12. Громадянські обов’язки запорожців

Андрій Чайковський

Хто поселився на запорозьких землях, мусив підчинпитися безумовно запорозькому законові і сповняти громадянські обов’язки. Січові нежонаті товариші були властивою збройною силою Запорожжя. Вони робили воєнну і граничну службу, служили на перевозах та по митних станицях. На приказ кошового ходили в походи, нуди було треба. Військо ділилося на піхоту, кінноту, артилерію і саперів, яких називали могильниками. Вони копали рови, сипали вали, розставляли обози під рукою обозного. В Запорозькому війську були ще спеціалісти в повзунстві, розвідчій службі і скорострільники.

Запорожці вміли удержувати на становиську скорострільний вогонь, хоч тодішня стрільна зброя до того не надавалась. Робили це в той спосіб, що стрільці сиділи на землі, загнувши ноги під себе по-турецьки, а при кожному стрільцеві було кілька козаків, що заєдно лаштували рушниці і підсували стрільцеві, а той, вистріливши, кидав вистрілену рушницю і брав другу. А стрільці були такі, що з рушниці поціляли птиці на льоту. Знову ж повзуни (воно те саме, що пластуни) могли довгі простори повзати гадюкою і підійти під ворога непомітно.

Кожний козак, попавши на Запорожжя, діставав тут назвище. Воно було залежне від різних обставин: або від особистих прикмет козака, або від місцевості, з якої походив, або від суспільного його стану. Така зміна назвища була не раз дуже потрібна. Не один попався сюди такий, за яким стежили і могли приневолити запорожців видати його. Через зміну назвища він, той нещасливий утікач, затирав за собою сліди.

На Запорожжі був окремий клас людей письменних, яких вибирали на депутатів до столиці Москви або до Петербурга в справах запорожців. Їх називали станичниками. Ті столичники не побирали за це жодної плати, мусили їздити в такий далекий світ своїм коштом і своїм коштом привозити звідтіля, що Москва запорожцям давала. Лиш те було для них пільгою, що були вільні від податків і запорозької іншої служби.

Московський уряд, знаючи про це, платив тим столичникам від себе жалування. Крім того нагороджав їх похвальними грамотами і ордерами. Вони могли там доступити великої ласки і знайти підпертя в досягненні якого високого уряду на Запорожжі, коли вміли придобрися царським високим урядовцям. З того виходила велика спокуса на всяке хрунівство.

Та хто мав національну честь і любив свій народ, тому така столична служба мусила бути дуже осоружна, немила. Лазити по різних урядах, вистоювати на свою чергу, кланятися високим, зарозумілим, непривітним і гордим достойникам, а при тім знати, що того гордого достойника може цар приказати вибити кнутом і вислати на Сибір, слухати їх брехливих обіцянок і знати, що Запорожжя тих обіцянок не дістане, то це до приємності но належало.

Ті столичники писали не раз до січової старшини: «В Москві вміють брати, та нічого дати не хочуть». Хабарництво і перекуп переводилося в столиці на великий розмір. Та це було в звичаю і хабарі називалися «подарунками». Запорожці давали ті подарунки в гарних конях, заграничних винах та горілках і золотом. Без такого подарунка, або скажім просто, хабара, не можна було нічого добути, навіть доступу до достойника не було.

Ті депутати добивалися у москалів двох речей: жалування і пособій в хлібі, харчах і грошах і це можна було легше добути тоді, коли Московщина вела яку війну і потребувала Запорозького війська. Друга річ, далеко важніша, була виканючити затвердження запорозьких земель. Це було важне тому, що Москва зачинала колонізувати запорозькі землі зайдами з Московщини і Балкан. Москва поклала собі заселити ті землі людьми від себе залежними. Для того кожне таке прохання на затвердження границь кінчалося на обітницях, що буде вислана комісія для визначення границь, котрої ніколи не було. Москва зволікала, а під час того видирала запорожцям клаптик по клаптику та ще слала на Запорожжя гострі упімнення за те, що запорожці, доведені до одчаю, проганяли тих зайдів силою.

Посполиті козаки на паланках платили податок за вживання землі, за млини, пасіки, байраки, а опісля завели ще податок подушний по півтора рубля на рік від голови. Посполиті робили у війську помічну службу, а в мирний час перевозили почту. На війні постачали для війська підводи, служили за могильників, а в конечній потребі виступали теж зі зброєю. Але були й такі між посполитими, що приставали до січового війська, як бойовики. Це були ті запорожці, які вже на Січі побували і дістали дозвіл осісти зимівником.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 541 – 542.