6. Напад

Борис Грінченко

Приходила весна.

Сніг лежав уже по самих ярках та затінках, а то скрізь позбігав лепетливими-дзюркотливими струмками. Серед пучечків торішньої відмолоділої трави де-не-де визирали вже блакитними оченятами проліски, але вся земля лежала ще чорна, дожидаючись, поки пресвітлеє сонце обніме її своїм палким промінням та й убере в пишні зелено-квітчасті м’які шати. Лежала ще півсонна і зітхала до неба теплими грудьми, і теє зітхання злітало вгору легенькою білястою парою. Пара линула вгору, збіралася там у хмари, і хмари тьмарили небо, затуляючи землі сонце. Так молода жінка, думаючи про розлуку з своїм подружжям, плаче гірко, і сльози застилають їй світ, і вона не бачить, що той, кого вона так палко дожидає, що він уже вернувся, вже стоїть тут, біля неї – ще мить, і він одним дужим рухом пригорне її до себе на груди, обійме її сяєвом свого соняшного погляду, і вони поєднаються в одному прекрасному, як мрія, поцілунку. Так земля зітхала за сонцем і не знала, що за малу годину вона потопне в його золотих обіймах, і ті сльози-тумани розвіються, зникнуть од одного ясного променистого погляду.

А поки ще хмари темні, – але теплі весняні хмари, – снували по небу. Землю приспала ніч. Не видко було місячка, спали й зірки, заступивши за хмару. Тихий упокій панував скрізь, той дужий і радісний упокій, що схиляється над землею перед новим весняним днем, повним соняшного сяєва, блискучих колірів, співу, руху, могучої праці…

Пішовши ще вдень у Чорновус, вертався тієї ночі Зінько по темному додому. З вулиці повернув через Карпів город наниз, щоб швидче дійти, бо забарився. Ішов лукою, звичайною стежкою попід городами. Вже близько й провулок на гору. Увійшов у ті верби, що росли над криничкою. Там було ще темніше.

Щось зашелестіло, і враз перед Зіньком зачорніла чиясь висока постать.

– Хто се? – спитався він, припинившись.

Здорова постать розмахнула руками вгору, і Зінько почув, як щось тверде штовхнуло його болюче в груди так дуже, що він схитнувся. Але ту ж мить ударено його й у спину. Зінько скочив наперед і встиг ухопиться за коляку, що здоровий чоловік уже піднімав над їм удруге. Вирвав коляку і відстрибнув набік.

– Не підходь! – крикнув, піднявши коляку вгору.

– Який страшний! – озвався глузливо чийсь голос, що здався Зінькові по знаку. – Оце тобі за жалоби губернаторові!

І троє з коляками кинулись на його. Зінько зачепив когось своєю, але його вдарили три враз, вибили йому з рук ломаку і почали бити його в груди, в спину, в боки, молотючи, як сніп ціпами.

– Ратуйте! – скрикнув Зінько і впав додолу непритомний…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Гаїнка того вечора довго дожидалася Зінька з Чорновуса.

– Мамо, чого се його досі нема? – питалася.

– Та мабуть, дочко, зостався там ночувати, – бачить, що ніч темна, йти погано, – ну й зостався.

– Ні, він казав, що сьогодні вернеться.

Та мати й дід певні були, що Зінько заночував у Чорновусі, і не турбуючись спали всю ніч. Гаїнка ж не могла заснути: лежала й прислухалася, чи не йде Зінько. Кільки разів їй чулася хода, вона схоплювалася, підбігала до вікна і дивилась у двір, у темряву. Ніхто не йшов. Одного разу вчулося навіть, що він уже ходить у дворі, – щось робить. Вона вибігла, гукнула стиха, – не було нікого. Вернулася й лежала, все ловлючи вухом тую знайому їй ходу. Ніколи так не було, щоб Зінько сказав «вернусь» і не вернувся. Тільки раз се було – як його до тюрми взято. А тепер?…

Німий страх дивився на неї великими, як темрява, очима, обнімав її холодними обіймами.

Вже світало, як її, знеможену, поборов на хвилину сон.

Ураз щось застукало в вікно, аж шибки задзвеніли. Гаїнка схопилася з ліжка і стала серед хати, не розуміючи зо сну, що се.

– Зінько! – враз подумала і кинулась у сіни відчиняти. Відчинила, – перед нею стояла сусідка Стручиха.

– Нещастя! – крикнула.

– Яке? – спиталася, вся похоловши, Гаїнка.

– Зінька твого на луці знайдено… побитого…

Гаїнка захиталася і впала б, якби не вхопилася за одвірки.

– З-за Стручишиної постаті побачила: у двір увіходило троє людей і несло… Струк із Васютою держали за плечі й за голову, а Струків наймит за ноги.

Гаїнка дивилася на їх, як вони вступили в двір і йшли обережно, помалу. Дивилася, не одводючи очей, вся закам’янівши, не можучи ворухнуться.

Вони підходили ближче. Тіло трохи згиналося посередині вниз; безсило хиталася, звисаючи, одна рука; голова з мертво блідим обличчям одкинулася назад і лежала трохи боком на Васютиній руці; від уст, трохи розкритих, значилася по щоці і потім на білому комірі сорочки темно-червона смуга.

Вони підійшли до хати. Стручиха оступилася, а Гаїнка стояла нерухома і все гляділа.

– Гаїнко, оступись! – промовив Васюта.

– Ай! – скрикнула та, вхопившися за серце, і впала.

Стручиха кинулася в сіни, вхопила попід плечі Гаїнку і відтягла її від дверей. Чоловіки понесли Зінька в хату.

Трохи згодом Васюта вже біг верхи в Чорновус по лікаря…

Зінько лежав на ліжкові. Він опритомнів уже, але був такий знеможений, що не здужав озиватися і лежав, заплющивши очі. Кров з обличчя йому змито, але сорочки, всієї закрівавленої, не зважилися скинути: вона прикипіла до тіла; скинули саму чумарку. Гаїнка сиділа біля ліжка в ногах і дивилася на бліде Зінькове обличчя. Сиділа, як витесана з каміню, дивилася застиглим нерухомим поглядом. Їй здавалося, що він уже вмірає.

В другій хаті мати, припавши навколішки перед образами, молилася. Благала не віднімати в неї останню надію в житті…

А надворі Струк розказував дідові, як він ізнайшов Зінька на луці, як покликав на поміч наймита й Васюту, що на той час ішов вулицею…

Аж після обід приїхав лікарь. І то довго вмовляв його Васюта: все не хотів їхати, казав, щоб Зінька до його привезено.

Увійшовши до хворого, зараз повисилав обох жінок геть, «щоб не рюмсали», лишив тільки діда та Васюту і почав оглядати побитого. Треба було скинути сорочку. Дід із Васютою обережно підвели Зінька, а лікарь почав скидати. Сорочка поприкипала до тіла вкупі з кров’ю. Лікарь став її віддирати, – Зінько злегка застогнав.

– Не маніжся! Не маленький! – гарикнув на його лікарь.

Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого «маніжитися»: спина, груди, плечі – все було в страшних синяках, все попухло, тіло побито так, що поробилися великі рани кріваві.

– Добре впіймав! – крутнув головою лікарь. – П’яний мабуть побився з ким?

Хворий мовчав.

– Хто тебе побив? Чуєш?

– Не знаю… – простогнав хворий.

Лікарь ще поглянув, припав ухом до грудей…

– Гум… Усередині багато пошкоджено… Треба тобі переїхати до Чорновуса в лікарню… Не буду ж я до тебе щодня їздити!

– Не хочу… я буду дома… – прошопотів Зінько.

– «Не хочу, я буду дома!» – перекривив його лікарь. – Усі ви боїтесь тієї лікарні, як чорта, а чого? З’їдять тебе там, чи що? Та хиба вам що втовчеш у дурну довбешку!.. Як знаєш!.. То жінка твоя тут сиділа? Покличте її!

Васюта покликав. Увійшла Гаїнка.

– Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпіти не можу рюмсання! – грімнув лікарь, хоч у занімілої Гаїнки й сльозини на очах не видко було. – Ось тобі ліки… – і він почав розказувати. Гаїнка мало що розібрала з його московської мови, тільки останні слова добре зрозуміла: щоб доглядала, а то вмре…

Як лікарь виходив, дід Дорош із Васютою припинили його в сінях.

– Скажіть, пане, – спитав дід, – чи він буде жити, чи ні? По правді!

– Як вичухається, то буде, – відмовив лікарь.

– Пане! – загомонів Васюта, – що хочте візьміть, тільки вигойте його! – і сльози закапали йому з очей.

– Не рюмсай!.. Що ти йому – брат, чи родич який?

– Товариш…

– Дак чого ж і киснеш? Я не Бог!.. Понапиваються, поб’ються, а ти їх воскрешай!.. Дав же ліки… Як не стане, – знов приїдеш.

Лікарь вийшов з сіней і скочив на бричку.

– Рушай!

Дзвоник задзеленчав.

Дід махнув рукою.

– Чортзна-що! Нічого з сього лікаря не буде.

– Чому ж не буде? – спитав Васюта.

– Ну що вони тямлють, сі лікарі? Нічогісінько! От тільки до одного й голінні: як попадеться до їх чоловік, то зараз йому руку або ногу відрізати, а то й зовсім требушити бідолаху… Хиба я не знаю, нащо йому Зінька в лікарню? хотілося подивитися, як там усередині побито! Дав би чогось, що той би й сконав, а тоді б і покарбував. Різники та й годі!..

– Та постривайте ж, діду, – може ж цей іще й не такий?

– Усі вони однакові!..

Тим часом Гаїнка сиділа біля хворого. Він лежав нерухомо, все заплющивши очі, хрипко дихаючи, не озиваючись. Иноді тільки прохав пошепки пити, і Гаїнка подавала йому тремтячою рукою води. Підводила йому голову, він на хвилинку припадав смажними устами до кухля і знову лежав, як мертвий.

Приходили Карпо й Дмитро, – він не озвався до їх, та вони й не займали його…

Насунула ніч. Гаїнка все сиділа біля ліжка й дивилася на Зінька. При темрявому світлі від маленької лямпочки його обличчя здавалося ще блідішим, ще мертвішим. І таким помертвілим був тепер Гаїнці ввесь світ. Він жив і озивався до неї тільки тоді, як жив і озивався Зінько.

Як же він лежав такий нерухомий, тоді і в Гаїнку вступала тая нерухомість. Мов усе тіло обважніє, застигне, не ворухнеться. І вкупі з тілом застигає, німіє душа і озивається тільки на Зіньків рух, на Зіньків голос.

В голові тільки одна думка, оті лікареві слова: доглядай, а то вмре.

Страшна була тюрма, як у їй сидів Зінько, але се страшніше. Коли б Зінько пішов навіть у Сібір, то він був би живий, і вона пішла б слідком за їм, вона жила б із їм. Тюрма вернула б іще їй Зінька, смерть не верне.

Доглядай, а то вмре! Вона доглядала. Пильнувала кожного його руху, дослухалася до кожного подиху… Він ще дихає, ворушить устами, живе… Живе й вона…

Так проминула ніч, проминув другий день. Увечері мати й дід хотіли положити її спати. Вона мовчки похитала головою і зосталася біля ліжка.

Сиділа знову всю ніч, не помічаючи нічого навкруги, тільки бачила Зінька, тільки прислухалася, як його палке дихання вихоплювалося з піводкритих уст.

А він спав і дедалі дихав рівніше, спокійніше. Удосвіта його дихання зробилося таке рівне й тихе, що Гаїнці здалося, мов уже він перестає дихати… Нахилившись над їм, слухала довго…

Розвиднілось. Зінько поворухнувся, розплющив очі і вперше озвався голосніше:

– Гаїнко!..

Він звів руку і за шию прихилив її голову ближче до себе, промовивши:

– Моє серденько…

І враз Гаїнка скрикнула голосним плачем і вибігла з хати. Мати й дід Дорош злякалися й кинулися до Зінька, думаючи, що він уже вмер.

А Гаїнка вибігла в противну хату, впала перед образами і ридала так, що аж груди їй розривалися. Але почувала, що з тим плачем верталася до неї сила, оживала душа, як земля, морозом згнічена, від соняшного погляду оживає.

Він озвався!.. Він буде живий!.. Се вона знала і оживала сама…

Дід знайшов її й привів знову до Зінька…

Ввечері Гаїнка таки намагалася сидіти ніч, але й сама не помітила, як заснула, схилившись на лаву, – се була вже їй четверта ніч без сна.

Мати з дідом пильнували хворого…

Другого дні йому знову трохи полегшало, та тільки ж трохи. Минув тиждень, – Зінько все лежав. Тяжкі думи снувались у його в хворій голові. За що? Що він лихого зробив людям? Він тільки оступався за правду, а вони ганьбили його, в тюрму закинули і тепер трохи не вбили, здоровля збавили. Чи то ж правда є на світі? Коли тепер таке, то далі ще гірше буде: і зовсім його вб’ють. Добуватиметься, досягатиме чогось, а смерть ураз усе зруйнує… Та й чи добудеться чого? Коли в їх така сила і нічого вони не страхаються робити. Ой, чи не краще воно буде не змагатися вже, облишити це все та, коли Бог дасть йому здоровля, тихо жити, нікого не займаючи, щоб і його не займано?

От і хазяйство. Тоді більше як три місяці згаяв, у тюрмі сидючи, – воно ж у господі не побільшало, а поменшало. А тепер? Хто його зна, доки ще він лежатиме. А надворі ж весна вже зеленіє, треба ж і сіяти, й орати. Хто ж те все зробить? Будуть вони сього року без хліба сидіти!..

Як гарно, як добре було торік по весні, як іще нічого сього не починалося! Зінькові згадався той день, як він ішов торік полем на пасіку та озирав хліб високий та буйний, що хвилями котився поперед їм. І так мов запахло Зінькові тими пахощами польовими, мов повіяло на його тим вітром теплим і потягло його в поле непереможною могучою силою… Підвівся, хотів устати і гострим болем пройняло йому груди, – упав назад, на подушку…

– Земленько моя рідна, ти ж неорана-невпорана лежиш! Та хто ж тебе зоре, хто ж тебе засіє, хто ж тебе житами-пшеницями покриє? Лежить твій робітник, як колода, рукою не рухне, ногою не ступить на тебе, моя земленько!.. Сиротою ти зостанешся недоглянутою, а ми без хліба святого…

І буйні сльози котилися в його по обличчю…

Треба щось же йому думати, – так же не можно. Прохав діда, щоб той найняв наймита – удвох із наймитом хоч трохи впорали б землі. Дід казав: «Добре! добре!», а наймита Зінько так-таки й не бачив – от уже три дні, а все нема.

Ввечері Зінькові так полегшало, що він уже сидів на ліжкові з закладеною за спину подушкою. На столі блимала лямпочка, а біля неї, з шитвом у руках, сиділа Гаїнка. Зінькові виразно було видко її схилене до роботи обличчя, поблідле за турботами та за безсонними ночами.

– Як ти змарніла, Гаїнко! – промовив Зінько.

– Мовчи вже! сам гарний! – відказувала вона жартом, удивляючись у знеможене Зінькове обличчя, що здавалось іще страшнішим у темнішому куточку. – Сам гарний: жовтий, як віск, а худий, як скіпка, ще й очі позатягало, а під їми мов хто чорним попідводив.

– Може ти? – шуткував Зінько. – Ти ж примазувала оце колись.

– От, не мала б чого робити!.. Он треба тобі сорочку к Великодню пошити, щоб ти не був такий сердитий, як вітер, що як йому мати дасть товсту сорочку, то він зараз розпустить губи та й почне з серця віяти, що аж дерева стогнуть… Стривай, он хтось іде!

В сінях справді щось тупало. Двері відчинилися, і в хату вступили Карпо та Васюта. а за їми дід Дорош.

– Здоров, брате! Ще не спиш? О, та ти вже сидиш! Пішли наші вгору, як той циган! – вигадував Васюта.

– Сиджу… Сідайте й ви!..

– Спасибі. Таки тобі полегшало, Зіньку? – питався Карпо.

– Полегшало…

– Дай, Боже, щоб і встав швидко! Тоді зараз можно буде позивати тих, хто побив тебе.

Зінько махнув рукою:

– Про що думати!.. Хоч би одужати!.. Та й на кого я жалітимусь? Хиба я знаю, хто се зробив? Я ж нікого не пізнав.

– Повинен урядник ізнайти!.. А коли не знайде, то в город жалітися. Не можно ж так лиходіям безбожним попускати. Не послухали тоді слова мого, а істинно воно було: кари на їх великої треба, хоч би й смерти завдати лютим, то й того вони заробили гріхами своїми.

– Годі бо, Карпе, облишмо се! – прохав Зінько. – Йому було тяжко тепер про се говорити.

– І справді, хай йому, Карпе! – казав Васюта. – Говорімо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за ділом.

– Скажете.

– Та видавай лиш нам зерно!

– Яке зерно? Нащо?

– Ото – нащо! А ще хазяїн! Щоб сіяти, – хиба ж нащо?

– Та де ж його сіяти?

– На твоїй ниві. Ми вчора та сьогодні ще й орали.

– Як то?

– Чи ти не знаєш, як орють? За чепіги руками та й гей-соб, мурий!.. Карпо та Дмитро, та з Савкою Михайло-помагайло, та оцей Васюта, що говорить тута, та оцей дідусь Дорош, що над їми командував, та заходилися орати та й виорали, а ти, пане господарю, добре тепер дбай та їм порядок давай – де та що сіяти!

Зінько похилив мовчки голову і сльози забреніли в його на очах.

– Ну, от і похнюпився! Та ну бо, глянь веселенько та розкажи нам гарненько, що робити!

– Братіки мої рідні, спасибі вам за велику ласку! Поки живий буду, – не забуду її!.. І вам, і дідові…

– От гляньте ви на його! – засміявся Васюта. – Наговорив сім мішків гречаної вовни, а все півтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про діло, про зерно, а він тобі про ласки! Та нам не треба ніякої ласки, – нам треба твого зерна!

– Ви, братчики, мов удруге мене на світ оце народжуєте!.. – казав Зінько. – Бо тепер мені легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством.

– А як же ти єси думав собі? – загомонів Карпо. – Одно в нас товариство, одним дишемо духом, то чи покинемо ж товариша в притузі великій? Не треба було б і товариства ніякого, коли б ми в помочи не ставали один одному, про себе самих тільки дбаючи.

– Правду, Зіньку, хлопці кажуть! – озвався дід Дорош. – Отак і треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без ніякого жалю! От їй-бо, веселіше й жити на старість стає, таких добрих людей бачивши, як оці хлопці!

– Хлопці та й хлопці! – гукнув Васюта. – Що се за напасть така, що все на хлопців? Наче я дурно робив Зінькові чи що? А ні же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб’ють, – бо вже вдруге камінюкою хтось кидає, – то буде він робити на мене, аж кректатиме! От побачите!.. Я його запряжу!..

Всі засміялися, а Васюта сидів поважно й щипав свого білявого вусика.

– Мої ж ви добрі! – казав Зінько з блискучими ще від сліз очима. – Нехай вам так Бог допоможе, як ви мені допомогли! Якби ви знали!.. Ви мені й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки віку мого, поти з вами!.. Будемо своє робити, як Бог велить, – нехай хоч і повбивають нас! Ми своїм не поступимося… Що Бог дасть!..

– Не поступимося ні в вік! – промовив Карпо міцним поважним голосом.

Стихли враз, тільки у всіх блищали очі, променіючи одним почуванням. А Гаїнка чула, як їй поза спиною сипнуло морозом, і їй стало так дивно і так страшно, як у церкві перед сповіддю. Кільки хвилин було тихо, аж поки озвався дід Дорош:

– Дасть Бог, усе буде гаразд! Може й нічого страшного не буде, – хиба ж таки все кривди нам терпіти! Дай, Боже, щоб далі легше та веселіше жилося!

– От святе слово! – скрикнув Васюта. – Дай, Боже, веселіше жити!

І справді всі повеселішали за тим словом і довго ще гомоніли.

Довго й Зінько не міг тієї ночі заснути. Думка думку наздоганяла. Найбільше на себе ремствував. Хиба ж не зогрішив він, думаючи облишити все, покинути всю справу! А товариство його дак не покинуло! Себе жалчіше йому зробилося, а не правди. А забув праведних людей, – вони ж і муки терпіли, їх несвітським катуванням мордовано, на вогні палено… Його тільки побито, а вони вмірали, а своєю правдою не поступалися. Знали, що хоч самі помруть, дак їх смерть инших до правди прихилить і таки направить людей куди треба… Де ж вона, та й правда, візьметься, коли кожен зрікатиметься за неї обставати? І як се він чудно думав: жити, нікого не займаючи, щоб і його не займано! Хиба ж кривда чіпляється через те, що її займають? Вона сама хоче зайняти чоловіка, під себе його підгорнути, забрати собі його силу. Хоч як ховайся, як обминай її, – вона сама тебе знайде! Ні, не можно так прожити. Треба з нею змагатися, а там… а там – що Бог дасть!..

Примітки

Дзвоник задзеленчав. – дзвоник (дзвоники) і (або) бубонці прив’язувалися до дуги (частини кінської упряжі); вони слугували звуковим сигналом, який повідомляв про наближення екіпажу;

[…] то зараз йому руку або ногу відрізати, а то й зовсім требушити бідолаху… – рос. требушить – тельбушити, виймати внутрішні органи;

[…] він на хвилинку припадав смажними устами до кухля і знову лежав, як мертвий. – смажний – пересохлий, пошерхлий;

Пішли наші вгору, як той циган! – анекдот під назвою «Пішли вгору!» Грінченко вмістив у впорядкованому ним збірнику народних оповідань «Веселий оповідач»:

«– Цигане, он твого батька повісили. – О! Пішли наші вгору!» (Веселий оповідач: Двісті оповіданнів / упорядкував Б. Грінченко. – К., 1910. – С. 36).

За чепіги руками та й гей-соб, мурий!.. – соб! – вигук, котрим спонукають вола або коня повернути ліворуч; мурий – темно-сірий, буро-сірий із плямами (про масть);

– Наговорив сім мішків гречаної вовни […] – наговорити сім мішків (кіп) гречаної вовни – сказати дурницю, нісенітницю;

[…] чи покинемо ж товариша в притузі великій? – притуга – скрутне становище, горе, біда;