2. У тюрмі

Борис Грінченко

Маленькі віконця темряві з залізними гратами, попускані в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звідсіля не видко: просто віконець другі такі ж саме товсті й понурі мури. Навіть соняшний промінь мов боїться тих грат і зазирає сюди на одну тільки часиночку – тоді, як сонце вже високо-високо підіб’ється вгору. Тоді золотий його парус упаде поміж двома мурами, несміливо зазирне крізь грати, ледві всміхнеться до тих блідих обличчів і, злякавшись, тікає швидче назад із цієї темниці – туди, серед безмежні простори блакитно-осяйного вільного неба.

Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена чорна стеля, тут брудні від усякої гидоти, важкі вогкі стіни, а в їх маленькі дірочки з гратками. А в тій кам’яній труні сірі постаті з сірими, без сонця поблідлими, обличчями. Які лежать на великому гуртовому полу серед брудною хламіття, які сидять там, гуляючи в карти, які сновигають без ніякої мети по кутках.

Се – злочинці.

Серед їх Зінько.

Якби йому хто сказав коли давніше, що він буде тут, – яким би він брехуном його назвав! А от же сталося!..

Тепер він спокійніший, тихший, але перші дні… йому навіть згадувати їх страшно.

Ці зв’язані руки, ця ганьба перед усією громадою… Гаїнка… погляд її божевільно-безнадійний… руки до його простягає… Потім тяганина по поліціях… і нарешті – ся темниця.

До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лісів холодкуватих, до садків квітущих запашних він ізвик, а тепер тільки мури товсті холодні, тільки грати залізні, тільки тяжкий сморід гнилої тюрми!..

А люде… Боже!..

Он той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою, – він же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Сей білявий парубок з маленькими ще вусами задавив свою дитину від дівчини… Сей он підпалив село… Отой дід старий, п’яним бувши, пробив своєму сусіді колякою голову, що той і вмер… Цей знову щось страшне зробив… – і так кожен!..

І він, Зінько, серед їх, невинний, а ніхто йому навіть і віри не йме, що він не винен, тільки сміються з його… І його дожидає така ж кара, як і їх!.. За що? Де ж та правда, коли можна карати чоловіка за ніщо? коли однаково терпітиме і отой чорний, що, сміючись, розказує, як він сокирою розрубав голову, і він, Зінько, що хотів тільки одного: щоб людям було краще, хотів добра людям!.. Без ніякого доводу його обвинувачено в страшному злочинстві, зганьблено, закинуто в тюрму, судитимуть і каратимуть його! Нащо ж тоді ввесь цей лад на світі, ввесь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних? Адже Зінько знає, що не з самим їм так бувало, – він про се і чув, і читав. А коли так, то навіщо людям ці всі суди, ці всі начальники? Чи не краще було б, якби цього нічого не заводити, якби люде самі собі жили, громадою лад і суд давали?

Громадою! А яка ж і громада, як не така ж? Чи вона ж його, неповинного, оборонила? Ба, ні, хиба ще глибше втоптала в се багно!.. Чи вона по правді громадським справам лад давала? Ба ні – Дениси, Рябченки, Сучки – от кому серед неї вільно й ласо живеться, а чоловікові чесному та вбогому – ні!..

Нема й у громади правди!.. А де ж? Де?.. Може не серед людей, може в Бога? Так усі кажуть… Але ж Бог бачить, як у громаді неправедні люде, глитаї панують, – чом же їх не зупинено? Адже Зінько невинний, – чом же сього не виявлено? Чом?..

І страшні думки вставали в Зіньковій голові… Він жахався їх, він прогонив їх од себе, а вони обнімали його все дужче й дужче, а вони пекли його, палили, що аж розум йому туманів, що аж обморок його брав.

Нема правди в світі, а коли вона часом де й озветься, то там їй рота затуляють, там її згнічують, затоптують, винищують.

І ніхто не зробив так, щоб вона подужала. А тим часом є ж така сила, що могла б се вчинити? Чи і в тієї сили правди нема? Чи тієї й сили нема? Дак навіщо ж тоді й люде живуть, родються, сміються й плачуть, борються і вмірають? Навіщо?

Відповіді не було, а голова розскакувалась од божевільних думок.

Не знати, що сталось би з їм через сі думки, якби їх не розбивали на який час оті допити в слідчого, де він повинен був боронитися, та життя з людьми, з якими мусив пробувати в одній хаті. Найбільш оці люде…

Він спершу й боявся їх, і гидував їми. Вони здавалися йому людьми одмінними від його самого, цілком одмінними, бо се були злочинці, лиходії. Йому здавалося, що звичайні люде – то по один бік, а злочинці – то по другий, що в звичайних людей усе так як і треба в людей, а в злочинців усе инакше: і правда в їх не така, і хочуть вони не того, що всі люде, та й уся в їх душа не така, а гірша – лиха, темна, ворожа. З такими думками прийшов Зінько до тюрми, а як побачив сі обличчя, позначені острожною неволею, а часом і гріхом, як уздрів ту одежу, завсігди йому страшну, то мов іще виразніше почув, що сі люде – зовсім не те, що він, і не можуть бути тим. Кров у їх на руках, кров і на душі. І були вони йому страшні. А ще гірші сталися після однієї події. Ото тільки вкинуто його в сю півтемну кам’яну яму, ще не встиг він добре й розглянутись, а вже його звідусіль оточено. Роздивлялися на його зацікавлені, розпитувалися, як звуть, звідки, за що потрапив сюди.

– За ніщо потрапив, – відказав Зінько. – Хтось убив чоловіка, а мене винного зроблено.

– Овва! А ти хиба його не вбивав?

– Якби я його вбивав, то не казав би, що не винен! – одмовив палко Зінько.

– Фю-фю! – засвистів чорний рештант. – Кожен, братіку, перед слідствувателем каже, що він не винен, бо нікому не хочеться на Сібір мандрувати, а тут инша річ. Ми се діло добре знаємо – нас не одуриш.

– Я й не думаю вас дурити.

– От штукар! – казав той таки рештант із великою чорною бородою, – я аж двом сокирою голови розколов та й то не ховаюся, а він одного придавив, та вже й злякався. Ха-ха-ха!

Чорний рештант зареготався, за їм іще дехто. Зінько сидів то червоний, то білий як крейда. Він бачив, що не впевнить сіх людей, що даремні будуть усі його слова: звикши самі брехати й ховатися з своїми ще невикритими злочинствами, вони й иншому не няли віри. Зінько замовк, але всі ці люде стали тепер йому такі огидні!..

Він жив серед їх тихо, ні з ким не сварився, та ні з ким і не ладнав. Щоправда, – вони його не займали. Він з того був радий вельми, сидів собі в темному куточку та думав свої тяжкі думки… А рештанти жили своїм життям: гуляли в карти і часто за їх лаялись, а то й бились, оповідали один одному про свої пригоди, добували десь тютюну й горілки і часом бували п’яні. Якось трапилося, що один рештант програв другому в карти півкварти. Добули її і постановили випити гуртом – усім тім, що гуляли того разу в карти. Серед їх був і Онисько – той молоденький білявий хлопець з сірими очима, що задавив дитину. Випивши він дві чарки, трохи сп’янів і сидів, похнюпившись, спустивши вниз руки.

– Чого розманіжився? – штовхнув його рештант, що сидів біля його. – Ех ти! пити не вмієш!.. Уже й п’яний!

– Я не п’яний… – озвався якимсь плачущим голосом парубок.

– Ну, а чого ж ти розквасив губи?

– Сумно… – відказав тим самим голосом парубок.

– Сумно! Ха-ха-ха! – зареготалися п’яні рештанти. – До мами схотів? Чуєш?

І вони почали його смикати, штовхати.

– Одчепіться!.. Душа моя не терпить… Ой, важко мені!.. Ой, тяжко!..

Він обхопив себе руками за голову і хитав нею, приказуючи:

– Ой, горечко ж мені!.. Ой, лишенько ж моє!.. Ой, що ж мені робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!..

– Що озивається, ти, рюмсало?

– Воно… як янголяточко… А я ж його задавив… А я ж… Ой, Боже!..

– Дак нащо ж ти його давив, слинявий? Коли вже нарядили з дівкою дитину, дак і нехай буде дитина, а то ще давити! – казав той палій, що підпалив село.

– Та хиба ж я хотів?.. – Та я ж і не думав того робити… та я ж… – парубок уже плутав, хлипаючи.

– Та чом же ти її не взяв? – питав палій.

Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тоді відказав:

– Я б її й узяв… Коли ж вона наймичка та така вбога, що в їх не хата, а хлів… а мій батько багатирь на все село. Каже мені: і в голову собі того не клади, щоб Химку сватати. Ніколи того не буде. А мій батько такий, що якщо сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив… усе ходив… бо так і порива… Ну, а то раз я на баштані був… баштан стеріг… Прибігає вона до мене: «Ой, Ониську, прийшла по мене смерть!» – Чого ти? – «Утекла з дому, бо там мене вб’ють, як побачуть». А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то й чоловіка вб’є, а мачуха ще його й піддрочує… Ну, там у куріні й народилася дитинка… Взяла його Химка, положила до себе на коліна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над їм плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химці з їм додому прийти. «Я, – каже вона, – піду в город». – Як же ти підеш туди без пашпорта? та й хто ж тебе візьме з дитиною? – Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце крається!.. А далі як почала мене клясти!.. І жаль мені її, і вже чую, що й мене за серце вхопило. – Цить, – кажу, – не клени! Хиба мені самому легко? – А вона: «Та ти ж устав та й пішов, та взяв собі другу та й житимеш із нею вік свій у добрі та в щасті!.. А я ж піду з їм попідтинню!.. Ти мені ж через його тільки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобі сонце праведне не світило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалів мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм, що хочеш!..» Та взяла тую дитинку, та й положила мені на коліна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене вогнем, – як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: – Через тебе, – кажу, – прокляте, все це сталося! – Та й кинув його до неї знов… А воно… бідненьке… і не… не писнуло… і притихло… Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить… і не ворухнеться… Химка до його: «Ой, Боже ж! дитина нежива!..» Та тоді знов у плач!.. Се ж як я його струсонув, то й дух із його витрусив… Сидимо над їм та тужимо… Тужили-тужили – трохи не до світу… а тоді… закопали його… От так… От і все…

– Ну, а як же довідались?

– Собаки вигребли та й витягли… Ой, Боже мій!.. Боже мій!.. оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить… пищить!..

І парубок ізнову почав хлипати, а його великі сірі очі зайшлися сльозами. Рештанти всі притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:

– Чорт батька зна що! Слухають того плаксія!.. Писціть! писціть!.. Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!

І покинувши парубка, взялися знову до горілки.

Але з того часу чорний і просвітку не давав Ониськові. Тільки зуздрів, що той сів сам собі в куточку або просто замовк, нічого не говорить, – зараз починав:

– А що? вже пищить? Га? Пищить?

У безщасного від того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сірі очі туманіли… А чорний, не зважаючи на те, знущався:

– Придави його дужче, щоб не пищало!

Онисько стискав зуби та аж вився з болю.

Дехто з рештантів иноді казав:

– Та ну бо годі! Чого ти причепився до його?

Здебільшого ж не зважали на те. Чорного всі боялися.

Одного разу, під час такого мордування, Зінько вже не стерпів більше. Він підійшов до чорного і промовив тремтячим голосов:

– Не кажи йому цього!

– А тобі яке діло? Ти шо за пан? – визвірився той.

– Таке мені діло, що ти його мучиш. Отже не муч!..

– Чи ба, який милостивий! – зареготався чорний. – Плювать мені на тебе! Хочу казати й казатиму!

– Ні, не казатимеш!.. – Зінько почував, що голову в його мов огнем обнімає.

– А що ж ти мені зробиш, як казатиму? – глузливо питав чорний.

– Зроблю, що тобі заціпить!

– А поки те буде, дак я з твоєї морди зроблю настоящего патрета! Бачиш? – І він пхнув йому під ніс свого здоровенного кулака. – Нюхай!

Рештанти притихли, всі обличчя повернулися до Зінька й чорного. Сей був такий здоровий, що Зінько здавався перед їм трохи не хлопчиком. Видко було вже й зараз, хто подужає, коли прийде до бійки.

– Геть з кулаком! – промовив Зінько голосом, що дзвенів і тремтів, як струна.

– Нюхай! – і чорний штовхнув його кулаком у зуби.

Ще одна мить, і Зінько відштовхнув би від себе нахабного, і тоді мусила б початися бійка. Але враз чиясь дужа рука дала такого штурханця чорному, що той аж поточився й одскочив на бік. Перед їм стояв палій.

– Ти чого штовхаєшся? – крикнув чорний, кидаючись до його з кулаками. Але ще не встиг і вдарити до пуття, а вже сам здобувся такого стусана по вуху, що голова йому відразу схитнулася на бік, і сам він, поточившися, замалим не впав на піл. Розлютований, скаженіючи, ухопив він важку кавратку, що нею рештанти пили воду, і кинувся знову до палія. Але ту ж мить кільки рештантів вчепилось за його ззаду, не пускаючи.

– Пустіть мене! пустіть!.. – пручався він у їх у руках. – Пустіть, я йому голову розвалю!.. Гетьте!..

– Ану, розвали! – казав палій, стоючи зважливо і ладен щохвилини збити знову чорного додолу, хоч і сам був блідий, як крейда. – Або я тобі твою пельку заткну, щоб ти більше не в’яз до хлопця.

Тим часом рештанти відняли в чорного кавратку і хоч він пручався, одвели його й посадили геть далі в кутку. Помалу все затихло.

Чорний з того часу зненавидів і Зінька, і хлопця, й палія, але не займав уже нікого: почував, що там більша сила. А Зінько того ж вечора розговорився з палієм, і той по щирости розказав йому про свою пригоду. Вона не здалася Зінькові дивною і була дуже проста.

Давидові (так його звали) було тільки дев’ять років, як його батько вмер, а за їм незабаром і мати. Їх було тільки двоє, брат та сестра, – обох їх громадські опекуни пороздавали по наймах. У батьківську хату пустили якогось чоловіка, а землю віддали другому. Як парубок, вирісши, схотів оженитися і домагався свого добра, то міг вернути собі самі голі пооблупувані стіни батькової хати. Уся худоба десь розтеклася, а той чоловік, що колись узяв його землю, тепер її не віддавав. Почалися позви, судова тяганина. Давидів кривдник напував сільських суддів горілкою, давав де треба хабарів, і тії судді скрутили всю справу. Позивався-позивався Давид та, зневірившися зовсім, що зможе вернути своє добро, вилаяв старшину і суддів; старшина кинувся його бити, а Давид, обороняючися, вдарив його. За се він одсидів з рік у тюрмі. Вийшовши з неї, не вернувся додому, блукав по заробітках, аж поки одного разу сталося так, що йому не вислано з волості пашпорту. Яко безпашпортного, його «по етапу» одведено додому й приведено туди рештантом. Виявилося, що в волості старшина (давній ворог Давидів) удвох із писарем завели такі порядки, що хто не пришле їм трьох карбованців хабара, дак тому не посилають пашпорта. А що Давид тих трьох карбованців не прислав, то за те мусив проходитися додому. Він знову вилаяв старшину, а той його знову побив і замкнув до холодної. Втікши з неї вночі, Давид підпалив старшину, а за їм згоріло й іще багато хат…

– Тепер я пропав навіки! – казав Давид. – Зашлють на Сібір та й годі, – запакують! Якби тепер, то я б уже його й не палив – нехай йому лихо! А тоді, дак так мене за серце вхопило, що й не тямив нічого. Бачу, як за старшиною ще людські хати займаються, та й не жалко мені їх, аж радію: так вам і треба, – думаю собі, – попускаєте кривдити людей отаким глитаям – от же маєте!.. Таке запекле серце тоді було. А тепер жалко… Як изгадаю, скількох людей і хати, й худоби позбавляв, то так стане погано, що аж… Віриш, иноді вночі як здумаю, дак хоч по-вовчому вий та й годі!..

Давидові Зінько розказав усю пригоду з собою, – досі він нікому її не оповідав. Сей йому віри поняв одразу:

– Дак се виходить, що й з тобою таке зроблено, як зо мною! – сказав він.

Від його довідалися про Зінькову справу й парубок Онисько, а тоді й дід Клочко – отой, що голову сусіді пробив. Сей теж ускочив у лихо так, що й не схаменувся: напившися п’яний та й хекнув колякою по голові. Тепер він усе зітхав та молився вночи. За їми незабаром і всі рештанти знали про Зінька. Більша частина няла йому віри, инші мовчали. Чорний лютував, але не зачіпав. За Зінька зараз би оступилися і Давид, і Онисько, і Клочко, може й ище хто.

Міркуючи Зінько тепер про свої товариші темнишні, трохи инакше вже гадав про їх. Тепер сі люде здавалися йому не з так уже лихими, а більше нещасливими. Бо й справді ж! Ну, хоч оцей Онисько: і сам не хотів того, а зробив. Якби він не був такий роздратований та трохи зручніше вхопив тую бідолашну дитину, то й не було б нічого. Таке, як з Ониськом, то з усяким може трапитися. А ще більше може трапитися таке, як з дідом Клочком. Хиба мало по селах напиваються п’яними та й б’ються, та ще й як. Поб’ються та й живі зостаються, а сьому трапилось так, що вдарив незручно – і вбив чоловіка. Хто п’є горілку, то тому й може се трапитися, – а хиба їх багато таких, що не п’ють? Та й Давид… хоч він і дуже погане діло зробив, село підпалив, – дак же його призведено до того! Нащо ж його стільки кривджено, що вже й терпець увірвався чоловікові? І пограбували, і в тюрму закинули, і по етапу тягали, а тоді ще й пашпорту не дають! Чоловікові ж треба щось їсти, треба десь заробити, а йому не дають змоги й заробити. Звісно, чоловікові й памороки заб’є з такого горя… От і сталося!.. І якби так добре розібрати, через що той та сей злочинець своє лихе діло зробив, то може б, і за кожного щось можна б сказати… Говорімо на вовка, та скажімо й за вовка!..

І згадався Зінькові ще один злочинець – його брат рідний Роман. Досі про його Зінько тут не згадував якось… а тепер згадав… Погано робив Роман, а от же сам Роман не такий уже поганий був… Поки він дома жив, то був гарний і робочий парубок, а як пішов з дому та побув серед поганих людей, то й схитнувся… А тут ище Денис палу додавав… Якби Роман не потрапив серед лихих людей… Еге! Якби ж то тих лихих людей не було!.. та ще щоб і Денисів таких не було!.. Тоді був би з Романа чоловік, а тепер… Се він, Зінько, тепер дуже добре розуміє, а хто не знає сього та гляне на Романа, то здасться, що той сам тільки й винен. А воно до всього треба додивлятися: через що воно саме так изробилося?

От хоч і про сих людей: через що вони такими поставали? Ся думка все муляла Зінька, він так і инак, на всі боки, про се думав. І не міг нічого иншого вигадати, тільки те, що от дід Клочко пропав через горілку – се зараз видко. І багато-багато людей через горілку пропадають: і добро своє занапащають, і тіло, і душу. Треба, щоб люде не пили горілки, то тоді сього й не буде. Ну, і про Давида, то можно розібрати, через що він загинув: через громадську кривду. Треба, щоб кривди сієї не було, щоб усе по правді робилося. Се так… А вже от Онисько, то се така справа, що нелегенько розплутати її. Мабуть, так треба думати, що се через мачуху: якби вона не така люта була, то Химка не пішла б з дитиною до Ониська і нічого того не сталося б… Ні, не виходить: буває так, що занапащають дітей і без мачух… Тут найголовніша штука, що батько Ониськів через своє багатство та не хотів убогої невістки взяти. Знов таки оте багатство й тут нашкодило… А буває ж так, що й не через багатство не хочуть якої дівки за невістку – от, нелюба та й годі!.. Або й сам парубок одкинеться від дівчини, а вона й занапастить дитину – з сорома. Он воно що: з сорома се робиться. Тільки через що ж се так, що парубкові можно грішити і ніхто його за те не карає, а дівчину всі так ганьбують, що вона ладна й дитину втопити, і самій утопитися? Се не по правді! Якби й парубків так ганьбували, то вони б не відкидалися так легко від дівчат, – не було б і ніякого лиха. Виходить, що тут винна неоднакова правда: до дівчини така, а до парубка инша. А треба так: чого не можно дівчині, того не можно й парубкові, бо правда про всіх мусить бути однакова.

Еге, треба, щоб правда була однакова про всіх… треба, щоб громадської кривди не було… треба, щоб люде горілки не пили… Усе треба, усе треба, а як же його зробити, щоб тому требові догодити? Се якби всі люде пристали на те, що так краще жити – без горілки, без кривди, то тоді б усе добре було. Так же люде того не розуміють, а коли й пристають до сієї думки, то потроху.

Та таки ж пристають! Як розберуть добре в голові та як своїми очима побачуть, що так ліпше, то й пристають. Виходить, – треба людей до того нахиляти – і направою, і ділами. А хто ж те робитиме? Та мабуть кожен, хто розуміє, що сього треба. То й він, Зінько…

Та чи може ж він тут багато зробити? Людей така сила, а він сам. Як то сам? Ось він уже прихилив до таких думок чоловіка з п’ять; нехай кожен і з цих п’ятьох прихилить ще по п’ять – от уже всіх буде тридцятеро… а ті знов ище кожен, а ті знов… та так і все село можна захопити… А як ті тридцятеро та знов кожен по п’ять… хоч не відразу, ну хоч за років два, – то тоді вже буде сто вісімдесят душ… а як ті через два роки знов по п’ять… го! та це скоро й усе село можна захопити! А за одним селом, – инші села, а за селами й далі!.. [ПТВ ІР НБУВ. – Арк. 173 – 173 зв.]. Та чи може ж він багато зробити? Людей така сила, а він сам. Як то сам? От уже в його є товариство… воно більшатиме, ростиме… кожен з їх прихилятиме ще людей, – аж поки все село займуть… А за одним селом – ще села, а за селами й далі… І перед Зіньковою душею ставало инше життя: таке, де всі люде будуть тверезі, працьовиті, розумні, письменні… усі погані порядки попереміняють на кращі і житимуть так, як у Євангелії сказано, щоб свого ближнього як самого себе любити… Тоді не буде того горя, тоді сі бездольні люде не сидітимуть у тюрмі і він, Зінько, не сидітиме тут і не мучитимуться по йому там, дома, ні мати, ні Гаїнка… Тоді не буде того лиха, тоді сі бездольні люде не сидітимуть у тюрмі, і він, Зінько…

Ой Боже, Боже, Боже!.. Як то вони живуть бідолашні, що там з їми діється? Ой, Боже, Боже, Боже!.. Він наміряється людей прихиляти, товариство збірати, а сам у неволі, в тюрмі, в розлуці з тими, хто йому найдорожчий за всіх на світі!.. Мати!.. Гаїнка!.. Що з їми діється? як вони живуть, бідолашні? Та нема ж кому їм пособити, та нема ж кому їх оборонити!.. А люде ж лихі, нерозумні, – вони ще й знущатимуться з їх, безоборонних! Чоловік твій душогуб! син твій душогуб! – от що казатимуть їм люде, а в безщасних аж душа вміратиме від того слова. І за що ж це все? Яке право було в цих людей: у Копаниці, в Рябченка, в слідчого – зламати, знівечити так йому і всім їм життя? О, прокляті, прокляті кривдники!.. І страшне обуріння, лютість обнімала Зінька на цих людей, така лютість, що він, здається, зараз би пішов і помстився над їми, зробив би їм щось!..

Але, трохи заспокоївшися, починав думати інакше: помстився! Зробив би людям зло та й годі, а нічого не направив би. А давно він думав, що треба прихиляти людей до добра, до правди і словом, і ділом… яким же ділом? Хиба злим?

І він знову починав живити в собі ті думки, щоб людей до життя доброго доводити. Оце буде робота, Богові вгодна, а не помста! Оцим людська душа спасеться! І він починав молитися, благаючи, щоб Бог послав йому сили відбути се лихо і присягався палко й щиро: дбати, як вийде з тюрми, щоб правда ширилась серед людей, дбати про це щодня, завсігди, дбати так, як люде дбають про свої діти, про своє хазяйство!..

Так, дбатиме… тоді, як вийде з тюрми…

Чи вийде ж?

Ніякої полегкости, ніякої й малесенької надієчки досі нема! Слідчий мордує його допитами та лає, що не признається. Тільки й є надія на суд, що той по правді все розбере і визволить його… А як же й суд – ні? І він задзвонить кайданами і піде туди, на Сібір!..

Страшний холод проймав Зінькові душу, несила обнімала його, стискала, до землі хилила… Не міг часом ворухнутися, лежучи на брудному полу ниць.. Ні їсти, ні пити.. На людей якби не дивитися, не чути їх… Умерти, отак лежучи, щоб не боліло…

Але не вмірав… Тільки безнадія холодна зазирала йому в душу своїми сіро-зеленими очима, нерухомими, мов скляними… і дивилась на його душу, і дивилась, а душа в’яла, сохла…

Хоч би хто ходив до його, одвідував!.. А то мов повмірали всі!.. Ні мати, ні Гаїнка, ні товариші!.. Невже ж вони забули за його, що не прийдуть?!..

Ні, ні! не забули. Се щось не так, се або їх не пускають, або вони хворі. Боже, Боже! Хто ж їм пособить, хто ж їх догляне? Може, їх уже й на світі нема?

Тяжкі безнадійні думки мішалися з згадками про минуле, про любих, серцеві дорогих, людей. Мов намальоване ставало перед їм життя на волі. Заплющував очі і бачив сам себе серед поля широкого. Весело та дружно йдуть воли дужі, глибоко плуг лемішами впивається в чорную землю, за скибою скиба лягає, а Зінько йде за плугом, руки на чепігах і радісно йому розкривати землянеє лоно, щоб кинути в його золотеє зерно… Кидає, сіє, от уже сходи зеленіють, от підбиваються вгору, колос викидають… красується колос і відкрасується, і похилиться важкою повнозернистою головою додолу… Двенить коса, покіс лягає…

– Гаїнко! не оставайсь! – сміючись, гукає Зінько.

– Зіньку! швидче, а то за ноги піймаю! – відгукує Гаїнка, поспішаючися в’язати з усієї сили.

Спинився він косу погострити, глянув позад себе: самі снопи лежать на постаті, нема непов’язаного, а Гаїнка стоїть і втирає рукавом піт із чола… Обличчя загоріло, почервоніло, сорочка пилом припала, і той пил зостається в Гаїнки на лобі. Помальоване обличчя стає чудне, але таке воно любе, таке гарне Зінькові!.. Ой щира ж та гарна робітниця з його маленької Гаїнки!..

Ніч прийшла, зорі замигтіли… Вечеря вариться в казанку… Мати дрова підкидає, Гаїнка стоїть, уся червона від огняного світу… Як їсться смашно після тяжкої роботи, а ще смашніше спиться під зорявим небом променистим на снопах запашних!.. Спить він і крізь сон чує, як її головонька спочиває в його на плечі…

І тяжко робити, та й солодко – зробивши!.. Прийде неділя, дак справді свято, і весело вийти в той садок, своїми руками саджений, поливаний, глянути на свою роботу, глянути на село під тихими вербами задуманими… Або з Гаїнкою вдвох на тій пасіці опинитися, де сонечко золотом сипле і бджоли золоті гудуть, і пахощами віє, і квітом процвітає, а вона, Гаїнка, – найкращий квіт над квіти, – стоїть уся в золотому промінні і сміється, мов дзвоники срібні дзвонють:

– А не піймаєш!..

Та таки ж піймав!.. Удвох ідуть додому, а дома вже товариство вірне дожидає – на любу розмову, на науку зійшлося, на пораду про справи громадські…

А Гаїнка побігла садком до річки по воду і чути, як співає… аж до хати лине та любая пісня, і не сидиться в хаті, вискочив би туди в садок і дихав би пахощами солодкими, дивився б на небо, як воно зорями променіє…

І кинеться він, схопиться, а перед їм холодний мур тісний, а круг його ніч темна, ворожа… смородом задушливої тюрми гнітить…

Криком би кричав, головою об той мур бився б, аж поки розбив би її, щоб нічого не знати, не почувати, не мучитись…

Гаїнко!.. мамо!.. де ви? Нащо ви покинули його самого вмірати, гинути в сих гнітючих мурах?..

Примітки

Тоді золотий його парус упаде поміж двома мурами […] – парус – тут у значенні променя;

Коли вже нарядили з дівкою дитину, дак і нехай буде дитина, а то ще давити! – нарядити дитину – зробити дитину;

Взяла його Химка, положила до себе на коліна, загорнула в попередник. – попередник – тут у значенні фартуха;

Розлютований, скаженіючи, ухопив він важку кавратку, що нею рештанти пили воду […] – кавратка (карватка) – кухоль;

Виходить, – треба людей до того нахиляти – і направою, і ділами. – направа – тут у значенні намови, заохочення;

[…] як у Євангелії сказано, щоб свого ближнього як самого себе любити… – цитована заповідь у подібних формулюваннях звучить у різних частинах Нового Завіту: Євангеліях від Матвія і Марка, Посланні святого апостола Петра римлянам;

[…] глибоко плуг лемішами впивається в чорную землю, за скибою скиба лягає, а Зінько йде за плугом, руки на чепігах […] – леміш – металева частина плуга, що підтинає шар землі знизу; чепіга – дерев’яне руків’я плугу;

[…] глянув позад себе: самі снопи лежать на постаті, нема непов’язаного […] – постать – тут у значенні смужки ниви, яку зайняли жниварі;