В ситуації трагічного безвихіддя

Григорій Костюк

(Нотатки редактора)

Третій том М. Хвильового підсумовує всю його літературно-мистецьку спадщину. Його критичні й полемічні статті виповнюють четвертий том і укороновують всю його творчість в цілому.

Ми не вибирали і не цензурували спадщини М. Хвильового і не пристосовували штучно до смаків і поглядів нашого сьогодення. Ми подали творчість його такою, якою вона була. Публікуємо все, що було в наших можливостях розшукати в доступних нам тогочасних періодичних виданнях. За нашими відомостями, нам не вдалося знайти дві чи три поезії і, можливо, пару оповідань чи нарисів з останніх років його життя. Це значить, що все основне з творчої спадщини М. Хвильового ми маємо.

З огляду на різнохарактерний, часово віддалений (1920-1932) і, навіть, різножанровий матеріял, що виповнює цей том, ми розподілили його на три розділи. Перший розділ – твори, що написані були в часі між 1927-1930 pp. («Іван Іванович», «Ревізор» та інші). Другий розділ – поетична спадщина М. Хвильового з 1921-1922 pp., якою він дебютував у нашій літературі. Третій том – це твори М. Хвильового останніх двох років його життя. Кожний з цих розділів має свою суспільно-мистецьку особливість. Тому, вважаємо, не зайвим буде бодай коротенько прокоментувати критично кожний розділ.

Перший розділ – це ще Хвильовий неподоланий, повний творчої енергії і завзяття. Це той Хвильовий, якого ми знаємо з листа до Аркадія Любченка від 2 березня 1928 року. Він тоді перебував у Відні. Довідавшись про розгром Вапліте і про настрій своїх друзів, відразу написав А. Любченкові:

«Горіння «бувших» мене страшенно радує… Як справи з перекладами на німецьку мову? За всяку ціну мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись – наше впереді» [Юрій Луцький. Ваплітянський збірник, Торонто, 1977, стор. 210, видання КІУС.].

Клясичним зразком цього мужнього, художньо-зрілого Хвильового є його сатира «Іван Іванович». Це не тільки сатира на партійну бюрократію чи на бездушну омертвляючу атмосферу в партії, але й, одночасно, це гострий літературний памфлет проти вульгаризаторів літератури, що отаборились тоді головним чином у ВУСППі та проповідували витриманий, мажорно-монументальний реалізм як стиль пролетарської літератури. Читачі звернуть увагу, як з розкриттям процесу зради комуністичною партією ідеалів революції 1917 року, відірвання її від народу, від працюючих, ім’ям яких вони спекулюють, – Хвильвий гостро висміює ідею партійно-витриманої літератури, штучного оптимізму й монументального реалізму, як стилю доби.

«Іван Іванович прокидається з почуттям задоволення і з мажорним, цілком монументально-реалістичним настроєм».

Він «усміхається мажорно-витриманою усмішкою».

У нього навіть «ідеологічно витримане меню», а їхні діти слухають, тільки «соцвихівських матеріялістичних оповідань, себто зовсім не ідеалістичних казок».

Його дружина Марфа Галактіонівна тільки «мажорно думала». Вона, після смачного обіду, наказавши служниці («товаришці Явдосі») мити гору посуду, сама сідає «проти вікна… і дивиться туди, де… починаються такі поля… де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм справжнього мажорного реалізму» (Підкр. мої – Г. К.)

Німецький рецензент («Бюлетень експресних інформацій», ч. 4, 1932) на переклад «Івана Івановича» німецькою мовою відзначив, що на сатиричній манері Хвильового сильно позначився вплив англійських сатириків, а саме оповідання – це « маленький шедевр» (meisterwerk). Сатиричне насвітлення тогочасного партійного й колопартійного, пристосувального літературного життя було так тонко схоплено, що оповідання М. Хвильового відразу стало широко почитним і гостро діючим. Проти нього насторожилась уся зграя партійно пристосуванських, «витриманих» критиків і публіцистів з ВУСПП. Один з найплідніших з них Микола Новицький виступив з гострим памфлетом-доносом під назвою «На ярмарку». Це був вереск ображеного партійного бюрократа, це була оборона і спроба ствердити, що сатира Миколи Хвильового – це наклеп на партію, на радянську систему. Все це тільки свідчило, як влучно, вчасно і в найвразливіше місце потрапила стріла сатири М. Хвильового.

Якщо до цього додати гостро-психологічний етюд «Ревізор», де з вникливим знанням людської душі розкривається моральний і психічний безлад у людини, чи фантастичні історійки мисливця, сповнені прегарної лірики й чарівних пейзажів, то М. Хвильовий стає перед нами на ввесь зріст дозрілого майстра слова. Дві останні речі цього розділу «З лябораторії» й «Оповідання про Степана Трохимовича» посідають дещо відмінне місце, але належать до того ж самого мистецького рівня. Обидві речі опубліковано вже 1931 р. і обидві вони в дуже оригінальний спосіб замикають собою творчість М. Хвильового доби зрілого віку. Особливо цікаве в цьому аспекті його експериментальне оповідання «З лябораторії».

«З лябораторії» написано 1930 p., а опубліковано 1931 р. Це був рік краху всіх сподівань і плянів М. Хвильового. Рік ліквідації письменницького об’єднання Пролiтфронту – останнього письменницького співдружжя, шо його створив Микола Хвильовий – рік недекретованого утвердження провідним стилем доби монументального реалізму й відкинення, як ідеалістичного стилю романтики віта-їзму. Тепер уже не можна було покпити собі з мажорного монументального реалізму, як це робив Микола Хвильовий у сатирі «Іван Іванович», бо це було б розцінено, як виступ проти партії і марксизму. Не можна було вже писати роману або повісти чи то в стилі активного романтизму, чи навіть критичного реалізму, який неминуче має в собі особисті й соціяльні конфлікти. Наступала похмура доба казенної, уніформованої, однокошарної партійної літератури з офіційно санкціонованим стилем пролетарського монументального реалізму. Література як мистецтво перестала існувати.

М. Хвильовий, один з найбільших майстрів і естетів доби, це збагнув. І це була для нього особлива трагедія. Він був у зеніті творчих можливостей. Він саме після втрачення «Вальдшнепів» сподівався дати великий психологічно-соціяльний роман. Поетикальний кодекс нової жорстокої катохвальної доби все це перекреслював. І ось у такій ситуації Хвильовий сів писати своє оповідання «З лябораторії». Це був, ніби початок нового роману. А насправді це була трагічна розмова з собою, з своїм письменницьким сумлінням, з своїм захмареним, нелюдяним часом. Це було прощання з своєю спражньою творчістю. Це був крик письменника, який зрозумів, що писати так, як писав досі – не можна.

Починає М. Хвильовий з тонкої і дещо завуальованої іронії над контролем партії над літературою.

Письменник вирішив написати роман. – Але про що писати, – подумав письменник. – Про старі часи? Ні в якому разі! Про буденні непомітні дрібниці? Нізащо! Треба писати про великі події наших днів.

Хто робить події, – письменникові відомо: їх робить робітничо-селянська маса! Відомо йому й за чиїм проводом: за проводом комуністичної партії.

Отже, робить висновок автор, у романі будуть діяти члени партії. Але ж яку подію взяти до відтворення? Іронія поглиблюється далі.

– Я опишу початок реконструктивної доби. Одне слово, ідею знайдено. Тепер постає питання, в якому пляні писати роман? У сатиричному чи психологічному? Всупереч панівній ситуації автор вирішує поєднати обидва ці пляни. Бож не можна без сатири (негативні явища і типи ще є), як не можна й без психології. Зобразити людину – її ідеї, бажання, помилки, конфлікти – без психології абсолютно не можливо. Пишучи це автор добре знав, що саме ці обидва елементи літератури – сатира й психологізм – були вже під обстрілом соцреалістичної критики й виключались з художнього твору як пережитки буржуазної індивідуалістичної літератури.

Так, обдумавши сюжет, методу зображення і типаж, автор сідає писати роман. І дивно, написавши три розділи (третій не закінчений), автор обриває працю. Він ніби приходить до висновку, що роман з такими героями і такого стилю писати тепер «не треба». Чому? Придивімся ближче до написаних розділів. Насамперед Хвильовий тут, як навмисне, чи не в останнє, показав свою силу блискучого психолога і майстра слова.

Перший розділ починається глибоко символічною картиною передгроззя, а згодом і грози над Харковом. Вже самі собою ці картини мають значення як неповторні мистецькі шкіци. Але сила їх у тому, що це не пряме зображення явищ природи, а символіка тодішніх соціяльно-політичних стосунків у суспільстві, це увертюра до майбутніх складних і трагічних зударів людських характерів і доль. Одна з головних героїнь заплянованого роману Ліда Спиридонова, у другому розділі про це виразно каже:

– Ну, от і пройшов потоп. І пройшла злива. І нема бруду. Правда? І хоч трохи зимно… але зате якось легко стало дихати. Правда?

І боячись, що супутник її не зовсім зрозуміє, вона тут же поспішила додати:

– Я, звичайно, говорю не про сьогоднішню зливу, що допомогла нам зустрітись, – я говорю про інший потоп… Ви вже збагнули?

А про той «інший потоп» читач лише краєчком довідується, що ця маленька цікава дівчинка «з стрілками своїх тоненьких химерних брів», має вищу освіту, пройшла крізь бурю опозиційної боротьби з компартією, що це довело її до «Сабурової дачі» (будинку божевільних у Харкові), що після того зудару вона не прийшла до себе й носить у серці смертельну гіркоту. На жартівливу фразу її супутника – «що мені й робити з вами», вона екзальтовано відповіла.

– Що вам зі мною робити? Ви не знаєте? Так тоді я вам пораджу… От скажіть мені, я – маленька?

– Ну… маленька.

– Ну, так от: беріть мене, маленьку, несіть мене до мосту і вкиньте мене в Лопань… Добре? І побачите ви тоді, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть… І не буде тоді Ліди Спиридонової ніколи! Ви мене розумієте? Ніколи!

Одне слово це тип оригінальної незалежного критичного способу думання жінки, яка в майбутньому зударі ідей і характерів мала відіграти центральну ролю.

Супутник, з яким її зв’язала гроза, тов. Марченко репрезентує офіційну бюрократичну лінію партії. Він людина теж не пересічного характеру. На горизонті вже підносилася загадкова постать професора Ярути, виринуло інтригуюче й, очевидно, в біографії Марченка болюче прізвище Катерини Жукової і, нарешті, вічний, тихий опозиціонер Коля Хрущ та незламна «товаришка Люся». Зробивши зав’язку широкого соціяльно-психологічного роману, накресливши рукою майстра прецікаві образи й сюжетні інтриги, автор раптом відкладає написане «для нащадків». Чому? Письменницька химера? Епатація? Ні. Цим оригінальним способом Хвильовий прощався з своєю творчістю.

Це була трагічна гра в європейського рівня соціяльно-психологічний роман, якого не можна вже було написати. Це розумів Хвильовий. Бо почалась доба, яка не потребувала і боялася справжньої мистецької літератури. Україна, разом з іншими республіками СРСР вступала в смугу людинознишувальної політики компартії. Література перетворювалась в слухняний апарат лакування тяжкого життя і пропаганди директив партії, а письменницька організація, за висловом Івана Багряного, – «в капелю євнухів при каті». Герої великого серця й складних психологічних переживань ставали не сучасними. Українські Марселі Прусти мусіли вмерти. М. Хвильовий інтуіцією мистця збагнув цю трагічну ситуацію відразу. Попрощавшись назавжди з своєю справжньою творчістю, він увійшов у смугу творчого тривання, деградації і… смерти.

«Оповідання про Степана Трохимовича» – твір того ж року публікації й того ж характеру. В основі твору – початки колективізації й перші наслідки її. Хвильовий ще почувався в силі. Він не міг і не хотів оминати такі актуальні й хвилюючі теми. Він вирішив по-своєму потрактувати їх. Тут читач ще відчує вникливість і властивий Хвильовому сатиричний тон, гостроту схоплень психологічних конфліктів як особистих, так і масових, суспільних у місті й на селі. В цілому «Оповідання про Степана Трохимовича» – це талановито намальований образ диявольської системи, де людина позбавлена будь-якої ініціятиви й перетворена на безвільного автомата. Це в художніх образах історія підступства в опануванні здезорієнтованого, неорганізованого і політично невиробленого селянства.

В образі головного героя Степана Трохимовича показано, як з природи неполітичну людину, що любить працю, добросусідські стосунки, спокійний відпочинок з гітарою й співами, поза її волею втягає партійна агентура у вир шаленства нелюдського експерименту і робить її коліщатком у трибах жорстоких і кривавих плянів комуністичних реформаторів. Створена антинародною владою система ломить і перемелює безжально кожну чесну людину, перетворюючи її інколи (поза її волею) в співучасника своєї злочинної дії.

У цьому мистецька і пізнавальна цінність твору М. Хвильового. Епілог – остання півсторінка в оповіданні, – штучно причеплений, логічно майже не пов’язаний з усією сюжетною канвою оповідання. Його додано для цензури, щоб виправдати й урятувати основне сатирично-викривальне спрямування твору. Юрій Бойко в статті «З останніх творів М. Хвильового» [Юрій Бойко. Вибране. Мюнхен, 1971, том І, стор. 185.] проаналізувавши оповідання, зробив такий висновок:

«Оповідання про Степана Трохимовича» – це тонко зроблена річ, немов із делікатної порцеляни. Сатиричний підхід письменника стає очевидний, коли ви уважно застановитеся над усім плетивом натяків, настроєвих тонів оповідання, розшифруєте сенс тих чи інших окремих штрихів. Мистець дивиться на дійсність очима людини, що любить біологічну природу життя, він не загубив життєвого оптимізму. Знаходить у собі силу сприймати совєтську дійсність, як трагікомічний маскарад».

Це влучний висновок. До нього нема що додавати.

Особливість другого розділу цього тому та, що для багатьох читачів це буде повне відкриття. М. Хвильовий широковідомий як прозаїк і публіцист. А про те, що він був і поетом, автором численної кількости поезій, у тому двох збірок: «Молодість» (1921) і «Досвітні симфонії» (1922), знають хіба спеціялісти. І то тільки знають, але мабуть мало хто з них будь-коли читав ці збірки, і це зрозуміло. Оповідання Хвильового, що появилися друком майже одночасно з поезіями його, дістали відразу таке загальне визнання в читачів і критики, зіграли таку новаторську ролю, що про поезії його просто забули. М. Хвильовий, збагнувши силу свого таланту-новеліста, поезії перестав писати. Опублікованих двох збірок поезій ніколи не перевидавав. Розкиданих по різних журналах і газетах поезій в нову окрему збірку не зібрав. І як поет перестав існувати.

Інколи, правда, чи то жартома, чи у вияві дружби, він вдавався до поетичних експромтів. Відомі, наприклад, дві речі, написані десь 1927-28 pp. Це строфа ніби жартома вставлена в текст листівки до Арк. Любченка з Відня 1928 року, коли він довідався про розгром Вапліте:

Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває,

Туман ховає даль і Відень посірів.

Але тепер ніхто мене вже не спитає:

Чому зійшлись кінці моїх нервових брів.

Друга річ, написана як дедикація на книжці, яку він подарував Максимові Рильському, звучить так:

Сьогодні день ясний і сонце,

І серця перебій.

Я Вас люблю, ясний закон це

Микола Хвильовий.

Можливо були й ще деякі строфи та більші поезії, написані з тої чи іншої нагоди, але до нас вони не дійшли.

Цей другий розділ має лише історично-літературне значення. До нього додана грунтовна передмова Святослава Гординського. З неї читачі довідаються докладніше про історично-літературну та мистецьку вартість цих забутих поезій Миколи Хвильового.

Третій розділ містить різне і різної якости писання М. Хвильового з останніх двох років його життя. За цей час він написав усього шість оповідань й один газетний нарис. Хронологічно нарис було написано ще 1930 року. Це був перший рік колективізації. Голоду тоді ще не було. Але в нарисі занотовано багато ідіотичних фактів, які показують варварський характер того антинародного експерименту.

Із шести написаних оповідань тільки троє: «Щасливий секретар», «Останній день» і «Майбутні шахтарі» ще мають познаки літературних творів. Хоч вправна рука майстра на них позначилась, але їх написано вже за панівною тоді методою соцреалізму. А згідно з поетикальним кодексом цієї методи – тематика мусіла бути: актуально-сучасна; герої – робітники, колгоспники, технічна інтелігенція, шкідники; тон – бадьорий, оптимістичний, наступальний; дієві особи – віддані партії, будівництву індустрії і колгоспів; приватного життя в них нема, партія та її накази – понад усе. Але оповідання Хвильового написані в цьому стилі все ж таки мають ледь-ледь помітні просмаки сатири й іронії. А інколи й елементи психологічних конфліктів. І це все ж таки підносило їх літературну вартість понад загальний сірий рівень тодішніх писань.

Візьмімо оповідання «Щасливий секретар». У центрі оповідання тов. Старк. Він належить до тих ділових партійців, яких завжди перекидали туди, де треба було ліквідувати безгосподарність, неполадки, прорив.

«Нарікав на це тов. Старк? Ніколи!» Він «зовсім не відчував, що йому перешкоджають у його родинному побуті». Ввесь цей твір написано в пляні іронії, сатири й мистецького заниження. Зразок такого заниження читач може побачити в змалюванні образу героя.

Товариш Старк був молодою високого зросту людиною. Рівний ніс, високий лоб, кучеряве волосся і вузькі очі робили його обличчя надзвичайно привабливим.

Це свідоме спростачення опису героя, щоб було зрозуміло для маси. Звернімо увагу ще на такий епізод: героя призначають в один з донбаських районів. Знову розлука з родиною. Трагедія або принаймні незадоволення? Боже борони. «Розлука з дружиною вплинула на Старка (в межах можливого для зразкової громадської людини)», – пояснює автор з виразним сатирично-іронічним підкресленням. Або ось ще один життєвий епізод – здавалось би, найтяжча в житті людини дилема: Старка викликають до ЦК, де мають для нього нове призначення.

І саме в той час телеграма від дружини повідомляла: «Негайно приїзди. Вова при смерті». І що ж? Батькове серце наказало йому негайно поїхати додому, щоб рятувати, або, принаймні, побачити сина перед смертю? Нічого подібного. Справжній «служитель» партії, це вже не жива людина. Вона немає ні батьківського, ні родинного почуття. Це бездушний автомат. Це шрубик чи коліщатко безжальної партійної машини. Старк взяв ручку і швидко написав: «Приїхати не можу. їду до Харкова».

Іронія і сатира проймають все оповідання, цілу особу головного героя і, навіть, усе довкілля його. Він (Старк) надзвичайний, відданий, діловий, впливовий. Прорив ліквідує, всі неполадки усуває. Він щасливий і все, що навколо його щасливе. «Щасливе було сонце, щасливе було голубе небо, щаслива була вся просторінь, що попадала в коло зору щасливого секретаря». Люди, що проходили повз нього, усміхалися, собаки дзвінко і весело заливалися в сусідньому дворі. «Навіть гігантський терикон, охоплений соняшною пожежою вранішніх променів», чи машини й авта – все було щасливе!

Трудно придумати дошкульнішу іронію, сатиричну посмішку над тодішньою партійною вимогою від літератури давати тільки позитивних, оптимістичних і партійно витриманих героїв.

Цей самий сатиричний струм проймає наскрізь сюжетно непогано створене оповідання «Останній день» і психологічно-побутове оповідання «Майбутні шахтарі». В оповіданні «Останній день» зображено молодого, дуже працьовитого шахтаря Кравчука. Він – вродливий, міцний, живе самотньо, не любить багато говорити, не любить пустого товариства, уникає дівчат. У години відпочинку, коли багато хлопців і дівчат виходять на широку степову дорогу й там розважаються, Кравчук ніколи собі цього не дозволяє. Він виходить на прогулянку тоді, коли там нікого нема. Бо він любить ходити і думати. Про що ж думав молодий шахтар на широкій донецькій дорозі?

Думав про те. що він один з найкращих шахтарів, про те, що це йому дуже приємно і що в цьому, що приємно, нічого поганого нема. Думав про хвороби шахти і про те. як би цих хвороб позбутися. І, думаючи про це, він уявляв себе тим довгожданним лікарем, що його так бракує виселкові.

Його життя було «просте і звичайне: шість годин на роботі, дві-три на тому чи тому зібранні, решта годин ішла на навчання, на розваги й на сон».

А розваги його, як знаємо, були в тому, що ходив самотою на широкій донецькій дорозі й думав про хвороби шахти.

Зобразивши такого героя-робота, Хвильовий вирішив було показати, що навіть з нього можна до певної міри зробити живу людину, коли звернути увагу на його серце, почуття і людську психіку. Для цього він закохує свого героя в молоду і вродливу Олену Олександрівну, надає трагізму ситуації, створює гострий конфлікт Кравчука з п’яницею й неробом Шрубом внаслідок чого Кравчук, саме в момент близької давноочікуваної зустрічі з коханою, гине від руки Шруба. Ця суміш нездійсненого щастя і трагізму без сумніву робить оповідання цікавим і регабілітує позитивного героя.

Таким змалюванням Хвильовий ніби вказував шлях, яким можна вивести українську літературу з того темного чорторию, куди її вели вимоги партії та її соцреалістичні псевдотеоретики. Але до голосу заслуженого майстра слова, що збирався ще недавно вивести українську літературу на широкий європейський шлях, уже ніхто не прислухався.

Теорія лакування дійсности, витриманих партійних манекенів та безконфліктности ставала панівною і зобов’язуючою. Спроби М. Хвильового оживити літературу не виходячи навіть з рамок соцреалістичних приписів, розцінили тодішні «критичні бригади», як рецидиви буржуазного психологізму, як спроби протягнути свій романтичний вантаж у пролетарську літературу. Хвильовому ставало все важче і важче дихати. Він ще написав три оповідання: «Бригадир шостої», «Про любов», «Оповідання схвильованої Ганки».

Але це вже були не оповідання, а звичайні нариси, якими він, мабуть, відгетькувався від настирливих вимог офіційної преси. Від справжнього Хвильового тут вже не було нічого. Атмосфера примітивізму, спростачення і народовбивчої політики душила його. Він опинився в ситуації трагічного безвихіддя. Постріл 13 травня 1933 року був єдиним виходом із того становища.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 7 – 19.