7. Ліки

Борис Грінченко

Зінько наче й одужував, але вельми помалу. Кашляв і казав, що болять груди. Чапав іноді по хаті, більше то за стіни, то за комін держучися; вибірався на призьбу, сідав на сонечку… посидівши трохи, казав, що йому вже важко, і вертався на ліжко. Тяжко-помалу верталося здоровля. Васюта їздив раз у Чорновус, привіз ще ліків, та вони щось мало пособляли. Сам лікарь більше не заїздив.

Дідові Дорошеві лікарь дуже не вподобався. І не через те, що був непривітний, – от, як на дідову думку, то всі пани такі, що ніколи по-людському, тихенько-лагідненько слова не скажуть, а все з криком та з гуком, – то се не дивина була, що й лікарь такий. А оте дідові не вподобалося, що скільки він уже лічить Зінька, а полегкости ніякої нема. Де ж таки! Се так як одужувати, дак без ліків швидче остербаєш. Та як на дідову думку, то всі лікарі такі – ніякого з їх добра нема, хоч би їх і зовсім не було. Нічого вони не тямлють, тільки людей псують. Дід пам’ятав, як його одного разу, ще замолоду, побито… Дак тоді гоїв його Гарасим Савчук – ото був превеликий знахарь! Зараз до ран ранника поприкладав, а пити дав такого зілля… ну й за тиждень він здоровий був, – от що! А то гоїть, гоїть от уже третій тиждень, а нічого помочи нема. Се так Зінько й до осени не вичуняє.

Ге! Якби Гарасим Савчук живий був! Дід Дорош зараз пішов би до його, попрохав би того зілля, дав би Зінькові, дак уже давно б чоловік ходив та робив. Дак же вмер Гарасим – от лихо! А тепер таких знахарів і не чути щось. Хто ж би тепер? Панасенко? Куди!.. Баба Мокрина? Де там їй!.. Далеко куцому до зайця! Та й Радько… Ні, нема такого!..

Хиба… От хиба глушківський Семенюк? Кажуть, добре знається на зіллях… Та таки дід і сам був одного разу в його, – пособилося… Може в його й те зілля є, що від побитого? Хиба піти до його та попитатися? Догнав – не догнав, а побігти можно.

І все думав дід про глушківського Семенюка. Слухав, як Зінько кахикає, дивився, як він дибає по хаті, і бачив, що неминуче коли не до Семенюка, то ще до якого, знаючішого, знахаря вдаритися.

Прийшла неділя. Дід сказав, що піде до родича, а сам махнув у Глушківку і вернувся геть пізно ввечері. Другого дні викликав Гаїнку з Зінькової хати в противну і показав їй пляшку.

– Бачиш, унучко, се?

– А що ж то?

– Здоровля твоєму Зінькові.

– Як то?

– Дякуй дідові! Бито колись і мене замолоду, да я не кволився стільки, як Зінько. Бо мене лічив не лікарь нетямущий, а на всю округу знахарь, Гарасим Савчук.

І дід оповів Гаїнці широко про Гарасима Савчука.

– Як дав мені зілля, як випив я раз та двічі, та тричі, – стрепенувся та й пішов.

– Дак може ж вас не дуже побито було, дідусю?

– Знаєш ти, – не дуже!.. Може ще й гірше, ніж Зінька!.. А якби мене такий паршивий лікарь лічив, як його, то й мені б те було. Дак я оце дививсь-дививсь на його та тоді собі й думаю: добуду я й йому такого зілля. Та й добув!

– Де ж ви його добули?

– Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловік. Тільки сказав йому, чого мені треба, – так зараз: знаю, – каже, – знаю! Сим я багато пособляю людям. Я йому тоді про Гарасима: якби, – кажу, – такого зілля, як у Гарасима! – Дак оце ж воно є! – каже. – Я, – каже, – від Гарасима сього й навчився. – Дак оце й налив пляшечку.

– Зінько не буде сього пити, дідусю.

– Хиба я твого Зінька не знаю? Такий мудрий, що й знахарям не вірить. Знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип’є.

– Як же ви зробите?

– А так: ото Васюта як нові ліки від лікаря принесе, дак ти йому їх не давай, а сіх чарочку всип та й скажи, що се від лікаря, то він і вип’є.

– Ой, боюсь, дідусю!.. Як би шкоди не було!

– Яка там шкода буде? Ніякогісінької! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужає Зінько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам.

І дід усе впевняв Гаїнку, а вона все не зважувалася. Якби се вона хвора була, то зараз би хильнула та й край, – і не думала б! А Зінько… Він же їй завсігди казав, що знахарські ліки дурниця: як же їх йому давати?

Але тоди й инші думки поняли їй голову, Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же ні? Лікареві ліки не дуже пособляють… не самому Зінькові, а й так, як хто лічиться в лікаря, то мало помочи… Зінько говорить, ніби се через те, що лікарі неприхильні до людей, то й роблють так, аби швидче, а якби схотіли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нічого й не буде. А вже як знахарь, то пособить, а надто сі ліки: про їх уже й дідусь знає, що помагають, на собі досвідчився. І мати кажуть. Звісно, Зінько їх не схотів би… ну, а як йому не полегшає та він умре, то тоді як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зілля, що здоровля б йому вернуло?

І вона боязько, турботно придивлялася до Зінька, – як йому: чи легшає? чи видужує? А він усе кволився, усе нидів. Минав день, другий, третій – йому не легшало.

Четвертий день був дуже соняшний, веселий. І Зінько мов побадьорішав: сам, не держучись навіть, почапав по хаті і вийшов на призьбу. Гаінка й собі сіла біля його.

Сонце весело сміялося з неба золотим сміхом. Біленькі хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому світлі. Деякі дерева, заспавшися за довгу зіму, ще чорніли проти неба голим гіллям, але верба вже розбуркалася і скрізь простягала до сонця блідо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собі піднімала маленькі головки вгору. Горобці на хаті й по тинах цвірінькали так весело й моторно, мов хотіли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було півсела. По городах скрізь метушалася, порплилася жінота, вулицями їхали люде з боронами й мішками зерна на возах. Зінько дивився на все те, і йому дедалі все ставало сумніше й сумніше.

– Боже! все оживає, все робить, тільки я мов камінь лежу, ворухнутися на здолію! – промовив він гірко.

– Не журись, Зінечку! – розважала Гаїнка, от скоро, скоро й ти все робитимеш – і дома й на полі… от побачиш!..

Вона його розважала, а в самої щеміло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?

– Дерева вже розпукуються, – казав Зінько, дивлючись на свій садок, а я ж сієї весни ні одного деревця не посаджу!

– Восени посадиш, чи на ту весну, – не журись! Такий сад, Зінечку, посадимо, що як гай буде!… А ти в йому як сокіл будеш літати.

– Атож, літатиму! – промовив гірко Зінько, дивлючися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повітрі пташки – легенькі та вільні. І він додав думкою: – Отак жити б хотілося, так вільно, легко!.. Полинути б, кинутися до діла!

Він поворухнувся, – груди заболіли дужче.

Безмірна журба, туга за втраченою силою обняла його…

– Гаїнко! поможи мені в хату… не хочу я тут…

Вона пособила йому встати, ввійти в хату, дійти до ліжка. Він ліг і заплющив очі. Чорні круги попід їми визначилися ще виразніше. Обличчя зробилося таке бліде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потім заспокоївся, дихання ставало все рівніше, тихше… ледві чути… І Гаїнці здалось, що вона вже його зовсім не чує, що вже смерть визирає з того блідого обличчя… що Зінько вже зовсім як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:

– Зіньку!

Він іздрігнувся, розплющив очі.

– Що тобі, серце?

– Нічого, нічого… се я так… Я тебе збудила… Спи, серденько!

– Ні, я не спатиму…

Але знов заплющив очі і знов лежав, як мрець.

– Ні, не пособить лікареве гоїння! – думала Гаїнка. – Треба послухатися діда, бо вже… страшно, страшно й здумати!..

І вона зважилася.

Того ж вечора Васюта привіз із Чорновуса ліки. Вона не внесла їх до Зінька в хату, а замісто їх поставила туди дідову пляшку…

Одначе не зважувалася довго. Раділа, що Зінько заснув звечора і не треба було йому давати ліки. Але як прокинувся і сказав дати, то мусила.

В неї так трусилися руки, як вона наливала зілля, що пляшка цокотіла об велику чарку. Налила і дуже довго затикала пляшку, аж Зінько попитав:

– Що се ти там робиш, що не даєш?

Тоді вона піднесла йому чарку, він підвівся, взяв і випив одразу. А її вхопив холодний страх і не помічала, що він оддає їй порожню чарку.

Врешті взяла. Він ліг ізнову, заплющив очі й затих. Лежав тихо.

Їй потеплішало, – вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сиділа на ослоні біля його. Він, здається, спав.

Враз він розплющив очі, підвівся, вхопився рукою за горло:

– Ой!.. дихати!.. давить!..

Гаїнка кинулась до його:

– Зінечку! де давить? що?..

– Горло… в грудях пече… Дай води!..

Вона подала йому кухоль з водою. Він випив трохи і впав на подушку. Вона стояла над їм і дивилася на його широко розплющеними очима. Він лежав тихо кільки часу, а тоді знов ухопився за груди.

– Води!..

І відразу його скорчило всього так, що він ледві не впав з ліжка. Гаїнка вхопила його.

– Діду!.. мамо!.. рятуйте!.. – скрикнула несамовито.

Крик був такий страшний, що й дід, і мати попрокидалися і вскочили в хату.

– Що се?

– Зінько…

Вони глянули, – Зінько лежав у неї на руках, і на блідих губах червоніла в його кров.

– Зіньку! сину! що тобі?… – питалася перелякана мати.

– Води!..

Йому подали води, – він пив жадібно. Тоді впав знесилений на подушки.

Та не багато перепочив. Нові корчі вхопили його, і він забився в матері на руках і знову зачервоніла на губах кров. Дід кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля…

– Ой, Боже, що ж я наробила! – скрикнула Гаїнка несамовито і впала навколішки перед ліжком. – Ой, що ж я, проклята, наробила, – я ж тебе, Зінечку, струїла!..

Його очі розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.

– Що ти сказала? – ледві вимовив.

– Се ж я тобі не ліків дала, а знахаревого зілля!..

– Ти… знахаревого… А я ж казав… – простогнав хворий.

– Я ж думала, що воно пособить… я ж не знала, що таке лихо… я ж…

– Діду! – промовив Зінько, – або самі.. або біжіть до Васюти, – хай до лікаря… зараз…

Переляканий дід кинувся, ні слова не кажучи, з хати. Зінько лежав, заплющивши очі, і тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколішках біля ліжка, притиснувши руки до грудей і дивилась нерухомим поглядом на Зінька. Він мовчав довго. Врешті промовив:

– Мамо… нехай… вона піде… Ви самі зостаньтесь зо мною…

Гаїнка встала і вийшла з хати.

Вийшла в сіни, повернула в хижку і забилася там у найдальший куток. Сіла долі і сиділа так у темряві, обхопивши голову руками, прихиливши її до стіни.

Чула, шо вмірає. Вмірає, бо він умірав і прогнав її від себе.

Знала, що заробила се.

Вороги вбивали, – не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.

Знала, що нема й кари на таке лиходійство.

Душогубові-розбійникові є кара, а їй нема, бо ніхто такого не зробив, як вона.

Знала, що їй уже нема нічого на світі, сама темрява.

І вмірала в темряві.

Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тіло вже не жило, тільки душа жива боліла так…

О, як без міри, без краю!..

Ся ніч, ся темрява – вона гнітила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все боліла.

А там Зінько вмірає. І вона не сміє туди піти.

Боже, Боже! Нащо ся душа невміруща, – хай би вона вмерла!.. Тільки б не сі муки, не се мордування!..

Хоч би кричати здужала!.. Нема голосу…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дід вернувся від Васюти з поганою звісткою: саме як Васюта ще вдень був у Чорновусі, лікарь побіг поштою на станцію, на машину: на три дні їхав у губернію, в город.

Помочи не було. Зінько вислухав се мовчки.

А дід, стоючи над їм, казав:

– Зіньку! сину! прости мене!.. Се я тебе занапастив!.. Се я добув зілля в знахаря і Гаїнці звелів…

Говорив, хлипаючи, і ввесь трусився.

– І ви, діду!.. – тільки промовив Зінько та й не сказав більше нічого.

Усю ніч мати з дідом були коло хворого. Раз-у-раз його корчило, пекла згага і він пив, силкуючись її залити.

Перед світом сказав:

– Ноги обважніли…

Мати торкнулася до ніг, – вони були холодні. Він зрозумів се з її погляду.

– Холодні, мамо? Се вже смерть іде.

– Синочку мій! не кажи так!.. – простогнала безщасна мати.

– А що ж, мамо, коли воно правда. Я сьогодні вмру.

В хаті настала тиша.

Темряве світло осявало бліде обличчя хворого і дві прибиті горем постаті коло його ліжка: мати сиділа, дід Остап стояв, похилившися.

Враз він схилився до землі і вдарив перед ліжком поклона.

– Сину! Зіньку!.. прости мене!..

– Бог простить, дідусю, – я на вас не гніваюся… Тільки не кажіть про се нікому, нікому!.. І Гаїнці звеліть, щоб не казала…

Дід, хлипаючи, встав.

– Сину! – промовила мати: – Покличу батюшку, – може через те Бог полегкість пошле.

Хворий помовчав, тоді сказав тихо:

– Добре… А ви, дідусю, підіть – покличте моїх товаришів… усіх… А до мене хай Гаїнка тим часом увійде…

Мати й дід вийшли з хати, а трохи згодом туди ввійшла Гаїнка. Тихо спинилася біля порогу.

– Гаїнко!.. іди!.. сядь отут… біля мене..

Вона підійшла покірно і сіла на ліжкові.

– Дружинонько моя, поцілуй мене! – попрохав хворий.

Вона зірвалася, впала навколішки, обхопила йому ноги і почала цілувати їх мовчки.

– Встань, Гаїнко!..

Вона не вставала, а уста шепотіли, припадаючи до ніг:

– Ніженьки мої!.. слідочки ваші цілувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. вбила!.. отруїла!..

– Сядь тут біля мене!.. поцілуй в уста!..

Нахилилася до його, цілувала в уста, в очі, в руки.

– Не ти мене, дружинонько моя вірна, струїла… Ти мені здоровля хотіла, моя добра… Любив тебе на цьому світі і на тому любитиму… Як я тебе покину?.. Така маленька… така полохлива… Та тебе люде заклюють… Як я тебе покину?

Він плакав.

Узяв її руки в свої, притулив їх до грудей та й затих, знеможений. Вона сиділа, не сміючи ворухнутися.

Відпочивши, озвався знову:

– Живи з матір’ю, з дідом, не ходи до батька: там тебе занапастять… Нікому не кажи про знахареве зілля. Чуєш? Я тобі велю. І дідові й матері звелів… І сама забудь про се… Не думай!.. Мені однак умірати було, – довго не прожив би… Байдуже, коли трохи швидче… Тільки тебе жалко покидати… Іще жалко: не зробив… Ох!..

Затих ізнову.

У неї душа кричала від несвітського болю, але ні одне слово не проходило крізь уста.

У сінях затупотіло. Се прийшов батюшка…

Відбули його…

Уже розвиднилося зовсім, як круг Зінькового ліжка постали товариші.

– Підведіть мене! – промовив хворий.

Підвели, заложили за спину подушки. Він сів.

– Уже груди німіють… Час прийшов умірати… Як сидів у тюрмі, – заприсягся не покидати сього діла – за правду стояти… Не судив мені Бог справдити мою присягу… Короткий мій вік… Може Бог вас довшим благословить… Нехай моя присяга буде вашою!..

– Буде!.. буде, братіку наш, товаришу наш вірний!..

– Спасибі!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без світу!.. Де він?.. де він?.. – питав хворий, уже блудючи словами. – Коли б хто показав!..

Затих на мить, опритомнів.

– Мати стара зостається в мене, дружина молода – з дідом нехай вони в сій хаті живуть… А ви їх догляньте, братіки!..

– Доглянемо!.. не турбуйсь тим!..

– Хай вам Бог заплатить!.. Мамо! Спасибі тим рученькам, що мене носили-годували!.. тим ніженькам, що за мною ходили!.. Прощавайте, мамо!..

Ридаючи, припадала до його мати.

– Гаїнко! дружино моя вірная, серденько моє дорогесеньке, раю мій любий!.. Прощавай!..

Вона мовчки до його припадала, не можучи вимовити слова.

Тоді прощався з дідом, з товаришами і кожному казав останнє привітання.

А вони питали:

– Кажи, брате, – може ще що звелиш?

– Нічого не звелю, – тільки не забудьте мого заповіту!..

– Не забудемо!..

Глянув по хаті.

– Одчиніть вікно!..

Відчинили.

– Хоч би сонце зійшло… Як темно!..

Сонце ще не сходило.

– Гаїнко!..

Кинулася до його, – він прихилив її голову собі на груди…

– Ще не зійшло сонце?

– Скоро зійде, – відказав Карпо.

Стих на хвилину, тоді ворухнув устами:

– Прощав…

Зітхнув тихо, не доказавши слова, і голова йому похилилася вниз…

Рука впала з Гаїнчиної шиї…

Примітки

Зараз до ран ранника поприкладав […] – ранник (Scrophularia) – рід багаторічних трав’яних і декоративних рослин; найпоширеніші на території сучасної Україні – ранник шишкуватий (або вузлуватий) і ранник крилатий; при зовнішньому застосування має протизапальні властивості, тамує біль та прискорює гоєння ран.