М. Хвильовий – основоположник нової української прози

Олександер Білецький

Російська революційна проза починає свою історію від 1918-1919 р. Наша – молодша. «Сині етюди» Хвильового – перший етап її розвитку – видрукувано 1923 р. Кажучи просто, треба признатися, що іще рік-півтора тому говорити про післяжовтневу українську прозу було досить трудно. Сім письменників ще не становлять белетристики. А їх було лише сім, якщо повірити свідченням сумлінного «Підручника історії української літератури» – єдиного, що довів цю історію до наших днів і неохочий упереджено замовчувати правду. І сказавши про цих сімох (з них двох завчасно вирвала смерть з письменницьких рядів – Г. Михайличенка та А. Заливчого – і мова власне йшла про п’ятьох – М. Івченка, В. Підмогильного, Г. Косинку, М. Ірчана та М. Хвильового), автор підручника назвав ще ряд авторів, про яких нічого було сказати, крім того, що вони «потроху виявляють свою творчу індивідуальність»…

…І М. Івченко й Антоненко-Давидович мають досить помітні коріння в передреволюційній українській прозі.

Група письменників, до яких ми тепер перейдемо, це коріння також має, але зв’язки її з Жовтнем глибші й безпосередніші – так само, як і зв’язки з основоположником справжньої української прози, автором «Синіх етюдів» та «Осені» – М. Хвильовим. Для нього минулий рік був роком не так художньої роботи, як роком полеміки та боротьби, що розворушили молоду українську белетристику, яка була почала опочивати на лаврах. Полеміка триває і тепер – то на сторінках «Культури й побуту», то на сторінках «Плужанина» та інших видань і розглядати її ми не станемо. Для письменницької братії вона більш посутня, ніж для читачів, яким, маючи справу не з літературними маніфестами, а з художньою продукцією, трудно було помітити різницю, залежну від того, що автор належить до того чи іншого літературного угруповання.

Різниця, мабуть, і взагалі була невелика. Недаремно ж ті самі імена траплялися іноді і в списках членів Плугу і в списках Гарту (О. Копиленко, І. Сенченко та інші). Може з утворенням ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) ми її відчуємо. Покищо не слід забувати, що той самий М. Хвильовий, що нині воює з Плугом, у свій час – якщо не «юридично», то фактично – був за одного з головних художніх керівників «Плужан», своїм впливом допоміг їм визначити нові шляхи і ще перед «Камо грядеши» й «Думками проти течії» в своїх художніх творах накреслював теорію нової прози, потрібну для молодих авторів, що вийшли після Жовтня на літературне роздоріжжя.

«Переспівувати – не творити, а мавпувати. І читач – творець, не тільки я, не тільки ми – письменники. Я шукаю і ви шукайте. Спершу від новаторів – і я теж. Це нічого: від них, щоб далі можна»… «Завдання художника полягає зовсім не в життьовій правді: в художній» – ці й інші подібні їм, нині такі загальновідомі слова глибоко западали в думки, помагали визволятися «з лабетів просвітянської літератури» задовго ще перед початком славнозвісної віднині дискусії 1925-26 pp. Наука ділом завжди показовіша, ніж викривання та напучування…

Звичайно і листи до літературної молоді Хвильового (ці неперевищені його опонентами зразки літературної полеміки та памфлету), матимуть своє конструктивне значення. По чім знати, може почасти під їхнім впливом починають виразно підвищуватися вимоги письменників до власної продукції. Художники стають «вибагливішими» і в цьому самому вже важливе досягнення нашої молодої літератури.

Про вплив Хвильового вже й писалося й говорилося чимало. Його зазначувано – і в способах будови оповідання, і в ліричних вибухах, і в доборі імен, осіб, і в назві місць, і в конструкції фраз і т. д. Він досить виразно, насправді, впадає в очі в деяких творах П. Панча, в давніших творах О. Копиленка, у Сенченка й у В. Вражливого, у Микитенка й Жигалка, не називаючи багатьох інших. Засвоюється попутно і ті способи, що їх сам Хвильовий узяв у «новаторів», зокрема в Пільняка (з останнім у нього так багато облудної схожости при глибокій і часто непомітній поверховому поглядові різниці). Такі, приміром, історичні ремінісценції Пільняка (від революції – до усобиць XVII ст. і далі до сарматів та гунів), вдало засвоєні Хвильовим – але вже малопереконавчі в белетристів іншого складу, що підлягли лише впливові автора «Синіх етюдів». Читаючи, приміром, у Панча в повісті «Реванш» про те, як –

«спросоння дрижали кам’яниці й кутались у димові завіси, як у сірі брезенти, а високі дзвіниці хоро марили про багрянці сонця й багряницю Христа, і ввижалися ветхим: Смутні Часи, Гермогени, Пожарські, а їдкий дим міста через горні отвори продирався до вівтарів і давив на груди» й т. д. –

ви відчуваєте, що відсутність цих «історичних довідок» міському пейзажеві ані трохи не пошкодила б. Механічне засвоєння техніки Хвильового починає ніби йти на зменшення – але в белетристиці 1925 року його ще досить. Знаменита, своєрідна «Свиня» починається, як ми всі пам’ятаємо, цитатою з зоології: «Має 44 зуби. Sus domesticus» i т. д. Коли така сама, тільки ботанічна, цитата – і не одна, а цілих дві разом в’їжджають в текст невеличкого оповіданнячка І. Сенченка «Тирса» – вам здається, ніби автор хотів дати пародію на Хвильового: тільки ця пародія чомусь не вийшла чудною.

Але значення «Синіх етюдів» та «Осені» для молодої української прози, звичайно, не вузько технічне. Вплив цих книг ширший. Вони по суті визначили все коло тем нашої революційної белетристики і випадки виходу з цього Хвильовим накресленого кола почалися порівняно недавно. Три основні жанри накреслила проза Хвильового.

Перший – героїка революції (Хвильовий воліє говорити «романтика») – від співучої, як стара дума, «Легенди» до високо трагічного «Я», що силою своєю не має собі аналогій в новітній прозі. Розгортаючи книги групи харківських белетристів, видані 1925 р. – у Панча, Копиленка, Сенченка, Вражливого ми знайдемо немало тематичних аналогій до цього жанру. «Кіт у чоботях» Хвильового – і ««В ніч» Копиленка; «Солонський Яр» – і ціла серія бандитських історій у того самого Копиленка, Вражливого, Сенченка тощо.

Другий – революційна сатира: зображення обивателя, що до цього часу ще безсмертний, пристосовується до умов нового життя, заражає очищене грозою повітря своїм смердючим диханням, несе в новий побут сморід старої тривіяльности. З одного боку – тут «Заулок», «Свиня»», «Шляхетне гніздо» та інші – а з другого «За пустелями сел», «Будинок, що на розі», «Сальто-мортале» Копиленка, «Калюжа», «Мишачі нори», «Зелена трясовина» Панча, «Паштетня» Вражливого та інші. І третій, нарешті – сатиричне, що іноді переходить в елегію – «горьким смехом моим посмеюся» – зображення внутрішнього неладу в середовищі колишніх ідейних борців, розпаду, що веде до смутку, до зміщанення, до того самого обивательського багна, до моральної смерти.

Але цю третю, широко зачеплену Хвильовим царину – його наслідувачі розробляють порівняно рідко і крім оповідання «Ессе homo» О. Копиленка тут можна назвати небагато інших. Що ж залишається за межами цього кола або становить його поширення? Це ми побачимо далі, а покищо спинімося на творах названої харківської групи трохи докладніше.

Почнімо з П. Панча…

…Але не затримуймося на недоглядах письменницької техніки П. Панча. Візьмімо в першу чергу в письменника те, що йому дається. А по сторінках названих чотирьох книг стільки влучних та розмаїтих спостережень, стільки добре примічених та вдало зафіксованих фігур – що вони примушують пробачити авторові недогляди. Згадаймо – крім відзначеного вже раніш – прим., розмову діда Панаса телефоном (навіть у такім творі, як «Там, де верби над ставом» – в одній з перших спроб!), яка свідчить про не абиякі здібності Панча в переказі мовних своєрідностей – або незабутню постать бідної Карпихи, що гине під час хресного ходу в місті («Барма») – або типічну фізіономію Трістана-Трохима в «Мишачих норах» – або такі деталі «Реваншу», як картина базару біля повітової каси Наркомфіну, де дядьки купують порізнені додатки до «Родины», користуючись ними одночасно «як гаманцем і папірцем»!

Автор добре знає село – від простака Савки до героя-незаможника, і такі його твори, як «Земля» й «Дороговказ» переживуть, треба сподіватися, багато оповідань, повістей і драм з побуту революційного села. Автор виявив себе, нарешті, не абияким майстром сатири – і, йдучи шляхом, що його визначив Хвильовий – не став йому наслідувати. Хвильовий звичайно зображує обивателя, що вже з усіх боків оточений новим життям і виявляє вміле пристосування до нього й самоохорону; Панч веде нас на провінціяльне болото, де, навпаки, за носіїв «нового» є покищо окремі особи, що мимоволі або лишаються в ролі спостерігача (Мартин Скеля), або тікають геть, як Олег у «Зеленій трясовині».

Всі ці риси примушують вбачати в Панчеві, вже тепер, не абияку силу молодої революційної прози і з цікавістю ждати дальшої добре початої роботи. Багато дечого ще невиразне в його дальшому шляху – але очевидно, що в нього цей шлях є і при тому шлях самостійний.

Цієї самостійности покищо менше в іншого письменника, що минулого року видав чималеньку книгу «Буйний хміль» – О. Копиленка. Книга ця звернула на себе увагу критики, викликавши з одного боку перебільшений захват, з другого – не завжди слушні закиди; матеріял, зібраний у ній, дуже різноманітний, в цьому її вартість – але ще питання, чи походить ця різноманітність від того, що художник широко охопив життя, від багатогранності його таланту – чи від того, що він ще пробує свої сили в роботі над різними темами й формами?

Цікавлять його сільські теми – з епохи громадянської війни, бандитизму й життя сучасного села. Береться він і за картини міського життя – міську сатиру, напрямком, визначеним Хвильовим, вивчаючи обивательщину, уламки старого світу, в оточенні чужої їй революційної життєтворчости.

Якщо в більшині Панчевих творів опрацювання побутового тла переважає над опрацюванням характерів та психології – у Копиленка, навпаки, в центрі художньої уваги – особи, в зображенні тла немає нічого своєрідного, пам’ятного. Зате якщо в Панча Василь Маркович та Петро Миколайович із «Калюжі» лише набувають виразніших обрисів, перевтілившися в Максима Петровича й Івана Семеновича в «Реванші» – у Копиленка обивательщину змальовано не одною, а цілою серією різностатей: від споріднених героям Панча романтика самостійности Петра Макогона («За пустелями сел»), лицарів індустрії на взірець Діми Кислохата («Сальто-мортале») й Георга («Федерація»), розчуленого провінціяла Варіянтова («Архіт. історія») – до підлазливого та самозадоволеного слимака Васі Валяйченка, феноменальної людини Тараса («Ессе homo»), голодного декадента амораліста Макара (в «Арх. іст.»).

Розмаїтість та галерія «нових людей», серед котрих, поряд з ескізними постатями Дори («За пустелями сел»), Лізи й Льоньки («Федерація»), Наталки й Нестора («В ніч»), Наталочки й Сергія («Будинок, що на розі») – впадають у пам’ять, яскраві образи безмежно відданої будівництву нового життя, по-дитячому простодушної товаришки Берг («Федерація») й Македона Блина, що про нього нам ще доведеться згадувати.

Образи Васі Валяйченка, Макара Гармаша й особливо Тараса примушають згадувати то Винниченка, то Коцюбинського, з яким у Копиленка є й тематичні збіги (пор. «В полум’ї» Копиленка й «Він іде» Коцюбинського). Але над усіма можливими впливами домінує вплив Хвильового і творчий шлях автора «Буйного хмелю» схилявся, оскільки можна бачити, до того, щоб цей вплив перемогти в собі, і, здається, що в певній мірі в першому збірнику цього вже досягнено. У збірнику є ще безпосередні переспіви «Синіх етюдів» – хоч би взяти оповідання «Будинок, що на розі». Ці починання оповідання з ліричних пейзажів, ці переривання їх ліричними вибухами ідуть також від Хвильового, й читаючи, прим., в «Іменем українського народу» такий уступ:

«Перепелиний крик. – Крик птиці і твердий слід звіра-вовка – виє голодний в хугу. – Далекий Сибір – кедри, сосни… Тирсу колись оспівували в піснях… Степ – сльози. Стоптаний збитий степ… Колись тирса, воли… Тепер – машина. Тепер – радіо, пропелери. Колись про тирсу пісні, а тепер: «Я на бочкє сіжу, бочка вертітся – у комуну не пойду, Троцкій сердітся». – Степ стоптаний – сльози. –…Вогкикй запах та синій прозорий смак ранкового степу»… –

думаєш, що (за Пільняковим прикладом) автор просто цитує якесь ніби знайоме і в той самий час забуте, може, осуджене самим автором, оповідання Хвильового. Але в Копиленка, нам здається, такі вставки – стороннє тіло. Хвильовий перейшов до прози від віршів, і в прозі «Синіх етюдів» це виразно відчувається. Копиленко – епік, а не лірик.

…Якщо ми так довго спинялися на збірниках П. Панча й О. Копиленка, то про книги інших молодих письменників харківської групи – Ів. Сенченка («Оповідання») й В. Вражливого («Земля») – нам доведеться говорити менш. І не тільки тому, що зовнішні розміри їхніх збірників та вміщених у них творів менш значні, ніж у двох раніш розглянутих авторів, але й тому, що їхня творча зважливість менша, що вони осягають вужчу царину життя, що напрямок їхніх шукань не такий виразний.

Перший із них, Ів. Сенченко вже не дебютант у літературі. Друкувати свої твори він почав від 1921 p., йому дається місце в навчальних хрестоматіях нової української літератури, куди ще не потрапили ані Панч, ані Копиленко, за ним кілька років літературно-організаторської праці, а втім, здається, що справжні досягнення цього обдарованого письменника, який працює над своїм удосконаленням, ще в майбутньому.

Прозаїк-повістяр ще бореться в ньому з ліриком, поетом настроїв, і не завжди перемагає перший; «обіхідний» імпресіонізм стилю позбавляє і осіб, і події найменшої чіткости обрисів, оповідання, задумане, як оповідання, раптом перетворюється на «Stimmungseskizze» (нарис настрою), сюжет розсипається, а певна гра письменника з читачем (під Хвильового) закінчується «нічиєю». Сільські теми переважають, але що варті ці теми без типів, без яскравости побутового стилю, без своєрідности сюжетної проблеми!

В кращому разі ми тут маємо або героїчну пісню в прозі – варіяції в стилі «Легенди» Хвильового («Дмитро», «Під революцію»), або звичайне безпретенсійне, що читається його не без задоволення, але ж і враження швидко зникає, оповідання на кшталт передреволюційної селянської белетристики («На весні»).

В гіршому – невразливу лірику настроїв, що для них сам автор не добере слів («хочеться, хочеться…невідомо чого»), ліричні оздоби, які своїми розмірами пригноблюють мізерність картини. Управитель звів Серафиму, вона завагітніла, а потім і Ликера: факт, що сам по собі може бути і сумний, і обурливий, і типовий, і випадковий; але чому, розповідаючи про нього, треба мобілізувати хуртовину, примусивши її «ревіти всім животом» – і чи обов’язкові для даного сюжету патетичні заклики до радянської землі – «коханої країни безмежних гін» – це лишається нез’ясованим. Добре хоч те, що все ж таки без особливих труднощів добираєшся до суті справи. В таких міських оповіданнях, як «Футурист» – це була б тяжка річ…

…Стомлений шуканням обрису нечітких сюжетів, уривчастими фразами, що нищать суцільність і так не дуже добре збудованих оповідань, ескізністю образів дієвих осіб – читач з приємним подивом спиняється на оповіданні «Інженери», що написане ніби іншою, певною і вмілою рукою. Критика, здається, вже давно відзначила це оповідання, як один з найкращих творів автора, що дивно зобов’язаний своїм першим досягненням зовсім не «сільській» темі. Типи інженера Круніса й тов. Левади, найдені автором у живій дійсності, показано в малім колі, на частковім випадку: від цього вони тільки виграли в своїй художній переконавчості. Один з критиків навіть запевняв, що до них можна доторкнутися руками… Ми, правда, цього не пробували робити: але порівнюючи маленького Круніса в невеличкому оповіданні Сенченка з грандіозно-символічною постаттю Клейста (також інженера) в величезній книзі Ф. Гладкова «Цемент» – ми віддавали перевагу першому.

Якщо з чотирнадцяти творів, зібраних у книзі, один без довгих заперечень художньо-визнаний – це добре, це дає сподіватися й вітати книгу. Кінець-кінцем і Панч викликає в уяві насамперед «Зелену трясовину», а Копиленко – «Македона Блина» – не вважаючи на те, що їм далося виявити себе ширше, ніж авторові «Інженерів».

Так і В. Вражливий впадає в пам’ять, переважно, як автор першого з восьми оповідань – яке дало назву і всій книжечці «Земля»: назва, якій, до речі, пощастило: ми згадували вже про «Землю» Панча і могли б згадати про талановиту, що не ввійшла в збірник, «Землю» Сенченка. І тут не можна сказати, що цілком незначні решта творів: навпаки, спроба обивательського жанру «Паштетня» – ще одна історія «колишніх людей» – дає цікавий pendant до декотрих сторінок Панчевого «Реваншу» – хоч і краще було б не називати хазяйку вертепу, безсумнівну негідницю, Негодячкіною; не позбавлене цінности зображення люмпена в оповіданні «Вовчі Байраки»; просто й чітко розказано повну трагізму буденности невдачу двох землекопів – селян Каленика й Федора в нарисі «В ярах» і т. ін. – але «Земля» визначається серед цих творів тією виразною спрямованістю до чистої прози, що в ній (спрямованості) ми вбачаємо засновок до перемоги славнозвісної «кризи», яку переживає тепер і українська і російська белетристика.

Швидкий темп багатого на факти невеликого оповідання, коротка чітка фраза, якнайкраще передаючи гострість та швидкість переживань оповідача – все це примушує згадати кращі зразки доброї прози недоброго старого часу – російської і західньоєвропейської. Правда, в кінцевих словах автор таки піддався спокусі дати «кінцівку з настроєм» – «Ліс стояв мовчазний і дерево ховалось одне за одне, як злочинці» – але такі кінцівки, на жаль, наші молоді белетристи вважають за майже обов’язкові, хоч і заялозений уже цей спосіб. У того ж таки Копиленка, прим., у «Буйнім хмелі» – після опису самосуду над полоненими – читаємо: «А небо синє-синє, холодно-металеве, як загартований, гостро-нагострений клинок, звисало байдуже». Або розповівши, як Петро вистрілив у божевільного пана Гливу («Весн. закутки»): «А далечінь лежала сіра, похмура, байдужа». Або «наприпослідку» жалісної історії голодного філософа-декадента Макара: «А небо, як намочена ганчірка, мжичило плоттю хмар і висіло сірим, брудним, як онучі шматтям» і т. д. Так і в В. Вражливого.

Непогана кінцівка: «То була осінь не жовта й не павутинна, а задумлива на роздоріжжі» – але чи не надто вже вона хороша для історії батрака Гордія, що заблудив між трьома жінками? А ось і інша, просто взята з запасів Хвильового: «Ex ти, серце осіннє, ex ви Вовчі Байраки!» А ось іще одна – з гатунку «оздобних», але нікчемних: «А з гори дивився на цих людей срібнорогий молодик» і т. д….

Таке саме, більш лябораторне значення має й невелика, де включено тільки частину писань її автора, книга Ю. Яновського «Мамутові бивні» (вид. «Книгоспілки»). Книга подобалась деяким критикам, що мали від автора «вражіння свіжого вітру» і сподівалися, що Яновському «легко буде заповнити сюжетно-ідеологічну програму нашої художньої літератури» (див. здання Ф. Якубовського в «Житті й революції», Могилянського в ж. «Червоний шлях»). Сам автор, треба визнати йому справедливість, не вважає, що це для нього справа легка. «Вищий суд», що його чинить собі цей художник, приваблює своєю свідомістю і обезброює причепливу критику:

«Я тепер щойно наповнюю себе промінням зор, таємницями хвилин. Тепер я лиш відчуваю велике, і перо моє ворогує з думкою. Тепер в мені хаос. А пройде час, а зігнуться мої юнацькі плечі і перше срібло на голові неминуче надійде – я буду суворим майстром. Я не випущу тоді блукати між рядками зайвого слова, я не дам бачити будування своїх будинків. Моє перо холодно ліпитиме рядки і книжка, як дім, чекатиме недовговічного хазяїна – чужої думки» (стор. 76).

Будує оповідання Ю. Яновський поки що, справді, одверто – з усім «викриттям способів», як сказали б формалісти. А ці художні способи (як уже правдиво відзначила критика) спрямовано поки що не так на конструкцію, як на деструкцію старої форми, на відрив од традиції. Це не визначає, що Яновський цілком вільний: він учиться, але вчитися для нього не визначає втрачати свою особистість, своєрідність лишається, хоч як помітно в його Большакові (з оповідання «Туз і перстень») присутність Бабеля, а в двох перших оповіданнях («Мамутові бивні» й «Історія попільниці») – вплив серапійонівців і почасти Хвильового, що також переживав період «деструкторства».

Своєрідности Ю. Яновський шукає вперто: це відбивається в усій оздобі його стилю, в його метафорах, порівняннях. Сонце в нього – «електричний ліхтар неосяжного неба» (до цього часу, здається, тільки місяць порівнювано з електричним ліхтарем), сонце співає на небі, як канарейка і вітер дмухав, як вентилятор – або «дмухав у ліс, як у велику вальторню», ніч – «поналивала в калюжі чорного атраменту», нічні тумани «викурили немало махорки», куркулі «задумливо плювали на небо, що пливло в воді глибоко й синьо» і т. д. Звичайно, не вся ця образність однакової вартости: «степ широкий, як кльош», прим., це просто жарт пера та й годі; але слід, критикуючи образи автора «Мамутових бивнів», мати на увазі основну їхню мету – надати деякої новини читачевому сприйманню, що вже наоскомилися, прим., на шабльонових та невизначних оповіданнях про вбивства сількорів або білогвардійських шпигів у Червоній армії.

Може й не дуже вдало припасовано повістярські рамки з зображенням старого мамута до історії замаху на сількора – але в цих рамцях історія подібна до тих, про які розказано вже в десятках статтей, оповідань і драм, виступила все ж таки яскравіше, поривніше, а кінцева фраза – «та дайте ж хоч перед кінцем сеансу, виплакатися флейті» пролунала гіркою та сильною іронією.

Як ми бачили з усього передущого, теми рухаються напрямком, що визначив Хвильовий, порівняно рідко набуваючи помітних ухилів, та й на обширі цих напрямків залишаючи багато дечого незачепленим. Ми спинялися на фактах видатніших, але те саме довелося б вказати і про факти другорядні або такі, що тільки но визначаються. До числа таких належать, приміром, книжки Гр. Епіка «На зломі» і П. Іванова «Навколо праці».

Своєрідно і палко переживає «героїку» революції Гр. Епік. Це – поет революційної молоді – п’ятнадцятилітнього Івася, що добровільно гине в боротьбі з білими бандитами за діло пролетаріяту – героїчних дівчат Валі, Надії, що віддають своє тіло на поталу білогвардійським катам, але до останнього зідхання вірять в перемогу пролетарської революції. Книга спогадів, одягнених в примітивну, часто недосвідчену, художню форму, але все ж таки поривних, не зважаючи на дефекти цієї форми.

Таких дефектів ще більше в Павла Іванова. Він пише поспішливо, короткими фразами, очевидно, не виправляючи, а лише побіжно переглядаючи написане (інакше, напевне герой оповідання «Із щоденника молодої людини» не читав би Горького «Матвій Гордєєв» (стор. 76) – а читав би або «Хому Гордєєва», або «Матвея Кожемякіна») ставить цікаві проблеми (родини й шлюбу, прим., – у згаданому оповіданні і в першому «Навколо праці», пробує сатирично занотувати риси непівського побуту («Батистова історія»), пройнятися психікою людини іншої раси («Лі-Пен-Чан»), і залишає читача своєї книжки незадоволеним, але з надією, що дальший виступ буде продуманіший і певніший.

Події років революційного вибуху, що їх пережила країна – і побут, що встановився або переживається по цих роках – ось дві тематичні сфери, в яких покищо обертається наша проза, в яких і оберталася наша проза 1925 року. Осторонь від них стоїть невеличка повість Гр. Косинки «Мати» з її інтересами до світу суто особистих переживань (і в той самий час загальнолюдських), хоч і розгортаються вони на тому самому військовому тлі (до речі сказати, написаному з майстерністю найкращих батальних живописців…), повість насамперед психологічна, одна з найкращих і найзворушливіших в белетристичній спадщині 1925 року.

…1925 рік дав нам велике число новель, оповідань та нарисів. За найближчих років, поряд з цими малими формами, ми мусимо сподіватися на появлення в нашій літературі великої форми – роману.

Примітки

Уривки ці взято з ширшого нарису проф. Олександра Білецького, що під заголовком «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року», опублікований у двох числах журналу «Червоний шлях», 1926, ч. 2, стор. 121-129 і ч. 3, стор. 133-163.

У посмертному виданні праць акад. О. І. Білецького («Зібрання праць у п’яти томах», АН Української PCP, Інститут літератури імени Т. Г. Шевченка, Київ, 1966, т. 3, стор. 7 – 36) цей нарис подано в скороченій формі й під новою назвою «Становлення української радянської прози». Редактори цілковито усунули всю першу вступну частину статті («Ч. ш.», ч. 2, стор. 121-129). З другої, більшої, частини («Ч. ш.», ч. 3, стор. 133-163) також цілковито викинено три розділи, де йшла мова про творчість М. Івченка, Б. Антоненка-Давидовича і М. Хвильового. В усіх наступних розділах, де згадується ім’я Хвильового і де О. Білецький показує вплив його творів на творчість П. Панча, О. Копиленка, І. Сенченка, Ю. Яновського, В. Вражливого та інших, теж старанно викреслено. Цю непочесну цензурну операцію редактори наукового видання пояснили так:

«Частину статті, що містить нариси творчости П. Панча О. Копиленка, І. Сенченка, Ю. Яновського та інших українських прозаїків, О. І. Білецький включив до одного з авторських варіянтів проспекту майбутнього видання своїх вибраних праць (зберігається в особистому архіві вченого) під назвою «Становлення української радянської прози». Подаємо цю частину статті за першодруком із деякими скороченнями».

Для нашого видання ми вибрали все основне, що писав про М. Хвильового в згаданій вище статті видатний український вчений літературознавець і що редактори його «Зібрання праць» викреслили. Заголовок наш. Його взято майже дослівно з нарису О. І. Білецького (див. «Ч. ш.»., 1926, ч. 3, стор. 138).

Подається за виданням: Хвильовий М. Твори у 5 тт. – Нью-Йорк: 1986 р. т. 5, с. 377 – 389.