3. Темні дні

Борис Грінченко

Забравши Остап Гаїнку з Зінькової хати, ішов з нею помалу вулицею, розпитуючися про те, як вона ходила в город та що там чула. Вона не дуже йому відповідала, бо знов почувалася такою пригніченою та знеможеною, як і попереду, ще до города. Вона навіть не цікава була знати, чого саме її мати кликала, і забула про се, а йшла, куди ведено.

Дома зустріла її мати, радіючи. Ликера була собі людина тиха й добра, та дуже боязька, несмілива. Через те корилася чоловікові в усьому, що він робив чи велів. Найстарша з дітей, Гаїнка, була в неї єдиною дочкою, і мати дуже її любила; любила й зятя і зовсім не знала про нові чоловікові заміри. Відколи Зінька забрано, вона не один раз до Сивашів забігала, та не могла ані розважити дочку, ані вмовити, щоб одвідала батькову хату. Тим ізраділа тепер дуже, побачивши Гаїнку в себе. Та радіючи й журилась, дивлючися на сю людину, що ходила й розмовляла, мов сама не помічаючи того, мов не живучи зовсім, або живучи не тут, а десь, в иншому краї пробуваючи. Завела дочку до себе в кімнату, поплакала над її й над своєю недолею…

Тим часом Остапові чогось було трохи клопітно на душі. Він трохи боявся жінки. Хоч вона й звикла його слухатися, та, бач, тепер справа була така, що здорово вже її зачіпала… Дочку дуже любить і до Зінька прихильна… Коли б якої шкоди не сталося!..

– Ет, дурниця! – відказував сам собі Остап, вештаючись по хазяйству. – Звелю, то й буде все, як схочу! Треба ще Гаїнчину худобу перевезти до себе завтра… Ні, не завтра, – доведеться ще трохи підождати з цим… аж поки суд буде, а то репетуватимуть – і Сивашиха, та й так люде… От, чорт його й зна, як оце погано, що й на того зважай, і на сього зважай! То зробив би, як схотів, а то крути та мудруй то туди, то сюди! Чортвіть-що!

Остап був сердитий. Останніми часами все його якось гнівало. З батьком недавнечко посварився за свою кумерцію та за отого ж таки слинявого Зінька. Не подобається старому, що так Зінька занедбали, не клопочуться про його, тощо… Як же там іще клопотаться? Коли не винен, дак і випустить суд, а коли винен, дак сам знав, нащо робив: як заробив, так хай і відбуває Дуже комусь треба того Зінька! Не туди вже закривилося!.. І так того клопоту повна голова, а тут ище старий в’язне! З самою Горянського землею скільки мороки. Воно, звісно, хліб сього року вродив, дак же й подешевшав здорово: то лічив Остап, що он скільки візьме, а тепер уже й геть менше. А тут лихо за лихом. Ув Остаповому млині та прорвало греблю, – довелося гатити: то ж десяткою не відбудеш! А вчора знов: найкращий віл пропав! Такий викоханий, доморослий!.. Та ще хоч би як там пропав, а то задавився. Мабуть, падлюшний Михайло так прив’язав його і не доглянув, що налигач якось обкрутнувся круг шиї, та й задавилася товаряка. І попобив він Михайла, і прогнав його, грошей не віддавши, дак хиба те поможе? Михайлових грошей яких там дванадцять карбованців, а віл такий, що за його й п’ятдесят мало. Ну, проклятий нарід идольський! Нема того, щоб хазяйського добра доглянути, а жерти або спати, дак того їм подай!.. До сього торгу й пішки!..

У двір убіг наймит із батіжком.

– Ти чого се? – спитав Остап.

– Та біда, обламались!..

– Туди к лихій годині!.. Де?

– У ярку.

– А бісового сина сини, прокляті роззяви! Ви мені всю снасть позанапащаєте, попереводите! – грімав Остап.

Се він послав до свого млина пшеницю, а вони, везучи додому борошно, та й обламалися! Поки там наймит брав нове колесо, Остап сам пішов подивитися. Прийшов, – туди к нечистій матері! Мало, що обламалися, а ще бісові лежні так позав’язували мішки з борошном, що як віз похилився набік, один мішок, скотившися, розв’язавсь, і мірка або й більше пречистого та прегарного борошна пшенишного в калюжу пішла!.. Ну й дав же він їм!.. А додому вернувся такий лихий та гнівний, що й не знать що робив би!

Тільки ввійшов у хату, аж Гаїнка лагодиться йти.

– Куди се?

– Додому.

– Не вигадуй! Зоставайся, бо вже тепер у нас житимеш.

Гаїнка, дивуючись, глянула на батька.

– Ну, чого вирячилась, як лисе теля на нові двері? Уже твій Зінько не вернеться, то не будеш же там довіку жити, – однак же доведеться переходити до нас. Ну, дак і зоставайсь!

– Я не хочу!.. Прощавайте!..

Вона пішла до дверей, але батько переняв її, вхопивши за руку.

– Як то не хочеш, коли я тобі велю? Хиба я тобі не батько? Чого ти там сидітимеш? Покинь про свого дурня й гадку! Житимеш у нас, то кращого знайду.

– Ай, пустіть мене!..

– Та ти чуєш, що я тобі кажу? Зінькові твоєму вже амінь, на Сібір піде, – от що!

– І я.. туди, де Зінько…

– Тю, дурна!.. Кажуть тобі: не витребенькуй, живи в нас!

Вона пручалась у його в руках.

– Пустіть, тату!.. пустіть!..

– Не пущу!

– Пустіть!. – вона вже кричала.

– Не кричи й не пручайсь!

– Остапе! та що бо ти робиш? пусти її! – прохала мати.

– Одчепись, не в’язни! – гарикнув на неї Остап. – Я сам знаю, що роблю… А ти й не думай утікати, бо я тебе й за коси відтіля притягну.

– Ай! – скрикнула несамовито Гаїнка і рвонулася в його з рук, але він таки її вдержав.

Двері з кімнати відчинилися і висока постать з білим волоссям, з довгою білою бородою, стала на порозі. Дід Дорош зирнув по хаті. Гаїнка билася в руках у батька, а її мати, не сміючи нічого зробити, тільки хлипала.

– Що се ти робиш? – понуро спитав дід у сина.

– Зоставляю сю дурну жити в нас, а вона тіка.

– Дідусю! скрикнула Гаїнка, – рятуйте мене!.. Не хочу я тут!.. Розлучають мене з Зіньком…

– Пусти її! – так саме понуро звелів Остапові дід.

– Не встрявайте, тату, не в своє діло, відкасніться ви від мене! Коли дають вам хліб, дак їжте мовчки, а не…

Далі Остап уже не міг нічого вимовити. Дідова рука вхопила його за горло, стиснула й відштовхнула так, що він аж поточився, випустивши Гаїнку. Та миттю вискочила з хати.

Дід Дорош стояв увесь блідий, огнисті очі грізно блищали, руки, стиснуті в кулаки, трусилися.

– Ироде! – скрикнув до Остапа. – Не муч дитини!.. Не забувай, що я тобі батько! Запакували нещасного чоловіка в острог, а тепер іще й з жінкою розлучає!.. За грішми, за баришами нічого не бачите! За грішми, за баришами нічого не бачите! Тільки гроши гарбати!.. Будьте ви…
– Тату! Тату! – скрикнула невістка і кинулась до його, простягши руку, ніби хотівши припинити проклін, що ось-ось мав упасти з уст розгніваного батька.
Дід Дорош спинився… тоді знов озвався:
– Очі мої не хочуть на тебе дивитися! [ПТВ ІР НБУВ. – Арк. 180.] Тільки гроші гарбати!.. Очі мої не хочуть на тебе дивитися! Нема в тебе Бога в серці, саме здирство прокляте!.. Жери ж сам, глитай, тріскай!.. Я тобі не буду на перешкоді, піду від тебе, бо нема вже в мене мочі жити з тобою!.. Піду!.. Та тільки ж знай, що коли ти Гаїнку займеш або що проти Зінька коїтимеш, то от присягаюся тобі на цьому місці, що вернуся додому і вижену тебе як пса, бо не забувай того, що я ще хазяїн і коли схочу, то й у двір тебе сюди не пущу!..

Дід стояв ще яку мить, мов іще щось хотів сказати, але не сказав нічого, вхопив з кілка шапку і вийшов з хати. Вражений з несподіванки, Остап мовчав остовпілий. Ликера, прихилившись до стінки, тихо плакала…

А дід Дорош тим часом уже йшов улицею. Гнів його помалу втихав, але роздратовані думки куйовдилися в голові, вихоплюючись иноді словами:

– От же не дав дожити віку спокійно!.. За що мене Господь покарав таким сином? Невже я такий великогрішник? Мабуть, се вже Страшний суд наближається, що дерії гору взяли. Траплялися й поперед сього лихі люде, та якось не таке вже здирство було. А тепер задля того бариша, дак і дитини рідної не жаліє. Бач, йому зять не до вподоби, що з їм не хоче в один гуж тягти, дак уже й з жінкою його розлучає. Це такого ще й не чути було!.. Ні Бога не боїться, ні людей не соромляється.

Дід доходив уже до Зінькової хати. Перед двором спинився на хвилину.

– Іти, чи не йти? Як увійду, то вже не вернуся в свою хату… А вона ж таки мені рідна!.. І хазяйство ж, і все… та так і покинути?.. Та хто його зна, як ище й тут буде!.. Кажуть, що зять – не син, а коли вже тепер і діти такі, то…

Дідові стало жалко покидати тую хату, де він вік ізвікував, з старою своєю в злагоді стільки прожив, дітей повикохував; жалко стало того хазяйства, що він його своєю працею надбав… Та подумав про Остапа, про повсякчасну незлагоду… та й махнув рукою.

– Що Бог дасть!.. Зінько й Гаїнка добрі діти… Хиба стара?… Ну, та що Бог дасть!..

Увійшов у хату. Гаїнка, як була вдягнена, лежала на полу, а стара Параска щось клопоталася коло неї.

– Здорові були! – промовив дід.

– Здорові! – одмовила Параска. – Ой, свате, що се з Гаїнкою зробилося? Прийшла, та як упала, то й слова не промовить!.. – бідкалася вона.

– Диво, що не промовить! – одказав дід. – Коли таке з нею батько виробляє!..

І він розказав про всю подію.

– Оце лихо! Се такого ще й не чувано! – скрикнула Параска. – Де ж таки: від живого чоловіка силоміць жінку відлучати!

– От же й таке ще почули! Та дарма!.. Ти, внучко, не бійся! Поки я живий, – не займе вже тебе батько, не візьме з сієї хати.

Він підійшов до Гаїнки та й почав гладити її, як малу дитину, по плечах, по обличчю своїми старими поморщеними руками. Гаїнка підвелась, прихилилася до його і відразу заридала в голос… Плакала вперше, відколи розлучилася з Зіньком…

Дід сів біля неї і дав їй плакати досхочу. Плакала довго, тоді помалу-малу почала затихати, вже тільки хлипала, тільки здрігалося їй усе тіло.

– От і добре, що виплакалася! – казав дід, усе жалуючи її. – Як виплачешся, то воно полегшає. Сльоза змиває горе, меншає його після сльози, – от воно й легшає людині. Плач, моя пташинко, плач, скільки хочеш!..

І вона плакала, тільки вже тихим, спокійним плачем. А дід тим часом говорив до старої Параски:

– А що, свахо, я вам казатиму? От ви спитайте мене, чого я до вас прийшов!

– Та чого б ні прийшли, то ми раді вам, – одказувала Параска. – Скажете.

– Раді! Ще, може, й надокучу, то й у потилицю старого доведеться вибивати, – жартував дід, а Параска аж скрикнула:

– Оце ж таки, не дай, Боже!.. Що се ви кажете?

– Оте, що чуєте!.. Бо я до вас прийшов не абичого, а от чого: прийміть мене до себе в прийми!

– Як то – в прийми? – питала, не розуміючи, Параска.

– Да так, бачите: хазяїна у вас тепер нема, то поки прийде, – є у вас упале місце… дак ви мене на те впале місце… Хоч не за хазяїна, дак хоч за попихача… Он що!.. Бо як правду сказати, то я вже там не виживу… Або самому від сина піти, або його вигнати, бо не можу я на все те дивитися… Ну, як мені на старости літах його вигонити та бешкет робити?.. Та він і не покається, – однаковий буде… То краще я втечу від лиха в тихший захисток… Отож, коли хочете, дак нехай ся хата й буде мені захистком!.. Га? Чи, може, не туди, а он куди?

– Та, Боже мій!.. та ми з дорогою душею! – зраділа Параска.

– А ти ж, Гаїнко, чому мовчиш, нічого не кажеш? Може, не хочеш діда в хату пустити?

Гаїнка знову пригорнулася до діда, шепочучи:

– Дідусю… зоставайтесь!..

– Ну й гаразд… спасибі вам!.. Буду в вас жити… А як вернеться Зінько, то і в його проситимусь.

– Ой, дідусю! Чи вернеться?..

– Мабуть, йому вже не вертатися! – додала мати, втираючи сльози.

– От і зарюмсали!.. От уже й не люблю!.. Ну, сказати, се – мале, дурне, а ми ж із вами, свахо, таки, спасибі Богові, пожили вже!.. Ні, тепер новий порядок щоб у нас у хаті завівся: щоб і думки тієї не було, що Зінько не вернеться! Хиба ви не знаєте, що Бог бачить неповинних, то й верне його? Воно викриється, хто се зробив, – шило в мішку не втаїться!.. Хоч не відразу, а таки неминуче виявиться! Та й сам Зінько хлопець моторний, – він знає оборонитися.

І дід усе казав двом зажуреним жінкам усякі слова розваги й надії, надії хисткої, але тяжко жаданої змученими душами; розваги може непевної, але дорогої кожному засмученому серцеві. І вони впивалися тими словами, – любими, як вода криничана погожа літнього пекучого дня чоловікові, згагою знеможеному…

Другого ж дні дід Остап забрав дещо своє з рідної хати, попрощався з невісткою, з онуками, – тільки з сином не схотів пощатися, – утер нишком сльозу з старих очей, та й оселився зовсім у Сивашів. З їм укупі оселилася там і надія, – невеличка, щоправда, та все ж вона давала спромогу дивитися трохи ясніше на світ, ніж дивилися бідолашні жінки досі.

Чутка про те, що дід Дорош од сина перейшов до внуки, швидко розкотилася по селу. Багато люде говорили, нарікаючи на Остапа, тільки своє товариство його боронило. Трохи через сей людський голос, трохи боячися батька, Остап уже більше не займав Гаїнки.

– Треба перечасувати, – думав, – а там, після суду, то вже моя воля буде!

А Сиваші тим часом жили собі тихо. Дід правив за господаря, давав усьому порядок; Карпо й Васюта завсігди з дорогою душею охочі були послухати, запомогти. Було б і добре, якби не було сумно.

Спершу, як пристав до їх дід, і Гаїнці, й матері стало не веселіше, але спокійніше трохи. Той упокій породила надія, а надію збудив своїми словами дід Дорош. Обидві жінки думали: «От уже скоро… От, може, завтра, позавтрьому вернеться Зінько…». – Ні завтра, ні позавтрьому він не вертався. – «Ну, то в неділю або в середу…». – Минала без нічого і неділя, й середа… Бідолахи дожидалися, виглядали щодня, і щодня надія їх дурила, і щодня вона пригасала, пригасала… І помалу-помалу душа в матері окривалася старим безнадійним смутком, помалу-малу Гаїнка знов застигала, як крапля на морозі, знов робилася такою кам’яною, як і попереду. І знову минали покволом забарні похмурі ночі, похмурі безнадійні дні…

Так минула осінь понура, прийшла зима біла й холодна… Наближалося Різдво…

Надійшов і той «святий вечір», що його так побожно й радісно дожидає на селі кожне, бо в кожного з тим вечором поєдналися любі й серцеві дорогі згадки про щось святе й радісне, про якусь любу надію й тихий упокій. Він витає тоді, той тихий упокій, над усім селом, над усіма хатами, зазирає до кожної всередину, зазирає в душу кожному своїми ласкавими тихими очима – такими ласкавими, як усміх євангельської дитини, і такими променистими, як тая зоря вечіровая, що її світу з такою побожною надією дожидають усі того вечора.

Так, скрізь упокій зазирає, в кожну хату, в кожну душу… Тільки в Сивашеву хату він не зазирнув, тільки в тій хаті не всміхнувся він ні одній душі…

Діждалися й там зорі вечірової… Давно в хаті було поприбірано й чисто, давно вже блимала перед образами воскова свічечка, осяваючи потемніле малювання, поблискуючи на шатах, на білих, густо вишиваних, рушниках, на квітках, що їми колись позаквітчували Гаїнка образи… На покуті давно вже стояла серед сіна кутя, а застеляний білим убрусом стіл дожидався вечері, – та вечеряти ніхто не сідав.

Стара мати не знать уже в який раз переставляє на миснику горшки й миски, то внесе в хату, то винесе щось, – так, мов іще не все вона поробила, мов ще діла в неї дуже багато. І дід Дорош усе знаходить собі роботу: то він утретє вже до волів чогось навідується, хоч уже давно їм дано їсти; то ступу на пшоно заходився нащось переставляти в сінях з одного кутка в другий; то йому свитки й кожухи не так висять на жердці, як треба… І Гаїнка якусь дуже нагальну роботу собі знайшла: знімає з кілочків та знов чіпляє рушники та розгортає, щоб вишиване видко було… вікна тоді уже втретє заходиться витирати…

Та таки поробили все, все, що ні вишукували, що ні вигадували, аби загаятись, аби діждатися, чи не почують швидкої ходи знайомої в дворі, чи не рипнуть двері…

Ні, ніхто не відчиняв їх…

Дід вийшов ще раз із хати, постояв, послухав надворі… Вернувся, не поспішаючись, скинув кожуха, положив на полу. Тоді до обох жінок промовив тихим покірним голосом:

– Давно вже зоря… час вечеряти…

Остання надія зникла…

Мовчки посідали за стіл. Біле волосся й борода дідові не біліші були від обличчя Гаїнчиного; а старе, потемніле, як давнє малювання, змарніле від праці, хвороби й смутку обличчя материне здавалося ще чорнішим біля того замалим не прозорого і дивно нерухомого обличчя.

Старий дід Дорош узяв чарку тремтячою рукою та й почав промовляти:

– Дай же, Боже, того року діждавши, сісти до святої вечері в доброму здоровлю всім… всім – щоб… А тепер дай, Боже, доброго здоровля тому, хто неповинно в неволі поневіряється!.. Нехай…

Та й не доказав дід, – перепинили слово сльози… Гаїнка озвалася голосним плачем і вибігла з хати. Мати, впавши на стіл, почала тужити:

– Сину мій! сину мій!..

Дідова рука спустилася з чаркою на стіл, біла голова похилилася, а буйні сльози котилися з старих очей і падали на білий убрус…

Але дід перший себе переміг:

– Годі, свахо, годі! Плачем не пособимо. Господь милосердний йому поможе, а не наш плач. Будемо вечеряти, як закон велить, та його згадувати, то йому легше буде, бо й він же нас изгадує. Кличте, свахо, Гаїнку!

Параска пішла по Гаїнку. Та стояла в сінях, припавши в кутку до стіни головою, і вся здрігалася від плачу…

– Гаїнко, дочко, ходім у хату!

Вона не відповідала нічого. Мати взяла її за руку й повела. Привела, посадовила за стіл.

– Гаїнко, внучко люба, не плач! – казав дід. – Візьми в уста вечері – як закон велить…

– Не можу! – скрикнула Гаїнка, знову схопилася та й побігла в другу хату…

Довго тієї ночі бідолашна мати била поклони перед потемнілими образами; довго на ліжкові в другій хаті здрігалося від плачу знеможене людське тіло і душа в йому ще більше знеможена була.

І темна ніч холодна слухала мовчки тих молитов, того плачу… байдужна, гнітюча ніч…

Була ще одна душа, – і вона мучилася тяжко, безмірно того тихого святого вечора, – то була душа Іванова Момотова.

І тіло його змарніло, зсохло, – ходив він марою. З братом ніколи не розмовляв, обминав його, коли де стрівався. Скільки разів він казав собі: Піду, признаюся!.. Та й зупинявся… Через що? І сам добре не знає. Якийся страх перед тим признанням обнімав його. Розумів, що скоро переступить сей поріг, – зараз тоді повинен зректися всіх надій, бо зруйнує все своє життя, перестане бути вільною людиною, зникне зо світу і житиме тільки на те, щоб одбувати кару… І через те спинявся…

А муки дедалі гіршали. Наближалося свято, а він думав:

– То не мені. То людям побожним, чесним, а не душогубам.

І він зрозумів, що всі радощі сього життя, все, що є в йому гарного, ясного, – все воно вже не йому, все те належить невинним, самим невинним. А в його на душі страшна й пекуча вага, і вона з’їдає, вбиває йому душу. О, якби йому скинути ту вагу!..

Почував, що може скинути тільки одним – покутою.

Тепер уже не було в його думок про те, що він зруйнує своє життя: зрозумів тепер, що він уже зруйнував його ще тоді, тієї ночі, як удвох із Панасом пішов до Грицька. Ніщо, навіть покута не зможе повернути йому занапащене… але жити так і далі була незмога…

І він зважився спокутувати.

Саме на Святвечір він зник із села. Він пішов у город…

……………………………………………………………..

Першого дня Різдва Гаїнка не пішла й до церкви. Безмірне горе давило її. Ніколи ще воно не було таке тяжке. Не могла вона молитися, не могла на людей дивитися. Вже вона всі молитви перемолила, всі благання переблагала. Ні одного слова молитовного не знаходила тепер у своїй душі. І ні одного слова до людей у неї не було.

Покликали її до обіду, – не пішла. Не вийшла з своєї хати, лежала на ліжкові нерухома й мовчуща. Не хотіла озиватися навіть до діда й до матері. Померклими очима дивилася кудись і нічого не бачила. Ні, бачила… Там, десь, були білі стіни… по стінах патрети… малюнки… образи… рушники… вікна… шахва з книжками… Се було десь далеко-далеко, мов по той бік великої річки, мов за якоюсь скляною стіною… Звідти й голоси озивалися – дідів, материн… А тут коло неї, коло Гаїнки, не було нічого: ні хати, ні людей, ні голосу… Вона сама була, така сама, що навіть не розуміла, як можно бути не самій…

Нащо її займають, щось до неї кажуть? Вона ж од їх далеко і не буде вже близько ніколи… ніколи… ніколи…

Вона буде сама, все сама… сама вміратиме, сама зникатиме, аж поки не стане й її, як не стало Зінька… був і не стало, і вже ніколи не буде… ніколи… ніколи…

І їй здається, мов уже починає душа її часточками зникати – розтає, розвіюється, як туман серед широких безмежних просторів, як біла хмарка серед блакитного неба: он розпливається шматочками… он розтає… он зникає… зникла…

А блакитне небо починає гаснути, тьмаритися… Помалу гасне, і за їм гасне й зникає все: патрети на стінах… стіни… стіл… лави… вся хата… Нічого нема, все розвіялось, зникло, потопло…

Тільки далеко-далеко щось плаче… От усе дужче й дужче, ближче й ближче… Ой, так тяжко тужить, що аж голосом голосить – співає… Ой, то ж на тому світі плачуть-тужуть… Чого? Може над нею, що вона вмерла?

Затихло… вже й не тужуть… Нічого не видко, нічого не чути, все зникло…

І відразу щось мов зашуміло і тужіння озвалося знов – голосно…

Зірвалася з ліжка й стала серед хати. Вся тремтіла. Що се?

Помагай Біг тобі, пане хазяїну!

Святий вечір!

Пане хазяїну, славний пахарю!

Святий вечір!

Застилай столи, клади пироги:

Святий вечір!

Будуть у тебе славнії гості…

Святий вечір!..

Дівчата колядують… Та вона ж сюю колядку сама співала, колядуючи в одному гурті з їм, з Зіньком!.. Та він же коло неї стоючи її співав, а тепер де він? де він?

А дівчата співали далі про того ж славного пахаря:

Не багато пожив, та й слави нажив:

Білим залізом двір обгородив,

Поставив ворота з щирого злота,

Помостив мости все чавунниї,

Поставив стовпи все золотиї,

Поклав же жердє все срібранеє,

Повішав коври все шовковиї,

Сам поїхав на горду войну…

Ой, Боже ж мій, Боже!.. Не на війну ж він поїхав, не на війну!.. А пішов він до темної темниці, як до сирої землі, як до глибокої ями!..

Як несамовита вона кинулася через сіни в другу хату.

– Мамо! – скрикнула, – припиніть!.. Нехай сього не співають!..

Двері тихо відчинилися, і на порозі став чоловік у запорошеній снігом одежі, з невеличкою чорною бородою. Скидаючи шапку, промовив тихо:

– Добрий вечір!

Здрігнулися враз усі троє від того голосу: і дід, і мати, і Гаїнка, і замерли на одну мить, тільки на одну мить… А за мить Гаїнка кинулася до його, припала до його:

– Зіньку!..

А дівчата все співали:

Да вертає ж він з гордої войни:

Застукали мости все чавунниї

Заззяли стовпи все золотиї,

Забряжчало жердя все срібранеє,

Замаяли коври все шовковиї.

Що люде кажуть: королевич їде!

Матінка каже: мій синок їде!..

Ні, вона не казала… Вона тільки ридала старими виплаканими очима, ридала, припавши до його так, як і Гаїнка, як і білий дід Дорош…

Примітки

І знову минали покволом забарні похмурі ночі […] – забарний – повільний, неквапливий;

[…] застеляний білим убрусом стіл дожидався вечері […] – убрус (обрус) – скатертина;

Помагай Біг тобі, пане хазяїну! / Святий вечір! […] / Будуть у тебе славнії гості… / Святий вечір!.. – у повісті подано початок варіанту колядки, записаного на Чернігівщині у середині 1890-х рр. Гаврилом Неводовським. Повний текст уміщено в упорядкованому Грінченком збірнику «Этнографические материалы, собранные в Чернигивской и соседних с ней губерниях»:

Помагай Бо’ тобі, пане хазяїну!

Святий вечор!

Пане хазяїну, славний пахарю!

Застилай столи, клади пироги:

Будуть у тебе славнії гості.

Первії гості – святеє Рожество,

Другії гості – святеє Василлє,

Третії гості – Іван Хреститель.

Святеє Рожество службу служило,

Святеє Василлє свічи світило,

Іван Хреститель, сам Бог Спаситель (?).

Ми сього дому не забуваєм,

З святим Рожеством поздоровляєм.

Да бувай же здоров, пане хазяїну,

Да не сам з собою – з своєю жоною!

Да сії ж святки святкуй же здоров,

Одні провожай, другі дожидай!

(Том ІІІ: Песни. Чернигов, 1899. С. 4);

Не багато пожив, та й слави нажив: / Білим залізом двір обгородив […] / Що люде кажуть: королевич їде! / Матінка каже: мій синок їде!.. – подано фрагмент колядки, записаної на Чернігівщині у 1896 або 1897 р. Настею Грінченко (підписано «Н. Г.»). Повний текст зі збірника «Этнографические материалы, собранные в Чернигивской и соседних с ней губерниях» звучить так:

Славен, славен город Чернігов!

Святий вечір!

А славній того Михал у батька:

Не багато пожив да й слави нажив:

Білим залізом двір обгородив,

Поставив ворота з щирого злота,

Помостив мости все чугунниї,

Поставив стовпи все золотиї,

Поклав же жердє все срібранеє,

Повішав коври все шовковиї,

Сам поїхав на горду войну,

На горду войну по королівну.

Да вернувся ж він з гордої войни,

З гордої войни з королівною, –

Застукали мости все чугунниї,

Заззяли стовпи все золотиї,

Забряжчало жердє все срібранеє,

Замаяли коври все шовковиї.

Шо люде кажуть: «Королевич їде,

Королевич їде, королівну везе».

Мамочка каже: «Мій синок їде,

Мій синок їде, невіхну везе».

Увіз її та й у новий двір,

Посадив її за тесовий стіл:

«Оце ж вам, мамко, невіхна ваша,

Невіхна ваша, а жона моя.

Ой як знайте, так і навчайте –

Мед-вино точити – шоб не пролити,

Шовком шити – шоб не помшити,

Кросенці ткати – шоб не порвати.

Да бувай же здоров, злічний паничу!»

(Том ІІІ: Песни. Чернигов, 1899. С. 11).

Видання вміщує ще один варіант цієї пісні, який значно відрізняється від цитованого, передовсім у мовному плані (С.11–12);