1. Сумна хата

Борис Грінченко

У той страшний день, як забрано Зінька, люде підняли Гаїнку непритомну з землі, понесли й положили на волосний рундук. Почали жінки бризкати їй в обличчя водою, аж поки вона очутилась. Розплющила очі, помалу підвелася. Не розуміла спершу, що з нею сталося, де вона й чого вона. Сиділа на ослоні, дивлячись померклими очима на людей, що круг неї стояли. Потроху притомність верталася до неї, і врешті вона згадала все. Глянула, озирнулась – ні коня з возом, ні Зінька вже не було. Устала мовчки й почала зіходити з рундука.

– Гаїнко, куди ти, стривай! – припинили були її жінки.

Але вона відхилила їх рукою і пішла собі швидко, хоч і хитаючись, додому. Не бачила нічого перед себе, тільки почувала, що їй треба швидче, швидче дійти до своєї хати. І дійшла таки, відчинила двері й стала на порозі. Стара мати глянула на неї та аж перехрестилася: перед неї стояла не Гаїнка, а якась мара бліда, страшна.

– Боже! дочко, чого се ти?

Стара кинулась до неї, але вона мовчки злегенька відхилила її рукою, перейшла хату й сіла за стіл. Здивована мати, не розуміючи, що з нею сталося, підійшла знову.

– Доню, Гаїночко, скажи – що тобі?

– Нічого, мамо… Зінько в острозі…

– Як то в острозі? – вжахнулася стара. – Що се ти? Бог з тобою!

– Еге, в острозі… Люде сказали, що він убив Грицька, дак його до острогу забрано…

Вона говорила се рівним тихим голосом і так, мов се була звичайна річ і нітрохи не займала її зглибока. А очі божевільно-нерухомі втупила в одну якусь цятку і так сиділа, мов витесана з білого каменю.

Мати, почувши страшну новину, і сама спершу заніміла, а потім заголосила, затужила…

– Не голосіть, мамо, – тим самим рівним байдужним голосом промовила Гаїнка, – я вже голосила: не пособилося, – забрали вони.

– Хто ж забрав, дочко?

– Люде… пани… Вони сказали, що він убив Грицька, та й забрали його до острогу.

– Та хто ж сказав? Де ж се видано, щоб на Зінька таку напрасну вигадувати? Ой, Боже ж мій, Боже!.. Ой, горечко нам нещасливим!.. Одного сина забрали, занапастили, та й другого тепер забірають!.. А що ж я, бездольна, при старощах моїх робитиму?..

І тяжке материне тужіння озвалося знову по хаті. Одна тужила, схиливши свою стару сиву голову на чорні худі, порепані від тяжкої довгої праці, руки, а друга сиділа кінець столу, випроставшися, сиділа нерухомо, і очі її нерухомо дивилися в одну цятку…

А на світ насувала темрява. Зайшло сонце за обрієм, покинуло землю, і воля тепер була темряві обнімати покинуту своїми широкими чорними крилами. Останнє проміння зляканого світу тікало слідком за сонцем, а вона запановувала, а вона вступала скрізь, у кожну місцинку землі, покривала степ чорним накриттям, загортала в його ліс, исповняла глибокі яри й долини.

І до їх у хату вона зайшла – по кутках чорною марою стала, стіни позапинала і сповнила всю хату і обняла їх обох, – і ту, що там на полу здрігалась од ридання, і сю, що біля столу сиділа нерухома… Обняла тіло, поняла й душу…

– Мамо! – почувся серед темряви рівний голос. – Там темно…

– Де?

– В острозі… Там темно, нема світу…

Рівний голос замовк, а в другому кутку ще голосніше озвалося ридання…

Темна хмарна ніч була на світі…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Прийшов ранок похмурий, сірий, з косим холодним дощем. Він сіяв з набряклих гидких хмар, що понависали над землею і гнітили її своїм мертвим широким поглядом. Віконця в маленькій хаті плакали, великі краплі сліз раз-у-раз котилися по їх і зникали, щоб попустити місце новим…

Мати пішла до волости розпитуватися про Зінька.

– А чого тобі, бабо, треба? – гукнув на неї Копаниця, побачивши її біля порогу.

Вона сказала, чого їй треба, низенько та покірно кланяючись.

– Що ж, бабо, – ми того нічого не знаємо, – відказував Копаниця, розлігшися в кріслі за зеленим столом. – Слідствуватель звелів одвезти його в острог, – ми й одвезли, а більше нічого не знаємо.

– Та він же не винен!.. Та за що ж його забрано?..

– То не наше діло розбірати, чи він винен, чи ні, і ти нам голову сим не мороч. От ти кажеш, що ні, а слідствуватель говорить, що винен. То вже там суд розбере, що та як, – на те й суд.

– А коли ж той суд буде? – питалася бідолашна.

– І того я тобі не скажу. Як исхоче сам суд, так і буде. Схоче завтра, – буде й завтра, а схоче через два годи, то й через два. На те й суд.

– Та невже ж оце йому аж два годи сидіти?

– По десять год сидять, – не то по два. Як заробив, так хай і одвічає, а ти начальникам голови не клопочи, кажу тобі, своїми пустяками! Іди вже собі додому, бабо!

Мовчки пішла, до землі хилючись, безталанна мати.

Другого ж дні вона занедужала. Стала горіти, все тіло болить. Лежала на полу стогнучи, не здоліючи підвестися. А Гаїнка мов і не бачила того: сиділа, очі втупивши в одну цятку, і мовчала.

– Гаїночко, дай мені води!

Подала і знов сіла.

– Гаїнко, ти б топила вже піч.

Слухняно внесла дров, затопила піч, стала й дивилася, як огонь перебігає по дереву.

– Гаїнко, а чого ти горшків не становиш?

Почала Гаїнка горшки приставляти – порожні.

– Ой мені лихо та горе! – стогнала Параска. – Що мені тепер робити?

Саме на це вбігла в хату Катря Карпова.

– Що се ви, бабусю, хворі?

– Та тут я хвора, а тут таке лихо з Гаїнкою сталося! – почала розказувати стара.

Гаїнка чула все, що про неї казано, і мов і не чула. Катря загомоніла до неї:

– Гаїнко, що тобі, голубочко?

– Нічого…

– То ти журишся. Ти не журись так… Це все людська напрасна, – воно виявиться, Зінько вернеться.

Молодиця розважала подругу, а та слухала мовчки і нічого не чула. Катря, придивившись до її нерухомого погляду, аж злякалась.

– Оце лихо! – подумала собі. – Вона ж непритомна! Вона ж ні до якої роботи, а мати хвора.

Кинулась Катря до печі:

– Ось постривайте, – я вам пособлю!

Поробила що треба, поприставляла до вогню горщики.

– Спасибі тобі, дочко! – дякувала Параска.

– Гаїнко, дивись, щоб горшки не збігли! – наказала Катря, – а я зараз вернуся.

Метнулася додому, розказала про все Карпові, забрала дитину та й знов до Сивашів. Поралась, аж поки наварила обідати, поприбірала все в хаті. Гаїнка сиділа й дивилась на те.

Другого дні, швиденько впоравшися дома, Катря знову прибігла.

Погано, що Гаїнка так сидить усе з своїми думками, – міркувала Катря. – Хай щось робить, – воно думки розбиватиме.

І почала наказувати їй те або те робити. Та слухалась.

Два тижні, поки стара Параска була хвора, Катря щодня бігала до Сивашів поратися, зазирала і ввечері. Мати не могла їй і здякуватися.

– Спасибі тобі, дочко! Яка ти добра та гарна! Якби не ти, то що б ми й робили, бідолашні? Дай тобі, Боже, вік довгий та щасний за твою добрість!

– От, бабусю, – що там такого, як я забіжу до вас на яку хвилиночку! Та мені це ще й в охотку, – веселіше, як серед людей, а то все дома та дома! – відказувала Катря, хоч їй часом було дуже скрутно розриватися на дві хаті, а веселощів у Сивашів було стільки, як на кладовищі. – Аби ви та Гаїнка швидче остербували, – ото добре було б!

І вона клопоталась, бігала, пособляла, завсігди така щира й привітна, мовби коло своєї дитини. Не стало в Сивашів грошей, – вона вирядила Васюту повезти в город та продати трохи хліба. За ті гроші покупили що треба, ще й у волость повіддавали оплатки.

Помочи добрі люде давали, жити було можно, та не могли вони дати помочи душі людській, не могли розважити її горя великого. Катря силкувалася розважати і матір, і Гаїнку. Матері мов легшало від тих розмов, Гаїнка хоч і слухала, та, мабуть, нічого не розуміла.

Вона не плакала, не тужила, не нарікала. Вона мовчала. Робила все, що їй загадувано, і помалу звикла все робити, як треба: поралась, шила, давала їсти, – так, мов і звичайно. Тільки вона ніколи не думала про те, що робить: воно робилося саме. Вставала вранці й думала: «Вже день». Друга думка: «Боже, який довгий… хоч би вечір!» Тоді бралася робити все, що їй наказувала Катря або мати. Скаже: «порайся!» – порається, «ший!» – шиє. А як нема чого робити, сяде біля столу сама собі та й сидить, випроставшися, і дивиться в якусь цятку. А в думках тільки одно: «Уже минає день, от уже вечір…». Приходив вечір, приходила ніч… Иноді вона спала, як утомлялася; иноді лежала безсонна всю ніч і дивилася в темряву… Дивилась і думала: «От уже ніч почалася… яка довга!.. От уже минає… От уже ранок буде»…

А нащо їй та ніч, той ранок, той день, – не знала… Вона розуміла дуже добре, що Зінько в тюрмі, що його судимуть, можуть в Сібір заслати… розуміла, що він не винен… Знала, що їм без його жити не можно… Потім знала, що буває день і вдень треба поратись, скотині їсти давати, хату мести, води приносити, шити… потім приходе ніч, і тоді треба спати… ще треба їсти вдень… Все це робила… Все це треба робити… аж поки прийде той день… той суд…

Не ходила нікуди, не любила озиватися ні до кого. Мовчки обминала людей. З матір’ю жила так, що тільки відповідала на питання. Здавалася кам’яною.

Тяжка туга, мов хмара, налягла на Зінькову хату, сповнила її всю. Здавалося, що й стіни тут сумували, понуро дивлючись неосяяними ясним світом вікнами. Туга визирала в кожного куточка, промовляла померклими жіночими очима, озивалась розбитим людським голосом. Дві пригнічені безмірним горем жінки ходили як дві марі, ворушились, робили щось, иноді вдавались одна до однієї словами, – видко було, що живі. Але хто зазирав до сієї хати, тому здавалося вона труною…

Та й зазирало небагато. Спершу то бігали деякі кумасі цікаві: людям таке нещастя сталося, то треба ж подивитися, що вони та як вони після його… подивитися, щоб було що й людям розказати. Та Катря не вельми їх вітала, а дуже цікавого їм нічого не виявилось, то вони скоро й покинули бігати. Заходили Карпо з Васютою. Васюта хотів був раз своїми жартами смуток розвіяти, але в сій хаті його шуткування плачем озивалося, і здалося всім і йому самому таким дивним, що він зараз же змовк. Одвідувала Гаїнку Ликера, її мати, але батько ні разу не зайшов. Часто зазирав дід Дорош. Гаїнка була його влюблениця здавна, і тепер її лихо було дуже тяжке дідові. Він дивився на неї, хитав головою, думав і казав:

– До знахаря треба, – от що… Тільки доброго треба, щоб умів одшептати.

І почав умовляти Гаїнку поїхати в Чорновус до Гострогляда. Гаїнка спершу не зрозуміла, куди й чого їхати, а зрозумівши, відказала:

– Не хочу…

Умовляв-умовляв дід, – не пособилося. Мусив облишити.

Параска потроху оклигувала, та дуже помалу. Казала, що хоче піти в город до панів, щоб пустили її до Зінька, але не могла йти: і дома ледві чапала по хаті.

А про Зінька не було чутки. Викликав слідчий на допит ще декого з диблян, – вони приносили старі звістки, що Зінько все в острозі – дожидає суду.

Одного разу надвечір Гаїнка була в своєму садку, аж над самою річкою, – пішла витягти діжку, що там замокала. Ще не дійшла до річки, – почула, що хтось іде. Озирнулася й побачила Микиту Тонконоженка. Став перед нею, сміючися:

– Здорова, Гаїнко!

Ледві вимовила «Здоров» і хотіла йти далі, обминувши його. Але він припинив її.

– А й давно я тебе не бачив, Гаїнко! А хотілося бачити! Ех, та й молодичка з тебе – первий сорт! Што хароша, то хароша, – вот толькі плохо, што паблєдла трошки. Ну, не біда, – вот прайдьот!.. А я за тобою скучив, вот чесноє слово – скучив!

Вона слухала мовчки, мало розуміючи його слова. А він думав, що їй хочеться слухати, і провадив своє далі:

– Не павєриш? – так скучив, што аж!.. Я про тебе завсігда думаю… потому що такої молодички у нас – ну, просто нема-нєту та й годі всьо! Ех, знаїш што, Гаїнко! Ти хароша, та й я не паганий, – давай любов завидьом!

Він обхопив її за стан і хотів поцілувати. Вона вдарила його ліктем у груди, аж він одхилився, вихопилася з рук і в одну мить вискочила на гору. Перелинула садком аж до хати, тоді озирнулася, – чи не женеться.

– А шо ж, дочко, де діжечка? – спиталася мати, виходячи.

– Там… я не взяла… – відказала Гаїнка, тремтючи.

Мати хотіла була спитатися, чому не взяла, та як глянула на її обличчя, то побачила, що краще її вже не посилати. Пішла сама.

Всю ніч Гаїнка не спала. Трусила пропасниця так, що аж зуби цокотіли. А далі голову мов полум’ям обняло. Блудила словами, кричала щось несамовите – про Микиту… про Зінька… голосила… проклинала чи себе, чи когось… Тільки перед світом заснула твердим сном і спала аж до обід. Мати не будила її. Прокинулась, підвелась…

– Се вже день, мамо?

– День, дочко.

– Се я так довго спала?

– Аби на здоровля, то спи, дочко.

– Ні, я встану.

– Добре! Ось зараз обідати будемо! – казала мати, радіючи, що Гаїнка сама озвалася й розмовляє, – се було вперше від того дня.

– Ні, я не обідатиму, – відказала Гаїнка, – мені треба до Зінька йти.

– Як то до Зінька? – спиталася мати та аж похолола: їй здалося, шо Гаїнка ще й досі блудить словами. – Що се ти кажеш, дочко? Як се ти підеш до Зінька?

– Я піду, я хочу його побачити.

– Та як же ти його побачиш? Ти ж не знаєш, куди й доступитися.

– Я, мамо, піду в город. Прийду до острогу, а як там доступитися, то вже знатиму. Я хочу його бачити, хочу знати – що йому, як йому.

Мати заплакала. Вона вже бачила, що Гаїнка не блудить словами, а говорить як треба.

– Піди, доню, піди, моя дитино! Ти молода, – ти доступишся. Тільки не ходи сьогодні, – ти ще хвора. Іди завтра.

– Піду сьогодні.

– Пізно вже: поки в город дійдеш та те, та се, то й смеркне. Треба йти зранку.

Мусила послухати Гаїнка. Але не спала всю ніч, – так обняли думки та той невпокій, теє поривання, щоб швидче, швидче йти до його, побачити, одвідати!..

– Боже мій! Що ж я наробила? – думала вона. – Чого ж я досі не пішла? Та чи я скам’яніла, чи я заніміла, що сиділа дома? Моє сонечко там поневіряється, а я й з місця не рухнуся!..

Вона не розуміла, як се так сталося, що аж до вчорашнього вечора справді мов кам’яна була. Тільки вже як отой гидкий зачепив її, – вона вся стрепенулася, душа мов огнем зайнялася. Пекло її, мордувало всю ніч… І тепер пече!… Ой, Боже! Яка довга ся ніч! Хоч би швидше, швидче ранок!

Ще й не розвиднялось, а вона вже схопилась.

– Уже йдеш, дочко?

– Йду, мамо.

Засвітили. Вона вбіралась, поспішаючися.

– Ти поснідай, дочко!

– Не хочу, мамо – в душу не йде.

– Дак візьми в город, – уже ж там увесь день будеш, то схочеться їсти.

Таки примусила взяти харчу трохи, ще й три карбованці грошей:

– Може, дозволють Зінькові дати… Та й так, гляди, комусь давати доведеться, бо вже без того не обійдешся.

Перехрестилася Гаїнка, вдарила поклон перед образами та й пішла. Мати хотіла випровадити її аж за царину, не звеліла, сама побігла, бо самій лишитися хотілося.

Ішла в темряві, добре знаючи дорогу. Перейшовши мабуть з верству за село, побачила, що перед нею починає сіріти своїми курними колодовбинами шлях. Праворуч, на темному просторі, виразно зазначилася чорна купа великого лісу, а просто неї в полі – високе самотнє дерево.

– Се той дуб над ярком, – подумала Гаїнка і йшла, дивлючись на його, як він усе більше та більше визначався, а темний простір ставав усе менше та менше чорним. Ще згодом – і якийсь сіро-сріблястий світ мов почав наливатися в темряву, і темрява, мішаючися з їм, ставала з чорної попелястою, з попелястої білою. Уже добре видко стало траву над дорогою, – всю в сріблястих непрозорих перлах; праворуч попід лісом клубками котився, сходився й розходився білий туман; дихати було мокро; похолоднішало. Гаїнка пішла швидче, щоб нагрітися.

Незабаром червона смужка зазначилася ліворуч над польовим обрієм. Ще трохи – і червоне проміння сипнуло, бризнуло по небу. Туман під лісом заколихався дужче, заклуботався і почав розходитись, бліднути й зникати. Сріблясті перла на траві замигтіли ясно-червоним, синім, зеленим, золотим… тремтючи й граючи колірами…

Гаїнка вже була далеко, йшла швидко, моторно, і мов якась нова снага, нова міць уступала в неї, – мов не йшла вона, а самі ноги її несли. Вона піде, вона побачить його – сієї думки було їй поки досить. Що там далі буде, – вона не знала. Тільки здавалось їй чомусь, що далі буде щось любе, ясне – таке, як ся роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле, що підбивається вгору, гріє й світить. А лихо, а горе – воно як той туман перед сонечком розвіється…

Пізнього снідання була вже в городі. Не знала навіть, де острог, – мусила й про те питатися. Попиталася в якогось міщанина.

– Острог? – поглянув на неї, дивуючись, і додав. – А хиба ти туди хочеш?

– Я… ні… я…

– А чого ж тобі туди треба?

– Я… мені… треба мені…

Міщанин придивлявся до неї пильніше.

– Ну? – питавсь.

А вона стояла мовчки, почервонівши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.

– Дак ти, бачу, за таким ділом, що й сказати не можно! – промовив міщанин. – Ну, дак питайся ж кого иншого, коли так.

Повернувся та й пішов, промовивши крізь зуби: «Еч, захвойданки бісові!»

Гаїнка подалася далі. Побачила на вулиці салдата-поліціянта з шаблею.

– Попитаю цього – подумала. – Уже ж він знає, то може скаже.

Підійшла й попитала несміливо, ще й уклонилась:

– Скажіть, спасибі вам, дядьку, де острог?

Поліціянт оглянув її добре.

– А тобі нащо?

– Чоловік мій там сидить… – промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.

– Чоловік?… Гм… А чого ж він там сидить?

– Ні за що…

– Авжеж, ні за що!.. Знаємо вас таких! Обікрав або вбив та й ні за що! Шахраї прокляті!..

Поліціянт лаявся, бо був гнівний (від старших йому сьогодні добре впало), а з гніву вкинув зайву чарчину, а надто хотів повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й він з такого ж села, як і вона.

– Падлюки!.. злодії! Путящому чоловікові спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було! Шарлатани!.. Шалапути!..

Перелякана Гаїнка далеко вже відбігла, а він усе не вгавав.

– Боже мій! – думала собі, – що ж се мені робити. Да тут такі люде, що я не допитаюся… Ой ні, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довідаюсь. Попитаю ще панів.

Назустріч біг якийсь панок із ціпочком у руках. Озвалася до його, але він і не спинився навіть. Вона пішла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дівчинку в темній сукні з книжками в руках.

– Здорові були, панночко!

Білявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очі були ласкаві, і Гаїнка не даремне оповідала перед їми про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй куди йти, що вона враз утрапила простісінько до острогу.

Високі товсті мури оградою, а за їми здорова біла кам’яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на їх глянула.

– Отут моє серденько гине, як квіточка в льоху попідземному!..

Перед великою залізною брамою стояв салдат. Підійшла до його, вклонилася.

– Здорові були!

Поглянув на неї повагом, не озвавсь і одвернувсь мовчки.

– Я до вашої милости…

Солдат мов не бачив її.

– Тут мій чоловік у тюрмі сидить…

Він не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.

Він подивився на його, повагом заховав у кишеню, тоді повернувсь до неї й промовив:

– Ну?

– Адже це острог?

– Ну?

– Тут мій чоловік сидить… Зінько Сиваш…

– Ну?

– Пустіть мене побачити його!

– Гм… Дурна баба!.. проходь далі, – тут так не пускають. – І він одвернувся.

– А як же тут пускають? Скажіть, спасибі вам!

Але салдат ізнову не чув. Гаїнка ще витягла срібну грошинку. Заховавши й сю, він повернувся.

– Твого… Зінька, чи як там його?.. Судили вже, чи ні?

– Ні…

– Ну, дак треба бумагу від слідствувателя, – тоді й пустють.

– А може б ви мене й так пустили? Та я б за вас Бога молила!..

– Дурна баба! Кажуть тобі: принеси бумагу від слідствувателя, тоді й пустють… А тепер – марш собі, – не стій тут, не можно!..

– Та де ж той слідствуватель живе, – хоч би мені знати!..

– Не моє діло!.. Геть ізвідси, бо не можно!.. Геть, кажу тобі!..

Грімнув так, що Гаїнка аж відбігла злякана. Ішла вулицею й думала:

– Коли б послав мені Бог ізнову таку панночку, щоб вона мені розказала, де той слідствуватель живе!

Одначе сього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан і розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люде, дожидаються. Підійшла, поздоровкалась. Почали люде розпитувати, чого прийшла, – вона їм розказала…

– Буде тут вибігать такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слідствуватель кличе, дак він того викликає… дак ти йому й скажи про себе… А поки посидь!

Вона сіла. Незабаром вибіг і писарчук:

– Сидір Харченко!

Один чоловік устав і пішов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:

– До вашої милости…

– Чого тобі?

– Мені чоловіка побачити.

– Якого чоловіка?

– Мого… Зінька Сиваша… він у острозі…

– А! ну добре… посидь тут, підожди!..

Вона сіла ждати. Довго ждала. Уже всі люде перейшли, тільки двоє зосталося, уже й сонце підбилося вгору та й униз почало сідати, – вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибігав, але все одно від його чула.

– Підожди!..

– Знаєш що, молодице? – сказав один чоловік. – Я вже бачу, що з твого діла нічого не буде: оце ще нас покличуть, а тоді писарчук вибіжить та й скаже: приходь завтра, – слідствувателеві ніколи сьогодні!

– Ой, Боже мій! – злякалась Гаїнка. – А що ж я робитиму? Мені ж треба сьогодні!

– Та що робити? Півкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слідствувателеві про тебе, дак той і покличе. А то й три дні ходитимеш, та нічого не буде.

Гаїнка послухалась і вкинула писарчукові півкарбованця в руку… Її покликано до слідчого.

– Що тобі?

Вона низько-низько вклонилася.

– Паночку, чоловіка хочу побачити… Зінька Сиваша… пустіть!..

– Не можно його бачити.

– Вона так і похолола.

– Не можно бачити, – казав слідчий, – бо він дуже впертий: ніяк не признається.

– Та як же йому признаватися, пане? Він же не винен!..

– Розказуй там! Знаю я таких невинних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається тоді й пускатиму до його родичів. А тепер – ніяк!

– Паночку! змилосердіться!.. помилуйте!..

– І не проси й не кажи!.. Йди собі!..

Слідчий повернувся та й пішов з хати…

Пізно ввечері вернулася додому Гаїнка. Увійшла в хату, не роздягаючись, сіла біля столу та й похилилась на його.

– Дочко! дочко? що тобі? – злякалася мати. – Що тобі сталося? Чи ти бачила Зінька?

– Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вбив Грицька, тоді пустють…

– А бодай же й вони самі і їх діти такої ласки від людей зазнали!..

А Гаїнка тільки стогнала…

Поки отаке робилося в Сивашевій хаті, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:

– А що, Остапе, чути за твого зятя?

– Та той такий мій зять, що хоч би його в мене й зовсім не було!

– Ну, одначе, – що ж саме за його чути?

– Да така чутка, що вже й не вернеться.

– Ну, таке діло… А що ж тоді твоя дочка? Адже вдовою буде…

– А буде…

– Знаєш що, Остапе, я тобі скажу? Що якби нам та сватами бути?

Остап глянув на Терешка.

– Як то?

– Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто – се вже я знаю, – що він і до Гаїнки прихильний… От би ми тоді вдвох діла робили!..

Остап подумав…

– Треба підождати суду.

– А заведено! Дак виходить – так?

– Нехай буде й так.

– Чудесна штука буде! Оцього тільки боюсь: що як вона та схоче за їм слідком іти?

– Ну, то дурниця! – відказав Остап. – Я не попущу.

– А як же ти не попустиш, коли вона піде до тих судейських та й сама скаже?

– Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що біда. Ну, та дарма! Я сьому лихові запобіжу. Візьму її жити до себе та й не пускатиму нікуди.

– І пречудесна штука!.. Глядіть же, свате, – нехай ваше слово кріпке буде!

– Буде, свате, кріпке.

– А свасі… поки нічого не кажіть… А то знаєте – жінота ся… Як би не попсували справи…

– Гаразд!..

І нові свати розійшлися, раді з самих себе.

Другого дні після того, як Гаїнка ходила в город, Остап увійшов у хату до Сивашів.

– Здорові! з вівторком!

– Здорові, свате! – відказала Параска, а Гаїнка ледві озвалася, сидючи на полу.

– Що се ти, Гаїнко, – хвора, чи що?

– Таке вже наше здоровля! – відказала за неї стара. – Он учора ходила в город, хотіла побачити Зінька, дак не пущено… Сідайте бо в нас!

– Не пущено, кажете? Гм… Ні, я не сідатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?

– Кажуть ті ироди, що як признається, що Грицька вбив, дак тоді пустють.

– Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: іди до нас, – мати тебе кличе.

– Не піду я тепер.

– Іди, бо дуже треба!

Узяв за руку та й звів з полу, як малу дитину.

– Убірайсь!

– Та може б ви її, свате, тепер не займали? – прохала Параска.

– Не можно… Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходім!.. Бувайте здорові!

Він повів її з хати за руку.

Примітки

Почали жінки бризкати їй в обличчя водою, аж поки вона очутилась. – очутися – прийти до тями, опритомніти;

Де ж се видано, щоб на Зінька таку напрасну вигадувати? – напрасна – несправедливе обвинувачення, наклеп;

– Аби ви та Гаїнка швидче остербували, – ото добре було б! – остербувати – одужувати;

Одного разу надвечір Гаїнка була в своєму садку, аж над самою річкою, – пішла витягти діжку, що там замокала. – перед використанням нової діжки її замочували на кілька днів (тривалість залежала від деревини), аби запобігти протіканню;

Мати хотіла випровадити її аж за царину […] – царина – тут у значенні околиці, краю села;

Глянула на небо: хмар не було, – клалося на годину. – година – тут у значенні хорошої (сонячної) погоди;

Путящому чоловікові спокою через вас нема!.. Валасаються!.. – валасатися – тинятися, швендяти, блукати;

Панночка так добре розказала їй куди йти, що вона враз утрапила простісінько до острогу. – новий чернігівський остріг (тюремний замок) був споруджений біля Єлецького монастиря на початку ХІХ ст., згодом кілька разів перебудовувався. Зараз на його території розміщено чернігівський слідчий ізолятор (вулиця Реміснича);

Вона витягла семигривеника, положила йому в руку. – семигривеник – монета вартістю у 20 копійок;

– Кажуть ті ироди, що як признається, що Грицька вбив, дак тоді пустють. – ірод (ирод) – жорстока, зла людина. Історичну особу, царя Ірода І Великого, знаного зі своєї підозріливості і мстивості, згадано у відомій євангельській оповіді про народження Ісуса Христа;