4. Нові надії

Борис Грінченко

В церкві вже повно було народу другого дні Різдва, як Зінько з Гаїнкою ввійшли туди. Помалу протовплючись, доступились вони всередину і стали вдвох.

– Глянь: Зінько!… – почувся шепіт.

– Де?

– Та он же!

Люде поверталися, дивилися і незабаром шепіт, мов хвиля під вітром, покотився по церкві:

– Зінько вернувся!.. Зінько!..

Очі поверталися в той бік, де стояла щаслива пара. Зінько, хоч і блідий і худий, та чисто виголений, гарно вдягнений у критий кожух, стояв спокійний та поважний. Від Гаїнчиного обличчя так і било сяєвом безмірних радощів, безкрайого щастя. Та й було чого! Вчора – острожникова жінка, сьогодні – дружина чесного, невинно покривдженого чоловіка. І він, сей без міри коханий, дорогий, стоїть поруч із нею, і ніколи, ніколи вже вона з їм не розлучиться! Як же їй було не радіти, коли в неї вся душа всміхалася і до сіх людей, що, навкруги стоючи, дивилися на неї, і до сієї церковці старенької, здавна їй рідної, і до того соняшного проміня, що з узенького загратованого вікна пасмом простягався по церкві, виблискуючи на позлотистому іконостасі, на потемнілому малюванні… Її уста не шепотіли молитов, вона забула хреститися, але вся душа її поривалися радісно-молитовним почуванням безмірної вдячности…

Помалу занишкло шепотіння, всі знову стали тихо – аж до кінця служби. А ледві вона скінчилась і народ посунув з церкви, – зараз на рундуці обступили Зінька з Гаїнкою люде. Здоровкалися з Зіньком, поздоровляли, дехто цілувався з їм, розпитували, чи давно вернувся. Карпо з радощів аж заплакав. Помалу посуваючися серед натовпу, Зінько з Гаїнкою вийшли з цвинтарю на вулицю, а натовп ішов за їми слідком, і вони повинні були відповідати на всякі запитання людям, що цікаві були знати, як та що з Зіньком робилося, яким робом він визволився. Він і сам того до пуття не знав: учора від слідчого прийшов папер такий до тюрми, щоб Зінька випущено, бо він не винен, а хтось инший знайшовся. Оце все, що Зінько знав. Та людям ще дужче закортіло довідатись: хто ж той инший? Почали догадуватися, домислятися…

– Пустіть! пустіть!… – ураз почув Зінько і побачив, що йому назустріч, штовхаючи людей, без шапки, в самій чумарчині, біжить Васюта.

– Зіньку!.. братіку!… – і кинувся його цілувати.

Люде почали шуткувати, сміючися:

– Тю! і шапку загубив, бігши!

– Та то він забувсь узяти, як із хати вискочив.

Васюта й справді забувсь її взяти. Учора звечора ніхто не довідався, що Зінько прийшов, а Васюта в церкві сьогодні не був. Уже сідав обідати, як побачив у вікно Зінька серед натовпу: в чому був, у тому й вискочив.

– Та піди вдягнись! – гукали на його люде. – Мороз же здоровий!

Але Васюта й не думав іти. Хтось ускочив до його в хату і приніс йому шапку й свиту.

З гуком та з гомоном провели Зінька до хати. Гаїнка росла, і аж ушка в неї сміялися.

Щасливий та веселий обід був у Сивашевій хаті того дня. Усі почували мов крила в себе за плечима. Гаїнка як квітка розцвітала. Стара мати й не їла та все дивилася на сина, а дід Дорош, усміхаючись своїми молодими очима з-під білих кудлатих брів, казав:

– Штука! усі позбірались обідати, а ніхто не їсть, тільки ззираються одне з одним. Що це за мода така? І пилипівка минула, здається, а вони все постують.

– Ат, дідусю! – казала Гаїнка і бралася за ложку, та зараз же й забувала за неї, щебечучи до Зінька. Учора вона вмірала, кам’яніла, а сьогодні аж променіло від неї життя, аж пашіло схудле личко, рум’яніючи, зірками висвічувалися темні очі, а з маленьких уст падало слово за словом, дзвенючи радощами, сміхом…

Зараз по обіді почали приходити люде. Перший прибіг Васюта, за їм Карпо й Дмитро з жінками, тоді Михайло; з родичів були: Ликера, Гаїнчина мати, дід Корній Грабенко та ще троє. В хаті стало повно, як у вулику. Увіходючи, всі поздоровляли Зінька з щасливим поворотом.

Після всіх прийшов Савка.

– Де це ти був? – напався на його Васюта. – Казав, що зараз прийду, а сам зачепився за пень та й стояв увесь день, витрішки ловлючи.

– Та таки й стояв, – одказав Савка, – та дивився, як Панаса забірано.

– Як то забірано? куди? нащо?

– Набігли якісь поліцейські з города та й забрали… бо се він убив Грицька – з Іваном удвох… Дак той сам пішов у город та й признався, а се й цього забрано…

– Дак он воно що!.. Брат брата!..

Зінько почав розказувати про те, як се зробити і яке добро з того буде. Всі слухали вважно, розпитувалися, тільки дід Корній Грабенко все крутив головою та казав, що з того нічого не буде. Але його ніхто не слухав, і він незабаром пішов додому, а за їм іще двоє родичів. Одначе Корній Грабенко і з тим не згоджувався. Та його не слухано, а слухано, як Зінько розказував про товариство запомоги, то він і пішов собі додому; а за ним іще двоє родичів. Порозходилися додому й жінки, бо треба було по хазяйству. Опріче чотирьох чоловіка товариства, зосталися тільки Михайло, Савка та Дем’ян. Сі троє пристали до гурту і навіть зараз же подали по п’ять карбованців у складку. Дід Дорош усе дослухався мовчки, а далі й собі озвався:

– Слухав я вас, слухав, та й думаю собі: люде хоч і молоді, а роблють до ладу. Їй-бо до вподоби мені! Та тільки не знаю: чи самих молодих у вас до гурту приймають, чи, може, й старих, га?

– Та як же! вже ж і старих! – загомоніли навкруги. – Ще й раді будемо, коли старі нам поради даватимуть.

– Поради… – всміхнувся дід. – Такі мудрі поробилися, що де вже нам, старим, радити!… Ну, а одначе прийміть і мене до свого гурту!

– Та невже, діду? І ви пристаєте? – зрадів Зінько. – Оце так добре!

Усі дуже звеселилися, а Васюта гукав на всю хату:

– Восьмеро нас, тепер восьмеро!

– Було б дев’ятеро, якби бідолашний Грицько жив! – промовив Дмитро.

– Так! – сказав Зінько. – Нехай же вічний упокій буде його душі, а ми його, нашого любого товариша, будемо повсякчас изгадувати добрим словом у своїй громаді.

– Будемо! будемо! – відказало товариство.

Згадали тут і за дітей Грицькових. Вони зосталися без путящого догляду. Ївга давно їх покинула, – пішла з своїм сином додому. Громада настановила над їми опекуном Панаса Момота. Він старшого хлопця віддав у найми, а тих двох забрала Грицькова сестра, – добра жінка, та в самої гурт дітей, та не гурт чого їсти; чоловік її гнівається, що чужих дітей набрала. А тепер, як Панаса взято, то й діти, й худоба зосталися без опекуна. Треба подбати, щоб наставлено доброго чоловіка, та запомогти сиротам. Надто ж, що Грицько їх товариш був. Урадили й наважились досягти, щоб у громаді опекуном наставлено або Зінька, або кого иншого з їх товариства.

Тоді вже загомоніли про пересельську землю. Надумали списати нову жалобу просто вже до губернатора, а на їй попідписувати якомога більше людей – може се пособить.

– Тепер, – казав Савка, – багато пристане, бо вже всі побачили, куди Денисове товариство хилить. Тепер таких буде більше, що за нами обставатимуть.

Зараз же Зінько почав писати жалобу, вичитував написане, а кожен докидав, чого треба ще додати.

Наприкінці довго ще говорили знов таки ж про тую горілку і таки врадили, щоб ніхто з товариства не пив її і в себе в хаті не мав.

Порозходилися товариші вже пізно ввечері. Позад усіх лагодилися йти Васюта з Карпом.

– Ходім уже, Карпе, додому, абощо, – казав Васюта, – бо ти мабуть дуже спати хочеш: увесь вечір мовчки сидів, надувшися, як сич.

Карпо справді ввесь час був дуже похмурий та мовчазний.

– Я не спати хочу, – відказав, – а невесело мені, що так воно робиться…

– Отакої! – погукнув Васюта. – Тут треба радіти, а він сумує. І Зінько прийшов, і товариства нашого побільшало.

– Се то добре, та от лихо: мала в нас сила дуже, нічого не вдіємо проти їх.

– А я думаю так, – одказав Зінько, – що як переважимо їх за пересельську землю, то до нас тоді багато пристане.

– Поки сонце зійде, роса очі виїсть, – так саме похмуро не згоджувався Карпо.

– Ну, а що ж по-твоєму треба робити? – питав Васюта.

– Силу їх занапастити. У багатстві великому сила їх велика: розвіяти їх багатство за вітром, – не стане в їх сили, тоді й нас нівечити не будуть.

– Отакої! Як же ти його розвієш? – спитав Васюта.

Карпо помовчав трохи. Вони були тільки втрьох, бо вже й дід Дорош пішов спати.

– Глядіть же, братчики; що я казатиму зараз, дак щоб воно не йшло далі вух ваших – промовив згодом.

– Да що се ти, Карпе, мудруєш сьогодні? – засміявся Зінько. – Ми ж уже на те всі пристали, шо що в нас говориться, того ніхто щоб не знав.

– До того кажу се, що тільки двом вам звіряюся, а більше й з товариства щоб не довідався ніхто.

– Ну гаразд, гаразд, – кажи вже!

– Думав я, братчики, довго думами великими та й надумав: нема нам способу иншого, тільки сей один: попідпалювати всіх, то з димом розвіється і багатство їх.

– Карпе, що се ти? схаменись!.. – скрикнув Зінько.

Карпо, не відповідаючи, сів біля столу і зіпер голову на велику свою кощаву руку. Втупивши очі в діл, сидів мовчки; дві зморшки глибокі виразно лягли впоперек нахиленого лоба. Врешті загомонів якимсь гострим неприхильним голосом, ще більше протягаючи слова, ніж звичайно.

– Чого б я мав схаменутися? По правді кажу вам: не мені схаменутися, а вам треба, – прийшов уже той час… І не занедбайте його, бо коли занедбаєте, – горе всім буде!.. Нема иншого способу на тих людей… Треба їх судити Божим судом, огнем, бо суди людські повертають вони на свою руч. Хиба ти, Зіньку, сього не бачиш? Ти з їми по правді, по закону робив, а вони взяли тебе та й завдали в неволю, в тюрму. Треба їх судити Божим судом, бо суди людськії на свою руч вони повертають. Хиба не бачуть сього очі ваші? Грицько з їми по правді чинив, – вони вбили його; Зінько за правду став, – вони в неволю його завдали.

Карпо підвів голову, глянув на Васюту, і справді гнівний огонь блиснув йому в очах.

– А ти, Васюто, коли не знаєш, то не смійся. Ти божественних книг не тямиш, а я тобі скажу, що якби прочитав тобі з їх дещо, – сам єси побачив би, що моя правда, що по-Божому кажу я.

– Хиба ж палити, чи вбивати – то по-Божому? – спитав Зінько.

– Ні, нехай він скаже, по яких се божественних книгах написано, щоб таке робити? – допитувався Васюта.

– Скажу! – відмовив Карпо, знову спускаючи очі додолу. – Написано: рече Господь Саваот до Саула: нині одомщу народові Амаликові за все, що сотворив він Ізраїлеві. І звелів Бог іти й поразити Амалика і не пощадити його, повбивати всіх – і чоловіків, і жінок, і молодіж – аж до младенців малих: і знищити все добро їх: і воли їх, і вівці, і верблюди, і осли, і виногради… все! І не послухався царь Саул: усіх побив, а царя амалицького помилував і не знищив добро найкраще… Тоді прийшов Самуїл і розсік мечем сам царя того, а Бог одвернув за сей гріх од царя Саула лице своє… Отже бачите, що вбивати Бог велів нечестивих і добро їх ізнищувати!

– А хиба й тобі, Карпе, – хитренько спитав Васюта, – Бог сказав, щоб ти їх попідпалював або повбивав?

Зінько всміхнувся, але Карпо сидів похмурий.

– Ну, а що ж його чинити? – питався Карпо.

– Оте, що робимо. Свого права домогатися.

– Добре! Хай поки буде й так. Побачимо, що з сього буде.

Устав, попрощався й пішов, за їм Васюта.

Зінько бачив, що Карпо своїх думок не покинув, тільки змовк, бо товариші не пристають на те. Боявся трохи Зінько тих думок, і не до вподоби вони йому були. Спершу дивувався, як то така гарна людина, як от Карпо, та могла таке надумати. Був чоловік чесний дуже, правдивий, ніколи нікого й на макове зернятко не одурив, сам завсігди робив по правді, як її розумів, і від людей того вимагав, а тепер он що вигадав! Так уже дуже роздратувала Карпа тая кривда людська! Ні, треба такі думки його припинити, бо з їх саме лихо буде, а припиняться вони зараз – аби з оцією морокою, з оцією пересельською землею досягти свого. Тоді й Карпо побачить, що сим робом чинючи, можно досягти свого, а не тим, про який він каже.

І Зінько з усієї сили заходився якомога більше людей гуртувати до жалоби. Савка справді не помилявся, що тепер люде, побачивши лихо, дужче приставатимуть до неї. Не минуло й тижня, вже тая жалоба була в губернатора. Сього разу товариству пощастило. Губернатор давно вже гнівався за щось на того начальника і зараз же взяв до вваги жалобу з Диблів. Через те незабаром до диблянської волости прийшов наказ: припинити справу з землею і відібрати її поки в Дениса.

Ся несподіванка так уразила Дениса з товариством, мов грім із неба ясного дня. Вони не сподівалися такої халепи, певні бувши, що вже переважили. Денис уже по всьому селу величався й вихвалявся, що «дав по морді свині», – тобто Зінькові з товариством, а тепер он якої пинхви йому піднесено! Сором і в вічі людям глянути! Так було ніяково, що Денис не пішов у громаду, як вона зібралася незабаром після того. Трапилося, що саме в той день не було в громаді ще трьох із його товариства: Копаницю начальник несподівано викликав у город, Рябченко лежав хворий, а в Тонконоженка брат оддавав дочку, дак Терешко, добре випивши на весіллі, спав саме тоді п’яний. Через те й Зінькові прихильники насмілилися в громаді дужче, і як Васюта озвався за діти Грицькові, то й не вельми важко було зробити, що громада опекуном над їми настановила Зінька.

– А що, Карпе, – казав Васюта, ідучи з громади, – отже бачиш, що не все вони нам, а й ми їм можемо вкрутити хвоста. З землею облизня вже піймали, а й тепер знову тертого хріну піднесли їм такого, що довго в носі крутитиме. От побачиш, що й далі духопели від нас їстимуть, та таки й не дамо нам у кашу наплювати.

– Не хвались так, Васюто, – відповів своїм поважним голосом Карпо, – короткі бо очі людськії, не видко їм кінця ділові.

– Тобто: кажи гоц, як перескочиш? Та вже якось перескочимо! А як часом коли й увірвемось у рів, дак видряпаємось. От же й тепер: зовсім уже «сідай на дно» були, а тепер пішли наші вгору! Ой, хочеться мені посміятися з проклятих деріїв!

І Васюта таки й не втерпів: хоч із старих деріїв і не поглузував, дак, пішовши того вечора на вулицю, причепився знову до Микити Тонконоженка. Сьому недавнечко притичина трапилася. Останніми часами серед парубоцтва завелися карти: не то великі парубки, а й хлопці-підпарубочі такими картниками поробилися, що як де зійшлися, так зараз і гулять, звичайно на гроші. Микита, звісно, був у сій справі поперед усіх, і одного разу трапилось, що за вечір тридцять карбованців програв. Двадцять оддав, а десятки не стало. До батька не посмів іти, дак добрав ключа до батькової скрині, де гроші були, а батько саме тоді сусіль у хату. Хоч і як потурав синові, але за се попобив дуже. Васюта зараз і вчепився за те. Побачивши на вулиці серед парубків та дівчат Микиту, гукнув:

– Агов, хлопці й дівчата! Слухайте лишень сюди! Буду віршу проказувати.

– Яку віршу? Хиба тепер святки, чи що?

– Дарма, що не святки, а ви слухайте!

– Розсівся на колоді, зіперся руками на коліна, втупив очі в землю та й почав вигадувати, – він був мистець на такі прикладки:

– Як був собі чоловік Триндита, та була в його сіра мужицька свита, а він каже: чорт батька зна яка паскудна одежа: не можна хліба їсти лежа!..

– Ха-ха-ха! – зареготався дехто, зрозумівши, куди се Васюта ціляє. Догадався мабуть і сам Микита, та не виявляв того. Став навпроти Васюта, однією рукою підперся в боки, а другою держав цигарку, пихкаючи димом та раз-у-раз чвиркаючи через губу.

– Дак не можно, каже, хліба їсти лежа… Якби мені хоч драна ганчірина, да з панського коліна, бо я й сам уже здорово на пана закривився, як серед панів нажився: от будь я мужицький син, коли не чистив панський гній три годи й один!

– Ха-ха-ха! – знову розкотився регіт, а Васюта, мов то й не він чинив усе лихо, поважно проказував далі:

– Де б же мені такої взяти ганчірини, щоб сіромужицької не вдягати свитини? Чи мені батька-матір продати, чи в їх від скрині замки повідбивати, чи в карти навигравати?

Всі хлопці й дівчата глянули в той бік, де Микита, але Микити вже не було: бачучи, куди воно йдеться, – покрився нишком та й утік.

– Микита втік, нема Микити! – загомоніли.

– Утік? хто втік? – питав Васюта, підводючи голову.

– Микита втік од твоєї вірши!

– Од моєї вірші? Хиба ж то про Микиту? То про Триндиту! А ви й не розібрали? Бодай же вас, який у вас курячий мозок! Дак коли ви не вмієте до ладу розбірати, то я не хочу далі й казати!..

Хоч і не казав далі, але як вертався сам додому, то почув, як йому біля вуха зашуміла камінюка: хтось із-за тину добро швиргонув, та не добре вцілив. А за тином щось затупотіло, втікаючи. Зрозумів, чия се ласка і гукнув навздогінці, зупинившись:

– Та й дурний ти! Хиба ж так ціляють? Вернись, я тебе навчу, дак і зуби визбіраєш, – от щоб я здох! – визбіраєш як намистечко!..

Але Микита не вернувся.

Зінько зараз же заходився коло справи з Грицьковими дітьми. Пішов до Грицькової сестри, – та була рада збутися небожат, бо й своїх дітей копиця. Та й сиротам у неї не було добре, бо справді таки ніколи було їх доглянути. Вона порадила Зінькові замісто себе одну далеку родичку Грицькову й свою. Зінько знав сю Килину. Діти й чоловік у неї померли, а брати – і свої й чоловікові – позабірали і землю, й хату, і всю худобу. Убога жінка ходила по наймах: жила то за няньку в панів, то ставала просто робітницею. Саме тепер їй виходив рік. Зінько вмовлявся з нею так, що вона житиме в Грицьковій хаті, доглядатиме діти, до роботи їх привчатиме, ходитиме коло городу й садка, а за се і сама тим харчитиметься, і до зросту тих дітей буде в хаті за хазяйку, ще й матиме невелику плату. Зінько знав, що Килина була людина путяща, працьовита й чесна, і до дітей прихильна, то й не боявся дати їй до рук сиріт. Сама ж Килина така була рада хоч трохи пожити господинею, а не найманою попихачкою, і силкувалася все робити так, щоб добре було. Зінько з Гаїнкою раз-у-раз навідувалися до Грицькової хати. Старшого хлопця Зінько лишив, щоб він уже добув строку в хазяїна, а потім мав узяти до себе, привчати до хазяйства та й до книжки. Землю Грицькову Зінько до хлопцевого зросту найняв і з тих грошей мав одягати діти й платити Килині.

Хоч Рябченко з своїми полигачами й репетував, що Зінько нетямущий опекунства, тільки лиха накоїть, але тепер вони якось притихли, бо всім було видко, що зроблено гаразд. Ще й надто: побачивши громадяне, що Зінько так до ладу впорядкував сю справу, почали про його озиватися дуже добрим словом: хто попереду лаяв або глузував з його, тепер уже часом і хвалив. Не гудили вже й за те, що горілки не радить пити, хоч самі, звісно, пили.

Дома в Зінька було все гаразд. Дід Дорош так і лишився в його жити. З дідом було добре, тільки з тестем ніяк: одколи Зінько вернувся з тюрми, він до його і в хату не зазирнув. Зінько й собі дуже вразився, довідавшися про Остапові заміри розрізнити його з Гаїнкою. Спершу так обурився, що не думав до його ніколи озиватися. Та почала дуже теща намагатися, щоб помирити зятя з чоловіком, а Зінько поміркував собі, що таки він батько Гаїнці, і наважився не сваритися з їм зовсім, тільки не хотів до його йти, думаючи, що Остап зрозуміє таки, як велико провинив перед дочкою й зятем, і якось тую провину направить. Одначе Остапові й на думку не спадало становити себе винним перед дітьми, а що йому таки ніяково було стріватися з Зіньком, то обминав його де міг. Коли часом і зострінуться на вулиці, то до шапок торкнуться: «Здорові! – Здоров!» – та й годі, вже й поспішаються швидче розійтися.

Так минав уже другий місяць, одколи Зінько повернувся з тюрми додому. З початку третього наспів і кінець справі про пересельську землю. Постанову громадську скасовано, землю зовсім забрано від Дениса. І Копаниця, й Денис кинулись були в город, щоб зарятувати справу, та нічого не могли зробити. Одним тільки й повеселили їх: сказано, що касується тільки ся постанова громадська, а коли б громада знову таки продала Денисові землю та постанову до ладу написано, то тоді вже не скасують.

Довідавшися Денисове товариство про це, зараз зійшлося на пораду в Рябченка.

Ще й друге. Коли Зінькове товариство візьме в цій справі гору, дак тоді вже не будуть їх слухати і в громаді, скажуть, і вас можно збити! Уже й тепер що розказують! Ми, кажуть, сього старшину, й старосту, й писаря поскидаємо, – инших настановимо: Зінька та Карпа понастановлюємо. Тепер, маючи дорогу через свою пересельську землю, дибляне знову могли наймати землю в пана Добровольського, і не треба їм було їхати до неї тридцять верстов, обминаючи болото: се ж і припиняло їх, як земля в Дениса була. Таким робом усі заміри Рябченкового товариства гинули, і диблянська громада вихоплювалася їм із рук. Це вже й видко було: Зінька слухають більше, ніж їх. Еге, кажуть, і вас можно збити! Ми, кажуть, сіх старшину й старосту й писаря поскидаємо, – инших настановимо: Зінька та Карпа. А курс і старшині, й старості кінчається сього року восени. Коли б їм пощастило справді свої людей настановити, дак се була б пропаща справа. Тоді що хотіли б, те з їми ті горлопані й робили б. Звісно, не з так то легко скинути хоч би й Копаницю, – багато в його сили і тут, і в городі, – ну, все ж, як то кажуть, береженого й Бог береже.

Отак куди ні глянь, а все треба тую землю вдержати в своїх руках. Та як? Громаду можно зібрати хоч і завтра, та що з того? Нема чого й думати, щоб вона тепер на се пристала. Побачивши, що подужала, начхає на їх та й годі. А все через оту прокляту спілку! Идолова душа, цей клятий Зінько, завів такий лад, що грішми поскидались, та й пособляють тепер кожному своєму товаришеві. Уже тепер у їх більше як десяток у товаристві. І дедалі більшатиме ще. Не з так то легко тепер і притиснути кого треба: пристане до їх, грошей у їх узяв – та й є йому поміч, уже він і оплатився перед заможним чоловіком, уже він і величається: я – не я! начхать мені на багачів!.. О, проклята порода харпацька! Нема чого й думати, щоб вона тепер удруге продала землю. Надто, що дехто, приставши до Зінькової спілки, оплатився вже з своїми позичками перед заможнішими людьми. Тепер уже сіх не так легко притиснути, а далі їх ще побільшає.

– Імено, імено правда! – потакував Копаниця. – Нікоторого тобі над їм слєствія нєту. Ти його в холодну, а воно тобі орйоть: покажи какое польное право ймєіш і де твоя законная основанія? [ПТВ ІР НБУВ. – Арк. 203 – 204.] Імено, імено правда! – потакував Копаниця. – Нікоторого тобі над їм сліствія нема. Ти його в холодну, а він тобі кричить: яке ти право маєш? Значить – покажи йому, де твоя законная основанія! А сто чортів! Да якби в мене була полная законная основанія, дак я б тебе, ідолового вишкварка, на дерть подрав би й свиням викинув би, а не то що холодна, хамлетська ти морда!

– Законники пойшли, – промовив Тонконоженко, – та праведники такі, що біда!

– А як на моє розсуждєніє, – казав Сучок, – дак провчить їх, падлєцов! Щоб притихли!

– Та як же їх провчиш? – питав Копаниця.

– От, штука!.. Хиба ви сього порядку не знаєте? Позвать його в волость: Зачєм ето у тиб’я куриця дохлая проти двору на вулиці валяється? – Ні, не валяється. – Как ти, марзавиць, смєїш мині говорить, кагда я сам видів? Начальство заприщаєть, санітар приказано, а ти що? Щоб нюхало начальство? Да ще й брехню начальству задайош?.. Марзавиць ти, падлець!.. нигадяй!.. – Ну, послі такого наставлєнія уже ж він не втерпить, щоб чого не сказать, грубе яке слово, – тоді його в зуби та на десятників гукнуть та й усипать гарячих, не жаліючи.

– Невозможно! – крутнув головою Копаниця. – Одно, що не грублять: ти його хоч і вилай, то він каже: Господин старшина, ви не лайтеся, бо я на нас жалобу проізнесу; а друге: хоч і зробиш, дак він тоді таку тобі кутавасію з перцем підніме, що хуже буде, нежелі за Дениса Пилиповича землю. Ні, се не йдьоть!

– А мені здається, – ознався Рябченко, – що Михайло Григорович таки правду каже: імено їх треба провчить. Хоч не всіх, дак хоч самого Зінька. Тільки не так трохи треба заходжуваться.

– Ну, а як же?

– Нишком, щоб ніхто не бачив, та щоб і він не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобі за те, а хто каже – чорт його зна. Тоді йому жалітися ні на кого й ніяк, а боятися буде. Не до смерти його бити, нє, а так – добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався.

– А що ви думаєте? Воно й правда! – доводив Тонконоженко. – Поки ми їх не почнемо вчити, дак нічого діла не буде. А як одного та другого провчимо, тоді його страх возьметь, – нишком сидітиме.

– І не висьма важна штука, – розказував Рябченко. – Се можно так ловко зробить, шо моє поштеніє!.. Тільки шоб Григорій Павлович подозволив, бо без господина старшини тут ніяк нельзя.

– Хто його зна, – казав Копаниця, – се, коли хочете, непорядок і дайже буйство… Ну, та задля такого діла, – засміявся він, – можно й манюсінькоє буйство соченить.

– І чудесно! – задовольнився Рябченко. – За тиждень, за два і готова штука буде. Зінька положимо, а самі тим часом у громаді крутнемо.

– Ну, тольки знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не висьма-очинь! А то щоб так не було, як із Панасом.

– Ото ж таки! Хиба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так іздєлаем, шо ну! І науку получить, і живий останеться…

Товариство повеселішало. Чарка жвавіше заходила з рук до рук, наче й горілка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали…

Проминуло з тиждень.

Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тоді, не хотівши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався підождати в сторожці, – там звичайно дожидали люде, поки вдарють до служби. Та сього разу людей було мало: троє дядьків та Микита Тонконоженко. Сиділи та гомоніли гуртом, а далі так трапилось, що ті повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.

– От і добре, – подумав собі Рябченко, – хотів був до його сам піти, та тут лучче буде побалакати: хай люде не знають, що від мене до його стежка є.

І він загомонів до Микити:

– А що, Микито, не пощастило тобі Гаїнку зачепити, – вернувся таки Зінько.

– А штоб вон луснул! – сердито гарикнув Микита.

– Ну, а вже ж і жіночка була б тобі хороша! Одно слово – як лялечка!

Микита тільки плюнув зо злости.

– І все це Зінько тобі на заваді стає, – правив своє Рябченко. – От тоді в тебе Ївгу одбив.

– Падлець, – одно слово! – вилаяв Микита.

– Все Васюту настренчує, щоб із тебе на вулиці знущався.

– Нигадяй! – і Микита аж побілів із серця, згадавши віршу про Триндиту.

– Настоящий нигадяй! І таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всі хоч з торбами попідвіконню йди.

– Та ну? – здивувався Микита. – Нивжлі такоє плохоє дєло?

– А ти ж думав як? Коли в Дениса однімуть землю, а мужики почнуть брати собі в Добровольського, дак тоді, брат, наша земля, що в Горянського ми наняли, – вона їм без надомности. Ми тоді на льод сіли, бо нам нічим буде Горянському заплатить. А в контрахті тисяча рублів невстойки – он шо! Поцінують тоді, брат, нас усіх та й тебе з батьком.

– Вот так штука! – аж ізлякався Микита. – Дак через такого падлеця да нам усєм пропадать?

– А шо ж ти зробиш? Якби його чортяка винесла куди хоч на який місяць або два, дак ми б могли собі раду дати і пересельську землю вдержати, а так – нема ходу: шо ні почнемо, шо ні зробимо, – він і переб’є, він і переб’є! Хоч би захворів, абощо… то все якось би впорались… Ех, Микито! як я гляну на теперішніх парнів, дак один пустяк та й годі! Якби я парубкував, дак хиба б я попустив отак із себе сміятися якомусь там Зінькові, як він із тебе насміявся? І Гаїнку, й Ївгу… Ех!..

– Ну, а шо б ви йздєлали? – спитав, почервонівши, Микита.

– Хі, не знав би шо! Зобрав би хороших парнів три-чотири душі та й дав би йому доброї матланки – от що!

– А шо ж ви думаєте, шо я етого не могу? Вот вазьму да й іздєлаю!

– Поки хвалько нахвалиться!..

– Какой я вам хвалько! Вот возьму да й могуминтально йздєлаю. Мєсяць буде чухаться, – не вичухається, – такого вгощенія дам!..

– Хто його зна… Звісно, була б се штука славна, і не самому тобі було б добре: поки Зінько вичухався б, то ми б у громаді по-своєму крутнули… А то поцінують нас…

– Будь я первой падлець, єслі не йздєлаю! –скрикнув Микита.

– Та ти не гукай так: се, брат, тихенько треба робити, – припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре.

На церкві бовкнув дзвін.

– О, вже й до служби! – сказав Рябченко, і обидва з Микитою перехрестилися. – Треба йти… Тільки ж ти гляди, Микито! Понімаєш? ні я тобі нічого не говорив, ні ти мені…

– Понімаю! Усьо буде в плипорцію і аджарим так, шо майо вам паштеніє, ще й здєлайте одольженіє.

– Та не забудь: по голові ані-ні-ні!.. ніяк не можно!..

– Пускай голова йому остається, а ми нижче лупньом!..

– Ходім же до церкви!..

Примітки

Помалу посуваючися серед натовпу, Зінько з Гаїнкою вийшли з цвинтарю на вулицю […] – цвинтарь (цвинтар) – тут у значенні огородженої ділянки, на якій знаходиться будівля церкви;

[…] сам зачепився за пень та й стояв увесь день, витрішки ловлючи. – ловити (їсти, купувати) витрішки – дивитися, роздивлятися навкруги, нічого при цьому не роблячи;

Та його не слухано, а слухано, як Зінько розказував про товариство запомоги […] – запомогове товариство (товариство взаємодопомоги) –добровільне об’єднання осіб, які регулярно сплачують визначені внески задля матеріальної підтримки потребуючих з-поміж себе; переважно тих, хто перебуває у скруті внаслідок хвороби, втрати працездатності, тощо. Практика товариств взаємного страхування (friendly society) з’явилася в ХVІІ ст. у Великобританії, в Російській імперії кінця ХІХ ст. їх налічувалося понад 200.

Написано: рече Господь Саваот до Саула […] а Бог одвернув за сей гріх од царя Саула лице своє… – Карпо переказує старозавітну історію з Першої книги Царств (15:2–35);

[…] а тепер он якої пинхви йому піднесено! – пинхва – груба витівка, під час якої сонній людині трубкою вдувають у ніс дим від тліючої вати; також сама трубка. Піднести (задати) пинхви – вдіяти щось неприємне, спантеличити;

[…] а батько саме тоді сусіль у хату. – сусіль – шасть (про раптову появу);

Буду віршу проказувати. […] Хиба тепер святки, чи що? – вірша – поширений у давній українській літературі вірш, переважно духовного, морально-повчального або ж історичного змісту; також вітальний вірш з нагоди свят Різдва або ж Великодня, переважно з біблійним сюжетом; святки – тут у значенні дванадцяти днів після Різдва Христового до Богоявлення (Водохреща), тобто, з 24 грудня (6 січня за новим стилем) до 6 (19) січня;

[…] він був мистець на такі прикладки […] – прикладка – жартівливий, переважно римований дотеп, примовка;

[…] та була рада збутися небожат, бо й своїх дітей копиця. – копиця – тут у значенні великої кількості;

А курс і старшині, й старості кінчається сього року восени. – сільська громада обирала старшину та старосту на трирічний термін;

[…] на дерть подрав би й свиням викинув би […] – дерть – борошно грубого помелу для годівлі свійських тварин;

Поцінують тоді, брат, нас усіх та й тебе з батьком. – поцінувати (поцінити) – оцінити, здійснюючи опис майна;