українцями на окраїнах і татарами.
Зразу називали тих збройних людей і татари, і москалі черкасами, від найближчого города Черкас. Вони ж самі себе називали козаками. Від чого це слово взято, дотепер історія не прослідила. Одні виводять це слово від слова коза, що означає меткість і розум, бо знаємо, що коза і на дерево похиле може вилізти. Другі виводять це слово «козак» з татарської мови. По-татарському значить це людину вільну, ні від кого не залежну, доброго їздця, а притім і розбишаку.
Козацтво росло і стало силою, з якою треба було рахуватися. Козаки стали робити смілі наступи не лиш на татарських чабанів, але і далі на Крим. З тої причини ходили жалоби до литовських князів і польських королів. Польські королі видавали прикази до пограничних старост, щоб козацтво від набігів спинити, та це показалось неможливим, бо деякі старости, бачачи, яка з того виходить користь, самі посилали козаків у татарську землю на свій рахунок, а деякі то й самі до козаків приставали і ходили у походи. Перед владою польською виправдувались тим, що татари не дають їм супокою і нападають та граблять людей. І це була правда.
Перший звернув увагу на ростучу козацьку силу черкаський староста Остафій Дашкович на сеймі в Пйотркові. Він предкладав, щоб козаків ужити до оборони границь від татарщини. Та його предложення ніхто не прийняв.
Аж пішов між козацтво український православний шляхтич Дмитро Вишневецький, якого козаки прозвали Байдою. То був гарний вояка і ще ліпший організатор. Він згуртував усе тодішнє козацтво в одну силу і поселив їх за Дніпровими порогами на острові Хортиці. Тут зробили собі козаки захисний куток. Покопали рови і вали, настромили на валах дубові палісади з отворами до стрілу, зібрали зброю і воєнне приладдя, побудували будівлі на житло і склади. Це була перша Запорозька Січ.
Звідсіля виходили запорожці у походи, або випливали суднами, які називали «чайками», Дніпровим лиманом на море, і нападали на татарську та турецьку землю. Або засідали при переправах на Дніпрі на вертаючихся з походу по християнських землях татар, розгромлювали їх та відбирали везену добичу. При тому звільняли із сирівців багато християнського ясиру. Хани татарські скаржилися перед Польщею, що козаки не дають їм супокою, а що вони самі зачіпали українців, про це мовчали.
Той славний козак Байда працював пильно над організацією козацтва, хотів дати тій громаді сталу форму, позаводив різні постанови, котрі козацтво приймало. Осідком того низового лицарства була Січ на Хортиці Меншій. Бо є і Більша Хортиця, на якій є багаті пасовиська і росте гарний ліс. Одного і другого запорожцям було треба. Треба було доброго дерева на будівлі і на чайки. Було де пасти коней, щоб мали їх під рукою. Місце це називали січчю, або кошем.
Слово «січ» – наше і кожному зрозуміле. Це значить огороджене, не кожному приступне місце, засік. Кіш може значити те саме, бо коші теж плетені з лози. А слово кіш виводять від турецького слова «кош», а воно значить «збиратися». Але слово кіш мало ще й інше значення, значило стільки, що товариство, громада. Кошові отамани підписувалися на грамотах: «такий-то кошовий отаман з усім кошем».
По Байді, котрого піймали на Молдавії турки і в Цар-городі замучили, про що ще нині пісні співають, прийшли інші отамани, котрі повели діло далі аж до Петра Конашевича-Сагайдачного, коли то козацтво стало на вершку свого розвою як воєнна сила.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 520 – 523.