5. Устрій запорозького товариства
Андрій Чайковський
Устрій Запорожжя вироблявся поволі, з часом, а той, про який тут говориться, устійнився вже наприкінці існування Запорожжя перед зруйнуванням Запорозької Січі.
На Запорожжі не було ніколи писаного права, обов’язувало право звичаєве, яке ввійшло в кров і кість кожного запорожця. Його доповнювала в потребі велика запорозька рада новими вирішеннями, а ще і думка старих «січових дідів». Це були старі досвідні запорожці, які довгі роки на Запорожжі прожили і пізнали наскрізь душу і потреби козацтва. Вони були в запорожців у великій пошані, хоч задля старості й немочі не могли виконувати обов’язків. Їх ради запорожці слухали. Таким побитом витворилося звичаєве право, котрого усі мусили слухатися під гострими карами за його нарушения.
Інший був устрій Запорожжя на Січі самій, себто в столиці козацької Запорозької республіки, а зовсім інший на запорозьких землях поза Січчю. На Січі жили самі безженні козаки. Вводити сюди жіноцтво було строго заборонено. За такий проступок карали безоглядно смертю.
Кожний запорожець на Січі звався товаришем за виїмком тих, котрі щойно вчилися воєнного ремесла, себто новиків. Всі були рівні щодо прав і обов’язків. Запорожець мусив робити те, до чого його призначила запорозька старшина. Запорозька Січ була поділена на курені.
Курінь мав двояке значення. Курінь-будівля – то одне, а курінь, як адміністративна частина Січі – то друге. Курінь-будівля – то була велика, на яких 600 людей, по-нашому сказати шопа, збудована з грубого дерева або вигороджена з плота, котрої стіни були вимащені зверху і всередині глиною. Світло заходило сюди вікодщями, де замість скла була протягнена оболонка я виправленої на сирівець шкіри.
Попід стінами стояли лежанки для козаків-товаришів того куреня, постелені соломою або сіном, і вкриті овечими кожухами. Посередині йшли столи і лави. Тут засідали товариші до їди або й до балачки і забави. На чільному місці висіла на стіні ікона, не раз в багатих золочених рамах. Під нею горіла лампадка. На тім місці засідала курінна старшина. Над тим усім була стеля, теж вимащена глиною. Від неї звисав на ланцюгу великий котел, в якому варили страву. Часом була кухня окрема.
Але кабиця, себто огнище, було все насередині куреня, коли не для варіння, то для тепла. Курінь, як частина січового товариства, вибирав свою старшину і вів свій власний список товаришів. Він часом не міг поміститися в однім будинку, бо бувало в курені не раз більш тисячки товаришів. Лиш той був товаришем куреня, кого сюди прийняли, а до того були приписані звичаєві церемонії, котрих стисло придержувалися запорожці, «бо так казав звичай».
Отож, хто приходив на Січ, являвся спершу перед кошовим отаманом. Як тут перейшов церемонію прийняття з визнанням православної віри, про що вже була мова, кошовий відсилав його до одного з січових куренів. Звичайно приводив його перед старшину курінну один з товаришів того ж куреня. Вони хрестились і кланялись до ікони і поздоровляли курінного отамана.
– Ваші голови, пане отамане!
[«Ваші голови» – українське повітання. Воно значило, що хто приходив до чужої хати, віддав йому в опіку свою голову і тим чином ставав під охорону господаря. (Приміт. авт)]
– Здорові були, люде добрі, – каже отаман, – а чого вам тут треба?
– Та, – каже козак, – батько кошовий присилає сюди оцього чоловіка, щоб його у курінь прийняли.
– У мойому курені я сам кошовий і ніхто не має права мені приказувати, йдіть собі геть…
– Ей, батьку, не сердьтеся та прийміть, де ж бідному козакові діватися, коли не приймете?..
– Як же його прийняти, як його не знаю, хто він, може, се яке ледащо… Не прийму.
– Та я вас прохаю: таки прийміть, він вкупиться і буде добрим товаришем.
– Ну то я ще пораджуся з кухарем, прийняти чи ні? – Відтак звертається курінний отаман до кухаря: – Як гадаєш, товаришу, прийняти чи ні? Чи стане нам харчів і для нього?
– Чому би ні, – каже кухар, – у мене харчів доволі, можна прийняти, але хай вкупиться.
А це вкупляння до куреня було лише звичаєвою формою. Не було такси, скільки треба заплатити. Платив хто скільки міг, а коли часом приходив який бідолаха, то той товариш, що його привів, давав за нього незначний гріш кухареві. Від тої хвилини прийнятий ставав рівним товаришем у курені. Для того часто стрічається в грамотах запорозьких або на хрестах надгробних написи такі: «H.H. товариш такого-то куреня».
Для зрозуміння, щоб кому, судячи по-нашому, не видавалося дивним, чому-то курінний отаман перед прийняттям радився з курінним кухарем, треба вже тут пояснити, що кухар на Запорожжі – то не був собі звичайний горшколиз, але дуже важна особа. То був інтендант усього куреня. Він завідував усіма складами харчовими куреня. На його голові було дбати про прокормления усіх. Він, може, навіть не мав варехи в своїй руці, бо це робили за нього його підручники.
Така була процедура, коли приймали старшого чоловіка. А коли прийшов на Січ молодик, що ще не знав военного ремесла, то такого призначали до окремого куреня новиків. То була, так сказати, молода гвардія кошового отамана. Їх щойно вчили досвідні козаки, і вони сповняли службу ординансів.
На Запорозькій Січі було в останніх часах 38 куренів. Вони називалися або від людей, яких там найбільше було, або від місцевості, звідкіля ті люде були, або врешті, від того, чим цей курінь займався. Вони називалися так:
1) Кущовський, 2) Поповичівський, 3) Васюринський, 4) Іркліївський, 5) Щербинівський, 6) Титарівський, 7) Шкуринський, 8) Коренівський, 9) Незамайськяй, 10) Рогіївський, 11) Корсунський, 12) Калнибоцьквй, 13) Уманський, 14) Дерев’яшівський, 15) Нижньостеблівський, 16) Вижностеблівськші, 17) Джерелівськлй, 18) Переяславський, 19) Полтавський, 20) Мишастівський, 21) Мінський, 22) Тимошівський, 23) Вем’яківськіий, 24) Левушківський, 25) Пластунівський, 26) Дяківський, 27) Брюховецький, 28) Ведмедівський, 29) Платнерівський, 30) Пашківський, 31) Батуринський, 32) Канівський, 33) Крплівський, 34) Донський, 35) Сергіївський, 36) Конелівський, 37) Іванівський, 38) Кисляківський.
Курінні будинки стояли довкруги січового Майдану, де відбувалися січові збори і велика рада, або велике коло, під січовими валами. Крім курінних будівель були ще інші, як майстерні, курені для новиків і для хлопців, магазини, січова генеральна канцелярія, дім кошового батька, дім для генеральних старшин. Посередині майдану стояла січова школа, попівство і січова церква. Криші січових будівель були вкриті кінськими шкурами або очеретом. Так було у Січі властивій, котра була фортецею, окопаною валом і ровом та забезпеченою міцною палісадою. При воротах стояли гармати і тут була сторожа, котра непокликаних всередину не пускала.
Друга частина Запорозької Січі була за валами фортеці. То було місто, де можна було кожному за дозволом старшини пробувати. Тут був січовий базар і тут відбувалася торгівля. Приїздили сюди різні купці з своїм крамом, були склепи, шатра і крамнички під голим небом. Сюди заїздив усякий купецький народ з найближчого і дальшого світу. Були тут купці з України, Московщини, Польщі, Татарщини і Туреччини. За порядками на базарі зорив вибраний до того кантарлей в ранзі полковника. Він тут був торговим комісаром. Мав під собою поліцистів, які ходили по базару з палицями, щоб нікому не зроблено кривди.
Як на Січі мешкали товариші безженні, так знову на запорозьких землях по паланках мешкали козаки сімейні, яких звали посполитими. Крім того, жили тут також поселенці з України, яких звали підсусідками. Над паланками мали владу паланчині і сотники, котрих іменував кошовий. Посполиті справляли військову службу помічну, бо лише січові товариші були військом властивим.
Коли який січовий товариш хотів женитися і вийти із Січі та зажити сімейним життям, просив про це дозволу у січової старшини, і діставав з коша грамоту. Відтак треба було подбати ще, щоб паланчина влада його до грамоти прийняла. Це називалося в запорозькій мові «сісти зимівником». Зразу паланки не були зорганізовані. Запорожці виходили з Січі і поселялися в степу, де кому було завгодно. Жили в землянках в гурті або одиночно по лісах, балках, пахали землю, ловили звірів і заводили пасіки.
Зорганізоване життя зачинається не задовго перед зруйнуванням Січі москалями. Особливо останній кошовий отаман Петро Калнишевський звернув увагу на організацію паланок. Землі ті були здебільша пусті, незаселені. Московське правительство стало ті землі займати і переселяти сюди різних зайдів з Балкан – сербів, болгар, волохів та греків, відбирало землю козакам і наділяло зайдам. Москва поклала собі за ціль сколонізувати українську козацьку землю чужим елементом, щоб таким побитом розсадити одноцільну масу козацького народу. Москва бачила, що козацтво, коли розростеться і заселить ті пустирі, стане Москві в дорозі до її планів: здобути приступ до Чорного моря, прилучивши усі ті землі до великої неділимої Росії. Це було в плані царя Петра, а його політику продовжувала цариця Катерина II.
Із того виходили різні драчі між запорожцями і поселенцями. Запорожці не давалися і проганяли поселенців збройною силою, а до Москви посилали депутації з проханнями, чолобитними, щоб цю колонізацію припинити. Депутати їздили в столицю з великими дарунками, та все їх задурювано обіцянками так довго, як довго Москва потребувала помочі запорожців.
А тим часом колонізація йшла далі. Запорозькі депутати писали до своїх: «В Москві вміють брати, а нічого не хотять зробити». Кошовий Калнишевський бачив, яка з цієї чужосторонньої колонізації вийде для Запорожжя небезпека. Чужий елемент, якому доля України байдужа, не лиш розрідить запорозьке громадянство, та ще стане по стороні царя і допоможе завоювати і закріпостити козацтво. Відома річ, що ворог внутрішній небезпечніший, як зовнішній.
Отож Калнишевський загадав заскочити Москву доконаним фактом, щоб запорозька земля була сколопізована українським живлом. У тій цілі він закликав людей з України на поселення на запорозьких землях. Народ ішов туди з усієї України. Українські села на паланках виростали мов гриби по дощі, бо на Україні під Москвою жилось робучому народові недобре. Щораз більше степу заорювано. Поселенцям жилось добре, бо земля була багата і плодюча. Ніхто нікого не утискав та не кривдив. Покривждений мав право пожалуватися перед січовою старшиною, і там роблено справу. По паланках був порядок, кожний почував себе безпечно.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 525 – 529.